Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Лютий 2012

    > Повернення Івана Луценка
    > Ювілеї і дати. Лютий
    > Боротьба УПА на Житомирщині
    > Вінниччина в боротьбі
    > Вшановано отамана Орлика
    > У таке важко повірити, але...
    > Відновлено братську могилу
    > Вибух українського духу
    > Про що мовчать офіційні новини
    > Пам’ятник митцеві й борцеві за незалежність
    > “Прийди і привітайся!”
    > “О, земле втрачена, явись!”
    > Борців за волю не забувають
    > Горбулівській школі – 100 років!
    > “Українці з минулого”
    > Книжки Романа Коваля в його рідному місті
    > Микола Іванович Куцин
    > Орест Юліанович Барабаш
    > Пам’яті Євгена Сярого
    > “Кримінальна справа проти СССР”

Повернення Івана Луценка

Працюючи 2004 року в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління, серед робіт з геометрії студентів Української господарської академії у Подєбрадах я розшукав спомин студента академії, ще недавно старшини 1-го Подільського січового куреня Василя Мірошника, про загибель свого отамана – Івана Луценка. Відтак у моїй книжці “Багряні жнива Української революції” з’явився новий розділ під назвою “Останній день Івана Луценка”.
Український командарм Михайло Омелянович-Павленко називав Івана Луценка “першим самостійником в Українській Центральній Раді”. Був він і “першим українцем” Одеси, організатором українського життя в цьому місті, більш інтенсивного тоді, ніж у Києві. Був він й організатором Вільного козацтва та гайдамацьких частин, а за царя – полковником медичної служби колишньої російської армії, автором наукових праць із медицини, надвірним радником, меценатом українського руху. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч рублів, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
7 квітня 1919 р. більшовики замордували Івана Луценка біля семафора станції Красилів “у нечуваний, нелюдський спосіб”. Там він і був пізніше закопаний.
“Так загинув один із найбільших українських патріотів, – закінчував спогад Василь Мірошник, – і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?”
Коли готував нарис, і я ставив перед собою це запитання, сподівався, що книга потрапить у Красилів, а там знайдеться шляхетна душа, організує однодумців – і воскресне ще одна могила борця за Україну.
Й ось наспіла гарна вістка – 14 січня 2012 р. на залізничній станції Красилів відкрито меморіальну дошку. Організатором її встановлення стала Хмельницька обласна молодіжна громадська організація “Пластовий рух “Сокіл’’, що навесні 2011 р. звернулася до Красилівської міської ради для отримання відповідного дозволу.
У відкритті пам’ятної дошки взяли участь міський голова Н. Островська, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради О. Білоус, активісти Хмельницької обласної молодіжної громадської організації “Пластовий рух “Сокіл’’, колектив Красилівського міського будинку культури. Загалом на відкритті було понад 50 осіб, більшість із яких – жителі міста Красилів.
Було б гарно, якби й українці Одеси підняли на свої знамена ім’я доктора Луценка, людини, за наказом якої над Одесою вперше замайорів український прапор.
Хочу, щоб і мешканці села Кейбалівки Пирятинського району Полтавської області згадали свого земляка – лікаря-отамана Луценка – й ошляхетнили себе вшануванням його.
Слава Іванові Луценку!

Роман КОВАЛЬ
Київ

На світлині – юнаки з пластового руху “Сокіл” у гайдамацьких одностроях під час відкриття 14 січня 2012 р. пам’ятної дошки Іванові Луценку на будівлі Красилівської залізничної станції.



Ювілеї і дати. Лютий

1 лютого 1815 р. народився композитор Михайло Вербицький, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
1 лютого 1897 р. народився Антін Кущинський, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.
2 лютого 1882 р. народився Петро Бігус, сотник УГА, диригент, уповноважений Військової управи дивізії “Галичина” на Рогатинський повіт.
2 лютого 1897 р. народився Євген Маланюк, сотник Армії УНР, поет.
2 лютого 1986 р. загинула Олена Антонів, учасниця руху Опору в 1960 – 1980 рр.
3 лютого 1929 р. створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився кобзар Микола Будник.
5 лютого 1879 р. народився Микола Капустянський, генерал-поручник Армії УНР.
5 лютого 1940 р. померла Софія Русова, письменниця, член Центральної Ради.
5 лютого 1985 р. помер кубанський бандурист Іван Гавриш.
5 лютого 2000 р. не стало поета Анатолія Лупиноса.
7 лютого 1933 р. помер актор і режисер Микола Садовський.
7 лютого 1971 р. помер Борис Монкевич, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
8 лютого 1950 р. помер Вартоломій Євтимович, співорганізатор Українського військового клубу ім. Павла Полуботка полковник Армії УНР, заступник начальника старшинської школи УНА
9 лютого 1648 р. Богдана Хмельницького обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці м. Києва загинули отамани Ларіон Загородній, Юрій Дроботковський, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Сергій Захаров, Кость Здобудь-Воля, Іван Гайовий-Грисюк, січові стрільці Микола Опока, Михайло Турок та інші (всього 38 осіб).
10 лютого 1894 р. народився Осип Баб’юк, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
10 лютого 1895 р. народився Василь Вишиваний, австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
10 лютого 1898 р. народився Кость Пестушко (Степовий-Блакитний), отаман Степової дивізії.
11 лютого 1670 р. народився Самійло Величко, український козацький літописець.
11 лютого 1900 р. народився Олексій Соколовський, повстанський отаман.
11 лютого 1958 р. помер Михайло Пастушенко, сотник Армії УНР та дивізії “Галичина”.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій Вовк; редактор журналу “Табор”.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув народний депутат України Анатолій Єрмак.
12 лютого 1882 р. народився Євген Мешківський, начальник штабу УГА і Дієвої Армії УНР.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу Бесараб, члена УВО.
12 лютого 1945 р. загинув Дмитро Клячківський (Клим Савур), командир УПА-Північ.
14 лютого 1897 р. помер письменник Пантелеймон Куліш.
15 лютого 1898 р. народився Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва м. Києва.
15 лютого 1930 р. загинув Степан Блажевський, черкаський отаман.
15 лютого 1965 р. помер Іван Баб’юк, сотник УГА та освітній діяч.
15 лютого 1968 р. помер поет Євген Маланюк.
15 лютого 1979 р. помер Павло Шандрук; комбриг 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач УНА.
15 лютого 1990 р. помер Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців, редактор “Українського вісника”.
15 лютого 1992 р. помер Валентин Сім’янцев, козак полку Чорних запорожців, скульптор, автор спогадів.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман.
17 лютого 1947 р. москалі розстріляли холодноярців Дмитра Корпаня, Володимира Короля, Володимира Коваленка та Олександра Маслюка, повстанців загону ім. отамана Чорноти.
18 лютого 1856 р. народилася Софія Русова, педагог.
19 лютого 1884 р. народився Тиміш Шкарупа, повстанський отаман, підполковник Армії УНР, у червні 1943 р. із сином Юрієм зголосилися до дивізії “Галичина”.
19 лютого 1891 р. народився Архип Кмета, командир 4-го полку Січових стрільців.
19 лютого 1894 р. народився Григорій Трух, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
19 лютого 1900 р. Микола Міхновський виголосив реферат “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віталій Гудима.
19 лютого 1969 р. помер генерал-поручник Армії УНР Микола Капустянський.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила Тризуб як малий герб нашої держави.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав Мудрий.
20 лютого 1651 р. загинув полковник Данило Нечай.
20 лютого 1887 р. народився Олександр Удовиченко, генерал-полковник Армії УНР.
20 лютого 1896 р. народився Михайло Пикульський, підполковник Армії УНР, учасник 2-го Зимового походу УПА, член Військової управи дивізії “Галичина”.
21 лютого 1893 р. народився Тиміш Омельченко, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії.
21 лютого 1931 р. народився кобзар Віктор Лісовол.
22 лютого 1952 р. загинув Михайло Дяченко (Марко Боєслав), поет УПА, редактор підпільного журналу “Чорний ліс”.
23 лютого 1901 р. народився художник-баталіст, командир кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Леонід Перфецький.
23 лютого 1943 р. німці розстріляли Павла Гарячого, сотника Армії УНР.
23 лютого 1948 р. загинув Григорій Гайдей-“Лев”, районний провідник ОУН Заставнівщини на Буковині.
23 лютого 1970 р. помер Іван Юріїв, сотник УГА, співредактор газети “Нова зоря”, член УВО, ОУН, “Просвіти”, “Рідної школи” і товариства “Червона калина”, воював проти Москви у складі Вермахту.
24 лютого 1865 р. народився Іван Липа, засновник Братства тарасівців, письменник.
24 лютого 1873 р. народився Іван Ротар, голова катеринодарської “Просвіти”.
24 лютого 1919 р. народився Петро Федун-Полтава, публіцист, майор УПА.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій Граб’янка.
25 лютого 1871 р. народилася Леся Українка (Лариса Косач).
25 лютого 1887 р. народився Василь Шкляр, член Центральної Ради, старшина Армії УНР.
25 лютого 1887 р. народився Василь Чабанівський, начальник оперативного відділу штабу Запорозького корпусу, один з ініціаторів створення Українського визвольного війська у складі Вермахту.
25 лютого 1942 р. помер Володимир Старосольський, голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і СВУ.
25 лютого 1946 р. загинув у бою полковник УПА Грегіт-Різун (Василь АНДРУСЯК).
25 лютого 1973 р. помер Сава Никифорак, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
25 лютого 2010 р. помер український історик Ярослав Дашкевич, син генерала-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича та Олени Степанів, чотаря УСС та УГА.
28 лютого 1889 р. народився Павло Шандрук, головнокомандувач Української національної армії.
28 лютого 1890 р. народився Осип Сорохтей, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 лютого 1896 р. народився Леонід Бачинський, в. о. товариша військового міністра УНР, сотник Армії УНР, автор спогадів.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!


“Шлях перемоги” відтепер в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

 



Боротьба УПА на Житомирщині

У моєму архіві є спомини працівника Радомишльського районного МҐБ Н. С. Андрющенка під назвою “Кезов Іван Антонович”. Іван Кезов, родом з Комі АССР, був начальником Корнинського, а від початку 1945 року – начальником Радомишльського районного МҐБ. Спомини чекіста свідчать, що збройна боротьба ОУН та УПА на Житомирщині тривала принаймні до середини літа 1955 року.
Окружним провідником Житомирської округи був “Будько” – Сильвестр Приймак (народився в Західній Україні). Діяв він головним чином у Радомишльському, Потіївському, Малинському, Макарівському і Розважівському районах Житомирської області. Ось розповідь про одну з акцій “Будька”. “Наше оружие было во всех магазинах и в актива сел, – писав працівник МҐБ Андрющенко. – Однако пользы от этого было мало. В декабре 1948 года в сельский совет села Веприн ворвался “Бутько” (правильно “Будько”. – Ред.). В сельском Совете проходило совещание. Руками заведующего плодовощи Шиляева Андриана Капитоновича (живет в Коростышеве) и второго секретаря райкома комсомола уничтожили портреты Ленина и Сталина. Закрыли всех в помещении, забрали с собой председателя сельского Совета (по специальности ветфельдшер, хромой на ногу), заставили отдать обрез винтовки из дому, ограбили магазин и скрылись в сторону Малинского района. Только через некоторое время опомнились председатель и завмаг. Завмаг взял винтовку, вылез через чердак, лег в огороде и стал стрелять вверх, чем еще больше перепугал замкнутых в сельском совете людей” (с. 16).
Про цей самий випадок розповідає й легендарна Марія Савчин. У “Літописі Української повстанської армії” (т. 28, “Тисяча доріг” Марії Савчин; с. 343) вона згадує, що весна 1950 року була ранньою, відтак уже у березні відновилися організаційні зв’язки та зустрічі вояків УПА. “Роман”, колишній сотенний у ранзі хорунжого, тоді працював у східних областях. Він прибув від окружного провідника Житомирської округи “Будька”. У дорогу вибрався ще минулої осені, але над річкою Горинь потрапив у засідку, був важко поранений у ногу, не міг іти далі…
Марія з великим зацікавленням розпитувала “Романа”. Він переповів декілька епізодів боротьби, зокрема розказав, як із двома товаришами стали на постій у селі Веприн, переховувалися на горищі в хаті колгоспника, до якого заходили й раніше. Якраз того дня в село приїхали два агенти збирати податки. Голова сільської ради скликав мітинг, на якому уповноважені намагалися погрозами примусити колгоспників “виконати план здачі”, тобто добровільно віддати скромні заощадження “соввласті”. Тим, хто “зривав план”, суворо обіцяли “путівки в Сибір”. На цих “уповноважених” селяни вже скаржилися повстанцям, тож хлопці вирішили провчити емґебістів.
– Підходимо до клубу, – розповідав “Роман”, – залишаємо одного на стійці, а двоє йде всередину, прямо на сцену. – Ми – українські повстанці, – звертаємося до людей. – Усі поводяться спокійно. Клуб оточено кулеметами.
Уповноважені затрусилися. В залі – тиша, хоч маком сій.
– Корінь зла, – сказав “Роман”, – не в цих ось вислужниках. Оці п’явки є тільки знаряддям у руках російсько-більшовицьких окупантів і по-своєму хочуть скористатися і наживитись на вашій кривді. Правильно кажу?
Ніхто не озвався.
– Та не бійтеся, хоч раз в житті відважуйтесь сказати так, як думаєте. Попробуйте – і переконаєтесь, як легше стане на душі, – жартом заохочував “Роман”.
“У залі тихо, але очі в людей заблискують світлом, ожили. Горять очима, а вуста мовчать. Вони всі знають, що, коли пройде, наче у фільмованій стрічці, оця неймовірна дія, через кілька годин їх будуть переслухувати чекісти. За однесеньке слово “так” їм би довелося платити роками концтаборів. Ми позривали портрети Леніна і Сталіна і вручили їх чиновникам: “Порвіть їх!” Ті забідкалися: “Все заберіть від нас, тільки помилуйте, не наказуйте нищити”. “Деріть, а як ні, загинете за Сталіна!”. Не мали виходу – подерли”.
“Роман” наказав уповноваженим стати навколішки перед колгоспниками і повторювати за ним:
– Простіть нам, люди, нашу нахабну поведінку. Відтепер обіцяємо поводитися з вами по-людськи.
“Повторили слово в слово. Повстанці ще коротко заговорили до зібрання людей і залишили клуб, остерігаючи, щоб ніхто не виходив скоріше, ніж через півгодини”.
Справжнє прізвище “Романа” Володимир Пантелеймонович Кудря. Народився він 1922 року в с. Малий Омеляник Луцького району Волинської області. У зв’язку з 10-річчям УПА Українська головна визвольна рада нагородила його Срібним хрестом заслуги, а також підвищила до рангу поручника. І було за що! За даними московських спецслужб, у 1944 – 1955 рр. група “Романа” здійснила 227 збройних акцій, 11 терористичних актів та 112 нападів на колгоспи та магазини, розгромила і спалила 22 сільради та правління колгоспів, знищила щонайменше 14 радянських активістів. Каральні органи зафіксували й 43 випадки поширення листівок. А скільки епізодів боротьби не враховано!
І все ж ворог, систематично винищуючи борців за волю України, укріплювався на нашій землі. “Для нас, її учасників, – писала Марія Савчин, – останніх її учасників, останніх висліжуваних спецзагонами військ НКВД і агентами державної безпеки, вже не було місця ні на землі, ні під землею. Ми втратили все, крім віри у справу, за яку боролись”.
Потрапивши в оточення, загинув і “Роман”. Трагедія сталася 8 липня 1955 р. у с. Сушки Коростенського району. У тому десятигодинному бою разом з ним поліг і його охоронець “Лис” (Олександр чи Олексій Усач). На пам’ять загиблих повстанців сотні “Романа” у с. Сушки 2002 року встановлено пам’ятний знак.
Н. Андрющенко стверджував, що то була остання боївка УПА на Житомирщині.
“Будько” ж загинув 9 травня 1951 р. у с. Лисівка Корнинського району Житомирської області. Перед смертю він ще встиг прошити кулеметною чергою Івана Кезова, відповідального за знищення українського підпілля в Радомишльському районі. 12 травня Кезова поховали на центральній площі Радомишля з військовими почестями. Де покоїться “Будько” – Сильвестр Приймак – невідомо. Його архів (молочний бідон з паперами) КҐБ знайшов 2 лютого 1977 року. Напевно, він зберігається в архіві Управління СБУ в Житомирській області.

“Підпільна праця серед наших земляків на Наддніпрянщині була мрією кожного повстанця в західних областях”, – писала Марія Савчин. “Населення сприймає нашу пропаганду радо і прихильно... – свідчив “Роман”. – Населення ставиться до нас прихильно і не боїться нас. Воно переконалось, що ми нікого не вбиваємо і без страху вночі відкривають нам двері, щиро діляться навіть останнім шматком хліба. Коли пізнають, що це повстанці, радо інформують нас про все, що питаємось”. Відтак й групи ОУН і УПА діяли чи не в кожному районі Житомирської області, все ж найчастіше – у північних і західних її районах. Завдяки підтримці населення опір окупантам тривав до середини 1950-х років.
Пролита кров пов’язала навіки східняків і західняків.

Олександр ПИРОГОВ
м. Радомишль Житомирської обл.



Вінниччина в боротьбі

У центрі дослідження Івана Коломійця “ОУН–УПА на Вінниччині в роки боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу” (Літин, 2010) – діяльність формацій, які у 1920 – 1940-х роках боролися за свободу нашого народу.
Автор виявив природу розбіжностей бандерівців та мельниківців, оцінив їхні методи, успіхи й невдачі. Виявляється, що на Вінниччині вони були змушені виступати єдиним фронтом. Крім того, Іван Коломієць висвітлив діяльність похідних груп ОУН, Дружини українських націоналістів та інших осередків Визвольного руху, які проявили себе на Поділлі в 1941 – 1944 рр., розповідав про двотижневе перебування у містечку Юзвин батальйону “Нахтігаль”, про зустріч Романа Шухевича з Південною похідною групою ОУН (б) у Медвежому Вушці в липні 1941 року. Тоді ж і Буковинський курінь та групи ОУН (м) завітали до Бара, Ялтушкова, Копайгорода, Браїлова та Вінниці, де, сформувавши свої осередки, увійшли до новостворених органів влади, щоб відстоювати українські інтереси. Самостійники засновували підпільні друкарні, явочні квартири, накопичували озброєння, легально й нелегально вели політичну роботу, проводили зібрання, поширювали літературу та листівки, організовували патріотичні культурні заходи, впливали на редакційну політику україномовних газет, що виходили на Вінниччині. Оунівці, які працювали в силових структурах німців, з ризиком для власного життя сприяли звільненню арештованих і полонених, оформлювали фіктивні документи, які гарантували безпеку.
У травні – червні 1942 р. Вінницю відвідали голова Крайового проводу ОУН (б) Дмитро Мирон-“Орлик” та член проводу Мирослав Прокоп. Під час нелегальних зібрань голова проводу обговорював з місцевими активістами рішення 2-ї конференції ОУН, яка проголошувала боротьбу на два фронти – проти радянських і німецьких поневолювачів під гаслом “Свобода народам, свобода людині!”. Після загибелі Дмитра Мирона від рук німців у Києві новий голова Крайового проводу Пантелеймон Сак-“Могила” теж побував у Вінниці.
Іван Коломієць дав широку картину боротьби ОУН і УПА проти гітлерівців, розповів про гестапівський терор проти підпільників та їхню мученицьку загибель. 1943 року німці стратили провідника жіночої сітки Вінницького обласного проводу ОУН (б) Ірину Плужну (“Ольгу”), члена обласного проводу “Нечая” (Василя Іванчука), диригента театрального оркестру Шамоту, хориста Віктора Чугуєва, працівницю поліції “Марусю”. Автор розповідає про останній бій військового референта Федора Білотченка, героїчну загибель окружного провідника Вінниччини Зубенка-“Холодного” у с. Білецьке Жмеринського району, арешт підпільниці “Оксани” в с. Лисогірка Жмеринського району... Розповів він і про діяльність у 1943 – 1944 рр. групи УПА “Південь” на чолі з головою Вінницького обласного проводу ОУН (б) Омеляном Грабцем-“Батьком”, про боротьбу за Самостійну Україну в 1945 – 1951 рр. на Літинщини, в Калинівці та навколишніх селах, у Могилеві-Подільському, Немирові, Жмеринці, в селах Барського, Гайсинського, Липовецького, Муровано-Куриловецького, Теплицького, Хмільницького районів, опублікував список підпільників, які не побоялися повстати проти сталінізму й гітлеризму під прапорами Самостійної України.
Праця Івана Коломійця дає нам нові аргументи для утвердження історичної справедливості. Дякуємо авторові за змістовну працю!

Тарас БЕДНАРЧИК, кандидат філософських наук,
член Історичного клубу “Холодний Яр”
м. Вінниця



Вшановано отамана Орлика

У Бучі відбулася хода зі смолоскипами, присвячена 115-й річниці від дня народження отамана Орлика. Було 70 чоловік. Брали участь ВО “Свобода” (більшість), “Правиця”, клавдіївські та бучанські козаки.
Влада заборонила пройти головною вулицею, тому пішли паралельними. Йдучи, колона скандувала: “Отаман Орлик – наш герой!”, “Україна понад усе!”, “Степан Бандера – наш герой”. Жителі багатоповерхівок, виглядаючи з вікон і балконів, вітали нас. На їхніх обличчях я бачив здивування: бучанці такого ще не бачили. Багато людей питали: “Що це за свято?”. А коли чули про Орлика, то намагалися з’ясувати, який стосунок до Бучі має Пилип Орлик. Люди не знають, що отаман Орлик жив у Бучі, ще й плутають його з Пилипом Орликом.
Біля пам’ятника Тарасові Шевченку відбувся мітинг. Молодий свободівець, зачитавши відозву отамана Орлика до українців, висловив переконання, що це звернення актуальне й сьогодні. На завершення мітингу Андрій Іллєнко закликав українців до боротьби.
Під час мітингу до гурту підійшов міліціонер у цивільному і російською мовою став вимагати пояснень. Усі почали скандувати: “Ганьба московським холуям!” Тоді міліціонер перейшов на українську. Але конфлікту не сталося: виконавши програму того святкового вечора, ми розійшлись у піднесеному настрої.

Іван ПЕЛЕЩУК, Історичний клуб “Холодний Яр”
смт Клавдієве Київської обл.



У таке важко повірити, але...

Певен, що мій тато – не єдиний свідок проїзду отамана Орлика на коні вулицею Валерія Чкалова (тепер Олеся Гончара) в Києві 1941 року. Отамана супроводжували кілька козаків… і велика кількість киян, які вийшли з квітами і хлібом-сіллю на Євбаз (нині площа Перемоги).
У переддень відходу з Києва московського окупаційного війська хтось випустив отамана з Лук’янівської в’язниці. Отаман постарів – на це всі звернули увагу. Як-не-як, двадцять років тюрми відбув. Йому йшов лише 45-й рік, а виглядав, ніби вже піввіку прожив. Усе ж був повний сил і рішучості. Вбраний у козацькі шаровари й вишиту сорочку. Кияни якраз вийшли на Брест-Литовський проспект, у районі Євбазу, з квітами і хлібом-сіллю, чекаючи на німецьке військо та його союзників – італійські та угорські частини, що входили до Києва Брест-Литовським шосе. Піших вояків супроводжували мотоцикли з колясками. Перша колона, вийшовши на Євбаз, зупинилася перед киянами, що стояли з хлібом-сіллю. Німецький командир став на одне коліно, вклонився людям й обома руками прийняв хліб-сіль. Відламавши, як годиться, кусень і вмочивши його в сіль, подякував за гостинність.
Цю зустріч знімали кінокамерами військові оператори, зафіксували вони й вітання отамана Орлика. Все це бачили студенти Київського інституту іноземних мов, зокрема студенти відділення німецької філології, які жваво спілкувалися з німецькими вояками. Мій батько, тоді студент 2-го курсу, спостерігав за цим здаля. У розмови з німцями не вступав, бо навчався на відділенні англійської мови.
Мій тато, Іван Данилович Болтівець, народився 11 вересня 1912 р. у місті Кронштадті в родині морського офіцера. У жовтні 1917 р., на відміну від екіпажу крейсера “Аврора”, екіпаж військового підводного човна, яким командував його батько, Данило Болтівець, відмовився зраджувати військову присягу Тимчасовому уряду, перервав перемовини із заколотниками й опустився на дно, готовий виконувати бойові накази. Але вони так і не надійшли. Тоді українці екіпажу повернулися в Україну. Мій дід Данило з п’ятирічним сином Іваном, моїм майбутнім татом, приїхали на рідну Київщину.
Мій тато після Другої світової війни викладав українську мову та літературу в  середній школі №70 Києва, працював разом з визначними педагогами – вчителем музики Олександром Білашем, учителем англійської мови Ільком Корунцем, учителем малювання Василем Непийпивом, визначним психологом Іваном Синицею та багатьма іншими славними діячами культури. Я готую до 100-річчя від дня його народження “Учительський щоденник Івана Болтівця”, який він вів упродовж 40 років.
Можливо, у татових записах ще знайду щось про Орлика. Батько розповів історію про отамана, коли мені вже виповнилося 16 років. При цьому були присутні й інші – старшого віку – кияни, для яких ця оповідь не була новиною.

Сергій БОЛТІВЕЦЬ
Київ



Відновлено братську могилу

Минуло 90 років трагедії, що сталася в селі Здвижівка Бородянського району Київської області – 17 грудня 1921 р. більшовики розстріляли ні в чому не повинних закладників: Саву Бондаря, Кирила Кисленка та Івана Кудіна. Детально про цю подію описано в нарисі “Смерть на майдані” Семена Михайлюка, опублікованому в книзі Романа Коваля “Отаман Орлик”.
17 грудня 2011 р. на сільському цвинтарі біля відродженої братської могили жертв московської окупації зібралися небайдужі – лише двадцять осіб, серед них і члени Історичного клубу “”Холодний Яр” Іван Пелещук та Леонід Цимбал.
Після слова сільського голови краєзнавець Світлана Карабаза розповіла про ті часи, коли розстріл українців став нормою поведінки російських окупантів. Краєзнавець із Клавдієвого Микола Кулінич сказав, що мета розстрілів – залякати село, підкорити його, зробити селян боязкими – аби не підтримували отамана Орлика.
Коли до братської могили підійшов священик і почав правити російською, стало зрозуміло, що це московський піп. Не бажаючи слухати представника Москви, яка й знищила повстанців, клавдіївська делегація  у складі п’яти осіб повернула додому.
Пом’янули селян уже вдома.
Вічна пам’ять!

Історичний клуб ”Холодний Яр”



Вибух українського духу

Три книги в минулому році подарував нам Роман Коваль…
Читаючи книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, я загорався гордістю. Яких яскравих героїв народжує українська земля! Талановитий полтавський хлопчина одержує освіту в Миргороді, Петербурзі, Кракові й Парижі. Його вчителями були геніальні Сластьон, Беклемішев, Лащка і Бурдель! Маючи можливість працювати, жити і творити в комфортній Європі, Гаврилко кидається в пекло війни за Україну. Бореться з лютими ворогами, але й стек не кидає – і на фронті працює в царині скульптури. От з кого нам треба брати приклад!
Михайло – козак шаленої сили і волі, він не боявся ні куль, ні шаблі. За свою любов до України дорого заплатив – москалі спалили його в топці паротяга. Але саме його ім’я лишилося в історії, а прізвищ катів-виродків ніхто й не згадає.
У ті ж роки, що й Михайло, боровся за волю України і Данило Терпило з Трипілля – його більше знають як отамана Зеленого. Першу книгу про нього Роман Коваль написав три роки тому. І ось у грудні 2011 р. вийшло друге, суттєво розширене, видання. “Отаман Зелений” рве на клоччя брехні комуністів про наш народ. Як не старалися вороги спотворити славне ім’я отамана, їм не вдалося цього зробити.
Завдяки Ковалеві ми будуємо фундамент величної української історії.
У грудні 2001 р. вийшла ще одна його книга – “Тиха війна Рената Польового”. Вона запалювала мене все дужче і дужче, бо Ренат, його син Микола та їхні товариші-побратими – це ж незнищенний дух України! Це когорта патріотів, яка творила Україну в тяжкі роки московського лихоліття, коли про нашу Батьківщину, її славу і волю не можна було говорити вголос, навіть мріяти було заборонено.
Книга “Тиха війна Рената Польового” показує, який потенціал мав і має український народ!
Роман Коваль наполегливо, пласт за пластом, повертає нам нашу славну історію.
Спасибі тобі за це, друже!

Михайло ГОРЛОВИЙ, скульптор
Київ



Про що мовчать офіційні новини

29 грудня 2011 р. вчинено збройний напад на офіс Харківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”. З півтора десятки осіб, озброєних спецзасобами, пістолетами Флобера, димовими шашками, зламавши ґрати на вікні, увірвалися у кімнату, де зберігалася документація. Поки частина нападників, застосовуючи вогнепальну зброю, палки з колючим дротом та кувалду, проривалися далі у приміщення, їхні спільники палили на подвір’ї організаційну документацію, книжки про Голодомор, УПА, твори Кобзаря…
З 19.50 упродовж півгодини хлопці намагалися викликати міліцію зі своїх телефонів. Даремно. Всі лінії чомусь були зайняті. Міліцію викликала мати одного з них. Прибувши через годину від початку нападу, міліціонери сором’язливо чекали під дверима, поки не стихла стрілянина, поки не закінчився розгром “Просвіти”.
Нападників, яких просвітяни заблокували в одній з кімнат, міліція затримала, відвезла до райвідділу і… відпустила. І це після нападу із застосуванням вогнепальної зброї!
У результаті нападу викрадено комп’ютери та відеокамери, зникли флеш-картки, пошкоджено різографи.
Спалено документи ХОО ВУТ “Просвіта”, ХОГО “Слобідський крайовий козацький кіш” та деякі матеріали газети “Журавлик”. Можливо, злочинці намагалися знищити документи на приміщення в центрі міста, яке є ласим шматком. А може, комусь не подобається, що Харківська “Просвіта” активно діє.
На цей час у приміщенні було закінчено ремонт, який власноруч і власним коштом зробили молоді просвітяни. Крім уже діючих історичної та народознавчої секцій, утворено спортивну, є журналістський гурток. Цього року організували участь дітей Харківщини у трьох всеукраїнських мистецьких конкурсах. На черзі було відновлення Української світлиці.
Дехто з просвітян є членом українських партій та організацій, в тому числі й організації “Патріот України”. Українці, які вважають себе українцями і відстоюють спадок батьків, для нинішньої влади – “хвашисти і нацисти”. А хто стріляє в них з криком “вас, хахлов, убівать нада”, знищує українські старожитності та книжки – потерпіла сторона. Після нападів міліція затримує їх на декілька годин і відпускає, а потім використовує як свідків, відкриваючи кримінальні справи проти тих, кого вони покалічили.
Просвітянин, який перешкоджав злочинцям громити “Просвіту”, потрапив у лікарню невідкладної допомоги зі струсом мозку і іншими тілесними ушкодженнями. Як насміх, до сусідньої палати поклали нападника з розбитою бровою.
Починаючи з 23 серпня 2011 р., після стрілянини на подвір’ї, діяльність об’єднання практично паралізовано. Під час обшуків “правоохоронці” вилучали насамперед оргтехніку, документи та гроші. Те ж саме робили й погромники.
Майже всі приватні телеканали інформували громадськість про цей напад, коментуючи кожен по-своєму. Тільки чомусь не згадали про “Просвіту”, не показали гору попелу на подвір’ї з обгорілими українськими книжками.

Правління ХОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка



Пам’ятник митцеві й борцеві за незалежність

В українську історію Михайло Гаврилко увійшов як скульптор, художник та організатор війська – Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та повстансько-партизанських загонів на Полтавщині.
Хоч Михайло Гаврилко родом з Полтавщини, але саме в Болехові розквітнув його творчий геній: напередодні Першої світової він творив тут свою Шевченкіану, а вже 1915 року в лавах УСС звільняв місто від російського війська.
Болехів – єдине місто в Україні, де є вулиця Михайла Гаврилка. Тепер тут буде йому пам’ятник. Його проект створив львівський скульптор Василь Ярич. Пам’ятник Гаврилкові поруч з майбутнім пам’ятником січовому стрільцю й художнику Іванові Іванцю та стелою з іменами січових стрільців, чиє життя пов’язане з Болеховом, сформують меморіал Стрілецької слави, проект якого вже виготовив художник Орест Скоп.
Проект пам’ятника Михайлові Гаврилку затверджений художньою радою у Львові. Він буде виготовлений із бронзи та граніту. Приблизна вартість робіт і матеріалу – 400 тисяч гривень.
Звертаємося до українського громадянства із закликом допомогти втілити шляхетну ідею, переказавши кошти на рахунок: МФО 336503, КОД 09336500, р/р 29097134 ТРАНЗИТ. Болехів, на пам’ятник Михайлові Гаврилку.

Лариса ДАРМОХВАЛ, голова Болехівської міської організації Союзу українок;
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”;
Богдан МЕЛЬНИК, голова Болехівської МО Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка



“Прийди і привітайся!”

20 січня 2012 р. в Будинку художника у Києві відкрилася 5-та Всеукраїнська виставка “Від Трипілля до сьогодення”. На ній представлено роботи 224 художників зі всієї України. Організатори мистецького заходу, серед них художник-монументаліст Олександр Мельник, скульптор Михайло Горловий і народний художник України Феодосій Гуменюк, намагаються спонукати митців висвітлювати у своїх творах героїв Визвольних змагань 1917 – 1920-х років.
Погруддя визначних діячів тієї доби – отаманів Зеленого та Михайла Гаврилка –представили скульптори Михайло Горловий та Дмитро Бур’ян. Це перша поява батьків-отаманів на мистецькому овиді України.
Виставка працюватиме до 12 лютого, отож, прийди і привітайся з Михайлом Гаврилком та отаманом Зеленим!

Історичний клуб “Холодний Яр”



“О, земле втрачена, явись!”

16 лютого 1918 р. Законодавча рада Кубані проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час уже проголосила свою незалежність.
З нагоди  94-ї річниці проголошення Кубанської Народної Республіки Історичний клуб “Холодний Яр” планує провести вечір кубанської пісні під назвою “О, земле втрачена, явись!”
Запрошені до зустрічі заслужений артист України Тарас Силенко, гурт “Хорея козацька” (художній керівник – заслужений артист України Тарас Компаніченко), народна артистка України Ніна Матвієнко, бандуристка Тетяна Лобода, хор “Гомін” (художній керівник – лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леопольд Ященко), лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та  хор “Вольниця”. Ведучий – Роман Коваль.
Вечір заплановано провести 16 лютого 2012 р. у Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії (Київ, вул. Іллінська, 9). Оскільки можлива зміна дати проведення вечора, чекайте оголошення на радіо “Культура”, в газеті “Шлях перемоги” та в Інтернеті. Охоче відгукнемося на пропозиції допомогти нам у проведенні вечора.
Зголошуйтесь за телефонами:
450-27-14, 068-354-63-43, 066-352-87-33. kovalroman1@gmail.com



Борців за волю не забувають

На Аскольдовій могилі в Києві встановлено пам’ятник гімназистам і студентам, які загинули в бою під Крутами в січні 1918 року. Монумент споруджено біля старого пам’ятного знака поруч із церквою Миколая Чудотворця (УГКЦ). Він має форму гранітного хреста з тризубом. На ньому розміщено цитату з Євангелія від Іванна: “Найбільша любов – життя покласти за друзів”. За інформацією сайту “Історична правда”, пам’ятник встановлено коштом парафіян церкви.

15 січня Старокостянтинівська організація ВО “Свобода” взяла участь в урочистій ході, присвяченій вшануванню 47 старшин Армії УНР, убитих більшовиками в 1919 році. Колона пройшла центральними вулицями міста від замку князя Острозького до Старокостянтинівської центральної районної лікарні, на території якої розташована братська могила.
Біля обеліска свободівці провели мітинг-реквієм і поклали квіти та вінки. Загиблих ушанували хвилиною мовчання.
Нагадаємо, що саме члени ВО “Свобода” були ініціаторами встановлення пам’ятного знака 47 старшинам Армії УНР, розстріляним більшовиками в 1919 році.



Горбулівській школі – 100 років!

Шановні вчителі, дорогі учні горбулівської школи! Щиро вітаючи вас із її столітнім ювілеєм, хочу нагадати, що чи не найбільше для перетворення її в український навчальний заклад зробила родина Соколовських. За короткий час завдяки її зусиллям, коштам та педагогічному хисту ваша школа стала гімназією, гімназією українською. У той час навіть у повітовому Радомислі не було української гімназії.
За своє прагнення виховати українських дітей українськими патріотами родина Соколовських зазнала тяжких утрат… Зокрема, у стінах горбулівської школи загинув Дмитро Соколовський, був поранений Василь Соколовський, поранені й інші члени родини. Про це не можна забувати.
На жаль, нинішні педагоги ніяк не увічнили подвиг своїх попередників, навіть меморіальної дошки на їхню пам’ять немає, а школа носить ім’я не вчителів Дмитра та Олександри Соколовських, борців за незалежну Україну, а земляка, який закріплював владу московського народу в Україні, до речі, у час тяжких репресій проти української інтелігенції – у 1970-х роках. А якби Каганович чи Хрущов народились у вашому селі, невже школа б досі носила їхні імена? Невже висока посада в колоніальній ієрархії для вас визначальна? Та ж висока посада в системі окупанта свідчить про інше – про визначні “заслуги” в нищенні нашого народу.
І що доброго для вашої школи зробив Володимир Мартиненко?
А можливості допомогти школі він мав – усе ж міністром УРСР був.
Вважаю питанням честі педагогічного й батьківського колективів присвоїти школі ім’я родини Соколовських. Це і справедливість відновить до борців за Українську державу, і допоможе виховати учнів українськими патріотами.
Бажаю, щоб зі стін школи у світ широкий виходили не лише освічені діти, але діти, які хотіли б захистити свою державу, допомогти їй вистояти і ствердитися. В цьому можете розраховувати на повну мою підтримку.

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”,
редактор газети “Незборима нація”, лауреат премії ім. Михайла Стельмаха



“Українці з минулого”

КАПУСТЯНСЬКИЙ Микола Олександрович (5.02.1879, с. Чумаки Катеринославської губ., нині Томаківського р-ну Дніпропетровської обл. – 19.02.1969, Мюнхен, Німеччина). Військовий і громадський діяч; начальник оперативного відділу штабу Армії УНР, т. в. о. начальника штабу Дієвої Армії УНР, керівник Української громади у Франції, керівник військової референтури ПУН, військовий керівник похідних груп ОУН, голова сенату Українського націоналістичного руху; військовий міністр уряду УНР у вигнанні, генерал-хорунжий Армії УНР (5.10.1920).
Учасник російсько-японської війни і Першої світової війни. За героїзм нагороджений Георгіївською зброєю. Один із творців українського війська в добу Центральної Ради та УНР. Член УВО. Учасник Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому було створено ОУН (1929). Автор спогадів. Похований у Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Фотографію надав Віктор Рог.



Книжки Романа Коваля в його рідному місті

5 січня 2012 р. у школі №14 Горлівське міське управління освіти проводило семінар для вчителів історії усіх шкіл міста. Скориставшись нагодою, горлівські свободівці провели презентацію книжок Романа Коваля про отамана Зеленого.
Голова Горлівської міської організації ВО “Свобода” Ігор Славгородський сказав, що радий представити книги “Отаман Зелений” і “Таємниця отамана Зеленого” саме вчителям історії. “Роман Коваль, до речі, наш земляк, він народився в Горлівці, відобразив у своїх творах біографії багатьох отаманів Холодного Яру епохи Визвольної боротьби проти большевицьких загарбників. Війна не закінчилась у 1920-му чи у 1922-му роках, як нас навчали совєтські підручники, а тривала ще десять років”, – зазначив Ігор Славгородський.
Свободівець, голова Горлівського “Соколу” Павло Єкимов коротко переказав зміст книжок, акцентувавши увагу на великій документальній базі і свідченнях очевидців. Також у книжці представлена велика колекція історичних світлин.
Два десятки книжок розійшлися миттєво. Оскільки були присутні вчителі з більш ніж 50-ти шкіл міста, книжок усім не вистачило. Було домовлено, що свободівці проведуть презентації та подарують книги про отамана Зеленого тепер уже безпосередньо у школах. З кількома навчальними закладами домовилися відразу. “Приємно бачити зацікавленість горлівських учителів правдивою історією України. Думаю, що більшість із них донесе дух Холодного Яру до учнів. А ми їм у цьому допоможемо”, – додав по закінченні заходу Ігор Славгородський.

Прес-служба Донецької обласної організації ВО “Свобода”



Микола Іванович Куцин

(18.01.1967, м. Міжгір’я Закарпатської обл. – 18.01.2012 р., м. Тячів Закарпатської обл.)

Проти ночі на 18 січня 2012 р. помер мій товариш Микола Куцин.
Прожив він лише 44 роки.
Микола був товариський, добрий, веселий і щедрий. Завжди усміхнений, готовий прийти на допомогу. Від нього я ніколи не зазнавав прикрощів.
З кінця 1980-х років Микола брав активну участь у боротьбі за Українську державу. Був співзасновником Товариства української мови ім. Тараса Шевченка на Тячівщині, активним членом НРУ, згодом ДСУ, а тоді ВО “Свобода”, був учасником Помаранчевої революції, багатолітнім передплатником газети “Незборима нація”.
Фінансував і брав участь у перепохованні вояків Карпатської України, фінансував літні табори патріотичної молоді в Карпатах.
За фахом – будівельник, майстер чудових меблів. Завзятий автомобіліст. У моєму житті я найзатишніше почувався саме в його автомашині.
Звістку про тяжку хворобу – меланому з метастазами в головний мозок – переніс стоїчно. Не здавався до останнього дня. Так і сказав мені в останній нашій телефонній розмові на Святвечір: “Ми не здаємося…” – хоча його мова вже була порушена.
Щира подяка львівським лікарям, які все зробили, щоб урятувати його, насамперед професорові Тарасові Фецичу та завідувачу відділу радіології Львівської обласної онкологічної лікарні Олександрові Шаповалову. Щира подяка й голові Львівської обласної ради Олегові Панькевичу та голові ВО “Свобода” Олегові Тягнибоку, які доклади вагомих зусиль, щоб урятувати Миколу.
Успіх був – груднева ремісія, коли Микола почав оживати. Та все ж…
У смутку залишив Микола своїх батьків – Лідію та Івана, брата Олега, сина Олександра, студента Львівського політехнічного інституту, та 10-літню донечку Дарину.


Похорон відбувся 20 січня в селі Нересниця Тячівського району Закарпатської області.
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” висловлює співчуття голові Закарпатської обласної організації ВО “Свобода” Олегові Куцину з приводу смерті його молодшого брата Миколи.
Вічна пам’ять Тобі, Миколо!

Роман КОВАЛЬ



Орест Юліанович Барабаш

(16.12.1932, с. Дуб’є, нині Бродівського р-ну Львівської обл. – 25.11.2011, Київ)

Орест Барабаш народився в сім’ї хліборобів. Батьки навчили його любити працю на землі. Батько казав: “Навчайся, синку, всякої сільськогосподарської роботи – станеш господарем”. З юних літ допомагав Орест батькові в полі: поганяв коней, в’язав снопи, підносив їх для складання півкіп, підгрібав сіно, пас корів, коней та овець. У 13 років він уже вмів косити, орати, засівав ниву. 1957 року закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. 1965 року захистив кандидатську дисертацію, а 1975-го – докторську. Від 1984 р. Орест Барабаш – завідувач кафедри плодоовочівництва Української сільськогосподарської академії.
1990 року обраний членом-кореспондентом, а 1993-го – академіком Української аграрної академії наук. Наступного року він уже – академік Академії вищої школи України. Створив українську наукову школу овочівників, підготував трьох докторів і 44 кандидати наук.
Для нас він був дорогий як багатолітній передплатник “Незборимої нації”, як людина, яка матеріально підтримувала нашу газету.
Поховали Ореста Барабаша на Південному кладовищі Києва.
Висловлюємо щире співчуття дружині Світлані, дочці Лідії, онучкам Юліані та Ірині.
Вічна пам’ять!

Редакція газети “Незборима нація”,
Історичний клуб “Холодний Яр”



Пам’яті Євгена Сярого

25 грудня 2011 р. після важкої хвороби на 59-му році життя відійшов у вічність Євген Сярий – чудова людина, полум’яний патріот, який ніколи не поступався принципами.
Більшу частину свого життя Євген прожив у Росії, куди потрапив його батько після чергової хвилі радянських репресій на Західній Україні. Геолог за першим фахом, він об’їздив багато віддалених куточків колишнього СРСР.
Наприкінці 1980-х років Євген Сярий став організатором Асоціації сприяння Народному рухові України в Москві та душею численних акцій у російській столиці на підтримку незалежності України. Завдяки йому і його друзям москвичі та вся Росія вперше побачили на демократичних мітингах синьо-жовтий прапор.
Євген брав активну участь у культурній діяльності українських громадських організацій, що відродились у той час у Москві: Товариства української культури “Славутич” та Українського молодіжного клубу, був одним з ініціаторів створення Бібліотеки української літератури в Москві, підтримував українські освітні та культурні осередки.
Безкомпромісність, непоступливість і принциповість у питаннях боротьби за українську справу, чуйність, скромність – ці риси характеру Євгена відзначали всі, хто знав його. Гасло “Україна понад усе” було для нього життєвим кредо.
Після заснування постійного представництва України в Росії (що згодом перетворилось у посольство нашої держави) Євген Сярий став його співробітником. Працюючи у консульському відділі посольства, він багато допомагав українським організаціям Росії та їхнім активістам. Уже у зрілому віці Євген закінчив Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ України, працював у центральному апараті МЗС, посольстві України в Узбекистані, де заслужив щиру повагу кримськотатарського народу за розуміння його прагнення повернутися на батьківщину і відновити свої права. До останніх днів свого життя Євген Сярий був консулом Генерального консульства України у Мюнхені.
Ми запам’ятаємо Євгена за патріотизм, любов до України, готовність віддавати всього себе на благо національної справи.
Висловлюємо щирі співчуття дружині Аллі, доньці Катерині, всім рідним та близьким Євгена. Вічна пам’ять справжньому українцеві!
Олена Андрієнко, Ярослав Базалій, Галина Боггіс-Рольф (Ганзенко), Богдан Василишин, Юрій Гнаткевич, Уляна Джаман, Павло Жовніренко, Сергій Каразій, Андрій Карплюк, Роман Коваль, Юрій Кононенко, Володимир Крижанівський, Віталій Крикуненко, Станіслав Лазебник, Георгій Лук’янчук, Володимир Мартинюк, Олег Медведєв, Олександр Мороз, Олена Мохонько, Валерій Петущак, Леся Підзирайло, Василь Повзун, Оксана та Ігор Погуце, Герман Попов, Андрій Попок, Віталій Портніков, Валерій Семененко, Олексій Степура, Богдан Тригук, Іван Філіпович, Андрій Штефан.

Пам’яті брата

25 грудня 2011 р. невблаганна доля відібрала в мене брата Євгена, залишивши роздуми про непоправність втрати. Лише тепер починаю розуміти, ким він для мене був…
Дитинство ми провели в різних сім’ях, а батько у нас – один. Саме він, Степан Якович Сярий (багатолітній колимський політв’язень із Галичини) сформував наш світогляд, прищепив духовні цінності, допоміг нам відчути себе братом і сестрою, стати духовно близькими друзями.
Пригадую, як, навчаючись у Львівському політехнічному інституті, я пишалася перед однокурсниками братом, а дівчата закохувалися в нього. Він був гарним, розумним, веселим і дотепним хлопцем. Його інтелект, сила переконань, інтелігентність і принциповість захоплювали всіх. Євген завжди опинявся в центрі уваги будь-якого товариства. Водночас не дозволяв собі зверхності. Цінував у людях щирість і тактовність. Скромність – це теж його риса. Наприклад, про його професійні здобутки ми із сестрами (а в його сім’ї їх дві – Оксана й Олена) довідуємося тільки тепер в Інтернеті, де залишили відгуки люди, які знали Євгена. Свого часу він, працюючи українським дипломатом в Узбекистані, надавав юридичну допомогу кримським татарам, які поверталися на батьківщину. За це йому вклонився голова Меджлісу Мустафа Джемілєв. Щиру подяку склали Євгенові й врятовані з піратського полону керченські моряки. Допоміг він і Романові Ковалю видати книжку “Тиха війна Рената Польового” – про товариша нашого батька. Є в тій книзі і спомин Євгена про Рената Польового…
Євген Сярий народився 30 липня 1953 р. в родині політв’язня-бандерівця і росіянки з Донбасу, дитинство пройшло на Колимі, юність – у Москві. Багато років працював у Сибіру… І все ж серце Євген віддав Україні. А далеко не кожний громадянин України, що народився і виріс в Україні, готовий хоч чимось пожертвувати заради ідеалів свободи нашої Батьківщини.
1975 року, наприкінці навчання у Московському геологорозвідувальному інституті, Євген одружився з москвичкою Аллою. У наступному році в них народилася донечка Катруся, дуже схожа на свого батька, сподіваюсь, що і рисами характеру теж.
Під час роботи геологом на Кіровоградщині Євген публічно обурювався політикою російщення цього краю, відтак почалися проблеми з КҐБ, яке стежило за ним. Довелося повертатися до Москви.
У часи “перебудови” Євген став ініціатором об’єднання українців Росії. 1989 року з однодумцями реєструє Товариство “Славутич”, а 1993 року проводить 1-й Конгрес українців Росії, створює Бібліотеку української літератури у Москві, фінансує її. Саме цю бібліотеку влада “братньої” Росії тепер намагається закрити.
Євген отримує запрошення працювати радником посла України в Росії. Пізніше, у 1998 році, закінчує Дипломатичну академію МЗС України. Працює в центральному апараті Міністерства закордонних справ у Києві, а у 2000 – 2004 роках – у посольстві України в Узбекистані. Останні чотири роки Євген – консул Генерального консульства України в Мюнхені…
Наш батько пишався сином, але цю гордість носив у своєму серці, не дуже вміючи її виказувати. Євгенова ж синівська любов і турбота продовжувала літа нашого батька.
Батька не стало у вересні 2010 року. Через 15 місяців не стало і Євгена. Його поховали в тій же могилі, що й батька, дідуся та бабусю – на цвинтарі села Великий Любінь неподалік Львова.
У Євгена завжди знаходилося тепле слово для найдальшого родича чи друга. Тепер ми вже не почуємо його доброго слова, не відчуємо його любові.


Останні роки він зацікавився своїм родоводом. Треба сказати, що ніхто з нашого покоління так добре не знав могил наших далеких пращурів, як Євген. Уже будучи хворим, він багато сил, енергії та часу віддавав оформленню спогадів батька про буремні часи його молодості й часи заслання на Колимі. Трохи не встиг, але цю працю продовжує його донька – Катерина Сяра.
Євген був віруючою людиною. За віросповіданням, як і батько, греко-католик. Саме батько заповідав нам, своїм дітям, пам’ятати, що в найважчі часи історичних випробувань саме греко-католицька церква зберегла нашу мову, а отже, і душу народу, оберегла від полонізації та русифікації.
Перечитала свої роздуми і побачила портрет унікальної за добрими якостями людини, якої уже немає серед нас. Світлий образ брата Євгена – гідний приклад для моїх дітей, онуків і племінників.
Світла йому пам’ять!

Надія ШУПЕР (ОМЕЛЯН)
Львів



“Кримінальна справа проти СССР”

Так журналіст Ростислав Мартинюк назвав нову книгу Романа Коваля
“Тиха війна Рената Польового”

Назвав так, бо в ній розповідається про страшні злочини Москви проти українського народу. Історія життя головного героя та його рідних нагадує нам про Визвольну боротьбу 1917 – 1920-х рр., в якій брали участь дядьки Рената Польового, про Голодомор на Дніпропетровщині, звідки походить його рід, про репресії 1930 – 1940-х років, про російські тюрми і табори, гніт русифікації та економічної експлуатації України і Кубані, переслідування кобзарів, боротьбу колоніальної влади проти діячів культури та Визвольного руху, Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, ВПО “Державна самостійність України” та хору “Гомін”, учасником яких був Ренат Польовий.
Презентація відбулася 27 січня 2012 р. в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”. У цей день друзі та рідні відзначали й 101-шу річницю з Дня народження Івана Макаровича Гончара, з яким товаришував Ренат Польовий.
Почався вечір пам’яті зі щедрівок у фантастичному виконанні фольклорного гурту Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара” (художній керівник Наталка Хоменко). Сердечне слово про друзів – Івана Гончара та Рената Польового – сказала ведуча вечора Тетяна Пошивайло. Тепло представляв співтворців книги Роман Коваль, серед них і дружину та дочку Рената Польового – Віру Омелянівну та Любу.
Після Тараса Силенка, який заспівав “Пісню про Крути”, виступали етнологи Вадим Мицик та Олександр Фисун, журналісти Віктор Радіонов та Ростислав Мартинюк, бандуристка Тетяна Лобода, поет Станіслав Бондаренко, кінорежисер Сергій Марченко, художник Володимир Дубровський, кобзар Тарас Компаніченко, який знав Рената Польового ще з 1988 року – з часів Українського культурологічного клубу. Наприкінці вечора розкішно царював хор “Гомін” (художній керівник – лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леопольд Ященко). На вечорі були присутні й інші визначні творці української культури – художники Петро Гончар, Володимир Рак та Олександр Дубровський, поетеси Ольга Страшенко та Наталка Поклад, журналістка Емма Бабчук, директор Музею книги та друкарства України Валентина Бочковська-Мартинович, краєзнавці Віктор Моренець та Михайло Орлюк, скульптор Дмитро Бур’ян  і багато інших яскравих особистостей.
“Ця книжка не тільки про Рената Польового, а і про мене, про інтимні українські шляхи, які не зазнали совєтської скверни. Вони чисті й утаємничені від ледачого ока, – сказав Ростислав Мартинюк. – Книжка “Тиха війна Рената Польового” – новітній “Улісс” Джеймса Джойса; уривки, які читаєш як завершений роман; потік довершеної белетристики, до берега якого підходиш босий… Яка несподівана радість!”
Нехай пам’ять про Рената Польового та Івана Гончара надихає нас на подвиги в ім’я України!

Історичний клуб “Холодний Яр”





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Людмила ПИСЬМЕННА (Київ) – 200 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Сергій ВАСИЛЕНКО (Січеславщина) – 360 грн.
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Ростислав КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Тарас КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ