1 листопада в бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” вийшла у світ книжка вояцьких спогадів “Кармелюки. До історії Запорозького полку ім. отамана Янка Кармелюка Армії УНР”.
Це збірка мемуарів старшин Армії УНР про Кармелюцький курінь, зокрема Юрія Ківерчука “Родіна чекає на вас”, Олексія Козловського “Кармелюківці”, Юрія Горліса-Горського “Великдень на сусідах”, Никифора Авраменка “Надходила весна 1920 року” та Івана Цапка “До своїх!”
У збірці вперше опубліковано невідомий досі “Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка”, написаний під час перемир’я на українсько-російському фронті – від 19 жовтня до 11 листопада 1920 року (його у ЦДАВОВУ розшукав Віктор Моренець), нариси Романа Коваля про старшин-кармелюківців “Час і нам, панове, погуляти!”, “Смертельна пригода сотника Гарячого”, “Кармелюк Павло Гарячий” та “Сотник Іван Несходовський”, а також “Неповний список старшин Окремого гайдамацького куреня ім. Я. Кармелюка та Запорозького полку ім. Я. Кармелюка” і документи про цю звитяжну українську частину.
Події відбуваються в Києві, Бессарабії, Білгородщині, Придністров’ї, в Румунії  та на території сучасних Вінницької, Житомирської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської і Чернівецької областей України та Курської області Російської Федерації.
Редактор-упорядник Роман Коваль. Рецензент кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк. Книжка ілюстрована світлинами, деякі з них вперше вводяться в обіг, має 160 сторінок, тверду повнокольорову обкладинку та чотири повнокольорові карти, а саме: “Визволення м. Кам’янця-Подільського та частини Поділля в січні – лютому 1918 р.”, “Шлях кармелюків від м. Вовчанська на Слобожанщині до м. Бендери, що в Бессарабії” (12.1918 – 20.04.1919), “Шлях кармелюків від м. Заліщики, що в Галичині на межі з Буковиною, до Києва та відступ до с. Колодяжне на Волині (6.05.1919 – 4.12.1919)”, “Кармелюки в Зимовому поході Армії УНР (6.12.1919 – 6.05.1920) та їхній відворот від с. Лучинець, що на Поділлі, до м. Чорткова в Галичині в липні 1920 р.” (виконала карти Тетяна Наумчук).
У серії “Українська воєнна мемуаристика” раніше вийшли у світ “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”, “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” і Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР”.
У передмові до книжки “Кармелюки” під назвою “Вони не боялись бою, а рвались до нього” упорядник Роман Коваль пише: “Цих хлопців я побачив вперше наприкінці 1990-х років. За ними вже давно прохолов слід, вони давно перетворилися на тлін, невідомо де схоронений, а в серце моє увійшли бадьорими, елегантними та жорстоко-задерикуватими – до ворога, звичайно. Володимир Ридченко, Ігор Троцький та Павло Гарячий – старшини Кармелюцького куреня Армії УНР. Переконливе свідчення краси і сили нашої нації.
Серце наповнювалося гордістю за свій народ, коли я вдивлявся в цих хлопців, які на початку 1919 року зайшли на мить до фотографічної майстерні десь в Умані, щоб закарбувати свій образ для рідних, а вийшло – для історії. У той же день у Центральному державному кінофотофоноархіві ім. Г. Пшеничного я розшукав ще й світлини двох друзів – старшин Чорних запорожців, на жаль, прізвища їхні залишилися за кадром історії. Оці п’ятеро старшин-красенів і стали для мене символом чистоти нашої боротьби за волю і долю…
Незважаючи на те що Кармелюцький курінь і Кармелюцький полк – видатні своїми перемогами українські частини, про них досі не було жодної історичної розвідки. Не виходиш з дива, адже на бойовому прапорі кармелюків – сотні перемог над більшовиками, денікінцями і задурманеними земляками, які допомагали більшовикам встановлювати владу російського народу.
Отже, шановний читачу, вітаю тебе з нагодою пізнати трагічно-життєдайну історію свого народу. Пройдись разом з лицарями-кармелюками їхніми шляхами, всіяними тисячами московських трупів та сотнями тіл своїх побратимів. Нехай пам’ять про ці криваві шляхи викрешує в твоєму серці іскру любові до України і ненависті до її ворогів”.

1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер полковник Андрій Мельник, начальник штабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
1 листопада 1981 р. помер Дмитро Сачківський, козак Армії УНР, командир 3-ї сотні дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА.
2 листопада 1985 р. помер Володимир Кубійович, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1894 р. народився Оверко Куравський, таращанський отаман.
4 листопада 1952 р. відійшов у вічність Володимир Свідерський, усусус, командир курдського загону, лицар Турецького півмісяця і німецького Залізного хреста, начальник медичної служби ІІІ корпусу УГА, лікар ОУН і УПА.
4 листопада 1995 р. помер Іван Герчук, стрілець УГА і дивізії “Галичина”, вчитель, меценат.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян Шашкевич, член “Руської Трійці”.
6 листопада 1883 р. народився Дмитро Ференчук, сотник УСС.
7 листопада 1919 р. москалі повісили о. Олексія Кулабухова, члена Кубанської Ради.
7 листопада 1924 р. загинув отаман Хмара (Семен Харченко-Харчук).
8 листопада 1878 р. народився Михайло Омелянович-Павленко, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро Вітовський, військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло Ковенко, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва Києва.
8 листопада 1891 р. народився Михайло Поготовко, льотчик 1-го Українського авіаційного загону Гайдамацького коша Слобідської України та Армії Української Держави, підполковник Армії УНР
8 листопада 1895 р. народився Михайло Палій-Сидорянський, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу.
8 листопада 1900 р. народився Михайло Теліга, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман Чорний (Гаврило Куреда).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь Прохода, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії.
8 листопада 2002 р. помер Іван Кандиба член-засновник Української робітничо-селянської спілки (1960) та УГГ (1976), голова ДСУ, голова Проводу ОУН в Україні.
9 листопада 1794 р. помер Григорій Сковорода.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор Кущ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван Зварічук, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло Башловка.
10 листопада 1976 р. спочив о. Василь Лаба, начальний духівник УГА та дивізії “Галичина”, доктор теології, автор споминів.
11 листопада 1894 р. народився Віктор Чекірда, отаман Чорний Ворон.
11 листопада 1963 р. померла Олена Степанів-Дашкевич, командир чоти УСС, лицар Срібної медалі хоробрості та Військового хреста, науковець.
12 листопада 1887 р. народився Карліс Броже, заступник командира полку Чорних запорожців Армії УНР.
12 листопада 1905 р. в Лубнах вийшла перша українська газета в царській Росії – “Хлібороб”.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій Красівський, поет, Крайовий провідник ОУН, політв’язень.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський.
13 листопада 1905 р. народився Ніл Хасевич, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
15 листопада 1890 р. народився Альфред Бізанц, командир Львівської бригади УГА, підполковник Армії УНР, начальник Військової управи дивізії “Галичина”.
15 листопада 1894 р. народився Кость Мандзенко, підполковник Армії УНР, полковник УНА.
15 листопада 1901 р. прийшов у світ Євген Побігущий-Рен, командир Легіону дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена Антонів, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько Грабарчук.
18 листопада 1923 р. народився Михайло Іванченко, письменник, художник, політв’язень.
18 листопада 1957 р. помер Володимир Савченко, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило Лимаренко, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1883 р. народився богуславський отаман Григорій Пирхавка.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу Лозовика, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. відійшов Віктор Кущ, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 листопада 1889 р. народився Дмитро Феркуняк, сотник УГА і дивізії “Галичина”.
22 листопада 1921 р. загинув Степан Щербак, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базар москалі розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
23 листопада 1890 р. народився Олександр Коломінський, сотник Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола Вороний.
24 листопада 1890 р. народився Володимир Білозор, лікар Коша УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медичного відділу Військової управи дивізії “Галичина”.
24 листопада 1937 р. москалі розстріляли кобзаря Івана Кучеренка-Кучугуру.
24 листопада 1979 р. відійшов в інші світи Іван Особа, січовий стрілець, сотник УГА, хорунжий дивізії “Галичина”.
25 листопада 1893 р. народився Дмитро Яцушко, хорунжий 3-го вишкільного полку дивізії “Галичина”.
25 листопада 1896 р. народився Петро Самутин, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 2008 р. відійшов на луки Сварожі Лев Силенко, засновник РУНВіри, автор “Мага Віри”.
26 листопада 1876 р. народився Віктор Курманович, начальник штабу УГА, державний секретар військових справ ЗУНР, генерал-хорунжий Армії УНР, член ПУН, почесний голова Військової управи дивізії “Галичина”.
26 листопада 1940 р. помер Анатоль Базилевич, духівник Вишколу УСС, учасник “Листопадового зриву” 1918 року, священик І бригади УСС Галицької армії.
27 листопада 1968 р. помер Григорій Сосідко, підполковник Армії УНР, командир сотні зв’язку “Галичина”, художник, артист, режисер, театральний декоратор, редактор.
28 листопада 1898 р. народився Василь Татарський, генерал-хорунжий Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945).
28 листопада 1899 р. народився Микола Фещенко-Чопівський, козак 1-ї Запорозької дивізії, командир Українського охоронного батальйону №109 (1942 – 1943), інженер.
28 листопада 1941 р. помер Осип Сорохтей, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 листопада 1972 р. відійшов у засвіти кобзар Євген Адамцевич.
29 листопада 1879 р. прийшов у світ Грицько Чупринка, поет, козак Богданівського полку.
29 листопада 1899 р. народився Григорій Косинка (Стрілець), поет, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про  Визвольну боротьбу, які видає  Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможіть їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

“Шлях перемоги”
Передплатний індекс 30504.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

Першим лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став видатний український письменник Михайло Іванченко за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”. На Покрову 2012 року цю премію заснував президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. Її співзасновниками стали редакції газет “Козацький край” та “Незборима нація”. Премію заплановано вручити 18 листопада, в день, коли Михайлові Іванченку має виповнитися 89 років, у с. Гусаковому Звенигородського району, де навесні 1917 року відродилося Вільне козацтво, де прийшов у світ і досі творить літературну епопею Визвольної боротьби Михайло Іванченко.
Сталінські табори та багатолітні переслідування не давали можливості реалізуватися творчому генію Михайла Іванченка.
Лише за “перебудови” він видав свою першу книжку – “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (Київ: Радянський письменник, 1991). У роки незалежності побачили світ його збірки поезій “Полиновий квіт” (Київ, 1998), “Бунчук вітрів” (Київ, 2001), “Осіннє чересло” (Київ: Ратибор, 2007), “Крицеве стремено” (Київ: Ратибор, 2009) та книга “Таємниця нашої прадавнини” (Київ: Молодь, 2000). 
Михайло Іванченко – член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, один з організаторів НРУ та “Просвіти” на Звенигородщині й часопису “Тарасове поле”. Багато публікувався в часописах “Звенигора” та “Думка”.
Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” 2006 року випустило у світ видавництво ім. Олени Теліги.
2008 року у видавництві “Відродження” побачили світ “Новели неволі”. В 2010 році надрукована книжка “Остарбайтерський вир”, а в 2012 році – “Сурма і меч”. У рукописах письменник має ще автобіографічні романи, історичні повісті, вірші, гуморески, літературознавчі та мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину.
20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України.
Зараз Михайло Григорович тяжко хворіє, вже майже не встає з ліжка.
Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось – ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка – Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.
У матеріальному вимірі премія становить 5000 грн.
У дипломі №1 зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”, краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Вітаємо, дорогий батьку-отамане, з визнанням Вашого внеску в повернення історичної правди про боротьбу наших батьків і дідів за волю і долю нашого народу!

Проголошено Тарасом Силенком 14 жовтня 2012 р. на Святі Покрови в Холодному Яру – на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка.
Слава Україні та її вірним синам!

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, редактор газети “Незборима нація”
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, редактор газети “Козацький край”

Народився Орест Абрагамович 13 листопада 1947 р. у Львові в родині медиків Надії-Оксани (в дівоцтві Гаврилко) та Євстахія-Богдана Абрагамовичів.
1971 року Орест Абрагамович закінчив лікувальний факультет Львівського державного університету, а вже наступного року очолив підрозділ Всесоюзного базового санаторію “Каштан”, де організував відділ функціональної діагностики хвороб травної системи, що дозволило істотно поліпшити діагностично-лікувальний процес, ранню діагностику раку. 1975 року Орест Абрагамович створив і очолив аналогічний відділ на курорті “Моршин”.
1982 року він захистив кандидатську дисертацію. З 1982 р. Орест Абрагамович – асистент кафедри шпитальної терапії ЛНМІ, а з 1989 р. – доцент цієї ж кафедри. У 1995 р. він захистив докторську дисертацію, впровадження висновків якої в Україні та за її межами дозволило допомогти сотням тисяч хворих з ускладненнями (у віддалені терміни) після резекції шлунка. В тому ж році Орест Абрагамович очолив кафедру внутрішньої медицини №1 Львівського національного університету ім. Данила Галицького, якою керує досі. З 2003 р. він – професор, а від 2007 р. – організатор і очільник Львівського гепатологічного центру.
За 30 років роботи у ЛНМУ Орест Абрагамович проконсультував близько 80000 хворих з ураженнями внутрішніх органів. Щорічно з колективом кафедри готував на 4 – 6 курсах до практичної роботи по 500 – 540 студентів (майже 14500 студентів). За цей період випустив близько 6500 студентів, більшість з яких згодом стали лікарями різних спеціальностей.
2007 року Ореста Абрагамовича обрано дійсним академіком Академії вищої освіти України. Під його керівництвом підготовлено 11 кандидатських дисертацій, з яких 8 вже отримали підтвердження президії ВАК.
До кола наукових інтересів талановитого лікаря належать вирішення проблем гастроентерології, ревматології, кардіології, професійних хвороб, курортології. Він є автором та співавтором 505 наукових праць, опублікованих у вітчизняних та закордонних виданнях, з яких 2 монографії, 5 посібників, низка довідників для лікарів практичної охорони здоров’я, 4 інформаційних листки, 12 патентів на корисну модель із діагностики та лікування уражень внутрішніх органів. З 1999 р. він проходив стажування у провідних клініках США, Канади та Західної Європи.
Орест Абрагамович – лікар вищої категорії за спеціальністю “внутрішні хвороби”, висококваліфікований інтерніст, ендоскопіст, гастроентеролог, профпатолог, курортолог, авторитетний педагог, учений, відомий своїми науковими працями та впровадженнями в практичну охорону здоров’я населення. Він член лікарської комісії НТШ, член Всеукраїнського лікарського товариства, співголова Львівського обласного товариства терапевтів (з 2007 р.), віце-президент обласної Асоціації гастроентеролоґів та гепатологів, президент Львівського обласного благодійного фонду “Надія нації” (з 1995 р.). 2011 року Орест Абрагамович став членом Історичного клубу “Холодний Яр”, допоміг видати книжку Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (два видання). Величезна його роль і у створенні фільму “Стеком і шаблею”.
Орест Абрагамович – дієвий український державник. Він здобув заслужений авторитет і пошану серед студентів, пацієнтів, колективу університету, медичної спільноти та діячів культури. Орест Абрагамович – чуйний лікар, добрий і щедрий товариш, принципова і водночас делікатна людина. Він гідний нащадок свого великого діла – воїна і митця Михайла Гаврилка. Переконаний, що Михайло Гаврилко пишався би своїм онуком.
Дорогий пане Оресте, довгих Вам літ, наповнених творчими удачами, рятуванням людських життів та особистого щастя.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Книжка вийшла у світ 23 червня 2011 року. В той же день її було представлено у Вінниці, а 6 липня – в Києві, в Національному музеї Тараса Шевченка. Це було символічно, адже скульптор, поет і художник Михайло Гаврилко – автор бурхливої Шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої у минувшинї і не зневіреної у її велич”, – так оцінив Микола Голубець проект пам’ятника Тарасові Шевченку для Києва роботи Михайла Гаврилка.
Гаврилко ставив перші пам’ятники Тарасові Шевченку в Прикарпатті, на Буковині та рідній Полтавщині, з Шевченковим словом відкривав перші українські школи в Ковелі та Луцьку під час Першої світової війни. З вогненним словом Кобзаря полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Відтак в історію України Михайло Гаврилко увійшов і як організатор Українських січових стрільців, чотар УСС, творець Сірої дивізії Армії УНР, начальник її штабу та повстанський отаман.
Життя Гаврилка завершилось трагічно – восени 1920 року на станції Полтава більшовики спалили його в топці локомотива. Спалили живим.
У рамках презентації книжки в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася посмертна виставка робіт визначного митця – “Михайло Гаврилко як мистець” (із колекції Володимира Яцюка).
Книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” було презентовано 20 разів. Окрім Києва та Вінниці, її було представлено у Львові (тричі), Полтаві (двічі), Болехові (двічі), Дрогобичі, Стрию, Луцьку, Ковелі, Івано-Франківську, Коломиї, Калуші, Рожнятові, в м. Миколаєві Львівської області, в Національному університеті ім. Тараса Шевченка та Національній академії СБУ.
На одній з презентацій, у Львівському палаці мистецтв, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Роман Лубківський оцінив книжку як “мислительну”, “оздоровлюючу”, сказав, що вона “стрясає душу людську”. А лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Ігор Калинець про стиль автора зауважив: “Роман Коваль вільний у розповіді, він не створює собі рамок розповіді – читати надзвичайно цікаво… Роман Коваль вражає своєю щирістю і безпосередністю”.
Станом на 19 жовтня 2012 р. на книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” було не менше 52 рецензій та відгуків у пресі, в тому числі й у провідних українських виданнях, наприклад, у “Літературній Україні”, “Україні молодій”, “Слові Просвіти”, “Українському слові”, “Дзеркалі тижня”, “Вечірній Полтаві”, в газетах “День” і “Шлях перемоги”, в журналі “Артанія”. Найбільше публікацій було в “Нескореній нації” та болехівській газеті “Ратуша”, які чи не найбільше зробили для повернення забутого творця Шевченкіани.
Книжці “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” було присвячено кілька передач – на Першому каналі Українського радіо, радіо “Культура”, “Промінь” та радіо “Ера”.
Створено і фільм про Михайла Гаврилка – “Стеком і шаблею” (автори сценарію Роман Коваль і Василь Портяк, режисер Володимир Бондаренко, виконавчий продюсер Валерій Тетерятник), презентації якого заплановано на другу половину листопада 2012 року.
Під впливом книжки 7 червня 2012 р. львівські художники та скульптори провели у Львівській національній опері аукціон з благодійного продажу своїх картин, вирученні кошти з якого пішли на виготовлення пам’ятника Михайлові Гаврилку для Болехова (скульптор Василь Ярич).
Під впливом книжки створили скульптурні образи видатного митця Дмитро Бур’ян та Михайло Горловий. Михайлові Гаврилку присвячуються вірші. А на його малій батьківщині, у селі Рунівщині, створено музей Михайла Гаврилка, посаджено сад Михайла Гаврилка та поставлено меморіальну дошку.
Заслужений журналіст України Емма Бабчук у рецензії на книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” в газеті “Слово Просвіти” оцінила творчість і значення автора так: “Роман Коваль стає вістовим історії, зв’язківцем між поколіннями борців за волю України і нами, сьогоднішніми, та й прийдешніми також. Роману Ковалю це дано, навіть велено: іди, шукай і знаходь! Історія Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття – найбільш утаємниченої, суперечливої і жорстокої доби змагань за державність України – беззастережно відкриває йому свої героїчні сторінки. Особливо велику увагу приділяє Коваль у своєму дослідженні Шевченкіані Михайла Гаврилка. Поринаєш в атмосферу боротьби, протистоянь і прагнень мистців прорвати сіті заборон навколо імені Кобзаря – і розумієш, чому кожна спроба українців відстояти своє, найдорожче, завжди викликала у влади таку жорстку реакцію і… страх. Тож “прочитайте тую славу” – щирим і теплим серцем.
Сподіваюсь, що книга буде гідно поцінована Україною”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

12 жовтня в Летичеві, що на Хмельниччині, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь полку Чорних запорожців та презентація книги спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної Республіки” (редактор-упорядник Роман Коваль).
Організаторами виступили Меджибізький курінь Українського козацтва ім. Максима Кривоноса, який очолює свободівець Петро Шуляк, та Історичне товариство “Чорні запорожці”.
Чорношличники викликали величезну зацікавленість дітей та молоді. Всі хотіли потримати в руках козацькі шаблі.

13 жовтня в Богуславському районі на Київщині громадськість вшанувала повстанців Медвинської республіки, 80 з яких, взятих у заручники, чекісти порубали 13 жовтня 1920 року.
Слава борцям за волю України!

14 жовтня в повстанських селах Цвітна, Соснівка та Розумівка, тепер Олександрійського району Кіровоградської області, та в місті Знам’янка відбулися презентації книжки спогадів Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!” за участю упорядника Романа Коваля, лідера гурту “Тінь сонця” Сергія Василюка та Станіслава Степанова, представника об’єднання “Батьківщина”, в минулі роки – голови Олександрійської районної держаної адміністрації. Станіслав Степанов причетний до відродження могили Чорного Ворона і його козацтва в Розумівці, побудови пам’ятників отаманові Хмарі у Цвітній та хліборобам, яких порубали червоні в  Соснівці післяжнивної пори 1920 року.
У цей же день на хуторі Буда відбулося свято Покрови, організоване подружжям Островських – Лесею і Олегом.
Слава борцям за волю України!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

Готуючи до друку в районному часописі Городоччини “Народна думка” матеріал про нашого краянина – українського дипломата Євгена Сярого, я познайомився з його сестрою Надією Шупер (Омелян), мама якої, Марія Омелян народилась у Мшані. Вона на Колимі відбувала тюремне ув’язнення за боротьбу в лавах УПА проти російсько-більшовицьких окупантів. На моє прохання пані Марія Омелян погодилася розповісти про свою боротьбу.
“Мій шлях у боротьбі за волю України почався під впливом старшої сестри Ганни ще в далекому 1940 році, – розповіла Марія Омелян. – Було тоді мені 15 років. Пригадую як до нашої хати зайшли троє молодих хлопців – Євген Чура зі Мшани, Іван Рибак з Мальчиць та Микола Лісовий (псевдо “Чорний”). Вони попросили мене піти в цю морозяну зоряну ніч розвідати чи все спокійно в селі. Я була горда, що одержала своє перше завдання. Пізніше мене призначили станичною села Мшана, надавши псевдо “Надбережна”. До речі, в бою з росіянами навесні 1940 р. в Мальчицях Іван Рибак та Євген Чура полягли. Про них складено пісню. А Лісового, ходили чутки, схопили у Львові…
Мої батьки – Григорій і Катерина Омеляни – національно-свідомі селяни, відтак і виховували нас, чотирьох дітей, у такому дусі. Тато зі своїм старшим братом Миколою та моїм дідом були активними просвітянами – читали українські газети, журнали та книжки. Коли батькові запропонували змінити в документах національність на польську, він категорично відмовився. Через це деякий час працював на низькооплачуваній роботі. Старша сестра Ганна навчалася у Львівській професійній школі разом з Іриною Сеник.
Уже за німецької окупації, коли Ганна вийшла з підпілля, наша хата стала своєрідним штабом, куди заходили повстанці. Конспірація посилилася при відступі німаків. Бував у нашій хаті Роман Шухевич, часто заходили Петро Марутяк на псевдо “Морозенко”, Софія Румінська зі Ставчан, повстанець на псевдо “Дон” із Дроздович, упівець “Гамалія”. Мій односельчанин Роман Лесів (“Летун”) мріяв створити свою сотню.
Перший раз мене заарештувала “сталінська мітла”. Зранку 4 лютого 1945 р. вона вдерлася до Мшани з боку Судової Вишні. Три доби арешту відсиділа. Оскільки проти мене не було ніяких доказів, дільничний Безпалько (він же Тряпкін) відпустив мене – його підкупили добрі люди, серед них й односельчанин Микола Шутяк. Повернувшись додому, я переховувалась, бо нікому не довіряла.
Невдовзі, на Стрітення, 15 лютого, мене знову арештували – як і багатьох людей у Мшані. Погнали пішки до Янова. Слідство тривало півтора місяці. Деколи й по два-три рази викликали посеред ночі…
2 квітня – черговий допит. У погано освітленій кімнаті сиділо четверо підпитих катів, один з яких бринькав на балалайці. Слідчий Захаров запитав, чи говоритиму, я ж відповіла, що нічого не знаю. Тоді він покликав своїх помічників – Звєрєва, Колосова, Діцького та Іфарова. Останній поплескав мене по плечі й сказав:
– Сєйчас всьо разкажет.
І почалося: кинули на підлогу, копали ногами, катували гумовими нагайками, дротяними гарапами. Я втратила свідомість. Коли приходила до тями, продовжувала мовчати, а вони через це просто казилися, кажучи, що від таких тортур уже й стіна б заговорила.
Шість разів катюги робили перекур, а тоді знову мордували. Вони вирвали мені майже все волосся, на лівій нозі відірвали півтора пальці. Колосов прикладав до мого тіла розпечений залізний брусок, слід від якого зостався на все життя. Як закінчилося слідство, не пам’ятаю. Опинилися в підвалі, де вже перебували дві жінки старшого віку, одна з яких з Речичан. Тримали два тижні, чекали, що помру. Потім фірою завезли до Янівської лікарні, повідомивши медичний персонал, що нібито відбили мене у бандерівців, з якими я, мовляв, не хотіла співпрацювати. Лікарка Розторгуєва повідомила НКВД, що це вже останні хвилі мого життя.
Але я почала повільно одужувати. Внутрішній голос підказував: житиму! В лікарні пролежала понад півроку. Заново вчилася ходити за допомогою милиць. Ніби вдруге народилася. Одужавши, повернулася додому, давши розписку, що в лікарню потрапила з тифом. Та довелося зазнати нових випробувань. За зрадницькими свідченнями Стефанії Баран (“Фавора”) у грудні 1946 р. мене знову заарештували. Відвези у тюрму на Лонцького. Був суд. Отримала 10 років таборів плюс 5 р. позбавлення волі. Відправили на Колиму, згодом до Красноярського краю.
Восени 1947 р. моїх батьків (із сестрою Софією та братом Степаном) вивезли до Сибіру “за антирадянську діяльність” дочок – мене і Ганни (вона 1944 року виїхала до Чехії). Батько на рідну землю вже не повернувся”.
На Колимі 1951 року Марія Омелян народила доньку Надію. Та неволя не дала створити родину із Степаном Сярим, батьком дівчинки. Життя на засланні з малою дитиною стало для Марії Омелян важким випробуванням. У грудні 1953 р. Марія погодилася стати дружиною естонського політв’язня. Виїхали жити в Естонію. В них народилося двоє синів – Ярослав та Юрій. Донька Надія після здобуття в Естонії середньої освіти, переїхала до родичів у Львів, де одружилась, створила сім’ю.
Після смерті чоловіка Марія Омелян 2010 року повернулася на рідну землю. Проживає з донькою Надією. В Естонії п. Марія була активною діячкою Українського земляцтва, голова якого – наша краянка Мирослава Бучко-Юрісіаар –  присвятила їй прекрасного вірша.
“Хоч тіло моє понівечене, але душа незаплямована, бо нікого я не зрадила”, – підсумувала своє життя Марія Омелян.
Бажаємо пані Марії довгих років життя в родинному затишку.
Уклін Вам, дорога пані Маріє, за життя, віддане Україні!

Любомир СВІТЕНКО, Історичний клубу “Холодний Яр”
м. Городок на Львівщині

На світлині Марія Омелян та Степан Сярий. Колима, 1950 р.

Протягом року активісти Благодійної ініціативи “Героїка” досліджували архівні документи, опитували старожилів, залучали доброчинців та небайдужих, аби спорудити на могилі вояків пам’ятник.
Сімнадцять козаків та старшин 10-го полку сірожупанників потрапили в полон до більшовиків після бою, який відбувся 1 червня 1919 року під селом Купіль. Того ж дня полонених розстріляли на березі ставка в селі Холодець. Ці події висвітлив часопис “Український козак” (ч. 43, 31 серпня 1919 р.).
20 липня 2012 р., в рамках краєзнавчої експедиції місцями боїв Армії УНР на Західному Поділлі, ми відвідали місце поховання сірожупанників. Про цю трагедію в селі пам’ятають. Розповідь про розстріл на березі ставка переказувалася від батьків до дітей. Селяни назвали й кількість страчених “петлюрівців” – 17 осіб, що відповідає публікації в часописі “Український козак”.
8 вересня розпочалося будівництво пам’ятника, до якого, в різний спосіб, долучилось декілька сотень осіб практично з усіх областей України. Будівельними роботами керував майстер “Героїки” Олег Собченко. Відновлювали вояцьку могилу і місцеві селяни, і патріоти із сусідніх сіл.
В урочистий день відновлення могили на сільський цвинтар Холодця прибули гості з Києва, Тернополя, Хмельницького, Волочиська, українці з Польщі. За участі селян почався мітинг-реквієм. Відкрив його координатор “Героїки” Павло Подобєд, який розповів про історію поховання.
Пам’ятник освятило духівництво УАПЦ. Протоієрей Василь (парох с. Холодець), протоієрей Олександр (парох с. Попівці) та митрофорний протоієрей Володимир (парох с. Порохня) відправили за загиблими панахиду. Під час виконання державного гімну почесна варта віддала сальву над могилою полеглих. До присутніх промовляли жертводавці та представники сільської ради, які пообіцяли доглядати за могилою сірожупанників.
“До відновлення поховання долучилось чимало небайдужих, – розповів Павло Подобєд. – У тому числі й редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр”… У пам’ятник вкладені значні матеріальні та організаційні ресурси. Однак, коли замислюєшся над тим, якою ціною заплатили цих сімнадцять хлопців за ідею незалежної України – розумієш, що ми зробили крихту того, що мали б зробити”. А майстер “Героїки” Олег Собченко додав: “Холодець мені запам’ятається самопосвятою місцевого пароха отця Василя та його дружини. Це жертовні люди”.
“Моя родина брала участь у збройній боротьбі за незалежність у 1940-х роках, – розповів отець Василь. – Відтак питання моєї участі в будівництві пам’ятника було вирішено ще до того, як пан Собченко звернувся по допомогу. Ми будемо продовжувати нашу багатолітню традицію: у Провідну неділю розпочинатимемо відправу на цвинтарі саме з могили воїнів Армії УНР”.
Наприкінці меморіальних заходів було продемонстровано фільм Івана Канівця “Українська революція”. Стрічка зібрала повну залу сільського клубу. Фільм нікого не залишив байдужими. Аплодували стоячи.
Підвів підсумок Святослав Знахарук, мешканець села Холодець, активний учасник будівництва пам’ятника. “Я двічі звертався до обласної влади з проханням впорядкувати могилу українських вояків та встановити пам’ятник, – сказав він. –  Однак, у влади не було бажання, а ось у хлопців та дівчат з “Героїки” було. Тепер доглядатиму за могилою. Поки живий, вона не заросте будяками і на ній завжди будуть свіжі квіти”.

Ранньої весни 1942 року, коли ще люди й не починали копати городи, ми залишили голодний Київ. Ми – це я, мама, сестра і тітка Галя – вона почула, як бідує населення міста, і прийшла з Медвина забрати нас.
З допомогою добрих людей, які й у хату пускали переночувати, і їжею, що в кого було, ділилися, подолавши десь близько 150 км важкої, розкислої від дощів дороги, ми опинилися на маминій батьківщині, і переді мною вперше постав у всій красі Медвин. Це село врятувало нам життя, повернуло мені рідну мову.
Як зараз бачу зроблену сусідами по комуналці двоколісну теліжечку, сидячи на якій, долав я ті довжелезні кілометри, бачу й обкладену бур’яном – щоб тепліше було – дідівську хату під іржавою бляхою, і себе, чотирилітнього хлопчика в куценьких, до колін, штанцях зі шлейками. Стою під грубезною шовковицею, що виросла впритул до “резиденції” нашої бородатої годувальниці-кози, і запрошую в гості сусідську дівчинку: “Люся, иди к нам!” А стара шовковиця, почувши чужу мову, яка нерідко була мовою ворога, щось докірливо зашепотіла листям.
Невдовзі я перестав бути білою вороною, бо до мене завітала люба гостя – милозвучна, лагідна й ніжна українська мова. Чотири довгих роки шукала вона дорогу до мене в зросійщеній столиці й так легко знайшла її в Медвині, ставши повноправною господинею мого серця. І прийшла вона не з порожніми руками, а принесла дорогоцінний подарунок – народні пісні. Це і “Чаєчка-небога”, й улюблена пісня сільського вчителя Романа Ковтуна, закоханого в козаччину, мого двоюрідного діда, – “Ой гук, мати, гук, де козаки йдуть”, і, певно, створена в самому Медвині, сатирична пісня “Сидить москаль на стерні – сорочку латає. Стерня його кудись коле, а він її лає…”. Та хіба перелічиш усі наші пісні, їх же як зірок на небі!
А щедра гостя захопила із собою легенди й бувальщини з медвинської минувшини. Не так уже й багато зберегла їх людська пам’ять, та деякі з них прийшли до нас із княжої України-Руси. Йшлося в них про Іван-городок (за Миколою Василенком – Самгород), що стояв на березі річки, якої навіть назва до нас не дійшла. Пастушок, показуючи мені глибокий яр, запевняв, що саме там вона протікала. Укріплення й стало початком Медвина.
А ще медвинці розповідали про церкву, що під час нападу монголо-татар разом з парафіянами пішла під землю. Ця місцина називається Свята Гора. Кажуть, якщо прикласти вухо до землі, то можна, особливо на Великдень, почути як дзвонять дзвони і співають півчі…
Про походження назви села говорили так: коли татаро-монголи захопили Іван-городок, викотили з винних погребів діжки з хмільним і розбили їх. І потекли вулицям струмки вина та меду, звідси й назва – Медвин. Чув історію й про медвинську козачку, яка, виливши на голову бусурмена горщик окропу, втекла на його коні.
Згадую й розповіді про страшні погрози голови Богуславської ЧК і їхнє виконання, про більшовицького агітатора з Петрограда і його вбивство, про продзагони, голодомори… Та все таки найпомітніша подія в медвинській історії – це антибільшовицьке повстання 1920 року, повстання, про яке, за твердженням Василя Ковтуна, чоловіка нашої сусідки баби Ганни, який перебував у той час на заробітках в Америці, навіть тамтешні газети писали.

Продовження у наступному числі

Володимир ЗДИБКО
Київ

На світлині Володимир Здибко. 1980 р.

Сюрпризом давно очікуваної зустрічі з Романом Ковалем стало те, що разом з ним до нас завітали ще й заслужений артист України, кобзар Тарас Силенко та барди – Володимир Самайда і Гриць Лук’яненко з гурту “Рутенія”.
Перше, куди вирушили гості в Кіровограді, була тюрма. Так, саме кіровоградська тюрма зацікавила найбільше письменника! І це не випадково, адже саме тут перебував під арештом Юрій Горліс-Горський. Краєзнавець Сергій Колісник показав старі в’язничні мури і розповів про дві версії маршруту втечі Горліса-Горського.
І ось ми в наполовину заповненій актовій залі Кіровоградської обласної бібліотеки ім. Дмитра Чижевського – вже з обіду Кіровоград заливало дощем, і це охололо любителів історії.
Відкрив засідання кобзар Тарас Силенко енергетичною піснею на слова Тараса Шевченка “Гайдамаки”. З вітальним словом виступив голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Василь Бондар. Презентовану книжку оцінив як унікальну, а працю Романа Коваля з повернення українцям їхньої забутої історії назвав подвижницькою і титанічною.
Завершився вечір виконанням пісні “Любо, братці, любо” у виконанні Тараса Силенка, Гриця Лук’яненка та Володимира Самайди.
Підспівував увесь зал!

Олександр РАТУШНЯК, координатор “Українського клубу”
Кіровоград

Книжку Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!” було презентовано на Закарпатті, адже низка її розділів присвячена подіям у Карпатській Україні 1939 року.
У селі Луг, де вчителював Горліс-Горський, на презентацію прийшла вся школа – вчителі та учні 1 – 11 класів.
Книжку було також представлено в міській раді Рахова, Будинку культури Великого Бичкова, в гуцульських селах Ясіня і Косівська Поляна та в Ужгороді – в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Федора Потушняка. Серед інших на презентацію в Ужгороді завітав і народний депутат України 2-го скликання Іван Коршинський, якого з молодих літ надихали книжки Юрія Горліса-Горського. “На творах “Холодний Яр”, “Отаман Хмара”, як і на книжках Уласа Самчука виховувалося наше покоління, – розповів Іван Коршинський”.
За свою любов до України Іван Коршинський, в минулому активний діяч підпілля Юнацтва ОУН, двічі побував у ГУЛАГу. “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського стояв поруч з “Кобзарем” Шевченка, “Холодний Яр” гартував дух молоді у ГУЛАГах, – зазначив Іван Коршинський. – У таборі Спаськ Карагандинської області ми дебатували навколо постаті письменника з істориком Ярославом Дашкевичем. Ми змалку вважали Горліса-Горського героєм, святим”.
Збагатив презентації піснями про Визвольну боротьбу 1917 – 1939 років кобзар Тарас Силенко. Особливий успіх мала пісня “Не журіться, милі браття, ще повстане Закарпаття!”.
Її виконавцю закарпатці, зокрема у Великому Бичкові, аплодували стоячи.
Організував презентації Олег Куцин, голова Закарпатської ОО ВО “Свобода”.

Ірина ГАРМАСІЙ
Ясіня – Ужгород

Відкриваючи вечір пам’яті видатного винахідника і мецената української справи Рената Польового, Роман Коваль сказав: “Рівно 45 років тому, в Костянтинівці, на Донеччині, Ренат Польовий і його козачка Віра справляли сорокаріччя. Різниця у віці в них лише тиждень, і тому вирішили відзначати разом. “Ювілей і був гучний… – згадувала молодша сестра Рената Петровича Люся. – Гості спустошували пляшку за пляшкою, страви подавалися без зупинки, в перервах танцювали – і в хаті, і надворі. Гучно співали чудових українських пісень. Гуляли допізна… Після того ми ще кілька годин прибирали й мили, а потім звалилися спати.
Наступного дня Ренат повернувся з роботи несподівано рано й збуджено сказав:
– Віро, скоренько накриваймо на стіл! Зустрів Жанну, а вона каже: “Недоїла, недопила, недоспівала й недотанцювала – прийдемо й сьогодні!”
На бойовий клич Жанни Рохліної зійшлися майже всі, хто був напередодні...
Видно, й на другий день не догуляли Польові та їхні друзі, якщо і через 45 років зібралися на День народження Рената та Віри Польових. Нехай Тарас Силенко заспіває пісню, яку любив Ренат Петрович”. І Тарас Силенко заспівав пісню з далеких Карпат “Висить ябко, висить, але впасти мусить”.
“Уперше прийшовши на репетицію хору “Гомін”, я одразу звернула на нього увагу – більше ні в кого не було такої лагідної усмішки з-під козацьких вусів, таких сяючих, усміхнених очей, – згадала у виступі співачка хору “Гомін” Ніна Шапошникова. – Дуже скоро ми зрозуміли, що нам поталанило втягти до свого гурту неординарну людину, культурну, доброзичливу, з комп’ютерною пам’яттю. Це була ходяча енциклопедія українознавства. В серці кожного з нас залишився образ сивого кремезного козака з молодими, усміхненими, сяючими очима”.
А поетеса Ольга Страшенко прочитала вірш, присвячений Ренатові Польовому та книзі про нього:

Чесний спадок життя Польового,
світлі спогади друзів, рідні,
і скарби листування живого,
і звитяжні козацькі пісні.

Представляючи нового промовця, Роман Коваль сказав: “У Владислава Іщенка та Рената Польового було чимало спільних рис. Окрім того, що вони були інтегральними націоналістами, обидва – скромні, доброзичливі, врівноважені, маломовні та дієві українці. У хорі “Гомін” вони співали поруч, у партії баритонів. Якби хтось взявся написати книжку про боротьбу добродія Іщенка за українську Україну, то її можна було б назвати “Тиха війна Владислава Іщенка”.
“Душа тепліє, коли згадуєш Рената Польового… – почав Владислав Іщенко. – Мене завжди вражала його безкомпромісність як українця”.
Згадав “незлим тихим словом” Рената Польового і професор Київського міжнародного університету Михайло Гуць.
Художнього керівника чоловічого хору “Чумаки” Василя Триліса вразила любов Рената Польового до Кубані. У спогаді про Рената Польового Василь Триліс писав: “Він не просто добре знав історію України, а дуже глибоко, своєрідно, а все ж яскраво, по-українськи, її інтерпретував”. Свою любов до Кубані Ренат Польовий втілив у книжці “Кубанська Україна” та в 56-літньому щасливому шлюбі з кубанською козачкою Вірою Денисенко, народивши двох хлопчиків та дочку Любу. Синів, на жаль, уже давно немає, а Люба, слава Богу, є. Вона та її чоловік Василь Чуб стали співорганізаторами цього свята”.
Оплесками привітали присутні Василя Чуба, Любу Ренатівну та їхнього сина Дмитра з дружиною Аллою і восьмилітню Надійку – правнучку Рената Петровича. А Тарас Силенко, який активно популяризує пісні наших братів-кубанців, заспівав кубанську пісню “Ой мати-мати, москаль у хаті”.
Далі “на позицію” вийшов легендарний хор “Гомін” на чолі з легендарним Леопольдом Ященком. 12 пісень заспівали гомінчани на згадку про свого друга-товариша!
Організатором свята української пісні та духу на пам’ять про Рената Польового стала Ірпінська міськрайонна організація ВО “Свобода” на чолі з Богданом Мельничуком – чуйною, шляхетною й дієвою української людиною. Він і завершив вечір, щиро подякувавши учасникам за вшанування пам’яті легендарного українця.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Ірпінь – Київ