22 травня 2015 р. в день перепоховання Тараса Шевченка ми в Севастополі покладали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Нас завжди перед українськими датами попереджають, щоб ми нічого не планували. Тому лише покладаємо квіти. До того ж, по одному. Разом не можна. Бо це вже демонстрація. Особливо багато квітів було 2014 року на День Незалежності України. Пам’ятник просто завалили квітами.
12 червня, в День Росії, пройшла я нашим районом. Знайшла лише однин балкон, на якому висів прапор Росії. Минулого року було більше. На ринку також немає прапорців на лотках, немає й портретів Путіна. А в минулому році були. Куди ж це все поділося?
Учора пройшла по пляжу. Можна в футбол грати. Відпочивальників аж півтори людини на 50 кв. м. Серед них ще й місцеві. І це в середині червня! Пропав курортний сезон.
У Крим, як і в т. зв. ДНР, Росія поставляє рублі 1997 року. Новенькі, хрусткі, пахнуть фарбою. Інших немає. Як це пояснити?
У Севастополі на зупинках з’явилася реклама: “Мы русские – с нами Бог”. Маразм!
Учора на ринку вголос, гучно, Росію було названо “блядською”. Це вигукнув чоловік середнього віку. Народ захихотів. Хтось відповів: “Слава Україні!” Наїлися вже “руского міра” за рік. У суспільстві переважає глибоке розчарування й розпач.
Ринок. Овочевий лоток. Рахую рублі. Говорю вголос:
– Никак не могу к этим рублям привикнуть! Всё время путаюсь.
Продавщиця:
– Так вы же хотели в Россию…
– Кто?! Я?!
– Так вы же голосовали на референдуме.
– Я не голосовала!
– Так и мы не голосовали… А кто же тогда голосовал?!
З того часу купую овочі тільки у неї.
Пенсіонерка в аптеці:
– Боже мой! Какие цены! Это невозможно купить!
Інша пенсіонерка:
– Вы же хотели умереть в России. Вам предоставляется эта возможность.
– Я не хотела…
В аптеках у нас українських ліків немає, а російські неякісні. Всі на російські ліки скаржаться. Навіть лікарі. Всі шукають українські ліки. А їх немає.
З поштового відділення вилітає чоловік. Голосно, обурено вигукує:
– Сделали хорошее людям: присоединили под Россию! Какое безобразие!
Його ніхто не побив.
На ринку підприємець скаржилась мені на життя, казала як важко стало працювати:
– Давят, душат. В Украине было намного легше.
Їду в тролейбусі. Жінка, що сидить навпроти, каже:
– Вот недавно ходила внуку документы поменять на кацапские. А там такая очередь! Еле достоялась. Записалась аж на январь. Приходится менять, а то везде требуют.
Пасажири слухають мовчки. Жінка продовжує:
– Я сама с Херсона. Но все равно бандеровка.
Я аж підскакую від радощів:
– А я ис Севастополя. И тоже бандеривка!
Сміємося разом.
Тролейбус мовчить.
Жінка:
– А у меня дома флаг украинский есть. А внук мой весь Гимн Украины наизусть знает. Знаете он как поёт? Вот так: руку на серце и поёт, – і жінка поклала руку на серце.
На наступній зупинці вона, попрощавшись зі мною, вийшла. Пасажири мовчали. А ще рік тому нас би розірвали.
Оксана РУМЯНЦЕВА | 
