“Вірні сини України”
У планах Історичного клубу “Холодний Яр” є перевидати спогади українських вояків з рідкісного видання “Український стрілець” (Німецьке Яблонне, 1920 – 1921).
Сьогодні публікуємо один з цих унікальних споминів. Особливості мови зберігаємо.
Зла іронія судьби. В той час, коли інші народи світу відбудовують тріюмфальні ворота для слави своїм національним героям, встилають живими квітками їхні шляхи, для українського народу полишаються то там, то тут німі могилки його славних синів. І не стоять на тих могилках горді монументи; не кажуть “хто, за що” під ними лежить.
Пройдуть роки, зрівняються із землею ці горбики і ніщо не пригадає новому поколінню про тих великих героїв мученицької нації, які життя віддали в боротьбі за кращу долю свого страждального народу, за долю онучат… Підуть по нашій, кров’ю змоченій, трупами засіяній землі співці-кобзарі, будуть шукати історичних пам’ятників, щоб під ними вилити на струнах скорботи чи радости спомини про учасників незміримо тяжкої боротьби синів України за волю і право. І не знайдуть. Тоді у страшнім гніві розіб’ють свої кобзи і пошлють болючий докір сучасникам. Той докір, як прокльон, повисне над минувшиною, й онучата читатимуть у ньому осуд нашій байдужності, нашій непошані до національних героїв. А притихнуть співці, буде слабнути орлиний дух нашої країни, потухне завзяття в серцях тих, про кого дбали погибші смертю славних наші брати.
Ми – живі свідки. На наших очах падали, борючись до загину, непомітні, але дійсно великі герої сучасної, кривавої, безпощадної боротьби. То ті герої, що не слави і почесті собі шукали в масонських льожах, що не тягли партійницькими, глибоко злочинними шляхами, свій народ на шибеницю, що не кидались у обійми світових авантюрників, що не кланялися своїм ворогам… То ті герої, що вийшли з народу і до останку були з ним, відчуваючи його страждання.
Їхні імена не записані в книгу себелюбивих політиків. Про них не згадано і в споминах тих, що під час боротьби трималися засади “зберегти себе для праці в майбутнім”. Нема їх і серед тих, які виповзли на Українськім обрії після хвилевого припинення боротьби, лише тоді, коли чужа хліб-сіль стала гіркою.
Не згадано про них ніде.
Навіть не завжди близькі-рідні знають про їхню долю. Тому то і є обов’язком свідків – сучасників передати їхні імена будуччині для вписання на скрижалі національних героїв доби відродження України. Хай замість гордих монументів на їхніх могилах зашепоче червона калина, яку ми мусимо насадити. Під нею співці-кобзарі не дадуть загинути славі Українського Духу.
Про червону калину любив згадувати і покійний Юрко Явченко. “Я дуже бажав би, – казав він при житті, – щоб над моєю могилою якась рідна рука посадила корчик калини. Хай би вона шелестіла, хай би пташки на ній співали…”
З покійним у мене зв’язані найкращі спогади з нашого національного руху. Запізнався я з ним уперше 1918 року в м. Харкові. В той час по всій Україні ширилося невдоволення гетьманщиною. Зростало воно і на Харківщині. Патріотична молодь ставилася вороже до московського реакційного впливу, що опанував уряд [Павла] Скоропадського. Всюди говорилось про необхідність звалення сановитого узурпатора. Від братів Грицька та Івана Холоднякових, що стояли близько до військових організацій, довідався я про підготовлення повстання в Харкові. В одній із військових гетьманських частин у жовтні [1918 р.] довелося мені зустрітися з Юрком Явченком. Молодий з віку, з великими голубими очима, завжди похмурий і мовчазний, він справив на мене вражіння “розчарованого життям” юнака.
Гарного сірого сукна козачий однострій, який облягав його струнку постать, і сива з червоним верхом вояцька шапка викликали приємне чуття національної гордості в тих, що свято вірили у відродження козаччини з її колишнім завзяттям і традиційним убранням… У тій частині такий однострій мав лише Явченко. Дехто зі знайомих на мої запити про особу добродія в “жупані” поінформували мене, що то запеклий “шовініст”. Від самого Явченка я дізнався, що за часів Центральної Ради він був серед гайдамаків.
Оглянувши, чи ніхто не стежить, Явченко потяг за червоний верх шапки і звідти виповз широкий, із жовтою китицею гайдамацький шлик.
– Ще прийде мент, коли зможу знову стати в ряди гайдамаків… – тихо, але твердо сказав він. Тоді ж відкрився мені, що в цій частині служить через те, що вона найсильніша від усіх перебуваючих в Харкові і що необхідно докладно знати, що в ній діється.
Розлучаючись на деякий час з ним, порадив йому бути обережним і тайну свого побуту серед гетьманців хоронити глибше.
– Рація. Однак, гадаю, що ви не зрадите…
Коли вибухнуло повстання в Білій Церкві, живішою стала підготовча до цього праця і на Харківщині. Розпочалась агітація, яка захитала в гетьманців віру в їхню непереможність.
Українці-військові заклали явну (легальну. – Ред.) організацію, і тут знову я зустрінувся з Явченком. Відбулася нарада, на якій ухвалено перебрати владу в гетьманських військових частинах в українські руки. Переговори довели в перший раз ні до чого.
Явченко радив як скорше захопити ту військову частину, в якій він перебував і яка є аж надто багата зброєю. У склад делегації, що мусіла вести переговори, ввійшли поручник Григорів, четар Олекса Татур та інші.
В той вечір з Явченком я йшов з наради додому. Він горів нетерпінням і весь час повторював:
– Хоч би вже скорше ранок.
А ранком ми мусіли рішуче вимагати передачі нам зброї і всього військового майна. Прощаючись, він дав мені свій пістоль.
– Вам ще далеко йти, а вечір темний… Та й завтра може стане у пригоді, – казав він, передаючи пістоль.
Другого дня гетьманська команда згодилась уступити.
Стали до праці. Явченко пірнає в роботу. Після довгих відмов згоджується обійняти команду над куренем. Де ділась понурість, замкненість у собі!
Любив я дивитись на цього “шовініста”, завжди заклопотаного, ні на хвилю не покладаючого рук. Палаючи щирою ненавистю до москалів, [Явченко] забороняє підлеглим йому старшинам і стрільцям вживати російську мову, поширює серед них національну свідомість, шукаючи інколи допомоги навіть у карах…
Партійна хворобливість торкнулась і війська. В курені Явченка всі як оден знають одну лише партію: вояк самостійної України.
Та в Харкові нам не пощастило довго утриматися. Перед силою більшовиків пересунулись на Волинь. Саме тоді наше військо під Сарнами втратило надію стримати московську армію. На підмогу посилаються відступивші з Харкова частини. За цієї хвилі Явченко весь час бере участь у боях: під Сарнами, у Здолбунові і під Шепетівкою. Його болить дезерція з фронту старшин московської орієнтації. Одиноким засобом до підняття духу розпочавших впадати у зневір’я стрільців він бачить у власній самопожертві. Під ворожими кулями веде всюди перед, так попереду своєї частини й упав смертю славного козака і сина України. Під Шепетівкою, в мент самих тяжких боїв його підкосила сліпа куля підлого московського нападника.
Про його смерть мені стало відомо по трьох днях. Зі своєю частиною я був тоді в Новограді-Волинськім. Комендант станції повідомив мене про прибуття в моє розпорядження труни якогось забитого старшини Звягельського полку.
Пригадую той день. Небо заволіклось густими важкими хмарами. Над землею стелився туман, що наче окутував все довкруги в жалобу… Потім холодними краплинами із хмар полились небесні сльози.
Треба хоронити. Поїхав відібрати тіло забитого товариша. То був Явченко. Довго не хотілося вірити, що він вже не жиє. Спокійний, трохи посинілий, з ніжною, замерзлою усмішкою на устах. На чолі чорна пляма. То кров запеклася на рані.
Уся військова сім’я залоги і многотисячна українська громада Новограда-Волинського схилила свої голови перед тілом самостійника-героя, коли старші частини на руках несли його на цвинтар… На могилу йому положило військо вінок і на чорній тасмі написало: “Вірному, чесному брату і другові”.
У нього десь на Харківщині залишилася старенька мати, про яку покійний часто при житті згадував і тішив себе надією обняти її вільними руками.
Не судилось…
Гриць КРУГОВИЙ
Круговий Г. Юрко Явченко // Український стрілець. – 1921. – Ч. 1. – С. 6 – 8.
Публікація Юрка Юзича. |
