Відкриваючи вечір пам’яті видатного винахідника і мецената української справи Рената Польового, Роман Коваль сказав: “Рівно 45 років тому, в Костянтинівці, на Донеччині, Ренат Польовий і його козачка Віра справляли сорокаріччя. Різниця у віці в них лише тиждень, і тому вирішили відзначати разом. “Ювілей і був гучний… – згадувала молодша сестра Рената Петровича Люся. – Гості спустошували пляшку за пляшкою, страви подавалися без зупинки, в перервах танцювали – і в хаті, і надворі. Гучно співали чудових українських пісень. Гуляли допізна… Після того ми ще кілька годин прибирали й мили, а потім звалилися спати.
Наступного дня Ренат повернувся з роботи несподівано рано й збуджено сказав:
– Віро, скоренько накриваймо на стіл! Зустрів Жанну, а вона каже: “Недоїла, недопила, недоспівала й недотанцювала – прийдемо й сьогодні!”
На бойовий клич Жанни Рохліної зійшлися майже всі, хто був напередодні...
Видно, й на другий день не догуляли Польові та їхні друзі, якщо і через 45 років зібралися на День народження Рената та Віри Польових. Нехай Тарас Силенко заспіває пісню, яку любив Ренат Петрович”. І Тарас Силенко заспівав пісню з далеких Карпат “Висить ябко, висить, але впасти мусить”.
“Уперше прийшовши на репетицію хору “Гомін”, я одразу звернула на нього увагу – більше ні в кого не було такої лагідної усмішки з-під козацьких вусів, таких сяючих, усміхнених очей, – згадала у виступі співачка хору “Гомін” Ніна Шапошникова. – Дуже скоро ми зрозуміли, що нам поталанило втягти до свого гурту неординарну людину, культурну, доброзичливу, з комп’ютерною пам’яттю. Це була ходяча енциклопедія українознавства. В серці кожного з нас залишився образ сивого кремезного козака з молодими, усміхненими, сяючими очима”.
А поетеса Ольга Страшенко прочитала вірш, присвячений Ренатові Польовому та книзі про нього:
Чесний спадок життя Польового,
світлі спогади друзів, рідні,
і скарби листування живого,
і звитяжні козацькі пісні.
Представляючи нового промовця, Роман Коваль сказав: “У Владислава Іщенка та Рената Польового було чимало спільних рис. Окрім того, що вони були інтегральними націоналістами, обидва – скромні, доброзичливі, врівноважені, маломовні та дієві українці. У хорі “Гомін” вони співали поруч, у партії баритонів. Якби хтось взявся написати книжку про боротьбу добродія Іщенка за українську Україну, то її можна було б назвати “Тиха війна Владислава Іщенка”.
“Душа тепліє, коли згадуєш Рената Польового… – почав Владислав Іщенко. – Мене завжди вражала його безкомпромісність як українця”.
Згадав “незлим тихим словом” Рената Польового і професор Київського міжнародного університету Михайло Гуць.
Художнього керівника чоловічого хору “Чумаки” Василя Триліса вразила любов Рената Польового до Кубані. У спогаді про Рената Польового Василь Триліс писав: “Він не просто добре знав історію України, а дуже глибоко, своєрідно, а все ж яскраво, по-українськи, її інтерпретував”. Свою любов до Кубані Ренат Польовий втілив у книжці “Кубанська Україна” та в 56-літньому щасливому шлюбі з кубанською козачкою Вірою Денисенко, народивши двох хлопчиків та дочку Любу. Синів, на жаль, уже давно немає, а Люба, слава Богу, є. Вона та її чоловік Василь Чуб стали співорганізаторами цього свята”.
Оплесками привітали присутні Василя Чуба, Любу Ренатівну та їхнього сина Дмитра з дружиною Аллою і восьмилітню Надійку – правнучку Рената Петровича. А Тарас Силенко, який активно популяризує пісні наших братів-кубанців, заспівав кубанську пісню “Ой мати-мати, москаль у хаті”.
Далі “на позицію” вийшов легендарний хор “Гомін” на чолі з легендарним Леопольдом Ященком. 12 пісень заспівали гомінчани на згадку про свого друга-товариша!
Організатором свята української пісні та духу на пам’ять про Рената Польового стала Ірпінська міськрайонна організація ВО “Свобода” на чолі з Богданом Мельничуком – чуйною, шляхетною й дієвою української людиною. Він і завершив вечір, щиро подякувавши учасникам за вшанування пам’яті легендарного українця.
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Ірпінь – Київ |
