Уперше “Історія України-Русі” Миколи Аркаса вийшла 1908 року в Петербурзі. Це був час розгортання жорстких політичних репресій проти українського руху. Це був час, коли немилосердні російські цензори з особливим завзяттям вилучали з рукописів усе, що могло нести навіть позірну загрозу російському самодержавству. Микола Аркас і Василь Доманицький, який готував книжку до видання, не могли не вважати на це. Тож у цьому підцензурному виданні не все можна було сказати про справжню роль Московії та її спадкоємиці Росії в долі українського народу. І все ж…
Миколі Аркасу вдалося в одній книжці зібрати всю історію українського народу. Виклав її українською мовою – легко, зрозуміло, по-людському і напрочуд цікаво. Відгуки були надзвичайні! А головне, що сім тисяч примірників розійшлися між люди “нечувано скоро”!
Іншу видавничу долю мав “Очерк истории украинского народа” Михайла Грушевського. За свідченням бібліотекаря Одеської “Просвіти” Андрія Ніковського, за весь час існування “Просвіти” було продано лише 5 примірників цієї праці. Можливо, через це Грушевський і затаїв на Аркаса образу, тож коли почув від Доманицького, що Аркас заміряється на друге видання, його прорвало. Грушевський написав розгромну рецензію, в якій перейшов межі “наукової пристойності”: тут були “лайка, глузування, висміювання, приниження” (Віталій Сарбей).
Справа в тому, що Михайло Грушевський у цей час готував до видання “Ілюстровану історію України”, а Микола Аркас фактично “загородив йому дорогу” (вислів Грушевського), наповнивши книжковий ринок своїм виданням. Позицію Михайла Грушевського можна сформулювати десь так: “Пане Аркасе, не пишіть “Історію України-Русі”, бо я вже її пишу”.
На думку Бориса Грінченка рецензія Михайла Грушевського “робить прикре враження” не Аркасові, “а самому рецензентові”. А Євген Чикаленко в очі сказав Грушевському, що його рецензія “не академічна, повна роздратування заінтересованої людини, яка, як люди кажуть, розчищає дорогу для своєї книжки”.
Що ж до читачів неупереджених, то автора “Історії України-Русі”, засвідчував Борис Грінченко, “усюди… люблять”. Гнат Хоткевич писав Аркасові, що в Галичині цю “Вашу книжку цілували”. Історик Василь Біднов вважав, що після “Кобзаря” жодна книжка не мала такого успіху як “Історія України-Русі”. Він стверджував, що книжку читали “із захопленням” робітники і селяни Катеринославщини, на яких вона справила “надзвичайно велике враження”, пробуджувала у них українську самосвідомість. “Автор її безумовно зробив велику послугу нашому національному рухові…”, – писав Василь Біднов.
А В’ячеслав Липинський зауважив, що “літописного характеру тон викладу (…) не шкодячи науковій популяризації, значно полегшує читання книги нефахівцеві”, а “велике почуття любові” автора до свого народу “передається і читачеві, воно будить в нього національну свідомість та національну самоповагу”.
Найкатегоричніше висловився про “Історію України-Русі” Євген Чикаленко. Ця книга, сказав він, “після “Кобзаря” єсть найкорисніша”.
І все ж цю книжку я перевидавати не планував.
Навіть думки такої не було.
Але на початку вересня 2012 року до мене звернувся літній буковинець Степан Нагірний. Він – передплатник нашої “Незборимої нації”, ходить на презентації моїх книг. І ось 5 вересня, в Національному музеї Тараса Шевченка, по завершенні представлення книжки “Іван Ремболович” підійшов до мене.
– У вашій газеті (йшлося про публікацію Віталія Кушніра “Нове про Михайла Гаврилка”) я прочитав твердження, що російські війська в серпні 1914 року у Львові спалили тираж “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, – сказав Степан Нагірний. – А я цю книжку бачив у бібліотеці ім. Вернадського в Києві у 1968 році… Мені вдалося сфотографувати її. Дуже хотів, аби Ви перевидали цю книжку.
Степан Нагірний говорив не про прижиттєве видання 1908 року, а посмертне, 1912 року, яке вийшло у Кракові завдяки фінансовій підтримці вдови автора – Ольги Іванівни Аркас, і редакторів та упорядників – Василя Доманицького, Богдана Лепкого, В’ячеслава Липинського, Степана Шухевича та Миколи Левицького. Тобто йшлося про 2-ге, виправлене, доповнене, непідцензурне видання. Я почав з’ясовувати його історичну вартість. Зателефонував до Леоніда Череватенка і Валерія Шевчука. Вони в один голос сказали, що книжку варто перевидати, бо це велике культурне надбання. Але в той час я вже писав про отамана Гайового…
8 листопада по завершенні представлення “Кармелюків” та спогадів Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось” Степан Нагірний нагадав про своє прохання і сказав, що готовий дати на перевидання 12000 грн. (у цінах того дня це було 1500 американських доларів).
Мене це вразило. Скромний пенсіонер вирішив віддати майже всі свої життєві заощадження, щоб видати книжку, яка колись вразила його…
– Все одно гроші з’їсть інфляція, – сказав тихо Степан Нагірний, – а книжка залишиться…
Це був вчинок. Відмовити я вже не мав права. Тим більше, що добродію Нагірному вже йшов 77-й рік. Тож, відклавши недописаний рукопис про Гайового, почав занурюватися у нову для мене тему…

10 листопада Тарас Силенко дав мені київське перевидання “Історії України-Русі” 1990 року, тобто часів СССР. Це було перевидання отого 1-го, цензурованого московськими літературними катами, видання. Упорядники ще й нові купюри зробили, тобто з книжки викинули те, що могло зачепити наших історичних ворогів. Професор Віталій Сарбей, автор передмови, зазначив, що ці купюри зроблено “з чисто морально-етичних міркувань”, що викинуто фрагменти “явно одіозного характеру”. А що іншого міг писати радянський доктор історичних наук?! Така його доля була! Не від добра ж Віталій Сарбей, мабуть, обрав тему докторської дисертації – “Основоположники марксизму-ленінізму і дожовтнева історіографія України” (захистив її 1972 року, коли шаленіли репресії проти української інтелігенції).
Звичайно, комуністична епоха та її історики внесли свої некоректні корективи і у працю Миколи Аркаса. Посилання на праці Леніна, які не мають жодного стосунку до “Історії України-Руси”, запопадливе ставлення до російського народу, який завоював нашу Батьківщину, все це безумовно мало місце в передмові Віталія Сарбея, в якій червоний професор критикує “Вступ” до 2-го видання за “шовіністичні положення щодо нібито історично обумовлених переваг українського народу над іншими”, “антиросійську ілюстрацію” “Сагайдачний під Москвою”, негативну оцінку “возз’єднання України з Росією 1654 року”.
Чим ще відрізняється наша книжка від перевидання 1990 року? У ній, як і у виданні 1912 року, оприлюднено біографію Миколи Аркаса, створену на основі матеріалів, зібраних “д.[обродієм] Литвином з Миколаєва”. Опубліковано коротку біографію Василя Доманицького, написану Богданом Лепким, а також передмову до 2-го видання без зазначення авторства. Її творцями, мабуть, були Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський. Є у нашому виданні й отой “Вступ”, критикований Віталієм Сарбеєм, в якому наголошувалося, що український народ “не вчорашній”, що українська культура донедавна “стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина”.
А ще в нашому перевиданні є сотня нових ілюстрацій, виконаних Томашем Ліпінським, Осипом Куриласом, Яковом Струхманчуком і Титом Романчуком. Малював для книжки і Михайло Гаврилко, зокрема образи Тараса Шевченка та Нечая, але ці малюнки Липинський до книжки не поставив.
У краківському виданні, а тепер і в нашому, розширено фактичний матеріал про побут і культуру українського народу, виправлено низку помилок першого видання та внесено низку уточнень. Залишились у нас і “націоналістичні тенденції”, які так схвилювали Віталія Сарбея, та “антиісторичні думки про “безкласовість” українського народу, мовляв, 80 або 90% українцям протистоять поміщики, купці, промисловці, урядники – переважно з інших націй”…
Є в нашій книжці ще одна перевага – в ній немає фарисейських посторінкових коментарів червоного професора в яких він намагається піддати сумніву або й спростувати все те, що нам дороге. Тут і протухлі тези про спільне походження українського та російського народів, про близькість їхнього характеру, про їхнє братерство, яке логічно закінчилося “возз’єднанням” у Переяславі 1654 року. Що ж до Гадяцької угоди між Виговським і поляками, то Сарбей назвав її “зрадницькою”. Негативно ставиться промосковський історик і до угоди Петра Дорошенка з Оттоманською імперією, до оцінки якої Аркас, мовляв, “некритично підійшов”. Так само не сподобалася совєтському професорові позитивна оцінка шведського народу, яку Аркас, бачте, “некритично сприйняв”, успадкувавши від “українсько-буржуазно-націоналістичної історіографії”. Для Сарбея шведи – завойовники, а Росія “братня” – хоч її тоді ще не існувало. Але ж не скажеш братня Московія! Не звучить! Тож і шахраює доктор історичних наук.
Ось типові вислови, якими Віталій Сарбей намагається нівелювати силу історичної правди Миколи Аркаса: “автор мав на увазі”, “автор не проявив належної критичності”, “автор некритично запозичив з письмових джерел”, “автор однобічно висловлюється про наслідки возз’єднання України з Росією”, “автор некритично використав антиросійські польсько-шляхетські джерела”, “автор дещо примітивізує процес… формування… етногенезу російської народності”, “в авторському контексті вміщено народжений у реакційних шовіністичних колах середньовічного українського суспільства лайливо-образливий, одіозно-непристойний афоризм, спрямований на приниження національної гідності поляків і євреїв”. Щодо євреїв, то упереджений професор наполегливо – аж до надокучливості! – повторює тезу, що Аркас, коли писав про роль єврейства в долі українського народу, мав на увазі не єврейський народ, а тільки його “експлуататорську верхівку”.
На початку ХХ століття, коли України як держави не існувало, Микола Аркас вважав, що завдяки письменникам та історикам “історія наша не скінчилася разом з політичним життям України”, а науковці й письменники, витримавши тяжкі удари історії, “не переставали будити народню свідомість”, розповідаючи, хто ми і яких дідів онуки. Таким чином вони зберегли національну самосвідомість – попри намагання ворогів знищити її. Зброєю тих захисників національної свідомості був “не меч або гармата, а духовна сила та безмежня любов до свого народу”.
Ще у 1907 – 1908 роках Аркас передбачив, що культурна праця українських письменників, редакторів та журналістів “незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили”. Так і сталося! В основу тих “багряних жнив” лягла й “Історія України-Русі”, яку Євген Чикаленко оцінив як другу за значенням після “Кобзаря” Тараса Шевченка.
Саме “Історію України-Русі” під час Першої світової війни читав у фрайштадському таборі для полонених російської армії художник Михайло Гаврилко – спочатку на власний розсуд, а тоді вже з наказу Союзу визволення України. Чорносотенцям це було не до вподоби. Вони намагалися криками зірвати виклади. Погрожували, кидали в Гаврилка каміння, а слухачам обіцяли по поверненні в Росію шибеницю – за те, що слухали “антиросійську” історію.
Але книга вже захопила читачів. Їх ставало дедалі більше. Вони і привели до тями озвірілу москальню та її охвістя. “З кожним днем національна свідомість серед полонених росла завдяки нашій невтомній праці, – згадував Гаврилко. – У мене на читаннях часом було з 1000 осіб, а в другім таборі, де я недавно почав читати історію України М. Аркаса, чим далі, все слухачів збільшувалося”.
Ось так “Історія України-Русі” перетворювала малоросів на українців, які хотіли бути схожими на Святослава Хороброго, Дмитра Байду-Вишневецького, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Ґонту… У складі 1-ї козацько-стрілецької дивізії, зі зброєю в руках, повернулись ці неофіти на Батьківщину в 1918 році з метою захистити Українську Народну Республіку.
І син автора Микола Аркас-молодший у добу Української революції пішов до рідного війська. Командував 2-м кінним ім. Максима Залізняка полком. А про Залізняка дізнався він вперше з батькової книжки “Історія України-Русі”. Оце і є неперервність традиції!
Батько й писав цю книжку для сина, щоб розпалити любов до рідного краю.
Йому це вдалося. Більше того, оборонцями рідного краю стали тисячі синів України, які пізнали свою Батьківщину завдяки Миколі Аркасу.

Роман КОВАЛЬ

Микола Аркас, Історія України-Русі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 68 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття.

Привітайте “НН” пожертвою на її фонд.
Приєднайте нового передплатника “Незборимої нації”.
Передплатіть “НН” на школу, де Ви вчилися.
Це не важко зробити, а ми Вашу допомогу відчуємо одразу!

Передплачуйте “Незбориму націю”

Її редактором є Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про  Визвольну боротьбу, які видає  Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/

На честь 95-ї річниці перемоги над більшовиками запорожців полковника Петра Болбочана 8 – 9 червня поблизу урочища Солониця, що неподалік Лубен, відбувся наметовий табір “Ромоданівський бій-2013”.
Близько сотні учасників прослухали лекції з історії Лубенщини, зокрема про солоницький та ромоданівський бої. Надвечір 8 червня таборовики вбирали в себе козацькі пісні вокального тріо “Передзвін”, а зранку 9 червня рушили до Козацького хреста, що на березі Сули. Молодь подолала майже 10 кілометрів, щоб вклонитися козакам Северина Наливайка, що загинули тут 1596 року від рук ляхів. Біля Козацького хреста о. Сергій із Кам’янського (Дніпродзержинська) провів поминальний молебень.
Відзначення ромоданівського бою свободівці, одні з організаторів табору, планують зробити традиційним.

Петро БИЛИНА

Правління Всеукраїнського культурно-наукового фонду Тараса Шевченка повідомляє про присудження премії Фонду “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” у 2013 році.
Ними стали:
РОМАН КОВАЛЬ – письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття, автор та упорядник 44 книг, циклів радіопередач “Холодний Яр”, сценаріїв документальних фільмів “Незгасимий огонь Холодного Яру”, президент Історичного клубу “Холодний Яр”.
НАГОРОДЖУЄТЬСЯ за подвижницьку діяльність в організації вшанувань героїв Визвольної боротьби українців за свою незалежність, зокрема Холодноярців, спорудження їм пам’ятників, відновлення могил, найменування їхніми іменами вулиць, повернення з небуття багатьох історичних постатей.

МИКОЛА ПАЛІЄНКО – письменник, автор багатьох поетичних збірок, серед яких “Зоря Шевченка”, “Послання з Чернечої гори”, “Свята пора Кобзаря”, невтомний поширювач Шевченкового слова, просвітянин.
НАГОРОДЖУЄТЬСЯ за багаторічну плідну працю на ниві популяризації Шевченкового слова і думки: організацію урочистостей, конференцій, створення гуртків, центрів, радіо й телепередач, ініціативу та участь у встановленні пам’ятників Кобзареві на Одещині.

доктор магістр РУПЕРТ КЛЬОТЦЛ (Австрія) – діяч Міжнародного товариства ім. Павла Чубинського в Австрії (у 2005 – 2009 рр. – президент товариства), послідовний популяризатор української культури, благодійник.
НАГОРОДЖУЄТЬСЯ за активну участь в житті української громади Австрії, подвижницьку діяльність в організації заходів з поширення української культури, українських народних традицій і звичаїв, вагомий внесок у розвиток зв’язків між Україною та Австрією в галузях мистецтва, культури, науки.

Відроджуючи всеукраїнську традицію вшановувати пам’ять Кобзаря в Каневі на Чернечій горі поминальної суботи перед святою Трійцею, Фонд Тараса Шевченка проводить нагородження своїх лауреатів саме в цей день – цьогоріч 22 червня.

Президент Фонду Тараса Шевченка
Людмила КРАСИЦЬКА

Віктор МІЩАНИН,
заступник із наукової роботи генерального директора Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Чимало славних сторінок в історії передгірського села Дебеславці. Багато знаних людей долучилося до творення цієї історії. За переказами, ще король Данило преміював частиною земель Дебеславець хороброго боярина Томенка, який, ймовірно, носив ім’я – Доблеслав або Добослав. Звідси й назва села.
У часи Хмельниччини козацька вольниця вщент зруйнувала дебеславський дерев’яний замок польських магнатів Яблуновських.
Були у нас й опришки Довбуша, січові стрільці, вояки УГА та УПА. Славилося село й господарями. Була фабрика столярних виробів. У її двоповерховій будівлі розміщувалася гуртівня промислових і продовольчих товарів. Три млини, ставки, електростанція (в першій половині ХХ ст.). Усе це свідчить про ефективне місцеве самоврядування. Дебеславці були ще й осердям духовного життя передгірської частини Покуття. Служили тут знані на Галичині священики Степан Левицький, Микола Прокопович, Іван Кобринський, письменник о. Гнат Якимович. А з початку ХХ ст. 37 років провадив парохію в Дебеславцях о. Онуфрій Вергун. Він поєднував духовно-пастирську працю з культурно-просвітницькою: заснував і очолив сільський осередок “Просвіти”. Після його відходу прийшов на службу в Дебеславці о. Василь Бабинюк, до якого 1939 року підполковник Армії УНР Іван Ремболович привіз синів – 13-річного Богдана та 6-річного Марка. Про це ми дізнаємося з книги Романа Коваля, яка стала ще однією цеглиною в підмурівок відновленої ним історичної правди про боротьбу українців за волю з московськими ординцями.
Що ж було відомо в Дебеславцях про родину Ремболовичів до появи праці Романа Коваля?
Член ОУН Петро Олійник (1922 – 2010), син Омеляна, що в той час проживав на Замковій горі неподалік помешкання о. Бабинюк, добре знав Богдана Ремболовича. Петро Олійник стверджував, що після служби в поліції Богдан став вояком дивізії “Галичина”. Одного разу, виконуючи завдання Андрія Сем’юка-“Орлика”, Петро Олійник серед учасників наради в домі о. Бабинюка бачив “старого Ремболовича”.
Омелян Олійник, вояк УГА, родом із с. Спас Коломийського району, був рідним братом о. Миколи Гоянюка – пароха с. Залуча. В перші роки проживання в Дебеславцях Омелян теж носив прізвище Гоянюк. Був заможним господарем, але через родинні майново-земельні судові тяжби взяв прізвище матері – Олійник. Старший син Омеляна Олійника Микола був січовим стрільцем. Загинув в боротьбі за Україну 1921 року.
Михайло Лошинський (1925 р. н.), син вояка УГА Юрія Лошинського, що служив паламарем у дебеславській церкві в часи о. В. Бабинюка, був однокласником Богдана Ремболовича та його добрим товаришем. Разом співали в сільському хорі, разом проходили підготовчий військовий вишкіл на околиці села під керівництвом “Клима”. 1943 року Богдан пішов служити в українську поліцію в Кути. Щонеділі, верхи на коні, приїздив у Дебеславці. Мав тут дівчину. Запрошував Михайла йти на службу в поліцію. Але Лошинські не хотіли відпускати свого одинака. 1944 року Михайло Лошинський пішов на фронт як солдат радянської армії. Повернувся в 1946 році. Про долю Богдана нічого не знає.
У 1943 р. в домі о. Бабинюка Михайло Лошинський бачив Івана Ремболовича – в однострої підполковника Армії УНР з військовими нагородами. Пан Михайло стверджував, що 1941 року Богдан з Кракова привіз у Дебеславці молодшого брата Марка. І що вже після війни Марко був одружений у сусідньому селі Ганів, але в дуже скорому часі його арештували каральні комуністичні органи. З інших джерел підтверджень цього факту немає – в невеличкому селі Ганів не залишилося людей, які б знали про це. Михайло Лошинський дуже добре знав Ремболовичів, тому немає підстав йому не вірити. Щоправда, він погоджується, що Марко міг мати інше ім’я та інше прізвище.
На сторінці 378 книги “Іван Ремболович” є фотографія боївки СБ. Крайній справа на ній “Карий”. Його справжнє ім’я– Йосип Ткач, син Івана (1920 – 1945), уродженець Дебеславець. Він загинув у перестрілці з енкаведистами на околиці с. Пилипи.
На цій же сторінці починається додаток під назвою “Біографії учасників підпілля ОУН, згадка про яких є у книжці”. Першим у списку – наш земляк Амброзяк. Це Павло, син Василя. Народився в 1919 році. Член ОУН. 1939 року Павло Амброзяк, Йосип Ткач та Гриць Петрук-“Шкварків” вирушили на захист Карпатської України, але були арештовані польською поліцією. В роки Другої світової він – зв’язковий командира загону УПА “Магістра”. Псевда “Свистун” і “Юрко”. Учасник бою в урочищі “На верьхах”. 1944 року розстріляний НКВД.
Згадує Роман Коваль і панотця Василя Бабинюка. Якби не він, не був би герой Другого зимового походу Іван Ремболович у Дебеславцях.
Народився Василь Бабинюк 1897 року в с. Раківчик на Коломийщині. Після закінчення Коломийської гімназії добровільно зголосився до УСС. Воював з московітами. Ймовірно, був серед стрільців 6-ї Січової дивізії, де сотником служив Іван Ремболович. Обидва були наділені даром великої, нездоланної та безкорисливої любові до України. Ця любов давала їм наснагу і силу долати труднощі на тернистому життєвому шляху й була першопричиною міцної дружби наддніпрянця і галичанина.
1946 року за зв’язок з ОУН Василь Бабинюк засуджений на 10 років. Після ув’язнення він повернувся в Дебеславці, але через провокацію голови сільради отримує ще 2 роки тюрми. Останні місяці жив в Івано-Франківську, де й помер у 1965 році. А вже через два роки, на Великдень 1967 р., в Дебеславцях, на Замковій горі, в кущах бузку невідомий герой встановив синьо-жовтий прапор. Саме на тому місці, де була альтанка, з якої о. Бабинюк та Іван Ремболович милувалися пречудовими покутськими краєвидами. Тут зараз символічна могила і пам’ятний Хрест борцям за волю України та жертвам московського окупаційного режиму.
Щороку тут у Світлий Великодній Вівторок відбувається Свято Прапора.
Щоб нині сущі й прийдешні покоління не забували коли, кого і за що розпинали...

Володимир ПОКИДКО
с. Дебеславці

На світлині – хор села Дебеславці, 1942 р. У верхньому ряду зліва направо: 4-й – Михайло Лошинський, 8-й – Богдан Ремболович. У 2-му ряду стоїть (зліва направо) 16-й – Петро Олійник. У 2-му ряді сидить (зліва направо): 5-й – Павло Амброзяк. У нижньому ряду в центрі – Андрій Сем’юк-“Орлик”, позаду нього член Крайового проводу ОУН Федір Стефурак (у костюмі).

Покоління, що прийшло у світ наприкінці ХIХ та на початку XX століть, свідомо вийшло на дорогу, встелену кулями. І ті, кому вдалося вижити, стали вічними скитальцями без права повернутися на рідну землю. З тугою пішли вони на той світ.
Їхнє життя мало би збудити Україну.
Тож редакція газети “Незборима нація”, повертаючи із забуття дорогі імена, робить великої ваги справу. Повага до вояків УСС, Армії УНР, УГА, УПА, дивізії “Галичина”, захоплення їхнім подвигом – це для мене дуже дороге після “безсвіття” (такого, певно, й слова нема!) тієї епохи, коли безупинно лилося липке, огидне, брутальне. Лилося з газет, радіо, телебачення, зі щомісячних політзанять і конференцій, де весь час звучало: “Вороги українського народу, вороги… вороги… злочинці”.
Був 1945 рік. Пам’ятаючи про звірства, вчинені більшовиками в 1939 – 1941 рр., люди шукали виходу. А вихід був один – непокора, боротьба. Навіть діти прагнули боротьби. Якось ми з подругою Іриною Сенів почали радитися, як зробити, щоби москалі пішли з України.
Я дуже хотіла, щоб повернувся Тато. А міг він приїхати, коли їх не стане. Наша листівка була короткою: “Забирайтеся геть, москалі!” Ми писали, намагаючись змінити почерк. А який почерк був у тих дівчаток! Клали під усі двері, де ходили ті, що занапастили нашу землю. Прикладали камінчиками, щоби вітер не здув, засували у двері. Поклали й на сходах, які вели до НКВД.
Але вони не пішли.
Уже згодом, коли мені виповнилося 15 років, потрапила в молодіжну групу, яку організував 19-літній хлопець.
На Стрийській горі в лісі (біля того місця, де колись ішли бої УСС із москалями), ми, зробивши надрізи на руках і обмінявшись одне з одним кров’ю на знак вірності, поклялися боротися проти більшовиків.
Борців з нас не вийшло: під час першої – і невдалої! – спроби Мирослава Герцика виконати завдання виявилося, що нас зібрав провокатор.
Тож дякую вам, шановна редакціє “Незборимої нації”, за повернення славних імен!

Лариса ДАРМОХВАЛ
Прикарпаття

Мирослав Січинський – один з перших українських терористів у ХХ столітті. 1908 року на знак протесту проти фальсифікації виборів польською адміністрацією застрелив намісника Галичини Анджея Потоцького.
Галицькі політичні середовища засудили відчайдушний вчинок Січинського. Висловив осуд і митрополит Андрей Шептицький. А ось Мирославова мати публічно виявила солідарність із сином, навіть сказала, що допомагала йому.
Засуджений до довічного ув’язнення Мирослав утік з тюрми.
Жив у США.
Про його життя було написано книжку.
Історія варта й фільму, а головне – наслідування.

Роман КОВАЛЬ

На світлині
Мирослав Січинський (у темному костюмі).
Фотографія з української бібліотеки в Рочестері (Нью-Йорк).
Світлину надав Володимир Гонський.

Перемозі передувала героїчна оборона конотопської фортеці, яку безнастанно штурмувало московське військо. Лише покладаючись на Божий промисел, можна пояснити те, як козакам ніжинського полковника Григорія Гуляницького вдалося втримати її. З 21 квітня до кінця червня 1659 року вони успішно відбивали атаки. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дала час гетьманові Виговському зібрати козацькі полки, закликати на допомогу кримського хана Мехмеда-Гірея IV, мобілізувати полки волонтерів з Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії.
Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де Іван Виговський розбив передовий роз’їзд князя Трубецького. А 29 червня, в день святих Петра й Павла, Виговський на чолі інтернаціональних сил підійшов до переправи під Конотопом і з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Виговський відтіснив ворога за річку Соснівку (Кукілку), а кіннота кинулася переслідувати. Кримські татари вичікували в засідці.
На допомогу відступаючим прийшов князь Семен Пожарський. Українські війська вступили з ними в бій. А тоді Виговський вирішив імітувати втечу перед новими московськими полками, – щоб затягнути їх у пастку.
Необачний Пожарський кинувся навздогін. Як тільки москвини переправилися на інший берег Соснівки, як на їхні голови впали татари. А козаки, зруйнувавши переправу, нижче по течії загатити річку. Вода розлилася. Важка московська кавалерія застрягла в багнистих місцях, “справжніх конотопах”, як про неї писав сучасник. Перейшли в наступ і полки Гуляницького.
За визнанням російського історика С. Соловйова, під Конотопом згинув “цвіт московської кінноти… і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська”.
До полону потрапили князі Пожарський, Львов, Ляпунов, брати Бутурліни та інші московські воєводи. Їх забрали до Криму татари – на продаж. А Семена Пожарського хан  стратив. Самійло Величко писав, що Пожарський, “розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же відсікти князеві голову”.
Так князь Трубецькой, “у воїнстві щасливий і недругам страшний”, погубив величезне московське військо!
Отримавши звістку про конотопську катастрофу, Москва “затремтіла за власну безпеку”. Цар покликав москвинів усіх станів на земляні роботи для укріплення столиці. “Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву – пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль”.
Виговський взявся визволяти Україну від московського ярма. Звільнив Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, але прийшла звістка, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення у Криму. Це примусило хана з ордою залишити Виговського. Похід на Москву на відбувся…
Конотопська битва століттями залишалася забороненою темою в російській та радянській історіографії. Століттями її замовчували, бо правда про перемогу українців під Конотопом розвінчувала великодержавний міф про “споконвічне прагнення українців до союзу з Росією”.

Петро БИЛИНА

27 липня 1958 р. відійшов у вічність сотник Українських січових стрільців Дмитро Ференчук, проживши 75 років.
Дмитро Ференчук народився 6 листопада 1883 р. на зеленій Буковині, у Вижниці, де здобув се­редню освіту. В 1906 р. переїхав на високі студії до Відня, де студіював на лісовому інженерному відділі. Чуючи в собі поклик до військового ремесла, по закін­ченні студій Дмитро Ференчук, 1911 року, вступив до офіцерської школи у Відні. Коли в 1914 р. вибухла Світова війна, він машерував у лавах австрійської армії на Італійський фронт. У довгих, тяжких і затяжних боях не раз відзначався, здобувши військову рангу капітана.
По розвалі австро-мадярської монархії Дмитро Ферен­чук зголосився до Гуцульського куреня Українських січових стрільців, бо dважав, що для українського народу війна ще не закінчена. Як сотник переживав він усю долю і недолю української армії в тих пам’ятних роках Визвольної боротьби. Став учасником тріумфального вмаршу української армії до Києва, перейшов він і трагедію цієї армії, коли “встоятись не було сили”.
По Першій світовій війні сотник Дмитро Ференчук короткий час працював лісовим інженером у Голландії. Опісля перенісся до Галичини, де пов’язав себе подружжям із Марією Шиманською, вчителькою середніх шкіл. 1924 року перейшов на рідну буковинську землю, де завідував великим державним тартаком. На цьому становищі перебув до Другої світової війни. Бурхливі хвилі Другої світової війни кинули Дмитра Ференчука до Німеччини. Кілька літ він перебував у місті Гайденав як опікун і виховник української молоді. В 1949 р. переїхав до Канади, де з дочкою Сюзанною, заміжньою за п. Іваном Сиротюком, замешкав у Ніяґара-Фоле.
Дмитро Ференчук був людиною чину. Був скромний, говорив лише тоді, коли дійсно треба було, діяв, лише докладно поміркувавши. Брав активну участь в праці українських організацій, був душею філії УНО в Ніяґара-Фоле.
Величавий похорон сотника Дмитра Ференчука відбувся 30 липня в Ніяґара-Фоле за участі всіх місцевих організацій. Похоронні обряди відправив місцевий парох о. д-р М. Комар. Від Крайової екзекутиви УНО промовляв на могилі п. Мастикаш з Торонта, після чого сурмач віддав покійному сотникові останній військовий салют, а члени Українсько-Канадійського легіону із Ст. Кетеринс та представники українських організацій зложили червоні маки на домовину покійного.
Па поминальному прийнятті після похорону присутні для відзначення пам’яті покійного сотника зложили свої жертви на українську пресу.
Вічна Пам’ять!

Помер по важкій недузі в Ніяґара-Фоле (Онтаріо).

Ксенофонт Михайлович Римарчук народився в 1894 році в селі Комарів, неподалік Вінниці. Закінчивши вчительську семінарію, він влаштувався в сільську школу Старого Пиківа. Перед дітьми не лукавив: прямо називав більшовиків та білогвардійців загарбниками, закликав школярів гуртуватися та підтримувати УНР та її армію у боротьбі за незалежність. За таку поставу здобув у Старому Пикові пошану серед селян.
Окупанти завжди намагаються знищити мужів довір’я. Тож проти ночі на 10 липня 1919 р. до Старого Пикова в’їхав загін Вінницької ЧК. 40 чоловік було вислано, щоб ліквідувати вчителя. Того дня у Ксенофонта гостював приятель Іван Бондар, також учитель. Десь о 5-й ранку Ксенофонта розбудила служниця. У вікно вже зазирали чекісти. Бондаря вони вже арештували. За кілька секунд хату обстріляли. Оскільки ніхто не озвався, червоні увійшли досередини.
Несподівано пролунав постріл. Більшовик, що переступив поріг, упав. Нападники, злякавшись, вибігли з хати, а тоді почали її обстрілювати. У вікно полетіли гранати. Першу з них Римарчук устиг викинути за вікно. Вона розірвалася на льоту, скалічивши двох нападників. Друга вибухнула на підлозі, відірвавши Ксенофонтові обидві ноги. Крики вчителя стали сигналом до штурму сільської хати. Двері кімнати, за якими стогнав Ксенофонт Римарчук, вибили. Щойно чекісти освітили кімнату ліхтарем, як учитель, що лежав у калюжі крові, влучним пострілом знищив одного з них, а іншого поранив. Коли у Римарчука скінчилися набої, його дострелили в голову.
Тут ударив церковний дзвін, що сигналізував мобілізацію місцевого населення. Селяни вибігли з хат та почали різати чекістів... Загін ЧК відступив.
Наступного дня, 11 липня, на станції Бродецького, по дорозі на Бердичів, вони стратили вчителя Івана Бондаря…
Розправа над Ксенофонтом Римарчуком призвела до антибільшовицького повстання, яке очолив колишній пиківський мировий суддя І. С. Крамаренко.
Коли повстанці прийшли у Старий Пиків, тіло вчителя з почестями поховали на майдані. Над його могилою пролунала військова сальва.
Про подвиг Ксенофонта Римарчука написала подільська газета “Шлях” (ч. 15, від 3 вересня 1919 р.).
Слава полеглим за Україну!

Павло ПОДОБЄД,
координатор Благодійної ініціативи “Героїка”
Київ

Померла Марія Савчин-“Марічка”, провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова Українського Червоного Хреста Перемишльщини, зв’язкова Служби безпеки Крайового проводу ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси-“Орлана”, автор спогадів “Тисячі доріг”.
Під час затримання в 1947 році у Кракові у неї забрали кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевого відділення Служби безпеки Польщі. В жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.
11 липня 1953 р., під час переходу на схід, який організовував окружний провідник Кам’янець-Подільської області “Скоб” (як виявилося, агент МҐБ К62, його прізвище не розголошується СБУ й досі), Галасу з дружиною та охоронця Чумака схопила оперативна група МҐБ, легендована під повстанців.
Подружжя перевезли до Києва й кинули у в’язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МҐБ запропонувало полковникові “Орлану” вислати від свого імені у США кур’єра для встановлення контакту із Закордонним представництвом УГВР, але Василь Галаса не погоджувався на невідомого йому зв’язкового. Врешті дав згоду на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Він і син Петро залишалися заручниками, як і члени їхньої родини. “Орлана” пообіцяли звільнити після повернення Марії із Заходу.
За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, вона повинна була розкрити плани МҐБ і до Радянського Союзу не повертатися.
1954 року, перед від’їздом в США, Марії дали змогу з вікна автомобіля побачити свого шестирічного сина Петруся, якого на Тернопільщині виховувала двоюрідна сестра Василя і який не знав, що живе у прийомних батьків.
Марія Савчин виконала свою місію і розкрила світові плани МҐБ, скеровані на знищення осередків Українського визвольного руху за кордоном. Жила у США. У другому шлюбі прізвище – Піскір.
У 1960-х рр. Василь Галаса, одружившись удруге, забрав до себе сина Петра.
Після проголошення незалежності України Василь Галаса розгорнув широку національно-виховну діяльність серед молоді. Особливо цінними були його виступи в школах та військових ліцеях. Часто виступав він і на вечорах пам’яті героїв Визвольних змагань, організованих Історичним клубом “Холодний Яр”, діяльність якого схвалював і підтримував. Допомагав Романові Ковалю під час підготовки до друку споминів Якова Гальчевського “З воєнного нотатника”.
А Марія Савчин брала активну участь у діяльності громадських організацій у діаспорі. Була делегатом VIII конгресу Світової федерації українських жіночих організацій у Торонто.
Василь Галаса помер у Києві 5 жовтня 2002 р., а Марія Савчин – у США 22 квітня 2013 року.
Вічна Пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”

18 травня 2013 р. відійшла у вічність Ганна Караташ.
Народилася вона 6 лютого 1927 р. в селі Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області. Виростала в національно свідомій українській родині Лук’яна і Теклі Людкевичів.
Закінчивши середню школу та Рогатинське педагогічне училище, вступила до Львівського університету ім. Івана Франка. Через два роки була арештована каральними органами комуно-московської імперії. Після важких допитів і катувань засуджена на 25 років тюрми і концтаборів. Батька також засудили на 25 років. Замордували його в сибірському концтаборі “Чуна”.
Молодшу сестру Марійку, десятикласницю, позбавили волі на 10 літ. Їхню маму запроторили в холодну Якутію на довічне поселення. Хату конфіскували. Селянське господарство розграбували і перетягнули до колгоспу. Цей погром окупант вчинив через те, що вся родина Людкевичів активно допомагала воякам УПА.
У концтаборі суворого режиму, в казахській піщаній пустелі, в селищі Кенгір, працювала дівчина на важкій роботі в цегельному заводі. В травні – червні 1954 року взяла активну участь у повстанні дванадцяти тисяч політв’язнів. Повстанці тримали оборону сорок днів і ночей. Влада кинула на них танки і дивізію внутрішніх військ. Повстання було криваво придушене.
Після останнього бою в одній могилі навіки впокоїлося 750 душ непокірних, переважно українців. У ті бурхливі дні Ганну з-під гусениць танка вихопив хлопець із Великої України Володимир Караташ. Потім він розшукав дівчину в Якутії на довічному поселенні… Вони одружилися й повернулися до рідної України.
Багато років працювали в Побузькій середній школі. Виростили гарних дітей – сина і дочку, котрі живуть і працюють лікарями в Одесі. Багаті онуками і правнучкою та вірними друзями.
Ганна Караташ-Людкевич усе своє життя була вірною дочкою України. Вболівала за її долю. Мріяла, щоб наш народ жив краще, був єдиним, дружним, пишався своєю Україною, бо іншої у нас немає.
Поховали Ганну Лук’янівну в Одесі, біля її матусі – згідно із заповітом.
Нехай легкою буде для неї земля! А рідні й друзі у своїх серцях збережуть пам’ять про скромну і вірну дочку України.

Володимир КАРАТАШ з родиною і друзями

Побузьке, Кіровоградщина

1 червня вступило в силу рішення Луцької міської ради від 29 листопада 2011 року “Про перейменування вулиць міста Луцька”. Вулицю Котовського перейменовано на Холодноярську, Орджонікідзе – на вул. Митрополита Шептицького, а Кірова – на Петра Болбочана.
Нема вже у Луцьку вулиць Бабушкіна, Горького, Доватора, Краснодонців, Куйбишева, Невського, Олега Кошового, Свердлова, Тухачевського, Фрунзе, Щорса, Тюленіна, Уляни Громової, Баумана, Олександра Пархоменка, Лазо, Чкалова, Радіщева, Земнухова, Колгоспної, Радгоспної, Пролетарської. Зате з’явилися вулиці князів Острозьких, Григорія Гуляницького, князів Ружинських та багатьох інших достойників, життя яких пов’язане з Україною та Волинню.
Про це повідомило “Слово Волині”.