Історичний клуб “Холодний Яр” щороку організовує цікаві поїздки рідним краєм. На цей раз шлях проліг на Прикарпаття. Члени клубу Роман Коваль і Любомир Хамуляк запросили до гурту і мене.
Перша зупинка – на бойківській Івано-Франківщині, у Витвиці. Це село дало Україні незламної сили духу діяча, поета, довголітнього політв’язня совєтських концтаборів і “психушок” Зеновія Красівського (1929 – 1991). Ще за життя він став легендою Визвольного руху. Красівський – учитель Романа Коваля, тож не дивно, що подорож почали ми саме з Витвиці.
Вчителька та екскурсовод музею Зеновія Красівського Наталія Волковецька охоче вводить нас в історію села. Витвиця виникла в ХІV ст., була королівською, тобто державною, власністю, не знала панщини, а жителі, – переважно дрібна українська шляхта, відзначались великим потягом до освіти.
Музей цей заснований Ольгою Витвицькою, яка дбайливо опікувалась посмертною долею Зеновія Красівського. Звертаємо увагу, що в експозиції музею є й книги Історичного клубу “Холодний Яр”, – “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського (1996 року видання), “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”. Роман Коваль дарує музеєві нове видання “Невольницьких плачів”, уже 2007 року випуску, і висловлює думку про необхідність видати фотоальбом – адже в колекції музею стільки унікальних фотографій! З них, може, 15 – 20 % було оприлюднено... Виникає й думка написати до ювілею і видати монографію про життя і творчість Зеновія Красівського, адже зібрано та опубліковано у різних збірниках величезний матеріал. От би об’єднати все це у вигляді повісті про його життєвий шлях! Тим більше, що наступного року Красівському виповнилося б вісімдесят! Цю подію треба належно відмітити!
З цими думками їдемо в Долину, до голови районної ради Василя Романюка. Він записує наші пропозиції (серед них і прохання взяти витвицький музей на державне утримання), дякує і ділиться своїми міркуваннями – вже як організатор майбутніх вшанувань...
Минуло небагато часу і ми вже в Отинії. Тут кожен пишається сподвижником Богдана Хмельницького полковником Семеном Височаном. Саме він перетворив Отинію на центр антипольського повстання. Збереглась і милує око діюча дерев’яна церква Пресвятої Трійці ХVІІ ст., в якій, за переказами, Височан дав клятву на боротьбу проти окупантів. Ось і пам’ятник козацькому полководцю у вигляді бронзового погруддя. До нього ми поклали букет квітів. Поряд із бронзовим Височаном зустрічаємось із селищним головою Богданом Тимчишиним, депутатами Коломийської районної ради Володимиром Змагою, Ігорем Михайлишиним, а також Михайлом Хавлюком, організатором нашої зустрічі, автором змістовної статті про Семена Височана, яку невдовзі прочитають передплатники “Незборимої нації”.
А в актовому залі селищної ради нас уже чекають членкині отинійського осередку Союзу українок на чолі із славною Стефанією Данилець. Трохи розповідаємо про себе, відтак презентуємо свої книги...
Ввечері здійснюємо чудову прогулянку зеленими Карпатами в машині о. декана Богдана Іванюка, двоюрідного брата Богдана Легоняка, який вершить добрі діла на Холодноярщині. Яремча, Татарів, Буковель... Обабіч гостинця й віддалік – казково гарні котеджі, ресторани, розважальні заклади, одна від одної красивіші церкви-писанки. Вирівнюються, де можна і треба, коліна доріг, самі дороги вкриваються товстим асфальтовим кожухом. Укріплюються кам’яними стінами схили й береги стрімких гірських потоків і річок. Прокладаються інженерні комунікації. Одним словом, створюється сучасна інфраструктура для перетворення цієї частини Карпат на рай для туристів. Гуцули вигідно продають частину своєї земельної посілості, а за отримані гроші будують красені-котеджі. Чимало з тих, які подалися на заробітки по закордонах, повертаються, а нових охочих поїхати туди різко поменшало.
Ось і Буковель, затиснутий стрімкими горами, укритими смерековими лісами. Густо пахне хвоєю, живицею, і аж хочеться вкраяти приємного запаху, аби привезти додому. Природну карпатську красу все рясніше доповнює краса рукотворна – будівлі в гуцульському стилі. У них не раз зупинявся Президент України Віктор Ющенко, гостювали високі особи з інших держав. Прорубані в густому лісі на схилах гір широкі коридори ведуть угору електричні підйомники для зимових відпочивальників.
На зворотному шляху отець-декан оповідає про реліктові залишки дохристиянських звичаїв гуцулів. Скажімо, ще й нині є люди, які дотримуються чи дотримувались донедавна свята під назвою “Громове” – в цей день не працюють, бо “може грім забити”. Не працюють вони і на “Калічку” – бо “можна скалічитись”, і на “Утопленика” – бо “можна втопитись”, і на “Палія” – бо “може хата згоріти”. Як і колись, у надвечір’я перед святом Купала вся молодь висипає із села в ліс. Палять ватру, скачуть через полум’я, танцюють, співають, бавляться за стародавніми звичаями і традиціями, освідчуються в коханні, а деякі дівчата не проти позбутися в Купальську ніч свого вінця. Тоді в горах немов оживають тіні забутих предків і цілу ніч гостюють серед живих.
Отець Богдан Іванюк знайомить нас у с. Дора зі своїми товаришами – священиками-“косилівцями”. Вони прочитали нам цілу лекцію про діяльність підпільної греко-католицької церкви у цьому краю.
Вранці разом з о. Богданом їдемо у Делятин вшанувати могилу команданта пробоєвого Гуцульського куреню, сотника УГА Гриця Голинського (1895 – 1941), а тоді на Шевелівку – до братської могили 18 січових стрільців. Любомир Хамуляк скрізь запалює свічки. На жаль, не вдалося нам знайти у Надвірній могили вояка УПА Мирона Свідрука, про якого у травні писала “Незборима нація”.
Попрощавшись з гостинним панотцем, вирушили на Франківськ, на його північно-західну околицю. Тут, у Дем’яновому Лазі, ми взяли участь у відкритті пам’ятника відомому бардові Тризубому Стасу – Станіславові Щербатих (1948 – 2007). Вклонилися й художнику Опанасові Заливасі, похованому поруч, а також п’ятьом великим могилам з останками 524 жертв НКВД, перепохованих 29 жовтня 1989 р. у присутності сотень тисяч людей.
Після поминального обіду, організованого вдовою Стаса Марією та його сином Володимиром, вирушаємо на екскурсію центром Івано-Франківська. Відвідуємо могили усусусів та стрільців Галицької армії, а також місця вічного спочинку композитора Дениса Січинського; адвоката, віце-президента УНРади Лева Бачинського; лексикографа, укладача “Малорусько-німецького словника” Євгена Желехівського; Юзефи Дзвонковської, яку кохав Іван Франко.
Увечорі у приміщенні обласної філармонії відбувся вечір пам’яті Тризубого Стаса, в якому взяли участь відомі барди Ігор Жук, Ігор Якубовський, Сергій Мороз, Володимир Смотритель, Сергій Шишкін, Левко Бондар, Наталя Бучель та Петро Федорів. Представник влади під схвалення зали повідомив про рішення з наступного року проводити щорічний фестиваль авторської пісні імені Тризубого Стаса. Всім було і сумно, що його вже нема, і приємно, що барда продовжують шанувати за пісні, пересипані теплим гумором та їдкою сатирою. За спільною вечерею у фокусі загальної уваги опинились завзяті “коломийкові перегони” відомого краєзнавця Петра Арсенича та співачки Наталії Бучель. Перемога хилилася то до нього, то до неї, а в підсумку перемогла любов до рідного слова і пісні. Всі заходи цього дня організувала Марія Щербатих. Дякуємо їй за це! Організувала Марія і виїзд наступного дня на відкриття “Полонинського літа-2008” у с. Верхній Ясенів Верховинського району, посеред Чорногори. На найвищому з гірських хребтів, де привітно і суворо височіє Говерла, зауважуємо непоодинокі пасма снігу. А на схилі зеленої гори в мальовничому урочищі Запідку – веселий, гамірливий, багатоликий, киплячий водограй яскравих кольорів, засмаглих облич, гуцульських одягів, виробів з дерева, овечої вовни і шкіри, троїстих музик, танців, співів, жартів, зустрічей, знайомств, торгівлі жіночими прикрасами, вишиванками, сувенірами, а також бринзою і будзом з овечого молока, запалювання полонинської ватри, чаркування, приємного аромату хвої, запаху смерекового диму...
Ось погляд вихоплює вродливе личко ясенівської школярки Лариси Катеринчук. Вона з гордістю почепила собі на шию прабабусину зґарду – намисто з 12 австрійських срібних талярів. Таку ж зґарду, але на 10 монет, бачимо і у статечної жінки Ганнусі Бодоряк із с. Зеленого Верховинського району. Не можемо не звернути уваги й на характерні типи гуцулів, з яких хоч тут же пиши портрет славетного народного героя з Гуцульщини Олекси Довбуша. Милуємось, радіємо з їхньої радості від збереження і передачі наступним поколінням неповторних предківських звичаїв і традицій, можливо, як ніде інде в Україні. А людський вир продовжує кипіти-нуртувати. Це було свято, яке довго не забудеться!
За кілька кілометрів від Верхнього Ясенова – Мекка галицької та наддніпрянської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століть. Село Криворівня над Чорним Черемошем! Ще здалеку бачимо відому зі світлин хату гуцульського ґазди, різьбяра, лікаря-самоука Василя Якіб’юка, в якій улітку впродовж 1906 – 1914 рр. відпочивав і працював Іван Франко. Тут його навідували Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Антін Крушельницький, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Іван Труш, польський письменник Станіслав Вінценз...
Старший науковий співробітник музею Івана Франка Микола Дзурак проводить нас кімнатами – тут жив господар, а тут – працював великий поет, а ось кімната Гната Хоткевича. Оглядаємо невеличкий стіл, за яким писав Іван Франко; стілець, на якому він сидів; ліжко, на якому спав; каламар, в який умокав перо. Директор дозволяє посидіти трошки за цим столом і на лаві, де сиділи Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь та інші великі українці, звичайно ж і Франко...
1993 року засвідчив повагу до нашого велета і Збігнєв Бжезінський, а ось перші два президенти незалежної України, хоч і проїжджали через Криворівню, не знайшли часу вступити до музею, бо “такі вони українці”, з гіркотою сказав директор. Навіть сумнозвісний В. Щербицький замість п’яти запланованих хвилин провів у музеї дві години.
Музей Франка – не єдиний меморіальний заклад у Криворівні. Є тут громадський літературно-меморіальний музей письменниці та художниці Параски Плитки, музей Михайла Грушевського, плебанія відомих священиків Бурачинських-Волянських, в якій гостював Яків Головацький, меморіальні місця, де стояли хати, в яких зупинялись Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, гуцульські хореографи Ярослав і Василина Чуперчуки, знімався кінофільм “Тіні забутих предків”. Оддалеки знаходиться важкодоступна гора Довбушанка з кам’яними Довбушевими Церквами і Коморами, у яких зимували опришки, низка інших...
Як обійтись у таку гарячу днину без купання в Чорному Черемоші?! Особливе ж задоволення відчуваємо від купання у верховинському “джакузі” для вибивання нових вовняних килимів на присілку Устє-1 Грушівці. Господар Петро Кіщук пустив воду з гірського потічка у довге корито, звідки вона круто падає у вертикальний бетонний квадратний мішок без накриття і з потужною киплячою силою виривається назовні. Враження сильні і радісні!
Роман Коваль дякує господареві книгою “Тернистий шлях кубанця Проходи” і ми їдемо далі. Одразу за Криворівнею – “Жаб’є, гуцульська столиця”, як назвав мальовниче містечко, нині районний центр Верховину, Іван Франко. На пагорбі – музей Гуцульщини, поряд – кам’яне погруддя поетові. Сонце поволі котиться за гори. Через Ворохту, мальовниче містечко-вулицю, де Чорногора мовби розсунулась, попід давнім високим аркоподібним залізничним мостом прямуємо в с. Татарів, до відпочинкової “резиденції” мецената, головного лікаря Івано-Франківської міської лікарні № 1 Євгена Романишина і його дружини Люби. Того недільного дня, крім нас, у них гостили їхні діти і онуки, ректор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Іван Остафійчук із дружиною Оленою, декан факультету математики та інформатики університету Володимир Пилипів із дружиною Оленою. За вечерою дискутуємо, інколи не менш палко, як у нашому парламенті. А тем для розмов – хоч греблю гати, і головна – подальший шлях України.
Ранок – панок. Щиро дякуємо подружжю Романишиним за гостинність, і знову в дорогу. Кривопільський перевал висотою 1013 метрів на межі Верховинського району і невипадкова зустріч із завідувачем аграрного господарства “Полонина Костриця”, хвацьким фірманом Миколою Боєчком. Уявляєте: Боєчко, себто малий бойко, і серед гуцулів? Їде в с. Волову кувати коней. Запрошує до себе на полонину погостювати. Нижче розкинулось Кривопілля з таким же коренем у назві, як і Криворівня. Звертаємо увагу на пам’ятну таблицю на будинку школи педагогові, авторові шкільних підручників, праць і статей з педагогіки Богданові Заклинському (1886 – 1946), який у цьому селі працював, заснував читальню “Просвіти” і школу. До вшанування його імені доклала рук молода енергійна директорка школи Лілія Стефурак. Роман Коваль дарує для школярів книгу “50 пісень Віктора Лісовола” з побажанням, щоб гуцули вивчали козацькі пісні і щоб пісні ці летіли вище карпатських гір.
Другу частину дня витрачаємо на відвідання кам’яної баби Безульки, по-іншому – Довбушевої голови в с. Снідавці межи двома хребтами гір. Залишивши авто, чимчикуємо, подекуди босяка. Розпитуємо у гуцулів дорогу. Врешті-решт дістаємось до потрібного місця в урочищі Яворів, де в 1944 р. діяла старшинська школа УПА. Віднедавна поширились розмови про це кам’яне диво природи як про язичницьке капище. Багатими враженнями дня ділимося ввечері із сім’єю Богдана і Світлани Чайківських у Косові, гостинними родичами Любомира Хамуляка.
Вранці ми вже у Коломиї. З центральної районної лікарні Роман Коваль “викрадає” живу легенду УПА – сотенного Мирослава Симчича-“Кривоноса”. Спочатку заїжджаємо до нього на коломийську квартиру. Однокімнатна. Темна. Сирувата. І все ж добре, що міська влада дала й таку..
У січні 2008 р. в Коломиї відкрили пам’ятник борцям за волю України. Прообразом повстанця послужив він, сотенний “Кривоніс”. Хто відмовиться зробити світлину з Мирославом Симчичем біля пам’ятника, на якому він вирубаний у камені молодим?!
З Коломиї їдемо до с. Рушір, на місце знаменитого бою сотні УПА під командуванням “Кривоноса”. 15 січня 1945 р. неподалік села повстанці під керівництвом Мирослава Симчича зробили засідку, в яку потрапив батальйон НКВД, що поспішав у Космач. Заблокували червоних катів у “кам’яному мішку”, повстанці висікли його з кулеметів, автоматів, рушниць та мінометів. Вихід для енкаведистів сотенний “Кривоніс” залишив тільки один – у небо. Рушірський бій в історії УПА став класичним, а для його керівника – коронним. (продовження в наступному числі) Роман ПАСТУХ,
член Національної спілки письменників України
Косівщина – Дрогобич |
