Ранньої весни 1942 року, коли ще люди й не починали копати городи, ми залишили голодний Київ. Ми – це я, мама, сестра і тітка Галя – вона почула, як бідує населення міста, і прийшла з Медвина забрати нас.
З допомогою добрих людей, які й у хату пускали переночувати, і їжею, що в кого було, ділилися, подолавши десь близько 150 км важкої, розкислої від дощів дороги, ми опинилися на маминій батьківщині, і переді мною вперше постав у всій красі Медвин. Це село врятувало нам життя, повернуло мені рідну мову.
Як зараз бачу зроблену сусідами по комуналці двоколісну теліжечку, сидячи на якій, долав я ті довжелезні кілометри, бачу й обкладену бур’яном – щоб тепліше було – дідівську хату під іржавою бляхою, і себе, чотирилітнього хлопчика в куценьких, до колін, штанцях зі шлейками. Стою під грубезною шовковицею, що виросла впритул до “резиденції” нашої бородатої годувальниці-кози, і запрошую в гості сусідську дівчинку: “Люся, иди к нам!” А стара шовковиця, почувши чужу мову, яка нерідко була мовою ворога, щось докірливо зашепотіла листям.
Невдовзі я перестав бути білою вороною, бо до мене завітала люба гостя – милозвучна, лагідна й ніжна українська мова. Чотири довгих роки шукала вона дорогу до мене в зросійщеній столиці й так легко знайшла її в Медвині, ставши повноправною господинею мого серця. І прийшла вона не з порожніми руками, а принесла дорогоцінний подарунок – народні пісні. Це і “Чаєчка-небога”, й улюблена пісня сільського вчителя Романа Ковтуна, закоханого в козаччину, мого двоюрідного діда, – “Ой гук, мати, гук, де козаки йдуть”, і, певно, створена в самому Медвині, сатирична пісня “Сидить москаль на стерні – сорочку латає. Стерня його кудись коле, а він її лає…”. Та хіба перелічиш усі наші пісні, їх же як зірок на небі!
А щедра гостя захопила із собою легенди й бувальщини з медвинської минувшини. Не так уже й багато зберегла їх людська пам’ять, та деякі з них прийшли до нас із княжої України-Руси. Йшлося в них про Іван-городок (за Миколою Василенком – Самгород), що стояв на березі річки, якої навіть назва до нас не дійшла. Пастушок, показуючи мені глибокий яр, запевняв, що саме там вона протікала. Укріплення й стало початком Медвина.
А ще медвинці розповідали про церкву, що під час нападу монголо-татар разом з парафіянами пішла під землю. Ця місцина називається Свята Гора. Кажуть, якщо прикласти вухо до землі, то можна, особливо на Великдень, почути як дзвонять дзвони і співають півчі…
Про походження назви села говорили так: коли татаро-монголи захопили Іван-городок, викотили з винних погребів діжки з хмільним і розбили їх. І потекли вулицям струмки вина та меду, звідси й назва – Медвин. Чув історію й про медвинську козачку, яка, виливши на голову бусурмена горщик окропу, втекла на його коні.
Згадую й розповіді про страшні погрози голови Богуславської ЧК і їхнє виконання, про більшовицького агітатора з Петрограда і його вбивство, про продзагони, голодомори… Та все таки найпомітніша подія в медвинській історії – це антибільшовицьке повстання 1920 року, повстання, про яке, за твердженням Василя Ковтуна, чоловіка нашої сусідки баби Ганни, який перебував у той час на заробітках в Америці, навіть тамтешні газети писали.
Продовження у наступному числі
Володимир ЗДИБКО
Київ
На світлині Володимир Здибко. 1980 р. |
