Київ, 1970-ті. Заходжу в кімнату до батьків і хвалюся:
– Яку я пісню тільки що по радіо почув! “Віє вітер, віє буйний”!
Та й починаю цитувати:
– “Скажи, вітре, скажи, буйний, де козацька доля?”
А батько перебиває:
– Та ні, там, мабуть, про козацьку волю йшлось.
– Так, – відповідаю, – далі про волю: “Де фортуна, де надія, де козацька воля?”
І ось тоді в розмову втрутилася мама:
– В жнива, це у війну було, з нами в полі чоловік працював. Ми жнемо, в’яжемо, а він косить. А як сядемо гуртом обідати, то він і почне про Україну та козаків розповідати. “Вона, – говорив, – ніколи волі не мала. Сусіди жити не давали. А козаки боронили”. Німці дізналися, що він з партизанами зв’язаний… Били його страшно. Він так кричав, бідний!”
Ось так і загинув медвинець, який любив Україну понад усе.
Породила його мати
В зеленому полі,
Дала його чорні брови,
Та не дала долі.
Володимир ЗДИБКО
Київ |
