У великих справах усім
подобатися не можна.
Солон
У справі побудови власної держави гарні всі методи, які забезпечують перемогу. За результатами Національно-визвольних змагань дається оцінка і провідній верстві, і шляхам, обраним нею при виведенні посполитих з “єгипетського” полону. Коли народ бореться за волю, не час говорити про гуманізм. Справжні лідери беруть на себе відповідальність і гріх за кров, пролиту в ній.
Сутність людства незмінна – конкуренція між державами. Та, якщо раніше переможець отримував територію, тіла й майно, то нині боротьба йде за уми. Успішні нації нав’язують іншим власні погляди, концепції, державні аксіоми. До речі, не завжди правдиві. Джордж Оруелл стверджував, що нашу епоху характеризує відмова від самої ідеї, буцімто можлива правдива історія.
От і незалежна Україна є державою без історії, майже двадцять років змагається за неї. На лихо, здобутків обмаль: якщо переосмислення Другої світової війни поволі дається навіть людям старшого віку, то справжня історія Голодомору та висвітлення його причин викликає у багатьох неприйняття. А Українська революція 1917 – 1920-х років й поготів. Чому ж досі потрактування Визвольних змагань України залишається контроверсійним і фрагментарним? Чи не тому, що їх досі досліджують радянські історики, які вовтузяться у парадигмі “громадянської війни”.
Винятком є відомий дослідник тієї доби Роман Коваль, який упродовж 15 років розгрібає завали історичної непам’яті українців, досліджуючи життєписи отаманів, країв (Холодний Яр) та етнографічних груп (гуцули).
Його нова книга “Отаман Орлик” (Київ: Стікс, 2010. – 384 с.) – логічний підсумок цієї роботи.
На прикладі партизанського руху Київщини автор доводить, що “ця жорстока боротьба мала характер міжнаціонального протиборства, а не класової боротьби, як хотіла показати брехлива Москва”. Неспростовний аргумент цього – “національна приналежність тих, хто “випалював розпеченим залізом отаманщину”, фактично Український визвольний рух”.
Непереконливо? То звернімося до уривку з книги Особливого відділу Київського військового округу, який цитує Роман Коваль: “Політичний бандитизм в Україні – явище невипадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння… Протягом 1919 – 1920 років зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників (“пособніков”)”.
У ті часи місцем опору були кожне село, кожна хата; опертям спротиву – кожен, хто говорив українською. Та довірливість, наївність і гуманізм українців полегшували роботу сексотам, убивцям-провокаторам із далекої московської “обжорки і чрєзвичайки”…
А от комендант орликівського загону Антон Рибка без зайвих сентиментів (“В боротьбі жаль – зайва і шкідлива забавка”) розстрілював визискувачів, які потрапляли йому до рук. Немилосердним був і отаман Ґонта-Унятовський. Відчувається, що автор розуміє їхню правду, підтримує її…
Поразка Юрка Тютюнника у листопаді 1921 р. гнітюче подіяла на партизанів: багато хто втратив віру в перемогу, а відтак зник і сенс боротьби. Залишалося подбати про власну долю. Тим, хто віддався “на милість робітничо-селянської влади”, довелося зраджувати лісових побратимів: “Їхні муки і смерть давали надію на збереження власного, вже нікчемного, життя”, – пише Коваль.
Але зрада ще не гарантувала збереження життя…
Попри удари, українське село було проти влади чужинців. “Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, – говорив один з більшовиків, – але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна. Керує повстанням переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори”.
За 20 років ця сільська Україна буде майже повністю знищена.
Брак державницької волі у “батьків нації” та хаос у голові неминуче призводять до національної руїни. Розтринькавши все, лідери української демократії навіть на чужині продовжували з’ясовувати між собою стосунки, звинувачуючи один одного. “Діячі УНР і в еміграції “боролися” з буржуазією, перебуваючи на утриманні буржуазії Франції й Польщі”, – гірко іронізує Роман Коваль. Тож як ставитиметься патріот до цих вічно лівих, які закінчили життя на бруківці Парижа, у внутрішньому дворику тюрми чи під скальпелем-ножем коновала? Історичний аналіз Романа Коваля – переконливе свідчення того, що їм не вдалося виконати історичну місію й використати шанс, наданий долею.
Натомість автор з пошаною згадує кожного, хто зі зброєю виборював незалежність. Із темряви забуття добуває їхні імена, не забуваючи назвати й імена сексотів та чекістів, які сотнями засуджували на смерть українських селян.
Отаман Орлик відчував, що йому не минути гіркої чаші, не об’їхати смерті конем. Але смерть за Україну його не лякала. “У себе в краю помру зі зброєю в руках”, – казав він…
Переможені приречені на забуття. Великий Голод докорінно змінив Україну. “Ці зламані люди народили покоління, яким не можна було сказати правду, – пише Роман Коваль – ці покоління виросли на московській пропаганді, коли українських героїв зображено бандитами, а катюг нашого народу – героями… Важко будувати українську державу демократичними методами, шляхом виборів, коли не вистачає голосів десятків мільйонів загублених і “ненароджених” українців, коли голос українського патріота прирівняно до голосу нащадка окупантів”.
У посланні від св. Павла є пророчі слова: “Нас вважали померлими, але ось – ми живі”. Мало тих, хто вірив, що Україна здобуде незалежність, ще менше тих, хто докладає зусиль, щоб вона відбулася. “Сильні народи не святкують своїх поразок – лише перемоги”, – говорив Яків Гальчевський. Досить побиватися й нарікати, переконує Роман Коваль. – До роботи! Святкуватимемо на могилах ворогів!
Костянтин ДИКАНЬ |
