На світлині зліва направо – Тарас БЕДНАРЧИК, Ярослав ВІЛЕНСЬКИЙ, Анатолій ВАРЧУК, Олександр БАБІЙЧУК, В’ячеслав КІСЛИЦИН, Віктор АРТЕМ’ЮК.

1 серпня 1889 р. народився Петро САМУТІН, генерал-хорунжий Армії УНР.
1 серпня 1913 р. померла Леся УКРАЇНКА
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА нищать Київ.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ.
6 серпня 1657 р. помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

8 серпня 1819 р. народився український письменник Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
9 серпня 1919 р. галицькі й наддніпрянські війська відбивають у більшовиків Жмеринку.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі розбивають половців під Лубнами.
12 серпня 1919 р. українські війська визволили від більшовиків Вінницю.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир САМІЙЛЕНКО.
14 серпня 1921 р. загинув Марко ШЛЯХОВИЙ-КАРМЕЛЮК, отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ перемагає поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Адріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР.
19 серпня 1945 р. загинув письменник та лікар УПА Юрій ЛИПА.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип МАКОВЕЙ.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію (УВО).
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, співзасновниця Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Коломійця (всього 82 особи).
30 серпня 1673 р. – великий похід Івана Сірка на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.

Вітаємо!

Звенигородському козакові Петрові ШКЛЯРУ вже 60 літ. Петро – твердий українець, надійний товариш, талановитий мисливець. Та ще й веселий чоловік. Бажаємо Тобі, Друже, довгих літ, наповнених працею для України, а ще – щоб у душах нашого покоління ожили образи твоїх славних земляків – Никодима Смоктія, Семена Гризла, Івана Лютого-Лютенка, Юрка Тютюнника. Щоб звенигородці – і не тільки вони – знову стали козаками – агресивними, успіхненними і переможними.
З роси і води!

В Ямпільській державній районній адміністрації відбулася презентація дуже цікавої книжки – “Так творилося Українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”. Один із цих спогадів – нашого земляка Дмитра Косаківського (Кетроса). Організував зустріч голова Ямпільської державної телерадіокомпанії Олександр Домбровський.
Керівники району, а також присутні у залі працівники музеїв, бібліотек, педагоги, представники територіальних громад району тепло вітали шановних гостей – упорядника книги Романа Коваля, кобзаря Василя Литвина та поетесу Антоніну Литвин, дякували за те, що вони своєю невтомною працею допомагають оживити напівзабуті сторінки Визвольної боротьби. “Такі книги допомагають виховувати повагу до предків, шану за їхнє геройство, а також гордість за приналежність до української нації”, – говорив Роман Коваль.
Справжнє захоплення викликали тужливі балади та веселі пісні Заслуженого артиста України Василя Литвина.
Голова Ямпільської районної державної адміністрації Володимир Волошин щиро подякував гостям за добру справу і на знак підтримки закупив 200 примірників книги для шкіл, бібліотек та музеїв району. Голова райдержадміністрації також організував гостям цікаву екскурсію в легендарне село Бушу та с. Довжок (Кетроси), звідки походив автор спогадів про Ямпільську “республіку” Дмитро Косаківський. У цьому селі вже поставлено монумент козакам Ямпільської “республіки”. Вічна Їм пам’ять!

І. ПАВЛЕНКО
м. Ямпіль Вінницької обл.

На світлині – Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ, Юрій ЖЕРЕБ, Василь ЛИТВИН, Володимир ВОЛОШИН, Антоніна ЛИТВИН, Роман КОВАЛЬ

Історичний клуб “Холодний Яр” щороку організовує цікаві поїздки рідним краєм. На цей раз шлях проліг на Прикарпаття. Члени клубу Роман Коваль і Любомир Хамуляк запросили до гурту і мене.
Перша зупинка – на бойківській Івано-Франківщині, у Витвиці. Це село дало Україні незламної сили духу діяча, поета, довголітнього політв’язня совєтських концтаборів і “психушок” Зеновія Красівського (1929 – 1991). Ще за життя він став легендою Визвольного руху. Красівський – учитель Романа Коваля, тож не дивно, що подорож почали ми саме з Витвиці.
Вчителька та екскурсовод музею Зеновія Красівського Наталія Волковецька охоче вводить нас в історію села. Витвиця виникла в ХІV ст., була королівською, тобто державною, власністю, не знала панщини, а жителі, – переважно дрібна українська шляхта, відзначались великим потягом до освіти.
Музей цей заснований Ольгою Витвицькою, яка дбайливо опікувалась посмертною долею Зеновія Красівського. Звертаємо увагу, що в експозиції музею є й книги Історичного клубу “Холодний Яр”, – “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського (1996 року видання), “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”. Роман Коваль дарує музеєві нове видання “Невольницьких плачів”, уже 2007 року випуску, і висловлює думку про необхідність видати фотоальбом – адже в колекції музею стільки унікальних фотографій! З них, може, 15 – 20 % було оприлюднено... Виникає й думка написати до ювілею і видати монографію про життя і творчість Зеновія Красівського, адже зібрано та опубліковано у різних збірниках величезний матеріал. От би об’єднати все це у вигляді повісті про його життєвий шлях! Тим більше, що наступного року Красівському виповнилося б вісімдесят! Цю подію треба належно відмітити!
З цими думками їдемо в Долину, до голови районної ради Василя Романюка. Він записує наші пропозиції (серед них і прохання взяти витвицький музей на державне утримання), дякує і ділиться своїми міркуваннями – вже як організатор майбутніх вшанувань...
Минуло небагато часу і ми вже в Отинії. Тут кожен пишається сподвижником Богдана Хмельницького полковником Семеном Височаном. Саме він перетворив Отинію на центр антипольського повстання. Збереглась і милує око діюча дерев’яна церква Пресвятої Трійці ХVІІ ст., в якій, за переказами, Височан дав клятву на боротьбу проти окупантів. Ось і пам’ятник козацькому полководцю у вигляді бронзового погруддя. До нього ми поклали букет квітів. Поряд із бронзовим Височаном зустрічаємось із селищним головою Богданом Тимчишиним, депутатами Коломийської районної ради Володимиром Змагою, Ігорем Михайлишиним, а також Михайлом Хавлюком, організатором нашої зустрічі, автором змістовної статті про Семена Височана, яку невдовзі прочитають передплатники “Незборимої нації”.
А в актовому залі селищної ради нас уже чекають членкині отинійського осередку Союзу українок на чолі із славною Стефанією Данилець. Трохи розповідаємо про себе, відтак презентуємо свої книги...
Ввечері здійснюємо чудову прогулянку зеленими Карпатами в машині о. декана Богдана Іванюка, двоюрідного брата Богдана Легоняка, який вершить добрі діла на Холодноярщині. Яремча, Татарів, Буковель... Обабіч гостинця й віддалік – казково гарні котеджі, ресторани, розважальні заклади, одна від одної красивіші церкви-писанки. Вирівнюються, де можна і треба, коліна доріг, самі дороги вкриваються товстим асфальтовим кожухом. Укріплюються кам’яними стінами схили й береги стрімких гірських потоків і річок. Прокладаються інженерні комунікації. Одним словом, створюється сучасна інфраструктура для перетворення цієї частини Карпат на рай для туристів. Гуцули вигідно продають частину своєї земельної посілості, а за отримані гроші будують красені-котеджі. Чимало з тих, які подалися на заробітки по закордонах, повертаються, а нових охочих поїхати туди різко поменшало.
Ось і Буковель, затиснутий стрімкими горами, укритими смерековими лісами. Густо пахне хвоєю, живицею, і аж хочеться вкраяти приємного запаху, аби привезти додому. Природну карпатську красу все рясніше доповнює краса рукотворна – будівлі в гуцульському стилі. У них не раз зупинявся Президент України Віктор Ющенко, гостювали високі особи з інших держав. Прорубані в густому лісі на схилах гір широкі коридори ведуть угору електричні підйомники для зимових відпочивальників.
На зворотному шляху отець-декан оповідає про реліктові залишки дохристиянських звичаїв гуцулів. Скажімо, ще й нині є люди, які дотримуються чи дотримувались донедавна свята під назвою “Громове” – в цей день не працюють, бо “може грім забити”. Не працюють вони і на “Калічку” – бо “можна скалічитись”, і на “Утопленика” – бо “можна втопитись”, і на “Палія” – бо “може хата згоріти”. Як і колись, у надвечір’я перед святом Купала вся молодь висипає із села в ліс. Палять ватру, скачуть через полум’я, танцюють, співають, бавляться за стародавніми звичаями і традиціями, освідчуються в коханні, а деякі дівчата не проти позбутися в Купальську ніч свого вінця. Тоді в горах немов оживають тіні забутих предків і цілу ніч гостюють серед живих.
Отець Богдан Іванюк знайомить нас у с. Дора зі своїми товаришами – священиками-“косилівцями”. Вони прочитали нам цілу лекцію про діяльність підпільної греко-католицької церкви у цьому краю.
Вранці разом з о. Богданом їдемо у Делятин вшанувати могилу команданта пробоєвого Гуцульського куреню, сотника УГА Гриця Голинського (1895 – 1941), а тоді на Шевелівку – до братської могили 18 січових стрільців. Любомир Хамуляк скрізь запалює свічки. На жаль, не вдалося нам знайти у Надвірній могили вояка УПА Мирона Свідрука, про якого у травні писала “Незборима нація”.
Попрощавшись з гостинним панотцем, вирушили на Франківськ, на його північно-західну околицю. Тут, у Дем’яновому Лазі, ми взяли участь у відкритті пам’ятника відомому бардові Тризубому Стасу – Станіславові Щербатих (1948 – 2007). Вклонилися й художнику Опанасові Заливасі, похованому поруч, а також п’ятьом великим могилам з останками 524 жертв НКВД, перепохованих 29 жовтня 1989 р. у присутності сотень тисяч людей.
Після поминального обіду, організованого вдовою Стаса Марією та його сином Володимиром, вирушаємо на екскурсію центром Івано-Франківська. Відвідуємо могили усусусів та стрільців Галицької армії, а також місця вічного спочинку композитора Дениса Січинського; адвоката, віце-президента УНРади Лева Бачинського; лексикографа, укладача “Малорусько-німецького словника” Євгена Желехівського; Юзефи Дзвонковської, яку кохав Іван Франко.
Увечорі у приміщенні обласної філармонії відбувся вечір пам’яті Тризубого Стаса, в якому взяли участь відомі барди Ігор Жук, Ігор Якубовський, Сергій Мороз, Володимир Смотритель, Сергій Шишкін, Левко Бондар, Наталя Бучель та Петро Федорів. Представник влади під схвалення зали повідомив про рішення з наступного року проводити щорічний фестиваль авторської пісні імені Тризубого Стаса. Всім було і сумно, що його вже нема, і приємно, що барда продовжують шанувати за пісні, пересипані теплим гумором та їдкою сатирою. За спільною вечерею у фокусі загальної уваги опинились завзяті “коломийкові перегони” відомого краєзнавця Петра Арсенича та співачки Наталії Бучель. Перемога хилилася то до нього, то до неї, а в підсумку перемогла любов до рідного слова і пісні. Всі заходи цього дня організувала Марія Щербатих. Дякуємо їй за це! Організувала Марія і виїзд наступного дня на відкриття “Полонинського літа-2008” у с. Верхній Ясенів Верховинського району, посеред Чорногори. На найвищому з гірських хребтів, де привітно і суворо височіє Говерла, зауважуємо непоодинокі пасма снігу. А на схилі зеленої гори в мальовничому урочищі Запідку – веселий, гамірливий, багатоликий, киплячий водограй яскравих кольорів, засмаглих облич, гуцульських одягів, виробів з дерева, овечої вовни і шкіри, троїстих музик, танців, співів, жартів, зустрічей, знайомств, торгівлі жіночими прикрасами, вишиванками, сувенірами, а також бринзою і будзом з овечого молока, запалювання полонинської ватри, чаркування, приємного аромату хвої, запаху смерекового диму...
Ось погляд вихоплює вродливе личко ясенівської школярки Лариси Катеринчук. Вона з гордістю почепила собі на шию прабабусину зґарду – намисто з 12 австрійських срібних талярів. Таку ж зґарду, але на 10 монет, бачимо і у статечної жінки Ганнусі Бодоряк із с. Зеленого Верховинського району. Не можемо не звернути уваги й на характерні типи гуцулів, з яких хоч тут же пиши портрет славетного народного героя з Гуцульщини Олекси Довбуша. Милуємось, радіємо з їхньої радості від збереження і передачі наступним поколінням неповторних предківських звичаїв і традицій, можливо, як ніде інде в Україні. А людський вир продовжує кипіти-нуртувати. Це було свято, яке довго не забудеться!
За кілька кілометрів від Верхнього Ясенова – Мекка галицької та наддніпрянської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століть. Село Криворівня над Чорним Черемошем! Ще здалеку бачимо відому зі світлин хату гуцульського ґазди, різьбяра, лікаря-самоука Василя Якіб’юка, в якій улітку впродовж 1906 – 1914 рр. відпочивав і працював Іван Франко. Тут його навідували Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Антін Крушельницький, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Іван Труш, польський письменник Станіслав Вінценз...
Старший науковий співробітник музею Івана Франка Микола Дзурак проводить нас кімнатами – тут жив господар, а тут – працював великий поет, а ось кімната Гната Хоткевича. Оглядаємо невеличкий стіл, за яким писав Іван Франко; стілець, на якому він сидів; ліжко, на якому спав; каламар, в який умокав перо. Директор дозволяє посидіти трошки за цим столом і на лаві, де сиділи Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь та інші великі українці, звичайно ж і Франко...
1993 року засвідчив повагу до нашого велета і Збігнєв Бжезінський, а ось перші два президенти незалежної України, хоч і проїжджали через Криворівню, не знайшли часу вступити до музею, бо “такі вони українці”, з гіркотою сказав директор. Навіть сумнозвісний В. Щербицький замість п’яти запланованих хвилин провів у музеї дві години.
Музей Франка – не єдиний меморіальний заклад у Криворівні. Є тут громадський літературно-меморіальний музей письменниці та художниці Параски Плитки, музей Михайла Грушевського, плебанія відомих священиків Бурачинських-Волянських, в якій гостював Яків Головацький, меморіальні місця, де стояли хати, в яких зупинялись Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, гуцульські хореографи Ярослав і Василина Чуперчуки, знімався кінофільм “Тіні забутих предків”. Оддалеки знаходиться важкодоступна гора Довбушанка з кам’яними Довбушевими Церквами і Коморами, у яких зимували опришки, низка інших...
Як обійтись у таку гарячу днину без купання в Чорному Черемоші?! Особливе ж задоволення відчуваємо від купання у верховинському “джакузі” для вибивання нових вовняних килимів на присілку Устє-1 Грушівці. Господар Петро Кіщук пустив воду з гірського потічка у довге корито, звідки вона круто падає у вертикальний бетонний квадратний мішок без накриття і з потужною киплячою силою виривається назовні. Враження сильні і радісні!
Роман Коваль дякує господареві книгою “Тернистий шлях кубанця Проходи” і ми їдемо далі. Одразу за Криворівнею – “Жаб’є, гуцульська столиця”, як назвав мальовниче містечко, нині районний центр Верховину, Іван Франко. На пагорбі – музей Гуцульщини, поряд – кам’яне погруддя поетові. Сонце поволі котиться за гори. Через Ворохту, мальовниче містечко-вулицю, де Чорногора мовби розсунулась, попід давнім високим аркоподібним залізничним мостом прямуємо в с. Татарів, до відпочинкової “резиденції” мецената, головного лікаря Івано-Франківської міської лікарні № 1 Євгена Романишина і його дружини Люби. Того недільного дня, крім нас, у них гостили їхні діти і онуки, ректор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Іван Остафійчук із дружиною Оленою, декан факультету математики та інформатики університету Володимир Пилипів із дружиною Оленою. За вечерою дискутуємо, інколи не менш палко, як у нашому парламенті. А тем для розмов – хоч греблю гати, і головна – подальший шлях України.
Ранок – панок. Щиро дякуємо подружжю Романишиним за гостинність, і знову в дорогу. Кривопільський перевал висотою 1013 метрів на межі Верховинського району і невипадкова зустріч із завідувачем аграрного господарства “Полонина Костриця”, хвацьким фірманом Миколою Боєчком. Уявляєте: Боєчко, себто малий бойко, і серед гуцулів? Їде в с. Волову кувати коней. Запрошує до себе на полонину погостювати. Нижче розкинулось Кривопілля з таким же коренем у назві, як і Криворівня. Звертаємо увагу на пам’ятну таблицю на будинку школи педагогові, авторові шкільних підручників, праць і статей з педагогіки Богданові Заклинському (1886 – 1946), який у цьому селі працював, заснував читальню “Просвіти” і школу. До вшанування його імені доклала рук молода енергійна директорка школи Лілія Стефурак. Роман Коваль дарує для школярів книгу “50 пісень Віктора Лісовола” з побажанням, щоб гуцули вивчали козацькі пісні і щоб пісні ці летіли вище карпатських гір.
Другу частину дня витрачаємо на відвідання кам’яної баби Безульки, по-іншому – Довбушевої голови в с. Снідавці межи двома хребтами гір. Залишивши авто, чимчикуємо, подекуди босяка. Розпитуємо у гуцулів дорогу. Врешті-решт дістаємось до потрібного місця в урочищі Яворів, де в 1944 р. діяла старшинська школа УПА. Віднедавна поширились розмови про це кам’яне диво природи як про язичницьке капище. Багатими враженнями дня ділимося ввечері із сім’єю Богдана і Світлани Чайківських у Косові, гостинними родичами Любомира Хамуляка.
Вранці ми вже у Коломиї. З центральної районної лікарні Роман Коваль “викрадає” живу легенду УПА – сотенного Мирослава Симчича-“Кривоноса”. Спочатку заїжджаємо до нього на коломийську квартиру. Однокімнатна. Темна. Сирувата. І все ж добре, що міська влада дала й таку..
У січні 2008 р. в Коломиї відкрили пам’ятник борцям за волю України. Прообразом повстанця послужив він, сотенний “Кривоніс”. Хто відмовиться зробити світлину з Мирославом Симчичем біля пам’ятника, на якому він вирубаний у камені молодим?!
З Коломиї їдемо до с. Рушір, на місце знаменитого бою сотні УПА під командуванням “Кривоноса”. 15 січня 1945 р. неподалік села повстанці під керівництвом Мирослава Симчича зробили засідку, в яку потрапив батальйон НКВД, що поспішав у Космач. Заблокували червоних катів у “кам’яному мішку”, повстанці висікли його з кулеметів, автоматів, рушниць та мінометів. Вихід для енкаведистів сотенний “Кривоніс”  залишив тільки один – у небо. Рушірський бій в історії УПА став класичним, а для його керівника – коронним.

(продовження в наступному числі)

Роман ПАСТУХ,
член Національної спілки письменників України
Косівщина – Дрогобич

1 липня 2008 р., забравши з коломийської лікарні Мирослава Симчича, стареньким “Фольцвагеном-Джетта” ми вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч од нього розповідав про той бій добродій Мирослав, а на задньому сидінні ми з Романом Пастухом слухали і нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД і лише у двох противники розходилися, хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
В одному з боїв, 15 січня 1945 р., під селом Рушір, що неподалік Космача, сотня під його командуванням (212 – 220 стрільців) розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Встиг лише прикинути, що загиблих було близько 200 осіб. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – злобно шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 челавєк. І 50 ещьо у госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєґо атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката одповіла рішуче:
–  Только висшая мєра, только висшая...

– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – розмірковував вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші і погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся. Хужого чоловіка за москаля у світі нема.
– А поляки? – запитав я.
– Поляк – такий же як і москаль... тільки слабший, – відповів, трохи подумавши, ветеран.
Тим часом ми в’їхали у село Стопчатів.
– Он там була хата Василя Павличка, – показав рукою праворуч Мирослав Симчич і почав згадувати як 1948 року зустрічав там Свят-вечір. У батька якраз гостював синок – студент Дмитро. Він прочитав нам кілька своїх віршів. Ми, вояки УПА, раділи. “Ось росте новий Франко”, – з гордістю думав я, спостерігаючи за Дмитром Павличком...
Вдруге з поезією стопчатівського поета вояк познайомився вже в таборі. Сталося це так. Один з Мирославових товаришів по неволі отримав з дому посилку, а в ній, серед іншого, шматок сала, загорнутого в газету.
– Хто до сала, а я до газети кинувся, – розповідав Симчич. – А там... А там вірш Павличка “Я син простого лісоруба”.

Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Мені всміхалась доля люба
У сяєві Кремлівських зір...

– Недаремно хтось загорнув сало в ту газету, – сказав пан Мирослав, – щоб знали як “виріс” Павличко. “Господи, – подумав я, – я сидів у твого тата на лавці, чого ж я тебе не вдушив?!”
У 1990-х рр. вояк і зрадник зустрілися знову. Павличко сумно “признався”, що свого часу зробив “великі помилки”. Не вистачило волі цьому еквілібристу визнати, що він не помилки робив, а злочини коїв проти свого народу. 
Ось ще кілька смердючих його рядків:

Як добре, що на світі є Москва,
Моя земля, столиця і надія!
............................................
Тож не вдалось огидливим ізгоям
Вас отруїти жовто-синім гноєм...

Напевно, в душі Павличко був українським патріотом, але, щоб зберегти життя, почав оспівувати завойовників, проти яких запекло боролися земляки, і серед них – славний Мирослав Симчич. Може, і проти волі писав Павличко антиукраїнські вірші, але ж як старався! Його ж ніхто не змушував писати про наші національні барви як про “жовто-синій гній”. Зі шкури ліз Дмитрик, поборюючи борців за волю України – і мертвих, і живих, і ненародженних...
Саме через зраду, яку поет сором’язливо назвав помилками, він безбідно жив, коли “ізгой“ Мирослав Симчич 32 з половиною роки карався у російських тюрмах і таборах. Але найдивовижніше стало вже за часів Самостійної України – не Мирослава Симчича визнала держава Героєм України, а... Павличка. Напевно, у того, хто підписував указ про присвоєння Павличкові звання Героя України, Бог відібрав і совість, і розум. Але не чорний гумор...
“Гарний” приклад для інших! Зраджуй і перспектива забезпечена!
І ті напоять, і ці нагодують!
Таких успішних запроданців у нашій державі вистачає. Вони і далі жирують, а сотенний “Кривоніс”, до слова, отримує пенсію в 400 грн плюс 95 грн доплати з обласного бюджету. Звичайно, козак не жаліється і радіє кожному дню, який вдається прожити для України.
Та все ж за державу образливо...

Роман КОВАЛЬ
Косівщина – Київ

“Долі жіночі”

1 серпня 1968 р. відійшла у вічність св. пам. Тамара Петрів – вдова по генералові Армії УНР Всеволо­дові Петріву.
Коли згадуємо це ім’я, з пам’яти мимоволі виринає 1917 рік, золотий чар відродження України, перед очима мимоволі стають постаті великих со­ток українських дівчат, що овіяні цим чаром весни 1917 року, вже з пер­ших днів Української національної ре­волюції, а то ще й перед нею, стали у лави борців за незалежність України і виконували найнебезпечнішу революцій­ну роботу. До них належала і св. пам. Тамара Петрів.
Тамара Петрів народилася в 1896 р. в м. Житомирі. Її батько, Василь Вікторовський, учитель середніх шкіл, про якого одні поблажливо говорили: “нєісправний українофіл”, а інші злоб­но – “заядлий мазєпінєц”, був свідомим українцем. Також і мама, що походила із старого священичого роду, який 300 років утримався на одній і тій самій парафії у м. Полонному на Волині.
Закінчивши гімназію, Тамара Пе­трів вступила на природничий відділ фізико-математичного факультету Ви­щих жіночих курсів у Києві. Поруч із наукою вона ретельно відвідувала український клуб “Родина”, де мала нагоду зустрічатися з багатьма визнач­ними представниками українського громадянства, [такими] як Єфремов, Ніковський, Олесь, Вороний, Стешенко, Старицька-Черняхівська та інші. Співала у студент­ському хорі під керівництвом О. Кошиця, який у ті часи був також легальним осередком українського життя.
Ще в дореволюційні роки виконувала Тамара Петрів і деяку підпільну робо­ту, розповсюджуючи нелегальну соціялістичну літературу, хоч до партії не належала і не поділяла її поглядів, а діяла просто з молодечого завзяття і тому, що то була українська справа. “Безтурботно помахуючи муфтою, – писала св. пам. Тамара Петрів в одно­му з листів до нас, – що була напов­нена одержаними з-за кордону, друко­ваними на тонесенькому папері, брошу­рами, як “Самостійна Україна – не соціалістичне гасло”, або чимсь іншим, я йшла вулицями Києва, часом із якимсь незрозумілим геройством підходячи до поліцая та запитуючи його про якусь добре відому мені вулицю. З вибухом революції все це змінило­ся...”
“На стіні моєї скромної студент­ської кімнати висить плакат, – читає­мо в оповіданні Тамари Петрів “Ве­сна 1917 року в Києві” (Бюлетень СБУВ. – Ч. 12. – 1962), – на цьому плякаті, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими променями напис – “Україна є, була і буде!”. Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу”.
“Де поділося розмірене студент­ське життя: лекції, зачоти (заліки. – Ред.), іспити, пра­ця в лябораторії, вечірки, театр? Це все таке нецікаве тепер і зовсім не­важне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увій­шла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найрізноманітніших доручень і завдань...”
Літом 1917 року на бажання бать­ків, що боялись розлучитись із нею в непевні революційні часи, св. пам. Та­мара Петрів залишає Київ і переїздить до Житомира. Тут працює вона в Ін­формаційному бюрі губерніяльного відділу Центральної Ради, а також як секретар відділу позашкільної освіти в комісаріяті освіти.
У 1918 році, в часі перебування українського уряду в Кам’янці-Поділь­ському, працює вона як секретар пер­сонального відділу Міністерства внутрішніх справ. “Восени 1919 року як урядовець міністерства була евакуйована до Польщі та інтернована в м. Ланцут. Весною 1920 року, повернув­шись в Україну, в м. Винниці одружилась з Генерального штабу генералом (тоді полковником) В. Петрівим, якого внедовзі було призначено на становище начальника залоги Кам’янця-Подільського.
Літо 1920 року св. пам. Тамара Петрів, разом з генералом провела в Ставці Головного отамана (Станіс­лавів, Отинія, Маневичі, Надвірна, Делятин). Ще раз на короткий час повер­нулась в Україну і залишила її на­завжди.
Скитальщина... Ченстохова – табір Страдом, Каліш, від 1923 року – Че­хія, куди був запрошений генерал В. Петрів на становище професора історії Українського війська в Педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. У Подєбрадах Тамара Петрів кін­чає Українську господарську академію з титулом інженера-економіста, де тільки може, працює заробітково, а одночасно бере активну участь у житті багатьох українських організа­цій: була незмінним членом управи Союзу українок, хору Платониди Щуровської-Росіневич, чеського Товариства “Гла­гол”, Пластприяту, опікункою гуртка юначок “Червона Калина” і т. ін.
У 1938 р. родина Петрівих пе­реїхала на Карпатську Україну, куди було запрошено генерала Петріва до професорського складу гімназії у Хусті. З приходом мадярів генерала бу­ло ув’язнено і великого труду коштувало, щоб добитись його звільнення. У м. Брні на Моравах, що тоді вже було під німецькою окупацією, генерал пра­цював на фабриці зброї, вона – у кра­вецькій робітні, а син Святослав продовжував свою освіту. У 1945 р. родина Петрівих пе­ренеслася до Авґсбурґу в Німеччині.
Авґсбурґ, що став незабаром місцем осідку Центрального представництва української еміграції в Німеччині, де постала Українська національна рада і перебував уряд УНР і де буйним кві­том розквітло українське національно-громадське життя, дав родині Пет­рівих не одну нагоду і не в одній ді­лянці використати свій життєвий дос­від і знання та виявити добру волю до громадської праці.
З постанням Українського національно-державного союзу св. пам. Тамара Петрів стає не­змінним секретарем його управи в Авгсбурзі. У 1950 р. після смерти генерала Тамара Петрів із сином Святославом переїздить до Бостону в США, де очо­лює місцевий відділ УНДС і в міру своїх сил та можливостей працює на громадському полі.
1 серпня 1968 р. смерть пе­рервала нитку її життя. Відійшла у Вічність, виконавши свій обов’язок пе­ред Батьківщиною до кінця. Ціле своє життя носила у своєму серці, як і ко­лись, оте антивалуєвське – “Україна є, була і буде”, яке поставила перед со­бою півстоліття тому, як дороговказ для своєї праці і своїх прагнень.
Вічна Їй пам’ять!

І. ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Липовецький І. Тамара Петрів // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Січень – березень. – Ч. 23 (42). – С. 18 – 20.

“Діти Української революції”

1917 рік. Київ п’яний весною і свободою. На збігу Хрещатика і Васильківської вулиці – мітинг. Принагідний чи урядовий “оратель” барвистими жмутками кидає свої свобідні думки у барвисту юрбу. Його обличчя натхнене, очі задивлені у прозору блакить київського неба, здається, що вони там бачать образ нової чудової й свобідної Росії, про яку йде мова. “Оратель” модулює голос на пійомозо і мережить казку нового, велич­ного і щасливого життя. Раптом радісно-побожний вираз його обличчя міняється, як темна ніч, і замогильний голос віщує: “І ето всьо заберут у нас нємци!”. Юрба затихла, чути лише боязкий лускіт насіння. “Заберут, єслі ми будем терпєть у себя немецкую агентуру – Центральную Раду!” – фуріозо кінчає промову “ора­тель”.
Він хвилину насолоджується німою мовчанкою юрби і збирається кинути якийсь лозунг на вдячний ґрунт. Але цілий ефект зіпсував чийсь басовий голос, що несподівано ревнув: “Брехня!”. Навколо влас­ника того голосу, старого унтера з українською відзнакою на кашкеті, зчинилася метушня. Чийсь голос кричав: “Граждане, нельзя нарушать революціонной етіки”, але не було ради, – нефортунного опозиціонера обступили баби, як тічка голодних вовків. У цей критичний для нього мент, з’являється підмога – восьмеро молодих хлоп’ят в уніформах ріжних шкіл оточує його колом і відважно наставляє кулаки проти розюшених ковбасниць. Відступаючи, зникають у широкому подвір’ї дому ч. 23 на Ва­сильківській вулиці. Восьмеро хлоп’ят не пішли на другий день до шкіл, залишилися козачатами 4-ї сотні Першого запасового українського полку.
Двадцять літ минуло від соняшної весни 1917 року, і годі вповні представити, як, ріс і ширився внутрішній світ козачат, коли вони гордо маршерували під жовто-блакитними прапорами по вулицях Київа та якою музикою бринів дзвін Софії, коли зустрічав карні лави піонерів Української армії на площі перед Богданом. Життя їм не щадило прикрощів, мобілізовані парубійки, що мали свій питомий хуторянський счіт понять, їдовито посміхалися над ними, вкладаючи у вираз “доброволець” вели­кий відсоток презирства. На вулицях Київа на вигляд їхніх відзнак за ними плювалися і тюкали. А це в молодих, ще не загарто­ваних, душах відбило один рефлекс – треба робити другу революцію, щоб вичистити Київ від чужинців.
Коли вночі Полуботківці “обеззброїли” 1-й Запасовий український полк і вирушили із Грушок добувати Київ, козачата, як один, тихцем майнули за ними. Витримали пробу під “Арсеналом”. Зробили рево­люцію. Стояли на вартах біля ріжних військових складів і посилали в думці один одному: “Київ наш!..”
А потім – терни, але розчарувань не було. На другий день на муштрі ніхто не знав, що Федосенко має рану в руці – виявилось, коли не міг зробити “на плече”.
Васьківський, Гордій К. та Ждан прийшли до сотні через три дні, обідрані і з підбитими очима. При відвороті з Київа їх забули зняти з варти, а вони, не знаючи про те, стояли, поки не попали в гостину до Оберучева... Повтікали.
У жнива як піші розвідчики їхали з Богданівцями на фронт. Київ проводив їх сальвами кирасирів з Кадетського гаю.
Вернулись ще до Київа, бачили його нашим і кривавились далі, зростаючи ду­хом на широких просторах України, міря­ючись із ворогами.
Минали дні, місяці, роки. Слава Украї­нської зброї чергувалася із трагедією під Крутами, Базаром і по цілій Україні, але місця для розпуки не було в рядах козацтва. Козачата 4-ї сотні і багатьох инших сотень, безвусі й вусаті, гинули, їх заступали нові, підхоплювали жовто-блакитний стяг і вперто простували до мети. Козачат гнала на смерть і страждання Ідея, велика Ідея незалежности Українсько­го народу. Сьогодня по двадцяти роках відродження Української армії серед Українського народу не знайдеться оди­ниці, щоб не відчула владного голосу тієї Ідеї у своїй душі.
Київ буде наш!

Ю. ГНАТЮК

Гнатюк Ю. Козачата 4-ї сотні // Гуртуймося. Трьохмісячний журнал військово-громадської думки. – Софія, 1937. – Квітень – грудень. – Ч. 2 – 3 (XX – XXI). – С. 24, 25.

5 липня мені пощастило взяти участь у відкритті меморіальної дошки з нагоди 130-річчя від дня народження кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка. Я приїхав у складі делегації, яку організував керівник фонду Гната Хоткевича Кость Черемський. Були в ній кобзарі з Харкова, Переяслава-Хмельницького, Канева, Торонто, а ще радник голови Харківської обласної державної адміністрації.
Народився Іван Іовович 7 липня 1878 р. в Мурафі, яка тоді належала до Богодухівського повіту Харківської губернії. У дитинстві перехворів на віспу і втратив зір. Навчався кобзарській справі в Павла Гащенка. Великий вплив на бандуриста мали Опанас Сластіон і Гнат Хоткевич, разом з яким 1902 року Іван Кучеренко склав думу про тяжке життя кобзарів.
1908 року Микола Лисенко запросив сліпого кобзаря викладати у Київській музично-драматичній школі. У своєму репертуарі Іван Кучеренко мав понад 300 пісень, із них – вісім дум, зокрема таких: “Олексій Попович“, “Дума про плач невільників”, “Хмельницький і Барабаш”, “Про смерть Хмельницького”.
Кучеренко-Кучугура – автор відомої пісні “На високій дуже кручі” (на смерть Тараса Шевченка). Окрім того, Іван Іовович був майстром бандур. Мав багато учнів, серед них і Василь Ємець, який став згодом бандуристом-віртуозом.
Іван Іовович одружився на сестрі свого вчителя Павла Гащенка. Діти Кучеренка-Кучугури у 1920-х рр. виступали разом ним.
8 листопада 1937 р. особлива трійка постановила розстріляти українського митця. Причини такого рішення кати з’ясували лаконічно – підсудний є кобзарем. Що казати, – переконлива причина для смертного присуду!
24 листопада вирок було виконано. Тіло вкинули у братську могилу на польському кладовищі Харкова.
Встановили пам’ятну дошку на сільській школі в селищі Мурафі, тепер Краснокутського району Харківської області. Освятив її панотець УАПЦ Павло.
Місцевих жителів на урочистості було менше, ніж приїжджих.
Погода сприяла. Злива пішла за кілька хвилин після закінчення вшанувань.

Олександр ЗУБАРЄВ
Мурафа – Харків

На світлині (зліва направо) – Самсон Веселий, Петро Древченко, Іван Кучеренко, Олександр Гамалія, Павло Гащенко

З книги “Тернистий шлях кубанця Проходи”

Російські армії рухалися на захід “не тільки з боєм, але й з грабунком”, – свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок “не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої”, – писав він.
Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й “про винищення української Галичини та її церкви”. Доказом цього були “не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова”, – зазначав Мортир Галин.
Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала “порядкувати”. Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.
Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.
При військових штабах існували так звані “цивільні авангарди” – переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і “вишукувати тих, кого тут прозивали українцями”.
Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів “брошури-доносу”. В ній повідомлялося, що “в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме – це ті, які називають себе українцями... і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний... зобов’язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії”.
Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, “с рускім размахом”. “Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. – Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)”. В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі “вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом”. Як вороння налетіло московських попів. “Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів”. На посадах поліцейських справників “опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники”. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.
Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено...

Роман КОВАЛЬ

“Згадаємо”

Хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Петро Запорожець народився 26 серпня 1895 р. в Ладижині (тепер Вінницької області). Закінчив Ладижинську двокласну міністерську школу. 1910 року поїхав в Одесу продовжувати навчання. 1915 року був мобілізований до російського війська. Повернувшись 1917 року додому, взявся піднімати національну свідомість земляків. “Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію”.
1918 року навчався на курсах українських старшин у Києві – очевидно, в Інструкторській школі старшин. У складі 1-го Сірого полку Сірої дивізії взяв участь у антигетьманському повстанні. У березні 1919 року короткий час був комендантом Володарська-Волинського. Тієї ж весни Петро Запорожець – уже організатор Гайсинської охоронної сотні, яка билася проти більшовиків і денікінців. Навесні 1920 р. оперував на чолі повстанського відділу в районі Ладижина.
Восени 1920 року Запорожець емігрував до Румунії, а звідти до ЧСР. 1924 року вступив до Української господарської академії на агрономічно-лісовий факультет (Подєбради). 1929 року здобув диплом інженера. Невдовзі виїхав у США. Мешкав у Чикаго та Детройті. Працював на автомобільній фабриці Форда. Посідав керівні посади у гетьманському русі.
Помер 31 жовтня 1963 р. у Детройті.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ