Тихо минула перша річниця створення добровольчих батальйонів. Не чути сурм, оркестрів, вітальних промов. Не нагороджено героїв-добровольців. Держава промовчала. Чому? Через недовіру вищого керівництва України до тих, хто відстояв нашу державність у час страшної небезпеки – нападу непереможної Росії на демілітаризовану Україну?
Таке вже було в нашій історії.
Упродовж 20 років досліджую історію добровольчих формацій доби УНР. Не лише Вільне козацтво і повстансько-партизанські загони, а й історію чину Українських січових стрільців, УГА та Армії УНР, сформованих переважно з добровольців.
На цих засадах був злютований і легендарний Запорозький корпус, який навесні 1918 року у співпраці з доблесним німецьким військом за два місяці звільнив Правобережну і Лівобережну Україну та Крим від московських інтервентів.
Перемоги наших добровольців налякали не тільки Москву, стривожили вони й Київ.
Чому не радість увійшла в серця Винниченка, Грушевського та й нинішніх владоможців? Боялися добровольців, які могли прийти у столицю і змести владу тих, хто не дбав про військо, хто вносив у вояцькі лави політику, розкрадав військове майно?
Якщо ти член урядових партій, довіряємо тобі, – така була позиція верхів, принаймні в добу УНР. – Якщо ти не належиш до урядових партій і командуєш військовим підрозділом – це підозріло і небезпечно.
І починалася кампанія дискредитації найавторитетніших командирів, звинувачень у неналежній дисципліні, мародерстві, зраді… Володимир Винниченко, наприклад, добалакався до того, звинуватив полковника Болбочана, що той, бачте, цілував дамам ручки – “як білогвардієць”, а Петлюра обвинуватив Болбочана, що той “їздив у сальон-вагоні, а це недемократично”. Хоча члени Директорії їздили і жили в потязі, який донедавна належав Миколі II…
Керівники УНР боялися, що прийде український “Бонапарт” і скине їх – недбалих і нездатних партійників-боягузів. Тому й страхались авторитетних військових. Тих, хто ходив у першій лінії в атаку з простими вояками. Тих, хто здобував перемоги. Політики побоювалися опинитися в їхній тіні. Тому й підступами намагались усунути їх.
Поборювали творця перших українських полків відродженого війська Миколу Міхновського, Павла Скоропадського, – бо він, бачте, – “царський генерал”, а значить, “реакціонер”, відсторонили Віктора Зелінського, командира Синьої дивізії, арештували і розстріляли визволителя Криму полковника Петра Болбочана…
Мене не цікавлять політичні долі керівників УНР і України нинішньої. Мене цікавлять долі тих, хто був на передовій, – тоді й тепер. Мене цікавлять ті, хто плекає українську силу, відшліфовує її, робить боєздатним наш народ.
Я писав і писатиму насамперед про захисників буття України, про святих і страшних месників нашої Батьківщини. Це дорогі мені люди, перед якими схиляюсь, задля яких живу, – вертаючи їх із забуття у нашу свідомість. Вони воскресають на наших очах і починають впливати на нас, – адже ми хочемо бути такими, як вони.
Радість входить у серце, коли усвідомлюєш, що ти однієї крові із січовими стрільцями, вояками Галицької армії, богданівцями, дорошенківцями, Чорними запорожцями, сірожупанниками, синьожупанниками, холодноярцями, оунівцями, вояками УПА, айдарівцями, хлопцями з “Донбасу”, “Правого сектора”, “Січі”, полку “Азов”, “Карпатської Січі”, батальйону “ОУН” та інших наших лицарських формацій, зокрема і батальйону “Білий вовк”, який плекає українську силу, який вишколює наших вояків, перетворює їх у небезпечних для Росії фахівців своєї справи.
Добровольці є основою українського війська і сьогодні. Вони його фундамент, його завзята козацька непереможна сила.
Добровольчі батальйони є продовженням наших славних бойових формацій – Українських січових стрільців, Галицької Армії, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів, “Карпатської Січі” та Української повстанської армії.
Вітаючи вояків з першою річницею чину, бажаю, щоб завдяки їхній рішучості та бойовому вмінню мир проростав на могилах наших ворогів.
Слава Україні!
 
Роман КОВАЛЬ
Київ, 24 червня 2015 р.

Бійці полку спецпризначення “Дніпро-1” знищили диверсійну групу противника біля с. Піски, що поблизу донецького аеропорту. Зокрема, ліквідовано шістьох бойовиків і ще близько 20 поранено.
У Пісках під Донецьком українські військові знищили укріпрайон противника, ліквідувавши 13 бойовиків і захопивши в полон сина одного з ворожих лідерів.
3 червня вранці сепаратисти зробили спробу прорватися поблизу Донецька, почали масований обстріл позицій сил АТО біля Мар’їнки і Красногорівки, зокрема з важкого озброєння. Під час невдалої спроби штурму Мар’їнки Донецької області загинуло 156 бойовиків, багато було поранено.
19 червня терористи 5 разів вступали в бій з українськими військами. Проте, кожен раз, зазнавши втрат, вони відступали. Опівночі, на околицях селища Лебединське, що за 5 км від Маріуполя, силами АТО було викрито та знешкоджено російсько-терористичну ДРГ. А з початку конфлікту в Мар’їнці терористи втратили понад 400 осіб, ще близько 800 поранено.
Українська армія отримала 55 британських бронетранспортерів “Saxon”. Машини вже прибули в одну з військових частин. А на одеській військово-морській базі опановують американські катери спецназу. П’ять американських швидкісних катерів “Willard” Sea Force-730 і Sea Force-11M, які США передали нашій країні, успішно освоюють наші спецпризначенці.
У пам’ятці Російської спілки споживачів підкреслюється, що Крим і Севастополь є окупованими територіями, оскільки договору між Росією й Україною, який би узаконював приєднання Криму до Росії, немає. Відтак Російська спілка споживачів не рекомендує громадянам РФ їздити у Крим і купувати там нерухомість. Під час поїздки морським транспортом Товариство споживачів рекомендує запитувати про наявність дозволу влади України на відвідання порту, оскільки це також може загрожувати туристам неприємностями.
Європейський парламент звернувся в Міжнародний кримінальний суд, щоб Гаазький трибунал почав розслідувати злочини РФ в Україні.
Сенат США переважною більшістю голосів дозволив надавати Україні летальне озброєння. Такий пункт містить прийнятий Сенатом закон про оборонний бюджет на наступний фіскальний рік.
Українські бійці підняли синьо-жовтий стяг на над териконом шахти “Южная”, що в окупованій російськими бандитами Горлівці.
США в середині липня передасть Національній гвардії ще 100 джипів, а навчання на Яворівському полігоні стане безперервним.
Усі п’ять країн, які розслідують збиття над сходом України авіалайнера “Малайзійських авіаліній” рейсу MH17 влітку 2014 року, закликають створити міжнародний трибунал для суду над винними.

Президент Європейської ради Дональд Туск під час 17-го саміту ЄС – Китай заявив, що Брюссель і Пекін підтримують територіальну цілісність і суверенітет України. А прем’єр Держради КНР Лі Кецян нагадав, що Китай і Європа були учасниками розбудови міжнародного порядку після закінчення Другої світової війни.

Євген КАРАСЬ

З українських газет 1919 року

Вас визнавали як братів,
Бо разом ви страждали з нами
Від тих грабіжників-катів,
Що кров пускали батогами.
Ми всі тоді були раби,
Життя кляли своє і долю…
Народ повстав… і в раз собі –
Здобув народ бажану волю.
Тим часом ваші ковалі
І день і ніч кували зброю;
Рятують волю москалі,
А правда криється іржою!
Забули ви тепер братів,
Забули навіть Україну –
Шлете до нас своїх катів,
Котрих покликали з Тянь-зіну.
Летить погана сарана,
Лютує знову Московщина,
Руйнує, нищить все вона
І стогне рідна Батьківщина.

БІЛЕНЬКИЙ

Українська ставка (Вінниця). – 1919. – 1 березоля. – Ч. – 54.

 Те, що я не бачу сепаратизму серед місцевого люду, не означає, що його немає. Люди йдуть на контакт, розпитують про мій край, та ніхто не знає що ті люди зробили б, аби мені, пораненому, довелося просити у них прихистку. Може, переховували би та гоїли рани, а може б, сердешні бабусі та дідусі добили би мене лопатами. Я не знаю, що у голові московськомовної людини, я не маю жодної довіри до будь-кого з таких, навіть до бійців зі свого батальйону. Ми з московськомовними стаємо різними людьми – мислимо по-різному, перестаємо розуміти одне одного. Прірва нерозуміння глибшає.

Комроти “Морє” відсутній. Керує комвзвода “Криниця” – міцний, невисокий, жвавий чоловік. Як був командиром взводу, говорив українською, а став комроти забалакав московською. Підходжу та кажу йому:
– Пане “Кринице”, українська мова не гідна командира роти?
Сміється, каже, що зауваження взяте до уваги. Далі говорив українською.

Я вже більше місяця сиджу у Старому. Нічого не роблю, не думаю за що купити поїсти, як забезпечити собі дах над головою. Мені дають таке-сяке вбрання, добре годують, дають зарплату. Дармовщина змінює спосіб думання, змінює психологію. Я починаю розуміти міліціянтів, і тих козлів-“беркутівців”.

Говорили про Авакова. Я висловив думку, що такі урядовці як Аваков завдають Україні незрівнянно більшої шкоди як московський цар Путін. Бо Путін стискає Україну ззовні й Україна змушена боронитися. Зростає етнічне самоусвідомлення українців та усвідомлення московськомовними громадянами України своєї окремішності від москалів. У той час як московськомовні високопосадовці загальмовують українізацію, розкорінюють москвофільство та знеохочення і байдужість серед українців до свого етносу, сприяють перетворенню неосвічених українців на безхребетних хохлів та опосередковано надають допомоги московським агресорам. Якби Україна твердо стала на шлях українізації, то і громадяни були би міцнішими та войовничішими.
 Підійшли до львівських хлопців, що стояли на воротах. Кажу їм про Авакова. У відповідь:
– Яка разниця якою мовою говорити?

Петро БИЛИНА, вояк АТО, член Історичного клубу “Холодний Яр”
Донбас

22 травня 2015 р. в день перепоховання Тараса Шевченка ми в Севастополі покладали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Нас завжди перед українськими датами попереджають, щоб ми нічого не планували. Тому лише покладаємо квіти. До того ж, по одному. Разом не можна. Бо це вже демонстрація. Особливо багато квітів було 2014 року на День Незалежності України. Пам’ятник просто завалили квітами.

12 червня, в День Росії, пройшла я нашим районом. Знайшла лише однин балкон, на якому висів прапор Росії. Минулого року було більше. На ринку також немає прапорців на лотках, немає й портретів Путіна. А в минулому році були. Куди ж це все поділося?

Учора пройшла по пляжу. Можна в футбол грати. Відпочивальників аж півтори людини на 50 кв. м. Серед них ще й місцеві. І це в середині червня! Пропав курортний сезон.

У Крим, як і в т. зв. ДНР, Росія поставляє рублі 1997 року. Новенькі, хрусткі, пахнуть фарбою. Інших немає. Як це пояснити?

У Севастополі на зупинках з’явилася реклама: “Мы русские – с нами Бог”. Маразм!

Учора на ринку вголос, гучно, Росію було названо “блядською”. Це вигукнув чоловік середнього віку. Народ захихотів. Хтось відповів: “Слава Україні!” Наїлися вже “руского міра” за рік. У суспільстві переважає глибоке розчарування й розпач.

Ринок. Овочевий лоток. Рахую рублі. Говорю вголос:
– Никак не могу к этим рублям привикнуть! Всё время путаюсь.
Продавщиця:
– Так вы же хотели в Россию…
– Кто?! Я?!
– Так вы же голосовали на референдуме.
– Я не голосовала!
– Так и мы не голосовали… А кто же тогда голосовал?!
З того часу купую овочі тільки у неї.

Пенсіонерка в аптеці:
– Боже мой! Какие цены! Это невозможно купить!
Інша пенсіонерка:
– Вы же хотели умереть в России. Вам предоставляется эта возможность.
– Я не хотела…
В аптеках у нас українських ліків немає, а російські неякісні. Всі на російські ліки скаржаться. Навіть лікарі. Всі шукають українські ліки. А їх немає.

З поштового відділення вилітає чоловік. Голосно, обурено вигукує:
– Сделали хорошее людям: присоединили под Россию! Какое безобразие!
Його ніхто не побив.

На ринку підприємець скаржилась мені на життя, казала як важко стало працювати:
– Давят, душат. В Украине было намного легше.
Їду в тролейбусі. Жінка, що сидить навпроти, каже:
– Вот недавно ходила внуку документы поменять на кацапские. А там такая очередь! Еле достоялась. Записалась аж на январь. Приходится менять, а то везде требуют.
Пасажири слухають мовчки. Жінка продовжує:
– Я сама с Херсона. Но все равно бандеровка.
Я аж підскакую від радощів:
– А я ис Севастополя. И тоже бандеривка!
Сміємося разом.
Тролейбус мовчить.
Жінка:
– А у меня дома флаг украинский есть. А внук мой весь Гимн Украины наизусть знает. Знаете он как поёт? Вот так: руку на серце и поёт, – і жінка поклала руку на серце.
На наступній зупинці вона, попрощавшись зі мною, вийшла. Пасажири мовчали. А ще рік тому нас би розірвали.

Оксана РУМЯНЦЕВА

Федора Онищук благословила на боротьбу з ворогами всю свою сім’ю – чоловіка Георгія, синів Тихона, Івана, Антона і дочку Параскеву. Всі вони віддали життя за нашу волю.
Велике горе надломило здоров’я жінки, але не дух. Ніколи не плакала, не нарікала на долю, не картала себе, що не вберегла дітей та чоловіка. Вважала, що загинули за святу справу, що своє життя перелили в життя свого народу.
10 травня, в День матері, в с. Грабове Старовижівського району Волинської області на могилі повстанської матері Федори Онищук (Хлуд) священики Ковельського та Старовижівського районів освятили пам’ятник. Вшанували пам’ять повстанської матері українці Луцька, Старовижівського, Ковельського, Камінь-Каширського районів, жителі села Грабове, прилеглих сіл та члени правління Благодійного фонду “Майбутнє Волині”.
У почесній варті схилили стяги ліцеїсти Луцького військового ліцею. Хор “Посвіт” Волинського братства ветеранів ОУН-УПА виконав повстанські пісні. Зворушливо звучала пісня “Біль Волинського лісу” .
Історію родини Онищуків дослідив, а також організував встановлення пам’ятника письменник Андрій Бондарчук. Слава полеглим! Слава святим матерям нашим!

Галина ГОЛУБОВИЧ

Благодійний фонд Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна” сприяє організації культурних, мистецьких і просвітницьких заходів, творчих зустрічей, виставок, надає допомогу талановитій творчій молоді, вшановує жертви більшовицьких репресій, проводить благодійні ярмарки на підтримку вояків АТО, здійснює пожертви на лікування поранених вояків української армії, зокрема тих, про кого публікує матеріали “Незборима нація”.
Пан Іван передплачує нашу газету. Він виписує з неї координати поранених, або членів родин загиблих і вже півроку надсилає кому тисячу, а кому й дві тисячі гривень. Так, у січні він пожертвував на лікування командира Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ” Олега Куцина, який дістав поранення в с. Піски напередодні Святвечора.
Цього року Іван Омелянюк пожертвував значну суму на вшанування героїв Холодного Яру. Саме завдяки йому та іншим благодійникам вдалося на найвищому рівні провести вшанування козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
Пан Іван невтомно сіє зерна добра – на цей раз його фонд передплатив на друге півріччя для шкіл, ліцеїв та коледжів Одеси, Запоріжжя, Харкова, Харківської, Запорізької, Одеської областей та міста Маріуполя 1722 примірників газети “Незборима нація”.
Зробив пан Іван і подарунок для Історичного клубу “Холодний Яр” – завдяки йому в нас тепер – уперше за 18 років діяльності – з’явився звільнений працівник.
Нещодавно Іван Омелянюк став членом Історичного клубу “Холодний Яр”.
Ми щиро вітаємо його у своєму колі та дякуємо за добрі справи, які він творить своїм добрим серцем.

Роман КОВАЛЬ

“Должен высказать свой печальный взгляд на русского человека – он имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действиями, а со словами” (Іван Павлов, академік, 1932).

Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождённый в нацистской стране, вскормлённый пропагандой нацизма этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воистину: кацапы – звери. Лютые, кровожадные, но... смертные” (Олександр Солженіцин, письменник).

“Русскому кажется, что все соседи его обижают, недостаточно преклоняются перед его величием и всячески против него злоумышляют. Всякого и из своих домашних он обвиняет в стремлении ему повредить, отделиться от него и перейти к врагам – а врагами своими он считает всех соседей” (Володимир Соловйов, філософ).

“Наиважнейшею приметою удачи русского народа есть его садистская жестокость” (Максим Горький, письменник).

“Русские… народ, который блуждает по Европе и ищет что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения” (Федір Достоєвський, письменник).

“С другими европейскими народами можно достигать цели человеколюбивыми способами, а с русским – не так… Я имею дело не с людьми, а с животными, которых хочу переделать в людей” (цар Петро I). 

“Россия – самая паскудная, до блевоты мерзкая страна во всей мировой истории. Методом селекции там вывели чудовищных моральных уродов, у которых само понятие Добра и Зла вывернуто наизнанку. Всю свою историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в нем весь мир” (Іван Ільїн, філософ).

“Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России и что будет с моей страной через два-три поколения” (Іван Бунін, письменник).

“Русские – это народ, что ненавидит волю, обожает рабство, любит цепи на своих руках и ногах, грязный физически и морально... готовый в любой момент угнетать всё и вся” (Іван Шмелев, письменник).

“Русские – это не народ, а скотина, хам, дикая орда душегубов и злодеев” (Михайло Булгаков, письменник).

“Бог создал русский народ для того, чтобы показать другим народам, как нельзя жить. Cамосознания у населения России никогда не было. И нет его. И не будет его. И не надо его. Население России, как и сама Россия, исключительно существуют как урок миру” (Петро Чаадаєв, філософ).

“Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят, насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым”. (Михайло Салтиков-Щедрин, письменник).

Малюнок Юрка Дрозда до книжки Романа Коваля “Чи можливе українсько-російське замирення”. – Стрий: ДСУ, 1990.

4 червня знайшли тіло старшого розвідника 72-ї бригади Сергія Костакова-“Маестро”, який безвісти зник восени 2014 року. Голова прострелена. Руки зв’язані за спиною. На фронт “Маестро” пішов добровольцем.
Скрипаль, спецназівець, політв’язень часів Януковича. Після СІЗО втік за кордон. Вернувся по революції й одразу пішов добровольцем у розвідку 72-ї бригади. Вчив новобранців воювати. Завдяки його науці врятовано безліч життів.
Мало хто з нас умів воювати так професійно як Сергій.
Він вважав, що дух вирішує все. І був готовий на все.
Ще Серьога грав на скрипці. Майстерно. Так що навіть волонтерський центр допомоги 72-й бригаді назвали на його честь “Операція Маестро”.
Костаков вербував агентуру. Знайшов кілька сепарів, які втекти на українські території через внутрішні розбірки – їх самі ж сепари хотіли “клацнути”. Вони й зливали Костакову важливу інформацію.
Сергій багато знав і нічого не боявся. Був незручний для нехороших людей. Прямолінійністю й бажанням воювати заробив собі нелюбов з боку керівництва. Його з бригади поступово вижили. Костаков перевівся до спецназу. Отримавши документи на переведення до 81-ї бригади, збирався їхати в Київ. Але не дійшов до вокзалу. Востаннє бачили як його пакували невідомі військові у Волновасі. Казали, що його тримають десь у підвалі. Думаю, що його вбили українці, але не мєнти…
Останні тижні життя героїчного козака Костакова ми співпрацювали проти сепарів з усіх сил. А потім я поїхав з Волновахи. За кілька діб на потяг мав іти Сергій. І не дійшов. Воїни ідуть рано, щоб лишатися з богами війни на небесах вічно.
Ти був красунчик, Серього!

Євген КАРАСЬ

Рік тому, 21 липня 2014 р., йшли запеклі бої за с. Піски. Екіпаж, яким командував командир танкової роти танкового батальйону Олександр Лавренко, намагався опанувати опорний пункт терористів. Оволодіння ним давало можливість закріпитися на підступах до міста Донецька та розірвати кільце оточення навколо наших підрозділів, що захищали Донецький аеропорт.
Танк Олександра Лавренка, до екіпажу якого входили навідник Олександр Вохромєєв та механік-водій солдат Андрій Кулягін, йшов на чолі танкової роти. Він й потрапив у засідку.
На блокпосту закріпилися кулеметні розрахунки і два російські танки, а за блокпостом – мінометна батарея та снайперські позиції терористів. Противник бив з танків та мінометів. Капітан Лавренко вразив один з ворожих танків, знищив кулеметні розрахунки та два автобуси терористів.
Екіпаж бойової машини піхоти БМП-2, яка рухалась у колоні за танком капітана Лавренка, під мінометним вогнем почав евакуацію поранених військовослужбовців. Захопивши блокпост противника, екіпаж Олександра Лавренка вогнем прикривав дії механізованого підрозділу та евакуаційної групи.
Довідавшись про контратаку терористів, Олександр Лавренко перший висунувся на ймовірний рубіж атаки, і знищив дві мінометні обслуги терористів. Захопившись боєм, капітан Лавренко значно відірвався від основних сил своєї роти. Ухиляючись від ворожого вогню, його бойова машина потрапила на потужний фугас.  Члени екіпажу молодший сержант Олександр Вохромєєв та солдат Андрій Кулягін загинули.
Олександр Лавренко дістав важкі поранення. Не бажаючи потрапити в полон і допустити захоплення танку, козак з Лозової підірвав себе в бойовій машині.
Завдяки капітанові Олександру Лавренку вдалося не допустити контратаки елітного підрозділу терористів “Кальміус”, що дало змогу підрозділам батальйонної тактичної групи 93-ї Окремої механізованої бригади виконати бойове завдання.
Молодший сержант Олександр Миколайович Вохромєєв та механік-водій Андрій Олександрович Кулягін посмертно нагороджені орденом “За мужність” III ступеня, а капітан Олександр Миколайович Лавренко представлений до звання Герой України. Представлення підтримали генштаб і Міністерство оборони України. Але, на жаль, досі позитивного рішення Президент України Петро Олексійович Порошенко не прийняв.
Вічна слава героям!
Ганьба недбалим!

10 червня 2015 р. під час виконання бойового завдання поблизу Донецька підірвався на міні розвідник 5-го Окремого батальйону ДУК ПС Володимир Васянович­-“Шуруп”. Двадцятилітній юнак втратив ліву ногу.
“Я вів групу, – згадує він. – Підірвався на нажимній міні. Спершу глянув на праву ногу – ціла, зразу думаю: “хух, нормально”! На ліву дивлюсь – лівої нема… Гранати висять, думаю спочатку чи гранату рвать на собі… Мені лише 20 років, а вже без ноги, знаєте”. Але більше, зізнається, тоді хвилювала безпека хлопців, які були поруч. Вони не залишили товариша, й були першими, кого він побачив, отямившись після операції у Дніпропетровську.
Володимир пішов на війну свідомо. За його плечима Майдан, штурм Карлівки, Авдіївки, Савур-Могили, Красногорівки, оборона Пісків. Близько 30 днів воював у Донецькому аеропорту. Там втратив побратимів. На його рахунку не один десяток успішно виконаних диверсійно-розвідувальних операцій.
Володимир не вважає себе героєм, більше того, його страшенно дратують дифірамби. Хлопець воює більше року. Воює професійно. Затято. Із нормальною дозою чорного гумору. Колись “Чорний” сказав, що “Шуруп” зі своїми друзями “КПД”, “Хмелем” і “Опером” утворили “круту, божевільну банду, з якою приємно перевертати гори”. Хлопець каже, що витеше собі з дерева кінцівку і продовжить воювати, як і раніше.
Жаліти його не потрібно. Йому потрібна наша допомога. Звичайна людська допомога. Медики оцінюють стан “Шурупа” як важкий, але загрози життю вже немає. Попереду – довготривале лікування, протезування та реабілітація за кордоном. Його сім’я на це фінансів не має. А Володимир заслуговує на повноцінне майбутнє.
Рахунок в банку відкрив “КПД”. Він увесь час поруч із другом, його номер телефону 068-018-60-02. Картка ПриватБанку 5168 7556 0123 7346, отримувач Володимир Олександрович Васянович.
Три місяці – стільки і ні днем більше – Володимир запланував на одужання. Бо на передовій його чекають побратими.
Щирий, сміливий, надійний – так характеризує Володю його найближчий друг, який узяв відпустку, щоб доглядати за товаришем.
Лікарі кажуть, віра в себе і підтримка друзів допомагають ранам гоїтися швидше. Однак цього замало для повного одужання. Проблема в тому, що державної підтримки на протезування не буде, бо, воюючи в лавах “Правого сектора”, на статус учасника АТО претендувати він не може, а бігати по судах, каже, не хоче. Тому сподівається на підтримку небайдужих людей. 
Сподіваємося, що людей, які готові прийти на допомогу розвідникові Володимиру Васяновичу, виявиться чимало.
Україна є не забуває своїх героїв, правда ж?

“Загинув за Україну”

КІНДРАЦЬКИЙ-“КІНДРАТ” Василь Михайлович (10.03.1963, с. Струпків Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. – 28.05.2015, с. Водяне Ясинуватського р-ну Донецької обл.). Заступник командира батальйону ОУН-ЗСУ, вояк 81-ї десантної бригади, заступник голови Львівської крайової організації НРУ, голова Миколаївської РДА Львівської області (2005 – 2010).
Народився в сім’ї вояка УПА. Закінчив журналістський факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Багатолітній староста народного ансамблю пісні й танцю “Черемош” при ЛНУ ім. Івана Франка.
Учасник вшанувань у Холодному Яру у квітні 2015 року.
Загинув на позиції “Шахта” (пряме попадання танку). Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Залишив по собі двох дітей-школярів.
Чуйну промову проголосив на прощанні в церкві м. Миколаєва Львівської області тутешній парох. “Гуцульська вишиванка, камуфляж, десантний берет і неголена ще, напевно, з Майдану борода – саме так сьогодні виглядає справжня українська ікона!  Хто з вас приходив у церкву просити благословення на смерть? Так, були ті, хто просив у Господа благословення на війну, але лише Василь у розмові зі мною зі сльозами на очах стверджував, що справді готовий померти”.
Поет-фронтовик Борис Гуменюк сказав про покійного: “Іноді буває, роками живе поряд з тобою людина, а тобі про неї нічого сказати. А буває навпаки: влітає людина в твоє життя яскравим космічним спалахом – і світло й тепло від того спалаху залишається з тобою назавжди. Ось так півроку тому увірвався в моє життя Василь Кіндрацький, побратим “Кіндрат”. Усього півроку ми були знайомі – від кінця листопада, коли він разом з Андрієм Юргою, “Давидом”, опинилися у нас у батальйоні в Пісках. І ось “Кіндрата” вже немає. Так само немає “Давида”. Небо покликало їх до себе. За цих півроку він став мені братом і найкращим другом.  Це найбільша втрата з-поміж усіх втрат за всі мої 50 літ”.
Волонтерський рух України присвоїв В. Кіндрацькому звання “Народний герой України” (посмертно). Срібний орден тепер довіку зберігатиметься в його родині.
На честь його названо військову частину: 2-га десантно-штурмова рота ОУН ім. В. Кіндрацького 5-ї БТРГ.

Марта БОРДУЛЯК, Роман КОВАЛЬ

Олександр Єрмаков-“Генерал” народився на Донбасі у м. Добропілля. Слідом за своїм сином пішов у “Карпатську Січ”. Очолював блокпост “Камікадзе”, проводив вишколи для молоді. Був досвідченим та ініціативним бійцем. Невдовзі син став бійцем батальйону особливого призначення “Січ”, а батько, за військовою професією танкіст, перейшов до Збройних Сил. Сформував танковий взвод у складі 30-ї механізованої бригади. 12 травня у бою під Артемівськом дістав смертельні поранення. Помер у лікарні. Йому було 42 роки. Залишив у смутку двох синів і дружину.
Поховали героя 21 травня 2015 р. в рідному Добропіллі.

22 травня при виїзді на бойове завдання загинув боєць 2-ї (“Афганської”) штурмової роти батальйону “Айдар”, житель Щастя, Олексій Михайлович Гащенко-“Даос”, 1965 р. нар.
А в районі Золотого загинув боєць 2-ї (“Афганської”) штурмової роти Євген Олександрович Марчук-“Чорний”, 1988 р. нар., з м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. Вічна слава!

Олексію Кондратенку потрібна допомога

Розвідник 30-ї бригади Олексій Кондратенко у бою під м. Щастя Луганської області дістав численні поранення і втратив руку. В нього пошкоджено внутрішні органи. Під час операції видалено селезінку. До того ж, Олексій сирота, не має він і квартири – тільки старенька бабусина хата в селі Червоний Лан Малинського району, де він народився. Поки його не визнали учасником АТО та інвалідом.
Волонтери почали збір коштів на квартиру, серед них і Орися (096-172-44-17, 063-850-86-96). Картка ПриватБанку, 5168 7572 8611 2877, отримувач Олексій Володимирович Кондратенко.

Допоможемо Андрієві Романчаку

Андрій Романчак-“Крук” боровся за волю України на Майдані, потім як волонтер допомагав нашому війську. А 17 травня під Попасною підірвався з товаришами на фугасі. Тоді загинули полковник Національної гвардії Андрій Соколенко зі Львова; один з керівників Львівської громадської організації “Варта 1” Володимир Бондар, рядовий із м. Самбора Іван Попіль та волонтер з Луганщини.
Андрій – єдиний, хто вижив у тій страшній трагедії. У нього 60% опіків шкіри (з них 40% глибокі опіки). Чотири операції вже позаду, але попереду ще не менше десяти операцій та щоденні перев’язки під наркозом. Щодня Андрієві потрібно 1500 – 2000 грн. на ліки. Картка ПриватБанку 5168 7423 4160 9968, отримувач Дмитро Романчак (брат, 096-131-71-92).

Олена ЕГОРОВА, волонтер

Чотири роки тому Львівська обласна рада закупила 900 примірників книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” для всіх шкіл Львівської області.
Торік на центральній вулиці м. Болехова Івано-Франківської області урочисто відкрито пам’ятник Михайлові Гаврилку (скульптор Василь Ярич), кошти на який зібрали переважно галичани.
Василь Ярич і Віктор Курило (обидва мешканці Львова) власним коштом виготовили і встановили у вестибюлі Миргородського художньо-промислового коледжу ім. Миколи Гоголя меморіальну дошку на пам’ять про скульптора Михайла Гаврилка, який на початку ХХ ст. навчався в цьому закладі.
За найактивнішого сприяння галичан – зокрема й фінансового – вийшов і фільм про Михайла Гаврилка.
Онук скульптора Орест Абрагамович зі Львова профінансував виготовлення дев’яти погрудь Михайла Гаврилка роботи Михайла Горлового – для шкіл, музеїв та приватних колекцій, а тепер фінансує виготовлення меморіальної дошки для міста Лева.
На Полтавщині, де народився Михайло, лише сільський голова Рунівщини Володимир Сухаренко та журналістка Людмила Кучеренко невтомно повертають пам’ять про свого видатного земляка. Та науковець із Полтави Іван Зезекало вніс вагомий даток на фільм про Михайла Гаврилка.
Особлива пошана Володимирові Сухаренку: він закупив десятки книг про видатного митця, встановив йому меморіальну плиту на малій батьківщині, відкрив музей Михайла Гаврилка в с. Рунівщині, разом зі школярами висадив сквер Михайла Гаврилка…
І от надійшла ще одна добра звістка – лідер полтавської громадської організації “Останній бастіон” Геннадій Сікалов придбав для загальноосвітніх навчальних закладів приміського району та краєзнавців Полтавщини 40 книг “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Тепер учні цих шкіл і краєзнавці зможуть глибше пізнати життєвий шлях Михайла Гаврилка – художника, січового стрільця і повстанського отамана.
Нації не буває без національної пам’яті. Боротьба за незалежність України, за право бути українцем на своїй землі, говорити рідною мовою, плекати національну культуру, вшановувати наших героїв і на прикладах їхнього служіння Вітчизні виховувати нові покоління не завершилася. Боротьба за волю України й зараз точиться на східному фронті. І кожен свідомий українець повинен долучитися до неї, щоб наші діти росли патріотами рідного краю.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

АРТЕМІЇВ (АРТЕМЬЄВ) Олександр (1/7.04.1891, м. Грайворон Богодухівського пов. Харківської губ., тепер Білгородської обл. РФ – після 15.10.1927). Військовий, громадський діяч, старшина Запорозької гарматної бригади Армії УНР; звання – поручник технічних військ Армії УНР.
Закінчив Грайворонську гімназію в 1914 році. 4 семестри навчався на математичному відділі математично-фізичного факультету, очевидно, Петербурзького університету. Член Петербурзької спілки студентів-українців. Учасник Першої світової війни (з 1916). 19 жовтня 1922 р. звернувся до ректорату УГА з проханням прийняти його. У “Curriculum vitae” писав: “Під час Центральної Ради і гетьмана служив у повітовім земстві. З початку повстання проти гетьмана був в Українській Армії (запорізька артилерійська бригада), з якою перейшов до Польщі. В 1921 році перебрався до Чехії, де з грудня 1921 року по 15 червня 1922 року був на Підкарпатській Україні, де провадив культурну працю (служив у чесько-українській крамниці, в трупі М. К. Садовського три місяці)”. У листі від 12 квітня 1927 р. до деканату просив продовжити стипендію до вересня, бо від 27 січня хворіє (неврастенія, хронічний гастрит, хронічний коліт, карбункул на коліні лівої ноги та інші недуги). 26 квітня 1927 р. звернувся до деканату видати довідку для поїздки в Болгарію. Останній документ в особовій справі від 15 жовтня 1927 р. – прохання позичити гроші на лікування. Диплому у справі немає.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ

Джерело
ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Cпр. 651. – Арк. 50, 52, 58.

На світлині Олександр Артеміїв. З оригіналу. Публікується вперше

Наприкінці лютого 1944 року в нашій хаті, в Корсуні, зупинився Смерш. І потяглася до нас вервечка людей – на допити. Допитали, зрозуміло, й мого батька: що робив у часи німецької окупації, що інші робили?
А брат мій Валерій, 1939 року народження, саме захворів. І плакав, звичайно, турбував офіцерів. Нарешті, один не витерпів, зайшов на нашу половину.
– Чєґо он плачєт? – ввічливо запитав.
– Захворів і плаче, – відповів батько.
– Так у нас єсть врач, я сєйчас пришлю єґо.
Незабаром прийшов лікар-єврей.
– Мальчік, аткрой ґотік, – сказав.
Та Валерій лише міцніше стулив губи.
Тоді єврей запитав:
– А кєм ти хочєш бить?
– Німцем, – чесно відповіла дитина.
Батьки обімліли від страху.
– А пачєму? – продовжував розпитувати єврей.
– Бо в них є гвинтівки.
– Так у нашіх тоже єсть.
На тому і помирилися.
І хлопець відкрив рота.

Зі слів Віри ТКАЧЕНКО
Роман КОВАЛЬ
Київ, 2002 р.

У жовтні 2014 р. “Незборима нація” опублікувала статтю Андрія Кравця “Останній шлях лицаря Іделя”, вояка “Айдара”, який після тяжких поранень помер у військовому шпиталі в Києві.
У рідній Червоній Слободі, що неподалік Холодного Яру, в горі лишилися дружина і 6-річна донька. “Червона Слобода провела козака в останню дорогу з почестями, достойними лицаря: тисяча людей після прощального мітингу в центрі села пішки йшли кілька кілометрів до цвинтаря, – писав Андрій Кравець. – Увесь цей шлях труну з Іллею несли на руках шестеро його побратимів з батальйону “Айдар”.
І ось 20 травня 2015 р. родина загиблого бійця отримала відзнаку “Холодний Яр” – Іллю Іделя нагородили посмертно.
Шестилітня донька Сніжана знає, що батько герой, вона пам’ятає його. Дітки з її садочка із захопленням розглядали нагороду і всі (особливо хлопці) сказали, що як виростуть, теж підуть захищати волю України.
Герої не вмирають!

Світлина Олега Островського

18 лютого 2014 р., під час розстрілів на Майдані, Віктор Орленко кинувся рятувати свого пораненого сина і дістав кульове поранення в голову.
Син вижив й одужав. Батько ж у вкрай важкому стані потрапив до лікарні. Після двох місяців перебування в комі отямився аж в Німеччині. Міг сидіти і говорити.
Понад рік лікарі боролися за його життя.
Після повернення до України стан його здоров’я погіршився.
3 червня в лікарні він помер.
Поховали героя 4 червня в с. Талалаївці Ніжинського району Чернігівської області.

День був червневий. Село недалеко,
бігли з ущелин гірські ручаї;
сів край землянки у шатах смереки,
склавши знаряддя митецькі свої.
Муза його молода, відчайдушна
священнодіє в театрі війни…
на Василя поглядає Дідушка:
гарна мистецька модель – курінний!
Раптом тривога – долинуло з неба –
десь там зі Сходу гуркоче літак…
Але ж погруддя довершити треба,
вже не покинеш ніяк!
Смерть усе ближче… крилата приблуда –
враз цокотять
              кулемети
                          стрільців!
Скульптор Гаврилко, немов на етюдах…
далі погруддя ліпив!
Гріло його це жорстоке натхнення
в той ризикований день.
О, похвалив би таке дерзновення
маєстатичний Роден!

Напевно, Гаврилко хотів би майстерню,
аби не зійти в забуття…
А тут ось вікторія – в муках і тернах,
а творам судилося друге життя!

Ольга СТРАШЕНКО