Певен, що мій тато – не єдиний свідок проїзду отамана Орлика на коні вулицею Валерія Чкалова (тепер Олеся Гончара) в Києві 1941 року. Отамана супроводжували кілька козаків… і велика кількість киян, які вийшли з квітами і хлібом-сіллю на Євбаз (нині площа Перемоги).
У переддень відходу з Києва московського окупаційного війська хтось випустив отамана з Лук’янівської в’язниці. Отаман постарів – на це всі звернули увагу. Як-не-як, двадцять років тюрми відбув. Йому йшов лише 45-й рік, а виглядав, ніби вже піввіку прожив. Усе ж був повний сил і рішучості. Вбраний у козацькі шаровари й вишиту сорочку. Кияни якраз вийшли на Брест-Литовський проспект, у районі Євбазу, з квітами і хлібом-сіллю, чекаючи на німецьке військо та його союзників – італійські та угорські частини, що входили до Києва Брест-Литовським шосе. Піших вояків супроводжували мотоцикли з колясками. Перша колона, вийшовши на Євбаз, зупинилася перед киянами, що стояли з хлібом-сіллю. Німецький командир став на одне коліно, вклонився людям й обома руками прийняв хліб-сіль. Відламавши, як годиться, кусень і вмочивши його в сіль, подякував за гостинність.
Цю зустріч знімали кінокамерами військові оператори, зафіксували вони й вітання отамана Орлика. Все це бачили студенти Київського інституту іноземних мов, зокрема студенти відділення німецької філології, які жваво спілкувалися з німецькими вояками. Мій батько, тоді студент 2-го курсу, спостерігав за цим здаля. У розмови з німцями не вступав, бо навчався на відділенні англійської мови.
Мій тато, Іван Данилович Болтівець, народився 11 вересня 1912 р. у місті Кронштадті в родині морського офіцера. У жовтні 1917 р., на відміну від екіпажу крейсера “Аврора”, екіпаж військового підводного човна, яким командував його батько, Данило Болтівець, відмовився зраджувати військову присягу Тимчасовому уряду, перервав перемовини із заколотниками й опустився на дно, готовий виконувати бойові накази. Але вони так і не надійшли. Тоді українці екіпажу повернулися в Україну. Мій дід Данило з п’ятирічним сином Іваном, моїм майбутнім татом, приїхали на рідну Київщину.
Мій тато після Другої світової війни викладав українську мову та літературу в середній школі №70 Києва, працював разом з визначними педагогами – вчителем музики Олександром Білашем, учителем англійської мови Ільком Корунцем, учителем малювання Василем Непийпивом, визначним психологом Іваном Синицею та багатьма іншими славними діячами культури. Я готую до 100-річчя від дня його народження “Учительський щоденник Івана Болтівця”, який він вів упродовж 40 років.
Можливо, у татових записах ще знайду щось про Орлика. Батько розповів історію про отамана, коли мені вже виповнилося 16 років. При цьому були присутні й інші – старшого віку – кияни, для яких ця оповідь не була новиною.
Сергій БОЛТІВЕЦЬ
Київ |
