Покоління, що прийшло у світ наприкінці ХIХ та на початку XX століть, свідомо вийшло на дорогу, встелену кулями. І ті, кому вдалося вижити, стали вічними скитальцями без права повернутися на рідну землю. З тугою пішли вони на той світ.
Їхнє життя мало би збудити Україну.
Тож редакція газети “Незборима нація”, повертаючи із забуття дорогі імена, робить великої ваги справу. Повага до вояків УСС, Армії УНР, УГА, УПА, дивізії “Галичина”, захоплення їхнім подвигом – це для мене дуже дороге після “безсвіття” (такого, певно, й слова нема!) тієї епохи, коли безупинно лилося липке, огидне, брутальне. Лилося з газет, радіо, телебачення, зі щомісячних політзанять і конференцій, де весь час звучало: “Вороги українського народу, вороги… вороги… злочинці”.
Був 1945 рік. Пам’ятаючи про звірства, вчинені більшовиками в 1939 – 1941 рр., люди шукали виходу. А вихід був один – непокора, боротьба. Навіть діти прагнули боротьби. Якось ми з подругою Іриною Сенів почали радитися, як зробити, щоби москалі пішли з України.
Я дуже хотіла, щоб повернувся Тато. А міг він приїхати, коли їх не стане. Наша листівка була короткою: “Забирайтеся геть, москалі!” Ми писали, намагаючись змінити почерк. А який почерк був у тих дівчаток! Клали під усі двері, де ходили ті, що занапастили нашу землю. Прикладали камінчиками, щоби вітер не здув, засували у двері. Поклали й на сходах, які вели до НКВД.
Але вони не пішли.
Уже згодом, коли мені виповнилося 15 років, потрапила в молодіжну групу, яку організував 19-літній хлопець.
На Стрийській горі в лісі (біля того місця, де колись ішли бої УСС із москалями), ми, зробивши надрізи на руках і обмінявшись одне з одним кров’ю на знак вірності, поклялися боротися проти більшовиків.
Борців з нас не вийшло: під час першої – і невдалої! – спроби Мирослава Герцика виконати завдання виявилося, що нас зібрав провокатор.
Тож дякую вам, шановна редакціє “Незборимої нації”, за повернення славних імен!
Лариса ДАРМОХВАЛ
Прикарпаття |
