“Долі жіночі” 
1 серпня 1968 р. відійшла у вічність св. пам. Тамара Петрів – вдова по генералові Армії УНР Всеволодові Петріву.
Коли згадуємо це ім’я, з пам’яти мимоволі виринає 1917 рік, золотий чар відродження України, перед очима мимоволі стають постаті великих соток українських дівчат, що овіяні цим чаром весни 1917 року, вже з перших днів Української національної революції, а то ще й перед нею, стали у лави борців за незалежність України і виконували найнебезпечнішу революційну роботу. До них належала і св. пам. Тамара Петрів.
Тамара Петрів народилася в 1896 р. в м. Житомирі. Її батько, Василь Вікторовський, учитель середніх шкіл, про якого одні поблажливо говорили: “нєісправний українофіл”, а інші злобно – “заядлий мазєпінєц”, був свідомим українцем. Також і мама, що походила із старого священичого роду, який 300 років утримався на одній і тій самій парафії у м. Полонному на Волині.
Закінчивши гімназію, Тамара Петрів вступила на природничий відділ фізико-математичного факультету Вищих жіночих курсів у Києві. Поруч із наукою вона ретельно відвідувала український клуб “Родина”, де мала нагоду зустрічатися з багатьма визначними представниками українського громадянства, [такими] як Єфремов, Ніковський, Олесь, Вороний, Стешенко, Старицька-Черняхівська та інші. Співала у студентському хорі під керівництвом О. Кошиця, який у ті часи був також легальним осередком українського життя.
Ще в дореволюційні роки виконувала Тамара Петрів і деяку підпільну роботу, розповсюджуючи нелегальну соціялістичну літературу, хоч до партії не належала і не поділяла її поглядів, а діяла просто з молодечого завзяття і тому, що то була українська справа. “Безтурботно помахуючи муфтою, – писала св. пам. Тамара Петрів в одному з листів до нас, – що була наповнена одержаними з-за кордону, друкованими на тонесенькому папері, брошурами, як “Самостійна Україна – не соціалістичне гасло”, або чимсь іншим, я йшла вулицями Києва, часом із якимсь незрозумілим геройством підходячи до поліцая та запитуючи його про якусь добре відому мені вулицю. З вибухом революції все це змінилося...”
“На стіні моєї скромної студентської кімнати висить плакат, – читаємо в оповіданні Тамари Петрів “Весна 1917 року в Києві” (Бюлетень СБУВ. – Ч. 12. – 1962), – на цьому плякаті, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими променями напис – “Україна є, була і буде!”. Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу”.
“Де поділося розмірене студентське життя: лекції, зачоти (заліки. – Ред.), іспити, праця в лябораторії, вечірки, театр? Це все таке нецікаве тепер і зовсім неважне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увійшла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найрізноманітніших доручень і завдань...”
Літом 1917 року на бажання батьків, що боялись розлучитись із нею в непевні революційні часи, св. пам. Тамара Петрів залишає Київ і переїздить до Житомира. Тут працює вона в Інформаційному бюрі губерніяльного відділу Центральної Ради, а також як секретар відділу позашкільної освіти в комісаріяті освіти.
У 1918 році, в часі перебування українського уряду в Кам’янці-Подільському, працює вона як секретар персонального відділу Міністерства внутрішніх справ. “Восени 1919 року як урядовець міністерства була евакуйована до Польщі та інтернована в м. Ланцут. Весною 1920 року, повернувшись в Україну, в м. Винниці одружилась з Генерального штабу генералом (тоді полковником) В. Петрівим, якого внедовзі було призначено на становище начальника залоги Кам’янця-Подільського.
Літо 1920 року св. пам. Тамара Петрів, разом з генералом провела в Ставці Головного отамана (Станіславів, Отинія, Маневичі, Надвірна, Делятин). Ще раз на короткий час повернулась в Україну і залишила її назавжди.
Скитальщина... Ченстохова – табір Страдом, Каліш, від 1923 року – Чехія, куди був запрошений генерал В. Петрів на становище професора історії Українського війська в Педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. У Подєбрадах Тамара Петрів кінчає Українську господарську академію з титулом інженера-економіста, де тільки може, працює заробітково, а одночасно бере активну участь у житті багатьох українських організацій: була незмінним членом управи Союзу українок, хору Платониди Щуровської-Росіневич, чеського Товариства “Глагол”, Пластприяту, опікункою гуртка юначок “Червона Калина” і т. ін.
У 1938 р. родина Петрівих переїхала на Карпатську Україну, куди було запрошено генерала Петріва до професорського складу гімназії у Хусті. З приходом мадярів генерала було ув’язнено і великого труду коштувало, щоб добитись його звільнення. У м. Брні на Моравах, що тоді вже було під німецькою окупацією, генерал працював на фабриці зброї, вона – у кравецькій робітні, а син Святослав продовжував свою освіту. У 1945 р. родина Петрівих перенеслася до Авґсбурґу в Німеччині.
Авґсбурґ, що став незабаром місцем осідку Центрального представництва української еміграції в Німеччині, де постала Українська національна рада і перебував уряд УНР і де буйним квітом розквітло українське національно-громадське життя, дав родині Петрівих не одну нагоду і не в одній ділянці використати свій життєвий досвід і знання та виявити добру волю до громадської праці.
З постанням Українського національно-державного союзу св. пам. Тамара Петрів стає незмінним секретарем його управи в Авгсбурзі. У 1950 р. після смерти генерала Тамара Петрів із сином Святославом переїздить до Бостону в США, де очолює місцевий відділ УНДС і в міру своїх сил та можливостей працює на громадському полі.
1 серпня 1968 р. смерть перервала нитку її життя. Відійшла у Вічність, виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною до кінця. Ціле своє життя носила у своєму серці, як і колись, оте антивалуєвське – “Україна є, була і буде”, яке поставила перед собою півстоліття тому, як дороговказ для своєї праці і своїх прагнень.
Вічна Їй пам’ять! І. ЛИПОВЕЦЬКИЙ Липовецький І. Тамара Петрів // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Січень – березень. – Ч. 23 (42). – С. 18 – 20. |
