У моєму архіві є спомини працівника Радомишльського районного МҐБ Н. С. Андрющенка під назвою “Кезов Іван Антонович”. Іван Кезов, родом з Комі АССР, був начальником Корнинського, а від початку 1945 року – начальником Радомишльського районного МҐБ. Спомини чекіста свідчать, що збройна боротьба ОУН та УПА на Житомирщині тривала принаймні до середини літа 1955 року.
Окружним провідником Житомирської округи був “Будько” – Сильвестр Приймак (народився в Західній Україні). Діяв він головним чином у Радомишльському, Потіївському, Малинському, Макарівському і Розважівському районах Житомирської області. Ось розповідь про одну з акцій “Будька”. “Наше оружие было во всех магазинах и в актива сел, – писав працівник МҐБ Андрющенко. – Однако пользы от этого было мало. В декабре 1948 года в сельский совет села Веприн ворвался “Бутько” (правильно “Будько”. – Ред.). В сельском Совете проходило совещание. Руками заведующего плодовощи Шиляева Андриана Капитоновича (живет в Коростышеве) и второго секретаря райкома комсомола уничтожили портреты Ленина и Сталина. Закрыли всех в помещении, забрали с собой председателя сельского Совета (по специальности ветфельдшер, хромой на ногу), заставили отдать обрез винтовки из дому, ограбили магазин и скрылись в сторону Малинского района. Только через некоторое время опомнились председатель и завмаг. Завмаг взял винтовку, вылез через чердак, лег в огороде и стал стрелять вверх, чем еще больше перепугал замкнутых в сельском совете людей” (с. 16).
Про цей самий випадок розповідає й легендарна Марія Савчин. У “Літописі Української повстанської армії” (т. 28, “Тисяча доріг” Марії Савчин; с. 343) вона згадує, що весна 1950 року була ранньою, відтак уже у березні відновилися організаційні зв’язки та зустрічі вояків УПА. “Роман”, колишній сотенний у ранзі хорунжого, тоді працював у східних областях. Він прибув від окружного провідника Житомирської округи “Будька”. У дорогу вибрався ще минулої осені, але над річкою Горинь потрапив у засідку, був важко поранений у ногу, не міг іти далі…
Марія з великим зацікавленням розпитувала “Романа”. Він переповів декілька епізодів боротьби, зокрема розказав, як із двома товаришами стали на постій у селі Веприн, переховувалися на горищі в хаті колгоспника, до якого заходили й раніше. Якраз того дня в село приїхали два агенти збирати податки. Голова сільської ради скликав мітинг, на якому уповноважені намагалися погрозами примусити колгоспників “виконати план здачі”, тобто добровільно віддати скромні заощадження “соввласті”. Тим, хто “зривав план”, суворо обіцяли “путівки в Сибір”. На цих “уповноважених” селяни вже скаржилися повстанцям, тож хлопці вирішили провчити емґебістів.
– Підходимо до клубу, – розповідав “Роман”, – залишаємо одного на стійці, а двоє йде всередину, прямо на сцену. – Ми – українські повстанці, – звертаємося до людей. – Усі поводяться спокійно. Клуб оточено кулеметами.
Уповноважені затрусилися. В залі – тиша, хоч маком сій.
– Корінь зла, – сказав “Роман”, – не в цих ось вислужниках. Оці п’явки є тільки знаряддям у руках російсько-більшовицьких окупантів і по-своєму хочуть скористатися і наживитись на вашій кривді. Правильно кажу?
Ніхто не озвався.
– Та не бійтеся, хоч раз в житті відважуйтесь сказати так, як думаєте. Попробуйте – і переконаєтесь, як легше стане на душі, – жартом заохочував “Роман”.
“У залі тихо, але очі в людей заблискують світлом, ожили. Горять очима, а вуста мовчать. Вони всі знають, що, коли пройде, наче у фільмованій стрічці, оця неймовірна дія, через кілька годин їх будуть переслухувати чекісти. За однесеньке слово “так” їм би довелося платити роками концтаборів. Ми позривали портрети Леніна і Сталіна і вручили їх чиновникам: “Порвіть їх!” Ті забідкалися: “Все заберіть від нас, тільки помилуйте, не наказуйте нищити”. “Деріть, а як ні, загинете за Сталіна!”. Не мали виходу – подерли”.
“Роман” наказав уповноваженим стати навколішки перед колгоспниками і повторювати за ним:
– Простіть нам, люди, нашу нахабну поведінку. Відтепер обіцяємо поводитися з вами по-людськи.
“Повторили слово в слово. Повстанці ще коротко заговорили до зібрання людей і залишили клуб, остерігаючи, щоб ніхто не виходив скоріше, ніж через півгодини”.
Справжнє прізвище “Романа” Володимир Пантелеймонович Кудря. Народився він 1922 року в с. Малий Омеляник Луцького району Волинської області. У зв’язку з 10-річчям УПА Українська головна визвольна рада нагородила його Срібним хрестом заслуги, а також підвищила до рангу поручника. І було за що! За даними московських спецслужб, у 1944 – 1955 рр. група “Романа” здійснила 227 збройних акцій, 11 терористичних актів та 112 нападів на колгоспи та магазини, розгромила і спалила 22 сільради та правління колгоспів, знищила щонайменше 14 радянських активістів. Каральні органи зафіксували й 43 випадки поширення листівок. А скільки епізодів боротьби не враховано!
І все ж ворог, систематично винищуючи борців за волю України, укріплювався на нашій землі. “Для нас, її учасників, – писала Марія Савчин, – останніх її учасників, останніх висліжуваних спецзагонами військ НКВД і агентами державної безпеки, вже не було місця ні на землі, ні під землею. Ми втратили все, крім віри у справу, за яку боролись”.
Потрапивши в оточення, загинув і “Роман”. Трагедія сталася 8 липня 1955 р. у с. Сушки Коростенського району. У тому десятигодинному бою разом з ним поліг і його охоронець “Лис” (Олександр чи Олексій Усач). На пам’ять загиблих повстанців сотні “Романа” у с. Сушки 2002 року встановлено пам’ятний знак.
Н. Андрющенко стверджував, що то була остання боївка УПА на Житомирщині.
“Будько” ж загинув 9 травня 1951 р. у с. Лисівка Корнинського району Житомирської області. Перед смертю він ще встиг прошити кулеметною чергою Івана Кезова, відповідального за знищення українського підпілля в Радомишльському районі. 12 травня Кезова поховали на центральній площі Радомишля з військовими почестями. Де покоїться “Будько” – Сильвестр Приймак – невідомо. Його архів (молочний бідон з паперами) КҐБ знайшов 2 лютого 1977 року. Напевно, він зберігається в архіві Управління СБУ в Житомирській області.
“Підпільна праця серед наших земляків на Наддніпрянщині була мрією кожного повстанця в західних областях”, – писала Марія Савчин. “Населення сприймає нашу пропаганду радо і прихильно... – свідчив “Роман”. – Населення ставиться до нас прихильно і не боїться нас. Воно переконалось, що ми нікого не вбиваємо і без страху вночі відкривають нам двері, щиро діляться навіть останнім шматком хліба. Коли пізнають, що це повстанці, радо інформують нас про все, що питаємось”. Відтак й групи ОУН і УПА діяли чи не в кожному районі Житомирської області, все ж найчастіше – у північних і західних її районах. Завдяки підтримці населення опір окупантам тривав до середини 1950-х років.
Пролита кров пов’язала навіки східняків і західняків.
Олександр ПИРОГОВ
м. Радомишль Житомирської обл. |
