23 квітня 1965 р. у США помер Петро Дяченко, отаман полку Чорних запорожців Армії УНР. Історичний клуб “Холодний Яр”, Історичне товариство “Чорні запорожці” та видавництво “Стікс” у серії “Українська воєнна мемуаристика” готують  видання спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці” та однойменних спогадів сотника 1-ї Запорозької дивізії Бориса Монкевича. З цієї нагоди  пропонуємо читачам “НН”  фрагмент споминів Петра Дяченка про те, як навесні 1919 р. чорношличники пробиралися через Румунію в Галичину.

Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не діставав грошей, прийшлося жити за рахунок селян, та з того, що здобули на більшовиках.
Треба було зробити більші запаси фуражу та проса, щоб не забракло в дорозі, як заладуємося у вагони. Полкова каса була майже пуста. Довелося зичити гроші у козаків… Наказав я зробити збірку 1-ї і 2-ї сотень, що свого часу билися з Махновцями. Вистроїлись, маючи свої сідла перед собою. Короткий перегляд подушок і в’юків, і полкова скарбниця збагатилась, а козаки тільки чухали потилиці.
Нарешті підставили вагони, в які ми погрузились, але паротягів не було. Мішок цукру – і знайшлись також паротяги. Майже всю дорогу прийшлось солодити, щоб їхати далі. В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати Румунська піхотна сотня, і який же сором, у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до віддачі зброї, після яких його солдати силою відберуть її у нас.
Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював? Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть…
На мій знак сурмач заграв “Сполох”, і з вагонів вискочили козаки із рушницями, готовими до стрілу, окружили лапотників. Із вагонів виглядали наші тяжкі кулемети, теж готові до стрілу. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робити йому кривди, бо пропала його кар’єра. Над’їхав і сотник Божко з другим ешелоном, якому я ще раз наказав, щоб їхав у повному поготівлі.
Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізнались, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормально відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя…

Петро ДЯЧЕНКО, командир полку Чорних запорожців

На світлині
Чорні запорожці – підхорунжий Микола Мезенцев та підстаршина Манолій Головатенко. Станіславів, 22 вересня 1920 р. З фондів Центрального державного архіву кінофотофотодокументів ім. Г. С. Пшеничного. Публікується вперше.

1 квітня 1907 р. народився Зенон КОССАК, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій КИТАСТИЙ.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
8 квітня 1709 р. укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман БОГДАН.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ МСТИСЛАВ.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана ОХРИМОВИЧА, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
11 квітня 1950 р. помер Осип БАБ’ЮК, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, подільський отаман, полковник Армії УНР, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, український діяч Кубані, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван ШОВГЕНІВ, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина ДИДИК, зв’язкова головного командувача УПА, політв’язень російських концтаборів.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина впровадила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 квітня 1892 р. народився Іван БАБ’ЮК, сотник УГА та освітній діяч.
21 квітня 1597 р. поляки закатували Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи  УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх  військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, отаман полку Чорних запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 р. народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. війська Петра БОЛБОЧАНА звільнили Сімферополь від більшовиків.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, гетьман Української Держави.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1958 р. помер Олександр ПЛІТАС, лікар Армії УНР, лицар Залізного хреста.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, посол УНР у Німеччині та Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира ІВАСЮКА.
28 квітня 1915 р. почалися бої на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах .
28 квітня 1943 р. у Львові почалося формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла СКОРОПАДСЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.

Редакція “НН” та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітають славну Ліну Костенко з 80-літтям. Хочемо, щоб Ви, вельмишановна пані Ліно, ще багато-багато літ служили своїм словом нашій Батьківщині, піднімали її так високо, як можете зробити це Ви!
З роси і води!

18 квітня 2010 р. в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області з нагоди 90-ї річниці від дня загибелі відбудеться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. 
Збір у центрі села Мельники о 10.00 біля пам’ятника Героям Холодного Яру. Тут відбудеться відкриття пам’ятника Юрію Горлісу-Горському, сотника Армії УНР, автора документального роману “Холодний Яр”. Участь у відкритті пам’ятника візьме дочка Юрія Горліса-Горського Леся.
Після меморіального мітингу відбудеться панахида на могилі Василя Чучупака та на братській могилі холодноярців на кладовищі с. Мельники, відвідання місця останнього бою Василя Чучупака, посвячення зброї на берегах Гайдамацького ставу, що неподалік Мотриного монастиря та поминальний обід.
З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, народних депутатів всіх рівнів, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки: 044-242-47-38, 067 727-81-35..
Koval_r@ukr.net
kovalroman1@gmail.com

“Цитата дня”

Холодний Яр живий. Він знає, хто свій, а хто ворог.
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

У великих справах усім
подобатися не можна.
Солон

У справі побудови власної держави гарні всі методи, які забезпечують перемогу. За результатами Національно-визвольних змагань дається оцінка і провідній верстві, і шляхам, обраним нею при виведенні посполитих з “єгипетського” полону. Коли народ бореться за волю, не час говорити про гуманізм. Справжні лідери беруть на себе відповідальність і гріх за кров, пролиту в ній.
Сутність людства незмінна – конкуренція між державами. Та, якщо раніше переможець отримував територію, тіла й майно, то нині боротьба йде за уми. Успішні нації нав’язують іншим власні погляди, концепції, державні аксіоми. До речі, не завжди правдиві. Джордж Оруелл стверджував, що нашу епоху характеризує відмова від самої ідеї, буцімто можлива правдива історія.
От і незалежна Україна є державою без історії, майже двадцять років змагається за неї. На лихо, здобутків обмаль: якщо переосмислення Другої світової війни поволі дається навіть людям старшого віку, то справжня історія Голодомору та висвітлення його причин викликає у багатьох неприйняття. А Українська революція 1917 – 1920-х років й поготів. Чому ж досі потрактування Визвольних змагань України залишається контроверсійним і фрагментарним? Чи не тому, що їх досі досліджують радянські історики, які вовтузяться у парадигмі “громадянської війни”.
Винятком є відомий дослідник тієї доби Роман Коваль, який упродовж 15 років розгрібає завали історичної непам’яті українців, досліджуючи життєписи отаманів, країв (Холодний Яр) та етнографічних груп (гуцули).
Його нова книга “Отаман Орлик” (Київ: Стікс, 2010. – 384 с.) – логічний підсумок цієї роботи.
На прикладі партизанського руху Київщини автор доводить, що “ця жорстока боротьба мала характер міжнаціонального протиборства, а не класової боротьби, як хотіла показати брехлива Москва”. Неспростовний аргумент цього – “національна приналежність тих, хто “випалював розпеченим залізом отаманщину”, фактично Український визвольний рух”.
Непереконливо? То звернімося до уривку з книги Особливого відділу Київського військового округу, який цитує Роман Коваль: “Політичний бандитизм в Україні – явище невипадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння… Протягом 1919 – 1920 років зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників (“пособніков”)”.
У ті часи місцем опору були кожне село, кожна хата; опертям спротиву – кожен, хто говорив українською. Та довірливість, наївність і гуманізм українців полегшували роботу сексотам, убивцям-провокаторам із далекої московської “обжорки і чрєзвичайки”…
А от комендант орликівського загону Антон Рибка без зайвих сентиментів (“В боротьбі жаль – зайва і шкідлива забавка”) розстрілював визискувачів, які потрапляли йому до рук. Немилосердним був і отаман Ґонта-Унятовський. Відчувається, що автор розуміє їхню правду, підтримує її…
Поразка Юрка Тютюнника у листопаді 1921 р. гнітюче подіяла на партизанів: багато хто втратив віру в перемогу, а відтак зник і сенс боротьби. Залишалося подбати про власну долю. Тим, хто віддався “на милість робітничо-селянської влади”, довелося зраджувати лісових побратимів: “Їхні муки і смерть давали надію на збереження власного, вже нікчемного, життя”, – пише Коваль.
Але зрада ще не гарантувала збереження життя…
Попри удари, українське село було проти влади чужинців. “Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, – говорив один з більшовиків, – але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна. Керує повстанням переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори”.
За 20 років ця сільська Україна буде майже повністю знищена.
Брак державницької волі у “батьків нації” та хаос у голові неминуче призводять до національної руїни. Розтринькавши все, лідери української демократії навіть на чужині продовжували з’ясовувати між собою стосунки, звинувачуючи один одного. “Діячі УНР і в еміграції “боролися” з буржуазією, перебуваючи на утриманні буржуазії Франції й Польщі”, – гірко іронізує Роман Коваль. Тож як ставитиметься патріот до цих вічно лівих, які закінчили життя на бруківці Парижа, у внутрішньому дворику тюрми чи під скальпелем-ножем коновала? Історичний аналіз Романа Коваля – переконливе свідчення того, що їм не вдалося виконати історичну місію й використати шанс, наданий долею.
Натомість автор з пошаною згадує кожного, хто зі зброєю виборював незалежність. Із темряви забуття добуває їхні імена, не забуваючи назвати й імена сексотів та чекістів, які сотнями засуджували на смерть українських селян.
Отаман Орлик відчував, що йому не минути гіркої чаші, не об’їхати смерті конем. Але смерть за Україну його не лякала. “У себе в краю помру зі зброєю в руках”, – казав він…
Переможені приречені на забуття. Великий Голод докорінно змінив Україну. “Ці зламані люди народили покоління, яким не можна було сказати правду, – пише Роман Коваль – ці покоління виросли на московській пропаганді, коли українських героїв зображено бандитами, а катюг нашого народу – героями… Важко будувати українську державу демократичними методами, шляхом виборів, коли не вистачає голосів десятків мільйонів загублених і “ненароджених” українців, коли голос українського патріота прирівняно до голосу нащадка окупантів”.
У посланні від св. Павла є пророчі слова: “Нас вважали померлими, але ось – ми живі”. Мало тих, хто вірив, що Україна здобуде незалежність, ще менше тих, хто докладає зусиль, щоб вона відбулася. “Сильні народи не святкують своїх поразок – лише перемоги”, – говорив Яків Гальчевський. Досить побиватися й нарікати, переконує Роман Коваль. –  До роботи! Святкуватимемо на могилах ворогів!

Костянтин ДИКАНЬ

13 березня в Будинку культури м. Буча Київської області відбулася презентація книги Романа Коваля “Отаман Орлик”, організована Миколою Лабунським, членом Братства вояків ОУН-УПА.
У своєму виступі Роман Коваль наголосив на тому, що легше писати про борців, які загинули на полі битви. Коли ж ці люди потрапляють у льохи ЧК, не всі вони витримують катування. І часом герой перетворюється на купу сміття. Тож непросто писати книги на основі кримінальних справ. “Але я вирішив не обходити “незручні” епізоди і подав правду без купюр, – сказав Роман Коваль. – Ми ж хотіли знати правду… Мусимо її знати, навіть, якщо вона неприємна”.
Автора підтримав письменник Леонід Череватенко: “В цьому найбільша заслуга Коваля, що він не препарує, не приховує те, що нам неприємне. Інакше би ми не зрозуміли драматизм боротьби українського народу за своє буття у 1917 – 1920-х роках”.
Історик Сергій Коваленко сказав: “Роман Коваль є гідним продовжувачем справи, за яку віддавали свої життя герої його книг. Сподіваємося, що він ще не раз порадує нас героїчними сагами, які кличуть до безоглядної боротьби за Україну”.
Військовий журналіст Сергій Губенко звернув увагу на необхідність створити туристичні маршрути місцями бойових звитяг отамана Орлика. Тут у пригоді може стати чудова карта “Партизанська діяльність отамана Орлика в 1920 – 1922 рр.”, яку створив Сергій Коваленко, директор видавництва “Стікс”, що здійснило це ошатне видання. А заступник голови Київської міської організації ВО “Свобода” Олександр Семененко розповів про популярність творчості Романа Коваля у середовищі його політичної організації.
Щиро дякуємо за участь у презентації Тарасові Силенку, який своїми чудовими піснями розкрив людські душі, підготував їх до сприйняття епохи Визвольної боротьби.

Вл. інф.

У приміщенні музею театрального, музичного та кіномистецтва України відбувся творчий вечір бандуриста, лауреата міжнародних конкурсів, заслуженого артиста України Тараса Силенка. Цю зустріч він присвятив найдорожчій у світі людині – мамі, поетесі Лесі Силенко, яку втратив вже майже 20 літ тому.
Ведучі вечора, працівники музею Леонід Черкаський і Наталка Гаврилко розповіли про становлення Тараса, його шлях і здобутки у мистецтві.
З дитинства Тарасова душа всотувала любов до пісні, до краси оспіваної матір’ю квітучої її малої Батьківщини – Богуславщини.

Де ростуть чорнобривці посеред двору,
Де пахне любисток за тином під хатою,
Де пахне мелісою, де пахне м’ятою.

І Тарасик співав – і вдома, і в полі, і в лісі…
Мама працювала літредактором у видавництві “Музична Україна”, а відтак хлопчик зростав у колі творчих людей, спілкування з якими на хвилі українського національного піднесення позначилось на формуванні його світогляду.
Вражений “Думою про Марусю Богуславку” у виконанні Миколи Будника Тарас вирішив пов’язати свою долю з бандурою. Подальше спілкування з кобзарями Миколою Будником, Володимиром Горбатюком, Володимиром Кушпетом дало йому надійний орієнтир. Потім була студія при Національній капелі бандуристів.
Неймовірно тяжким видався 1991 р., коли 18-річний Тарас втратив маму, але сирітство його не зламало. Цього ж року він вступає до Київського університету культури і, щоб прожити, працює охоронцем, викладачем академічної бандури у Стрітівській кобзарській школі, артистом-бандуристом у фольклорному театрі “Берегиня”. Закінчивши університет, Тарас здобув фах фольклориста і викладача народної художньої творчості. Став дійсним членом Всеукраїнської кобзарської спілки, а згодом ще й членом Історичного клубу “Холодний Яр“.
Як “вільний художник” кобзарює по містах і селах, на концертах і фестивалях, вшановує могили полеглих за волю України. Брати участь у знакових політичних акціях, конкурсах, оглядах стало змістом життя і творчості Тараса. В його репертуарі понад півтори сотні пісень, дум, балад, романсів на історичну, козацьку, гайдамацьку та обрядову тематику, від Древньої Русі починаючи. Чільне місце посідають невідомі пісні про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Максима Залізняка, Івана Сірка, Івана Богуна та інші. Тарас Силенко – активний учасник животворчого процесу відродження української державності й національної свідомості. Концертував майже в усіх областях України, а також в Австрії, Білорусії, Латвії, Литві, Німеччині, Північній Кореї, Польщі, Румунії, Росії, Словаччині, Франції, Чехії.
Грав кобзаря у художніх фільмах, зокрема в “Чорній Раді”, “Богданові Хмельницькому”, документальних стрічках “Кобзар” і “Вільне козацтво”; за його участю поставлено ювілейну виставу Ніни Матвієнко “Золотий камінь посіємо” та виставу “Обнімімося, брати мої”, присвячену Тарасу Шевченку, і створену Володимиром Вовкуном композицію “Чорна рілля ізорана” до річниці Голодомору 1933 року.
У щомісячнику “Жива вода” у травні 1993 р. надруковано його першу новелу – “Олені квіточки”, адресовану школярам з повчанням берегти навколишній світ.
На вечері виступила Алла Дебелюк, яка знала Лесю Силенко. Ярослав Чорногуз читав вірші Пантелеймона Куліша про кобзарство, а також і власну поезію.
Музика до всіх творів, які виконував на вечері Тарас, авторська. Розпочав же він вечір “Словом о полку Ігоревім”. Це було зверненням до нас, нащадків воїнів Ігорового походу, пам’ятати, що над усе треба берегти рідну землю.
Прозвучали й пісні козацької доби: похідна “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), “Пісня про Северина Наливайка” – текст історичний народний під назвою “Ой в городі Могилеві”, а також пісні на слова Михайла Старицького “Непевність” та Олега Ольжича “Піхотинець”, романс на слова Спиридона Черкасенка.
Пісні про отаманів Визвольних змагань 1917 – 1920-х років: “Пам’яті Василя Чучупака” (з авторською обробкою слів), про отамана Івана Савченка-Нагірного (сл. Василя Бойка із села Вереміївка Чорнобаївського р-ну Черкаської області).
З піднесенням Тарас виконав пісню “Роковини” на слова Ананія Волинця. Ніби до нас із далекого небуття промовляв гайсинський отаман:

Чому ти знову, Україно, сумна?!
О краю мій! Чи прийдуть роковини,
Що будеш знов великий і багатий?!”

Чи знову вибореш велике свято, –
Коли любов’ю, пекучими сльозами
Відродиться твоя душа крилата?!”

Як згадую цю пісню, хочеться кричати: “Люди добрі, прокиньтеся, розплющить очі, захищайте свою землю, рідну мову і незалежність від табачників, симоненків і іже з ними”.
“Козацька колискова” (слова Володимира Косовського) ніжне, ліричне звернення до сина вселяє в душу впевненість, що

Нас розбудить Україна,
Волю боронить.

Тарас показав себе і як талановитий декламатор. Разом з бандуристкою Тетяною Лободою він прочитав вірші своє матері, зумівши прекрасно передати її сприйняття природи. Слухаючи ці майстерно написані і чудово відтворенні в слові та музиці віршовані пейзажі, я бачила засніжені поля, кошлаті хмари, гнані по небу вітрищем, чула його завивання в гілляччях лісу. Коли Тарас розповідав про зимове відвідування кладовища, подумки стояла і я там, під лісом, поряд вкритою білою ковдрою навіки спочившої світлої душі мами-Лесі.
Виступали ще товариші Тараса по кобзарському цеху. Висловивши слова вітання з нагоди творчого вечора, бандуристка Тетяна Лобода виконала пісню на вірш “Коні” пані Лесі, а Тарас Компаніченко – пісню на слова Павла Тичини “Як упав же він тай на білий сніг”. У його виконанні ліризм поета заіскрився новими гранями.
Лідер групи “Тінь сонця” Сергій Василюк виконав дві пісні. А коли почав виконувати пісню на слова Миколи Щербака про отамана Зеленого, Тарас Силенко відчув його хвилювання і почав йому підспівувати. Їх голоси добре зливалася, прекрасно звучала мелодія.
Люди не розходились після офіційного закінчення концерту і на прохання слухачів Тарас Силенко виконав пісні про Максима Залізняка, Івана Ґонту, Івана Богуна, Данила Нечая. Вечір тривав 4 години. Обстановка в залі була теплою, родинною, бо зібралися рідні і близькі люди згадати ту, що подарувала світові великий талант.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, дочка козака Армії УНР

У планах Історичного клубу “Холодний Яр” є перевидати спогади українських вояків з рідкісного видання “Український стрілець” (Німецьке Яблонне, 1920 – 1921). Сьогодні публікуємо один з цих унікальних споминів. Особливості мови зберігаємо.

Зла іронія судьби. В той час, коли інші народи світу відбудовують тріюмфальні ворота для слави своїм національним героям, встилають живими квітками їхні шляхи, для українського народу полишаються то там, то тут німі могилки його славних синів. І не стоять на тих могилках горді монументи; не кажуть “хто, за що” під ними лежить.
Пройдуть роки, зрівняються із землею ці горбики і ніщо не пригадає новому поколінню про тих великих героїв мученицької нації, які життя віддали в боротьбі за кращу долю свого страждального народу, за долю онучат… Підуть по нашій, кров’ю змоченій, трупами засіяній землі співці-кобзарі, будуть шукати історичних пам’ятників, щоб під ними вилити на струнах скорботи чи радости спомини про учасників незміримо тяжкої боротьби синів України за волю і право. І не знайдуть. Тоді у страшнім гніві розіб’ють свої кобзи і пошлють болючий докір сучасникам. Той докір, як прокльон, повисне над минувшиною, й онучата читатимуть у ньому осуд нашій байдужності, нашій непошані до національних героїв. А притихнуть співці, буде слабнути орлиний дух нашої країни, потухне завзяття в серцях тих, про кого дбали погибші смертю славних наші брати.
Ми – живі свідки. На наших очах падали, борючись до загину, непомітні, але дійсно великі герої сучасної, кривавої, безпощадної боротьби. То ті герої, що не слави і почесті собі шукали в масонських льожах, що не тягли партійницькими, глибоко злочинними шляхами, свій народ на шибеницю, що не кидались у обійми світових авантюрників, що не кланялися своїм ворогам… То ті герої, що вийшли з народу і до останку були з ним, відчуваючи його страждання.
Їхні імена не записані в книгу себелюбивих політиків. Про них не згадано і в споминах тих, що під час боротьби трималися засади “зберегти себе для праці в майбутнім”. Нема їх і серед тих, які виповзли на Українськім обрії після хвилевого припинення боротьби, лише тоді, коли чужа хліб-сіль стала гіркою.
Не згадано про них ніде.
Навіть не завжди близькі-рідні знають про їхню долю. Тому то і є обов’язком свідків – сучасників передати їхні імена будуччині для вписання на скрижалі національних героїв доби відродження України. Хай замість гордих монументів на їхніх могилах зашепоче червона калина, яку ми мусимо насадити. Під нею співці-кобзарі не дадуть загинути славі Українського Духу.
Про червону калину любив згадувати і покійний Юрко Явченко. “Я дуже бажав би, – казав він при житті, – щоб над моєю могилою якась рідна рука посадила корчик калини. Хай би вона шелестіла, хай би пташки на ній співали…”
З покійним у мене зв’язані найкращі спогади з нашого національного руху. Запізнався я з ним уперше 1918 року в м. Харкові. В той час по всій Україні ширилося невдоволення гетьманщиною. Зростало воно і на Харківщині. Патріотична молодь ставилася вороже до московського реакційного впливу, що опанував уряд [Павла] Скоропадського. Всюди говорилось про необхідність звалення сановитого узурпатора. Від братів Грицька та Івана Холоднякових, що стояли близько до військових організацій, довідався я про підготовлення повстання в Харкові. В одній із військових гетьманських частин у жовтні [1918 р.] довелося мені зустрітися з Юрком Явченком. Молодий з віку, з великими голубими очима, завжди похмурий і мовчазний, він справив на мене вражіння “розчарованого життям” юнака.
Гарного сірого сукна козачий однострій, який облягав його струнку постать, і сива з червоним верхом вояцька шапка викликали приємне чуття національної гордості в тих, що свято вірили у відродження козаччини з її колишнім завзяттям і традиційним убранням… У тій частині такий однострій мав лише Явченко. Дехто зі знайомих на мої запити про особу добродія в “жупані” поінформували мене, що то запеклий “шовініст”. Від самого Явченка я дізнався, що за часів Центральної Ради він був серед гайдамаків.
Оглянувши, чи ніхто не стежить, Явченко потяг за червоний верх шапки і звідти виповз широкий, із жовтою китицею гайдамацький шлик.
– Ще прийде мент, коли зможу знову стати в ряди гайдамаків… – тихо, але твердо сказав він. Тоді ж відкрився мені, що в цій частині служить через те, що вона найсильніша від усіх перебуваючих в Харкові і що необхідно докладно знати, що в ній діється.
Розлучаючись на деякий час з ним, порадив йому бути обережним і тайну свого побуту серед гетьманців хоронити глибше.
– Рація. Однак, гадаю, що ви не зрадите…
Коли вибухнуло повстання в Білій Церкві, живішою стала підготовча до цього праця і на Харківщині. Розпочалась агітація, яка захитала в гетьманців віру в їхню непереможність.
Українці-військові заклали явну (легальну. – Ред.) організацію, і тут знову я зустрінувся з Явченком. Відбулася нарада, на якій ухвалено перебрати владу в гетьманських військових частинах в українські руки. Переговори довели в перший раз ні до чого.
Явченко радив як скорше захопити ту військову частину, в якій він перебував і яка є аж надто багата зброєю. У склад делегації, що мусіла вести переговори, ввійшли поручник Григорів, четар Олекса Татур та інші.
В той вечір з Явченком я йшов з наради додому. Він горів нетерпінням і весь час повторював:
– Хоч би вже скорше ранок.
А ранком ми мусіли рішуче вимагати передачі нам зброї і всього військового майна. Прощаючись, він дав мені свій пістоль.
– Вам ще далеко йти, а вечір темний… Та й завтра може стане у пригоді, – казав він, передаючи пістоль.
Другого дня гетьманська команда згодилась уступити.
Стали до праці. Явченко пірнає в роботу. Після довгих відмов згоджується обійняти команду над куренем. Де ділась понурість, замкненість у собі!
Любив я дивитись на цього “шовініста”, завжди заклопотаного, ні на хвилю не покладаючого рук. Палаючи щирою ненавистю до москалів, [Явченко] забороняє підлеглим йому старшинам і стрільцям вживати російську мову, поширює серед них національну свідомість, шукаючи інколи допомоги навіть у карах…
Партійна хворобливість торкнулась і війська. В курені Явченка всі як оден знають одну лише партію: вояк самостійної України.
Та в Харкові нам не пощастило довго утриматися. Перед силою більшовиків пересунулись на Волинь. Саме тоді наше військо під Сарнами втратило надію стримати московську армію. На підмогу посилаються відступивші з Харкова частини. За цієї хвилі Явченко весь час бере участь у боях: під Сарнами, у Здолбунові і під Шепетівкою. Його болить дезерція з фронту старшин московської орієнтації. Одиноким засобом до підняття духу розпочавших впадати у зневір’я стрільців він бачить у власній самопожертві. Під ворожими кулями веде всюди перед, так попереду своєї частини й упав смертю славного козака і сина України. Під Шепетівкою, в мент самих тяжких боїв його підкосила сліпа куля підлого московського нападника.
Про його смерть мені стало відомо по трьох днях. Зі своєю частиною я був тоді в Новограді-Волинськім. Комендант станції повідомив мене про прибуття в моє розпорядження труни якогось забитого старшини Звягельського полку.
Пригадую той день. Небо заволіклось густими важкими хмарами. Над землею стелився туман, що наче окутував все довкруги в жалобу… Потім холодними краплинами із хмар полились небесні сльози.
Треба хоронити. Поїхав відібрати тіло забитого товариша. То був Явченко. Довго не хотілося вірити, що він вже не жиє. Спокійний, трохи посинілий, з ніжною, замерзлою усмішкою на устах. На чолі чорна пляма. То кров запеклася на рані.
Уся військова сім’я залоги і многотисячна українська громада Новограда-Волинського схилила свої голови перед тілом самостійника-героя, коли старші частини на руках несли його на цвинтар… На могилу йому положило військо вінок і на чорній тасмі написало: “Вірному, чесному брату і другові”.
У нього десь на Харківщині залишилася старенька мати, про яку покійний часто при житті згадував і тішив себе надією обняти її вільними руками.
Не судилось…

Гриць КРУГОВИЙ
Круговий Г. Юрко Явченко // Український стрілець. – 1921. – Ч. 1. – С. 6 – 8.

Публікація Юрка Юзича.

“Вірні сини України”

Місяць заглядав із-за вугла хати. Тихий маєвий вечір наганяв на душу сум, а спомини роєм тиснули ся в голову. Так гарно було довкола. Перепелиця в траві відзивала ся, а садами плив чарівний соловіїн спів. Недалекі гори, заслухані в сю прекрасну музику, тонули в світлї місяця. Тільки машиновий кріс від часу до часу переривав гармонїю вечера.
Старшина ІІ куріня лежала під старою грушею і тихо розмовляла. Стрільцї по сусїдніх хатах ждали на приказ. Аж ось спершу тихо-тихенько, а потім чимраз смілийвіше почала продирати ся крізь галузє дерев жалібна пісня. Всї стихли та слухали. То співав курінній хор. “Ой що-ж бо то за ворон, що по морю крякає”, - співає солїст Павлів. “Ой що-ж бо то та й за бурлака, що всїх бурлак скликає”, - впадає хор. Молоді голоси бренять чисто, як бджоли на весну. І несеть ся чудова пісня, а на душу налягає жаль за давнїми часами.
Старшина не витримала.
– Ходїмо блище, – запропонував курінний четар. – “Парох” задириґує, а ми послухаємо”.
Рушили гуртом.
“Парох” виломив галузку та пішов наперед. Зараз уложив хор і понїс ся бадьорий марш з “Фавста”:

Батьківська слава, ведеш ти нас,
У бій кервавий ідемо враз...

Співали з чуттєм. Прочували, може, що він сеї ночі справдить ся. Але ось прилетїв курінний адютант. Передав отаманови приказ. Отаман глипнув оком і рішучо приказав:
– Строге поготівлє! За пів години відходимо!
Дехто з хору побіг зібрати річи, але за хвилю знов несла ся пісня і стелила ся по левадах, як мрака:

Чорна ріля ізорана
І трупами засїяна...

Якби на подтвердженнє тих слів затріскотїв машиновий кріс і гаркнула наша батерія:

Білим тїлом зволочена
І кровію сполочена…

Останнї слова приглушив туркіт возів з раненими. Волочили вони білим тїлом землю й полокали її своєю кровю. Хор скінчив пісню і затих. Кождий мимохіть задумав ся. Не в одного чорнї думи обсїли душу, як круки побоєвище. Один Павлів не тратив охоти до співу.

Ой, по під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький…

Заспівав нагло та збудив усїх з важкої задуми. Але його спів перервав різкий приказ курінного:
– Збірка в лавах на дорозї.
Пісня стихла, але останнї тони довго ще лунали в сосновїм лїсї, аж дійшла до гір і там завмерла.
За хвилю стояв курінь тихо та гарно в рядах. “Руш!” – і пішли молоді герої волочити білим тїлом і полокати червоною кров’ю рідну землю.
Довгими рядами посувалися Стрільцї під ослоною ночі на становище. Тільки місяць переглядав їхнї ряди. Дійшли до невеличкого села Г. коло Болехова. Село дрімало в тїнях садків. Тільки ракети від часу до часу освічували краєвид. Наші запали в стрілецькі рови. Тихо без шелесту, як тїни. Зачала ся стрілянина.
Москалї підсували ся. Знову гаркнули наші батарії одна по другій. Посипав ся град ґранатів і шрапнелїв на Москалїв. Затріскотїв машиновий кріс, але його кулї не досягали ворога. Падали трохи на лїво. Отаман заворушив ся. Написав скоро донесеннє з своїх спостережень і передав його Павлову.
– Товаришу Павлів, занесїть се до команданта машинових крісів.
І Павлів почав скрадати ся попри рів, щоби вихопити ся поза ворожий огонь. Ще хвиля, а донесе важне донесеннє. Наче кіт сунув ся на животї. Ось і дорога. Коби через неї, а буде безпечний. Легко й обережно виповз на дорогу, та не судило ся йому її перейти. В тій хвилї ворожа ракета ясно освітила дорогу. Загавкав машиновий кріс і він прошитий кулями приляг до землї. Приляг на віки. В руцї тиснув важне донесеннє – і конав…
Місяць хмарами покрив ся. Повіяв вітер і шумів поміж галузками недалекої соснини. А в тім шумі немов чути було тихий, мельодійний голос:

Ой, попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький…

То видгомін вечірного співу Павлова блукав по лїсах і тепер прилинув з вітром назад заспівати над його тїлом.

Роман КУПЧИНСЬКИЙ
На світлині – автор спомину.

Публікація Володимира Семеніва.

У квітні 1660 р. з Москви до Борисова, що в Білорусі, на переговори з урядом Речі Посполитої приїхали московське посольство й посольство українське на чолі з ніжинським полковником Василем Золотаренком.
Щоб “примусити до миру” Річ Посполиту, Москва розгорнула широкомасштабний наступ на неї через Білорусь. Московські залоги були розсаджені у замках зруйнованих ними міст Литовсько-Руського великого князівства аж до Берестя включно. Очолював окупаційні війська князь Іван Хованський, рід якого вийшов 1408 р. до Москви з Білорусі. Голос крові озвався в ньому у своєрідний спосіб – він залив кривавою повінню Батьківщину своїх предків.
Міста Литовсько-Руського великого князівства запекло боронилися. Московське військо застрягло біля Ляховичів, чотири тисячі оборонців якого зупинили 30-тисячне московське військо.
Військові дії сягнули меж північних теренів України. Південь теперішньої Білорусі віддавна належав до етнічної території українського народу. Ще 1918 р. все Прип’ятське Полісся із Брестом, Пінськом, Мозирем та Річицею входило до складу Київської та Волинської губерній Української Держави, бо його населення було переважно українським. У середині ж XVII ст. українці всуціль жили аж до Слуцька, Могилева та Мстислава. Вихідцями з Могилева, наприклад, були Нечаї, а з-під Мстислава походили Кривоноси. У Бихові народився полководець Богдана Хмельницького Филон Горкуша. Митрополити київські Йосип Тукальський та Варлаам Ясинський також були українцями з Берестейщини. Великою кількістю українців, що там жили, пояснюється порівняно легке входження за часів Хмельниччини теренів з названими містами до складу Української держави і суцільне покозачення її людності.
По здобуттю у грудні 1659 р. московськими військами українського міста Старого Бихова залишки військ Білоруського полку Української держави перемістилися на захід і вкоренилися у Слуцьку. Замість Івана Нечая, що потрапив у полон, полк очолив Денис Мурашко. Саме він і допоміг обложеним Ляховичам вистояти у нерівній боротьбі, безперервно нападаючи з тилу на розбійницьке військо Івана Хованського. І не було цим відчайдухам діла до того, що в жовтні 1659 р. український уряд уклав з Московським царством у Переяславі чергову угоду, зобов’язавшись вивести війська з Білорусі.
Не було їм діла й до того, що представник цього уряду Василь Золотаренко приїхав на переговори з Річчю Посполитою в Борисів. Напевно, наслухався Золотаренко московських докорів щодо дій його співвітчизників. У тому числі і їхніми зусиллями польсько-московські переговори було зірвано. В Речі Посполитої з’явилася надія на перемогу у війні, тож вона так і не прислала посольства на переговори до Борисова. “Примусити до миру” її не вдалося.
Через шість років по Переяславській Раді знесилена Річ Посполита стала для України меншим злом, ніж знахабніла від воєнних успіхів Москва. 1654 року Гетьман Богдан Хмельницький затягнув її до війни проти Речі Посполитої, а 1660 р. Денис Мурашко втягував Річ Посполиту у війну проти Москви.

Сергій КОВАЛЕНКО

“Це найкращий Великодній подарунок”

Шановний пане редакторе! Випадково потрапив мені в руки Ваш часопис, ч. 1 (287) 2010 р. Не повірила своїм очам: там чудове шлюбне фото моїх батьків і стаття про них – “Лікар Богданівського полку та його вірна дружина”.
За цю велику несподіванку Вам велике спасибі від цілої нашої родини! Що хтось про них знає, та ще й в Україні – це просто для нас неймовірно… Це найкращий Великодній подарунок, який ми могли дістати. І не вимріяний!
Дякуємо Вам і бажаємо успіхів у Вашій праці, яка, мабуть, не легка буде у нових обставинах. Хай Вам пан Біг помагає в усьому!

З пошаною та побажанням радісних та сонячних Великодніх свят
Оксана БРИЗГУН-СОКОЛИК за цілу родину
Канада

“З нетерпінням чекаю…”

З нетерпінням чекаю Вашої книги про Івана Ремболовича. Знаю про нього з публікацій про 2-й Зимовий похід під проводом Юрка Тютюнника. Те, що Ремболович під час Другої світової війни служив у дивізії “Галичина”, зовсім не є підставою звинувачувати його в колаборантстві. Такі “колаборанти” – справжні патріоти України, а українці в Красній армії воювали за Совєтський Союз, а не за Самостійну Україну. Я це зрозумів ще років 30 тому.
Впевнений, що прийде час й Україна вклониться і дивізійникам, і т. зв. поліцаям, які боронили наш народ від більшовицьких банд, інспірованих НКВД.

Леонід ВОЛОШИН
Ялта, Крим

“Я не шовініст, але…”

Прошу вислати мені ще 4 примірники “Підстав націократії”. Цю книгу треба вивчати у школі. Я на 90% згоден з висновками цієї книги, по суті Програми відродження нашої держави. 1994 року написана, а я тільки тепер узнав про неї і прочитав. Як пізно! Чому вона раніше мені не попалась?! Я би поступав зовсім по іншому… В Україні сонце повинно світити в першу чергу українцям, а потім уже іншим. Я не шовініст, але в Україні ніяка інша нація не повинна домінувати.

Микола КОЛІСНИК
с. Галаганівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.

“Особливо гордий мій син”

Дуже-дуже дякую за книгу “Отаман Орлик”! Вона мені сподобалася і змістом, і оформленням. Я й моя родина поки встигли її перегорнути, але судячи з реакції, вражені всі, особливо гордий мій син. Пане Романе, ця книга – велика праця, хочу висловити своє захоплення і вдячність.
Власну історію в нас, українців, відібрали, а те, що пройшло через сито ідеологічної цензури, спотворено до невпізнанності. Бажаю книзі щасливого шляху до сердець читачів, а Вам, пане Романе, творчих перемог та особистого щастя.
Як я жалкую, що колись не розпитала старше покоління про події їхнього життя!
Сподіваюсь на те, що вони бачать наші зусилля з небес і радіють, що правда-таки перемогла.

Наталка МОРОЗОВА, онука Якова Хоменка, помічника отамана Орлика

Наш товариш Михайло Андрусяк здобув цього року Національну премію ім. Тараса Шевченка. Так високо було оцінено його трилогію про вояків УПА – “Брати грому”, “Брати вогню” та “Брати просторів”.
У коментарі радіо “Свобода” Михайло Андрусяк зазначив, що сподівається, що ця премія приверне увагу не стільки до його особи, скільки до його героїв – у цьому і є головний сенс його праці.
Погоджуємося з цією думкою та бажаємо не зупинятися в увічненні подвигу борців за волю України.

Історичний клуб “Холодний Яр”,
Редакція газети “Незборима нація”

Під час зустрічі з Нурсултаном Назарбаєвим Володимир Путін сказав, що Степан Бандера “не только запятнал себя сотрудничеством с нацистами, но и отличался особой жестокостью при расправах с евреями и поляками”.
По-перше, не росіянам звинувачувати інших у жорстокості, їхні звірства в Україні, Чечні, Німеччині, інших країнах Європи і Азії, зокрема і під час Другої світової війни, відомі мільйонам.
По-друге, не вихованцеві злочинного КҐБ моралізувати на теми насильства.
По-третє, Бандера не вбив жодного єврея. Що ж до поляків, то він боровся проти них як окупантів. А з нацистами у 1930-х роках співпрацював “великий російський народ” і його керманич Сталін – друг чекістів всіх часів.
Ми так і не зрозуміли, чи Путін живе старими міфами, чи творить нові, бреше чи демонструє своє невігластво?
Хто скаже?