26 жовтня Марії Омелян виповнилося 87 років
Готуючи до друку в районному часописі Городоччини “Народна думка” матеріал про нашого краянина – українського дипломата Євгена Сярого, я познайомився з його сестрою Надією Шупер (Омелян), мама якої, Марія Омелян народилась у Мшані. Вона на Колимі відбувала тюремне ув’язнення за боротьбу в лавах УПА проти російсько-більшовицьких окупантів. На моє прохання пані Марія Омелян погодилася розповісти про свою боротьбу.
“Мій шлях у боротьбі за волю України почався під впливом старшої сестри Ганни ще в далекому 1940 році, – розповіла Марія Омелян. – Було тоді мені 15 років. Пригадую як до нашої хати зайшли троє молодих хлопців – Євген Чура зі Мшани, Іван Рибак з Мальчиць та Микола Лісовий (псевдо “Чорний”). Вони попросили мене піти в цю морозяну зоряну ніч розвідати чи все спокійно в селі. Я була горда, що одержала своє перше завдання. Пізніше мене призначили станичною села Мшана, надавши псевдо “Надбережна”. До речі, в бою з росіянами навесні 1940 р. в Мальчицях Іван Рибак та Євген Чура полягли. Про них складено пісню. А Лісового, ходили чутки, схопили у Львові…
Мої батьки – Григорій і Катерина Омеляни – національно-свідомі селяни, відтак і виховували нас, чотирьох дітей, у такому дусі. Тато зі своїм старшим братом Миколою та моїм дідом були активними просвітянами – читали українські газети, журнали та книжки. Коли батькові запропонували змінити в документах національність на польську, він категорично відмовився. Через це деякий час працював на низькооплачуваній роботі. Старша сестра Ганна навчалася у Львівській професійній школі разом з Іриною Сеник.
Уже за німецької окупації, коли Ганна вийшла з підпілля, наша хата стала своєрідним штабом, куди заходили повстанці. Конспірація посилилася при відступі німаків. Бував у нашій хаті Роман Шухевич, часто заходили Петро Марутяк на псевдо “Морозенко”, Софія Румінська зі Ставчан, повстанець на псевдо “Дон” із Дроздович, упівець “Гамалія”. Мій односельчанин Роман Лесів (“Летун”) мріяв створити свою сотню.
Перший раз мене заарештувала “сталінська мітла”. Зранку 4 лютого 1945 р. вона вдерлася до Мшани з боку Судової Вишні. Три доби арешту відсиділа. Оскільки проти мене не було ніяких доказів, дільничний Безпалько (він же Тряпкін) відпустив мене – його підкупили добрі люди, серед них й односельчанин Микола Шутяк. Повернувшись додому, я переховувалась, бо нікому не довіряла.
Невдовзі, на Стрітення, 15 лютого, мене знову арештували – як і багатьох людей у Мшані. Погнали пішки до Янова. Слідство тривало півтора місяці. Деколи й по два-три рази викликали посеред ночі…
2 квітня – черговий допит. У погано освітленій кімнаті сиділо четверо підпитих катів, один з яких бринькав на балалайці. Слідчий Захаров запитав, чи говоритиму, я ж відповіла, що нічого не знаю. Тоді він покликав своїх помічників – Звєрєва, Колосова, Діцького та Іфарова. Останній поплескав мене по плечі й сказав:
– Сєйчас всьо разкажет.
І почалося: кинули на підлогу, копали ногами, катували гумовими нагайками, дротяними гарапами. Я втратила свідомість. Коли приходила до тями, продовжувала мовчати, а вони через це просто казилися, кажучи, що від таких тортур уже й стіна б заговорила.
Шість разів катюги робили перекур, а тоді знову мордували. Вони вирвали мені майже все волосся, на лівій нозі відірвали півтора пальці. Колосов прикладав до мого тіла розпечений залізний брусок, слід від якого зостався на все життя. Як закінчилося слідство, не пам’ятаю. Опинилися в підвалі, де вже перебували дві жінки старшого віку, одна з яких з Речичан. Тримали два тижні, чекали, що помру. Потім фірою завезли до Янівської лікарні, повідомивши медичний персонал, що нібито відбили мене у бандерівців, з якими я, мовляв, не хотіла співпрацювати. Лікарка Розторгуєва повідомила НКВД, що це вже останні хвилі мого життя.
Але я почала повільно одужувати. Внутрішній голос підказував: житиму! В лікарні пролежала понад півроку. Заново вчилася ходити за допомогою милиць. Ніби вдруге народилася. Одужавши, повернулася додому, давши розписку, що в лікарню потрапила з тифом. Та довелося зазнати нових випробувань. За зрадницькими свідченнями Стефанії Баран (“Фавора”) у грудні 1946 р. мене знову заарештували. Відвези у тюрму на Лонцького. Був суд. Отримала 10 років таборів плюс 5 р. позбавлення волі. Відправили на Колиму, згодом до Красноярського краю.
Восени 1947 р. моїх батьків (із сестрою Софією та братом Степаном) вивезли до Сибіру “за антирадянську діяльність” дочок – мене і Ганни (вона 1944 року виїхала до Чехії). Батько на рідну землю вже не повернувся”.
На Колимі 1951 року Марія Омелян народила доньку Надію. Та неволя не дала створити родину із Степаном Сярим, батьком дівчинки. Життя на засланні з малою дитиною стало для Марії Омелян важким випробуванням. У грудні 1953 р. Марія погодилася стати дружиною естонського політв’язня. Виїхали жити в Естонію. В них народилося двоє синів – Ярослав та Юрій. Донька Надія після здобуття в Естонії середньої освіти, переїхала до родичів у Львів, де одружилась, створила сім’ю.
Після смерті чоловіка Марія Омелян 2010 року повернулася на рідну землю. Проживає з донькою Надією. В Естонії п. Марія була активною діячкою Українського земляцтва, голова якого – наша краянка Мирослава Бучко-Юрісіаар – присвятила їй прекрасного вірша.
“Хоч тіло моє понівечене, але душа незаплямована, бо нікого я не зрадила”, – підсумувала своє життя Марія Омелян.
Бажаємо пані Марії довгих років життя в родинному затишку.
Уклін Вам, дорога пані Маріє, за життя, віддане Україні!
Любомир СВІТЕНКО, Історичний клубу “Холодний Яр”
м. Городок на Львівщині
На світлині Марія Омелян та Степан Сярий. Колима, 1950 р. |
