З книги “Тернистий шлях кубанця Проходи”
Російські армії рухалися на захід “не тільки з боєм, але й з грабунком”, – свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок “не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої”, – писав він.
Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й “про винищення української Галичини та її церкви”. Доказом цього були “не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова”, – зазначав Мортир Галин.
Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала “порядкувати”. Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.
Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.
При військових штабах існували так звані “цивільні авангарди” – переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і “вишукувати тих, кого тут прозивали українцями”.
Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів “брошури-доносу”. В ній повідомлялося, що “в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме – це ті, які називають себе українцями... і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний... зобов’язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії”.
Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, “с рускім размахом”. “Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. – Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)”. В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі “вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом”. Як вороння налетіло московських попів. “Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів”. На посадах поліцейських справників “опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники”. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.
Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено...
Роман КОВАЛЬ |
