“Діти Української революції”
1917 рік. Київ п’яний весною і свободою. На збігу Хрещатика і Васильківської вулиці – мітинг. Принагідний чи урядовий “оратель” барвистими жмутками кидає свої свобідні думки у барвисту юрбу. Його обличчя натхнене, очі задивлені у прозору блакить київського неба, здається, що вони там бачать образ нової чудової й свобідної Росії, про яку йде мова. “Оратель” модулює голос на пійомозо і мережить казку нового, величного і щасливого життя. Раптом радісно-побожний вираз його обличчя міняється, як темна ніч, і замогильний голос віщує: “І ето всьо заберут у нас нємци!”. Юрба затихла, чути лише боязкий лускіт насіння. “Заберут, єслі ми будем терпєть у себя немецкую агентуру – Центральную Раду!” – фуріозо кінчає промову “оратель”.
Він хвилину насолоджується німою мовчанкою юрби і збирається кинути якийсь лозунг на вдячний ґрунт. Але цілий ефект зіпсував чийсь басовий голос, що несподівано ревнув: “Брехня!”. Навколо власника того голосу, старого унтера з українською відзнакою на кашкеті, зчинилася метушня. Чийсь голос кричав: “Граждане, нельзя нарушать революціонной етіки”, але не було ради, – нефортунного опозиціонера обступили баби, як тічка голодних вовків. У цей критичний для нього мент, з’являється підмога – восьмеро молодих хлоп’ят в уніформах ріжних шкіл оточує його колом і відважно наставляє кулаки проти розюшених ковбасниць. Відступаючи, зникають у широкому подвір’ї дому ч. 23 на Васильківській вулиці. Восьмеро хлоп’ят не пішли на другий день до шкіл, залишилися козачатами 4-ї сотні Першого запасового українського полку.
Двадцять літ минуло від соняшної весни 1917 року, і годі вповні представити, як, ріс і ширився внутрішній світ козачат, коли вони гордо маршерували під жовто-блакитними прапорами по вулицях Київа та якою музикою бринів дзвін Софії, коли зустрічав карні лави піонерів Української армії на площі перед Богданом. Життя їм не щадило прикрощів, мобілізовані парубійки, що мали свій питомий хуторянський счіт понять, їдовито посміхалися над ними, вкладаючи у вираз “доброволець” великий відсоток презирства. На вулицях Київа на вигляд їхніх відзнак за ними плювалися і тюкали. А це в молодих, ще не загартованих, душах відбило один рефлекс – треба робити другу революцію, щоб вичистити Київ від чужинців.
Коли вночі Полуботківці “обеззброїли” 1-й Запасовий український полк і вирушили із Грушок добувати Київ, козачата, як один, тихцем майнули за ними. Витримали пробу під “Арсеналом”. Зробили революцію. Стояли на вартах біля ріжних військових складів і посилали в думці один одному: “Київ наш!..”
А потім – терни, але розчарувань не було. На другий день на муштрі ніхто не знав, що Федосенко має рану в руці – виявилось, коли не міг зробити “на плече”.
Васьківський, Гордій К. та Ждан прийшли до сотні через три дні, обідрані і з підбитими очима. При відвороті з Київа їх забули зняти з варти, а вони, не знаючи про те, стояли, поки не попали в гостину до Оберучева... Повтікали.
У жнива як піші розвідчики їхали з Богданівцями на фронт. Київ проводив їх сальвами кирасирів з Кадетського гаю.
Вернулись ще до Київа, бачили його нашим і кривавились далі, зростаючи духом на широких просторах України, міряючись із ворогами.
Минали дні, місяці, роки. Слава Української зброї чергувалася із трагедією під Крутами, Базаром і по цілій Україні, але місця для розпуки не було в рядах козацтва. Козачата 4-ї сотні і багатьох инших сотень, безвусі й вусаті, гинули, їх заступали нові, підхоплювали жовто-блакитний стяг і вперто простували до мети. Козачат гнала на смерть і страждання Ідея, велика Ідея незалежности Українського народу. Сьогодня по двадцяти роках відродження Української армії серед Українського народу не знайдеться одиниці, щоб не відчула владного голосу тієї Ідеї у своїй душі.
Київ буде наш!
Ю. ГНАТЮК
Гнатюк Ю. Козачата 4-ї сотні // Гуртуймося. Трьохмісячний журнал військово-громадської думки. – Софія, 1937. – Квітень – грудень. – Ч. 2 – 3 (XX – XXI). – С. 24, 25.
|
