25 грудня 2011 р. після важкої хвороби на 59-му році життя відійшов у вічність Євген Сярий – чудова людина, полум’яний патріот, який ніколи не поступався принципами.
Більшу частину свого життя Євген прожив у Росії, куди потрапив його батько після чергової хвилі радянських репресій на Західній Україні. Геолог за першим фахом, він об’їздив багато віддалених куточків колишнього СРСР.
Наприкінці 1980-х років Євген Сярий став організатором Асоціації сприяння Народному рухові України в Москві та душею численних акцій у російській столиці на підтримку незалежності України. Завдяки йому і його друзям москвичі та вся Росія вперше побачили на демократичних мітингах синьо-жовтий прапор.
Євген брав активну участь у культурній діяльності українських громадських організацій, що відродились у той час у Москві: Товариства української культури “Славутич” та Українського молодіжного клубу, був одним з ініціаторів створення Бібліотеки української літератури в Москві, підтримував українські освітні та культурні осередки.
Безкомпромісність, непоступливість і принциповість у питаннях боротьби за українську справу, чуйність, скромність – ці риси характеру Євгена відзначали всі, хто знав його. Гасло “Україна понад усе” було для нього життєвим кредо.
Після заснування постійного представництва України в Росії (що згодом перетворилось у посольство нашої держави) Євген Сярий став його співробітником. Працюючи у консульському відділі посольства, він багато допомагав українським організаціям Росії та їхнім активістам. Уже у зрілому віці Євген закінчив Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ України, працював у центральному апараті МЗС, посольстві України в Узбекистані, де заслужив щиру повагу кримськотатарського народу за розуміння його прагнення повернутися на батьківщину і відновити свої права. До останніх днів свого життя Євген Сярий був консулом Генерального консульства України у Мюнхені.
Ми запам’ятаємо Євгена за патріотизм, любов до України, готовність віддавати всього себе на благо національної справи.
Висловлюємо щирі співчуття дружині Аллі, доньці Катерині, всім рідним та близьким Євгена. Вічна пам’ять справжньому українцеві!
Олена Андрієнко, Ярослав Базалій, Галина Боггіс-Рольф (Ганзенко), Богдан Василишин, Юрій Гнаткевич, Уляна Джаман, Павло Жовніренко, Сергій Каразій, Андрій Карплюк, Роман Коваль, Юрій Кононенко, Володимир Крижанівський, Віталій Крикуненко, Станіслав Лазебник, Георгій Лук’янчук, Володимир Мартинюк, Олег Медведєв, Олександр Мороз, Олена Мохонько, Валерій Петущак, Леся Підзирайло, Василь Повзун, Оксана та Ігор Погуце, Герман Попов, Андрій Попок, Віталій Портніков, Валерій Семененко, Олексій Степура, Богдан Тригук, Іван Філіпович, Андрій Штефан. Пам’яті брата 25 грудня 2011 р. невблаганна доля відібрала в мене брата Євгена, залишивши роздуми про непоправність втрати. Лише тепер починаю розуміти, ким він для мене був…
Дитинство ми провели в різних сім’ях, а батько у нас – один. Саме він, Степан Якович Сярий (багатолітній колимський політв’язень із Галичини) сформував наш світогляд, прищепив духовні цінності, допоміг нам відчути себе братом і сестрою, стати духовно близькими друзями.
Пригадую, як, навчаючись у Львівському політехнічному інституті, я пишалася перед однокурсниками братом, а дівчата закохувалися в нього. Він був гарним, розумним, веселим і дотепним хлопцем. Його інтелект, сила переконань, інтелігентність і принциповість захоплювали всіх. Євген завжди опинявся в центрі уваги будь-якого товариства. Водночас не дозволяв собі зверхності. Цінував у людях щирість і тактовність. Скромність – це теж його риса. Наприклад, про його професійні здобутки ми із сестрами (а в його сім’ї їх дві – Оксана й Олена) довідуємося тільки тепер в Інтернеті, де залишили відгуки люди, які знали Євгена. Свого часу він, працюючи українським дипломатом в Узбекистані, надавав юридичну допомогу кримським татарам, які поверталися на батьківщину. За це йому вклонився голова Меджлісу Мустафа Джемілєв. Щиру подяку склали Євгенові й врятовані з піратського полону керченські моряки. Допоміг він і Романові Ковалю видати книжку “Тиха війна Рената Польового” – про товариша нашого батька. Є в тій книзі і спомин Євгена про Рената Польового…
Євген Сярий народився 30 липня 1953 р. в родині політв’язня-бандерівця і росіянки з Донбасу, дитинство пройшло на Колимі, юність – у Москві. Багато років працював у Сибіру… І все ж серце Євген віддав Україні. А далеко не кожний громадянин України, що народився і виріс в Україні, готовий хоч чимось пожертвувати заради ідеалів свободи нашої Батьківщини.
1975 року, наприкінці навчання у Московському геологорозвідувальному інституті, Євген одружився з москвичкою Аллою. У наступному році в них народилася донечка Катруся, дуже схожа на свого батька, сподіваюсь, що і рисами характеру теж.
Під час роботи геологом на Кіровоградщині Євген публічно обурювався політикою російщення цього краю, відтак почалися проблеми з КҐБ, яке стежило за ним. Довелося повертатися до Москви.
У часи “перебудови” Євген став ініціатором об’єднання українців Росії. 1989 року з однодумцями реєструє Товариство “Славутич”, а 1993 року проводить 1-й Конгрес українців Росії, створює Бібліотеку української літератури у Москві, фінансує її. Саме цю бібліотеку влада “братньої” Росії тепер намагається закрити.
Євген отримує запрошення працювати радником посла України в Росії. Пізніше, у 1998 році, закінчує Дипломатичну академію МЗС України. Працює в центральному апараті Міністерства закордонних справ у Києві, а у 2000 – 2004 роках – у посольстві України в Узбекистані. Останні чотири роки Євген – консул Генерального консульства України в Мюнхені…
Наш батько пишався сином, але цю гордість носив у своєму серці, не дуже вміючи її виказувати. Євгенова ж синівська любов і турбота продовжувала літа нашого батька.
Батька не стало у вересні 2010 року. Через 15 місяців не стало і Євгена. Його поховали в тій же могилі, що й батька, дідуся та бабусю – на цвинтарі села Великий Любінь неподалік Львова.
У Євгена завжди знаходилося тепле слово для найдальшого родича чи друга. Тепер ми вже не почуємо його доброго слова, не відчуємо його любові. 
Останні роки він зацікавився своїм родоводом. Треба сказати, що ніхто з нашого покоління так добре не знав могил наших далеких пращурів, як Євген. Уже будучи хворим, він багато сил, енергії та часу віддавав оформленню спогадів батька про буремні часи його молодості й часи заслання на Колимі. Трохи не встиг, але цю працю продовжує його донька – Катерина Сяра.
Євген був віруючою людиною. За віросповіданням, як і батько, греко-католик. Саме батько заповідав нам, своїм дітям, пам’ятати, що в найважчі часи історичних випробувань саме греко-католицька церква зберегла нашу мову, а отже, і душу народу, оберегла від полонізації та русифікації.
Перечитала свої роздуми і побачила портрет унікальної за добрими якостями людини, якої уже немає серед нас. Світлий образ брата Євгена – гідний приклад для моїх дітей, онуків і племінників.
Світла йому пам’ять!
Надія ШУПЕР (ОМЕЛЯН)
Львів |
