Розпочав вечір юний кобзар Святослав Силенко, виконавши “Бойовий гімн українського війська”, який написав спеціально до цієї презентації. Потім взяв слово упорядник Роман Коваль. Він, зокрема, сказав: “Спогади написані так, що відчуваєш свою присутність поруч з козаками, чуєш їхні тужливі пісні, ділиш їхній розпач, береш свій шматочок останньої скибки хліба. Бачиш їх... Які ж прекрасні люди були!.. Читач цієї книги відчує атмосферу і дух тієї епохи. А найбільше здивує і вразить українське диво на Ямпільщині, диво пробудження українського народу від, здавалося, віковічного сну малоросійства. Крім одиниць, уже ніхто не вірив, що можна пробудити етнографічну масу до державного буття. Але загуркотіли у Петрограді громи Лютневої революції і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем, села, в яких уже не співали українських пісень (бо забули їх), раптом рішуче потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні й курені, що на краю української землі запекло боролися за свою національну державу. Боролися і співали українських пісень, які їм із фронту принесли українізовані частини, що вертали на Батьківщину. Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово “Україна”, перейняли його, стали називати себе українцями, та ще й гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, та ще й стріляючи у бік тих, хто не хотів нас на нашій землі! Під враженням можливості українського дива в найтяжчій ситуації перебуваю й досі. Коли хтось із песимістів жаліється на несприятливий хід подій, демонструє, нехай і переконливі, факти занепаду українства, скиглить, що все пропало, передрікаючи кінець України, згадую Д. Кетроса. Як це чудово знати, що відродження України можливе завжди! Головне – не опускати рук, а наполегливо продовжувати працю на українській ниві”.
За упорядником на сцену вийшов юний бандурист Данило Мельник, який заспівав славень “Україні” на слова Василя Симоненка (музика Бориса Мельника, батька бандуриста), а тоді ще й українську стрілецьку пісню “Зірвалася хуртовина”.
За Данилом виступила Раїса Браславець, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана Зеленого. Вона сказала: “Я прочитала ці спогади. Я вірю кожному слову цих людей... Без сліз їх читати не можна. То була велика війна... Ця книга дарує натхнення для нас”. Виступали також бандурист Назар Божинський, поетеса Антоніна Литвин, скульптор і письменник Михайло Горловий, краєзнавець Петро Шкляр, гурт “Гайдамаки” з Вишгорода (художній керівник Анатолій Мисько), видавець книги Ростислав Мартинюк. Ще раз вийшов на сцену Святослав Силенко, який виконав пісню “На Аскольдовій могилі...” на слова Павла Тичини (музика легендарного Михайла Башловки). А заслужений артист України Анатолій Кобзар познайомив учасників вечора з піснею на слова Євгена Гущина “Я в пісні живу” (музика Віктора Вовка). Гурт “Буття” у складі Олега Бута (художній керівник), Василя Бута і Сергія Кандаурова виконав пісні “Ой на горі, на Маківці” та “Ой там у лісі в темнім гаї”. А завершив вечір Тарас Силенко “Піснею про отамана Зеленого”. З особливим почуттям слухали її рідні отамана та його побратимів – у той вечір у колишньому приміщенні Центральної Ради зібралися Раїса Браславець і Оксана Цедик, онуки повстанця Грицька Ільковича Терпила (брата отамана Зеленого), Наталка Дубровська, онучка отамана Овсія Гончара-Бурлаки, Ольга Булавин, праонука Софії Терпило (сестри отамана Зеленого), В’ячеслав Цедік, правнук Грицька Терпила., Михайло Горловий, онук повстанця-зеленівця Петра Стрільця, Микола Шляховий, онук отамана Марка Шляхового, Михайло Святненко, онук отамана Федора Святненка, Тамара Здоровецька, дочка козака Армії УНР Олексія Здоровецького, а також нащадки холодноярського роду Чучупаків – Володимир Чучупак, син повстанця Дем’яна Чучупака, його зять Олег Горбаченко та Артем Горбаченко – правнук Дем’яна Чучупака. Наприкінці вечора упорядник книги запросив нащадків славних українських родів та співтворців свята вийти на сцену сфотографуватися та познайомитися...
Пізнім вечором люди розходилися в піднесеному настрої. Чи не кожний відчував себе збагаченим новими знаннями про лицарську історію свого народу та впевненістю у перемозі свого народу.

Олеся КОВАЛЬ

12 квітня зустрінемося в Холодному Яру

12 квітня відбудуться щорічні меморіальні заходи в Холодному Яру. Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.
Збір 12 квітня о 10.00 біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці Чигиринського району Черкаської області або на 11 год. біля могили Василя Чучупака на кладовищі с. Мельники – колишньої столиці Холодноярської “республіки”. З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
Довідки за редакційним телефоном або через е-mail.

Історичний клуб “Холодний Яр”

18 березня о 18.00 в Київському міському будинку вчителя відбудеться вечір Історичного клубу “Холодний Яр”.

В ЕФІРІ – “НАЦІЯ”

За сприяння Організації українських націоналістів на хвилях радіо “Промінь” виходить радіопрограма “Нація” (автор Андрій Черняк). Слухайте її щосуботи о 11.05

Друзі, залучайте нових передплатників та підтримуйте газету фінансово. Хоч коло наших читачів постійно зростає, але залишається нешироким – 924 передплатників. Газета лишається нерентабельною, відтак потребує постійної допомоги.
Купуйте і книги – собі та друзям, адже книга – найкращий подарунок.

Опинившись через помилки юності у кримінальному середовищі, потрапив я врешті на Колиму, де в боротьбі за виживання можна було втратити кращі людські якості. На щастя, у “виправно-трудовому” таборі, крім злочинного світу з його гаслом “помри ти сьогодні, а я помру завтра”, перебували політичні в’язні, які вирізнялися шляхетністю поведінки. Зневажені кримінальниками, звані ними “контриками” й “фашистами”, вони викликали в мене цікавість і прихильність.
1946 року у бригаді склодувів-халявників на склозаводі селища 72 кілометра Центральної колимської траси познайомився я з в’язнем Степаном Сярим, струнким і вродливим хлопцем незалежного характеру та з вродженою гідністю. Був він розумово розвинений і справедливий. Серед опущеного загалу в’язнів Степан привертав увагу охайністю свого вбрання. Незважаючи на молодість, він уже відбув чималу частку великого табірного терміну і вважався старим колимчанином, що вижив у каторжні зими воєнних часів, коли масово гинули в’язні.

Степан Якович Сярий народився 5 вересня 1923 р. в с. Великий Любінь Городоцького повіту Львівського воєводства. Батько його в лавах Січових стрільців брав участь у битвах за українську державність.
Після закінчення школи-семирічки Степан навчався у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, де 1938 року став членом молодіжної мережі ОУН. Наступного року, після ліквідації більшовиками семінарії, працював у Великолюбінському підрайоні ОУН, а у вересні наступного року був арештований органами НКВД. 17 грудня 1940 р. Львівський обласний суд засудив його до 10 років позбавлення волі за членство в націоналістичній організації.
Спочатку був етап до Харківської пересильної в’язниці, а тоді 35-денна “подорож” (у “телячих” вагонах) до Бухти Находки, що на узбережжі Японського моря, а потім ще “мандрівка” теплоходом “Дальстрой” на Колиму до бухти Нагаєво (багато пізніше тим самим судном довелося й мені прибути до Магадану; то був останній рейс “легендарного” судна – завантажений амоналом “Дальстрой” вибухнув в порту Находки і затонув).
Від бухти Нагаєво етап зі Степаном тим же судном спрямовано до бухти Пьострая Дрєсва на прокладання автотраси до нещодавно відкритих родовищ каситериту (олов’яної руди) Омсукчану. Тут Степан побачив жахливі наслідки пьостродресвинської трагедії – попередньої осені чотири тисячі в’язнів, які не мали теплого одягу, взуття та харчів, змусили йти пішки гірськими розпадками до копалень. А відстань була понад 100 кілометрів! Сильний ранній мороз з ураганним вітром спричинив загибель цих людей. Замерзли і в’язні, і конвой. Їхні рештки пролежали вздовж дороги до наступної навігації 1941 року, під час якої прибув і Степан Сярий.
У вересні 1941 р. вийшов Указ Верховного Совєта СССР, щоб колишніх громадян Польщі, які відбували покарання, відправити на фронт. Усіх їх звезли до Магадану. А серед них були і українці. Тим часом надійшло роз’яснення, що під дію того указу підпадають лише поляки за національністю. Українців знову відправили на роботи. За участь у масовій відмові від виходу на роботу Степан потрапив на штрафний лісоповал. За кілька місяців каторжних умов більшість “відмовників” загинули. У стані цілковитої виснаженості Степана доправили до “медмістечка” 72 км, куди звозилися інваліди і “доходяги” з усієї Колими. Коли оклигав, його залишили працювати на місцевому склозаводі. Через п’ять років опинився там і я.
То був унікальний за різноманітністю асортименту продукції завод, призначений для забезпечення скловиробами Колимського краю. Виробляли там віконне й автомобільне листове скло, склотару, електроізолятори, електролампи, побутовий і хімічний посуд тощо. Навіть художні скловироби та ялинкові прикраси. Весь трудовий персонал включно з головним інженером складали в’язні. Вільнонайманим був лише директор, та й то недавній в’язень-склодув.
Ми зі Степаном виготовляли листове скло примітивним ручним способом, початковою стадією якого було видування з розтопленої скломаси величезних (висотою до 1,5 метри) бутелів-халяв. У наступні стадії інші фахівці відокремлену циліндричну частину халяви розправляли у плаский лист. Денна норма виробітку на одного склодува складала 150 халяв. Робота була виснажлива. За короткий час сорочка вкривалася товстим шаром солі з поту. Доводилося її вимочувати у воді. А надворі мороз взимку сягав понад 40 – 50о С. По закінченні роботи виснажені халявники, не маючи сил іти до холодного табірного бараку, покотом лежали навколо пічного верстака, доки конвой не вижене шикуватися в колону.
На роботі і в таборі перебував я під цілющим впливом Степана. Ми обоє любили співати. Від нього я перейняв багато українських пісень, насамперед патріотичних, в тому числі стрілецьких, а також обрядових – колядок і щедрівок. Він згуртував українське юнацтво, з яких пам’ятаю галичан Романа Процайла і Євгена Харчука, волиняків Йосипа Ютовця та Леоніда Ґонту…
Він розповідав про правдиву історію України, її Визвольну боротьбу. Завдяки Степанові моє вроджене українолюбство переросло в усвідомлення національної ідеї, внаслідок чого життя моє було ощасливлене правильним спрямуванням.
Лише на три роки вистачило мене для праці в халявниках. Заслаб на легені. Тяжкий кашель із кров’ю і постійно підвищена температура змусили перейти у скловари, а потім на постійне перебування при табірній лікарні.
А Степан тим часом свій термін ув’язнення відбув. Зі статусом політичного засланця його залишили працювати на заводі. Проживав він у селищному гуртожитку. Замість пашпорту одержав посвідчення з дозволом на пересування в межах малої дільниці, прилеглої до селища траси, і зазначенням днів відмітки в “кума” (оперуповноваженого МҐБ).
Було у Степана велике кохання з юною землячкою Марійкою Омелян, 1926 року народження. Її, уродженку с. Мшана Городоцького повіту, по війні, після звірських тортур із завданням каліцтва, окупанти засудили до 10 років позбавлення волі за участь у Національному опорі. Працювала вона зі Степаном в одній промисловій зоні в електроламповому цеху. Вагітною її вивезли до таборового “диткомбінату” у Красноярський край, де через рік після пологів матерів відправляли в інше місце ув’язнення, розлучаючи з дітками. Розділені величезною відстанню й неволею Степан і Марійка втратили надію на своє майбутнє поєднання. Тиранічний режим здавався вічним.
Улітку 1951 р., завдяки залікам за сумлінну роботу, достроково звільнився і я. Виїхав проживати на Кубань. Після смерті Сталіна, позбувшись за амністією поразки у правах, переїхав на Донбас. У Константинівці влаштувався працювати скловаром на пляшковий завод і на вечірнє навчання у скляному технікумі.
А Степан, працюючи на заводі, дослужився до посади начальника цеху. Одружився з Лідією Грьозевой, вільнонайманим інженером-хіміком. Вона народила йому сина і двох дочок-близнюків. Із дружиною-росіянкою не знаходив порозуміння (всупереч її войовничому переконанню виховав дітей свідомими українцями). А кохана Марійка, звільнившись, вийшла заміж за співв’язня, естонця, і зі Степановою дочкою Надійкою виїхала до Естонії.
Під час “хрущовської відлиги” Степан Сярий одержав пашпорт повноправного громадянина СССР, але через сімейні обставини ще довгий час перебував на Колимі. Врешті сам виїхав до України в надії влаштувавшись з роботою і житлом, перевезти й родину. Але на заваді стали органи КҐБ. Питання вони поставили руба – за дозвіл проживання у Великому Любіні вимагали письмово засудити свою участь у Визвольному русі. Степан відмовився. Щоб уникнути нової “кримінальної” справи, виїхав на Чернігівщину. В сільській глухомані знайшов роботу майстра (а в міжсезоння – сторожа) на цегельні з житлом у напівзруйнованому бараці. Туди до нього приїхала хвора дружина. Діти ще з Колими після закінчення школи роз’їхалися на навчання.
Ми постійно листувалися. Інколи я відвідував його. Одного разу Степан порадив для моєї ж безпеки припинити листування, оскільки він потрапив під пильний нагляд КҐБ. Це сталося через необачність сина Євгена, який, закінчивши з червоним дипломом Московський геологорозвідувальний інститут, обрав місцем роботи уранові копальні Кіровограду. В Україні несподівано збагнув, що міста тут російськомовні. З цього приводу він не раз привселюдно обурювався, через що був затриманий органами КҐБ.
Євгенові, як синові оунівця, дали припис виїхати з України до своєї дружини-москвички, а за батьком встановлено суворий нагляд. Листи Степана перлюструвалися. Почав докучати відвідинами районний каґебіст, який наполегливо підсовував антиукраїнську літературу. Якось Степан запитав: “Невже у Вас більше нема вартішого уваги об’єкту, ніж я – старий інвалід?” Каґебіст відповів: “Єсть. Але такого, як ви, нема!”
З ліквідацією цегельні та знесенням бараку Степан змушений був виїхати на постійне проживання до своєї дочки Олени в м. Калугу. Там поховав дружину. Лише зі здобуттям Україною незалежності зміг повернутися до батьківської оселі у Великому Любіні, де нині проживає разом з молодшою сестрою Ганною. Його син Євген працює на дипломатичній роботі в МЗС України. Дочки Олена й Оксана, одружившись, залишились у Росії.
Степан Якович Сярий є членом Товариства політв’язнів України. Здобув заслужену пошану земляків. Патріотична місцева влада за його заслуги й пережиті поневіряння виділяє йому доплату до пенсії і додаткові пільги.
Має він утіху від відвідин своєї доньки Надії – прекрасним наслідком палкого кохання із землячкою Марією Омелян. Народилася Надійка у Красноярському дитячому “комбінаті”. Батька відвідує разом зі своїми дітьми й онуками.
Ще юнкою вона полишила Естонію й переїхала до львівських родичів. Закінчила політехнічний інститут. Проживає тепер разом з матір’ю Марією неподалік Львова.
Напередодні свого 85-річчя славний Українець Степан Сярий залишається сповненим патріотичного духу. Дай йому, Боже, міцного здоров’я і довголіття!

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

Вже в Лубенській гімназії, читаючи “Русскую історію” Іловайського, Павло зрозумів, що ми – “малороси”, а “великороси”, це ті кацапи, ті “Ахвоньки”, що волочаться по нашому краю, шукаючи роботи, ті “богомольці” з “бродячої Руси” та ті “коробейники”, що ходять попід дверима, з клунком на плечах, продаючи ріжні московського виробу матерії...
“Я не міг уявити, – писав він, – як ті “руські” те саме, що і ми... У нас, як приходив до батька селянин, так горнична казала: “Пане, якийсь чоловік прийшов”. А як москаль приходив, то: “Пане, руський до Вас прийшов”. І в моїм розумінню були такі у нас нації: “люди, або селяни”, “пани, що вбиралися по-панському і розмовляли панською мовою”, “руські або кацапи”, “жиди”, “цигани”, “німці” та “ляхи, чи то поляки”. Та про ляхів ми більше дещо чули, ніж їх бачили, бо між нами їх майже не було. Хоч та вся з українського походження молодь, як і їхні батьки, що говорили “московською мовою Пушкіна”, але з українською вимовою, і котрі звали себе “русскими”, уважали собі за образу, коли б їх прирівняли до “руських”. Вони б запротестували і сказали б, що “ето кацапи”. Говоряча московською мовою українська пануюча кляса, [що] уважала себе за “русских”, зносила попри себе московських інтелігентів-зайдів остільки-оскільки, але московський нарід для неї був такий чужий, як і нашому селянству...
В літі 1895 року в Нижнім Новгороді над Волгою відбувалася Всеросійська виставка. Мені тоді був вже тринадцятий рік. Батько дістав вільний переїзд для учнів старшої кляси, як також і для себе, і для учителів. Батько теж і нас забрав з мамою.
Подорож далека. Їхали ми на схід. Спочатку була наша країна з нашими людьми, з нашими біленькими хатинами, ключами над колодязями та селами, усе похованими в балках під горами. А потім вздріли ми тих кацапів, що до нас часом заходять. Хати небілені, нарід у “лаптях” та кумачевих рубахах, шнурочками підперезаний. На головах “шляпи”, а не наші брилі. Їхні жінки ходять инакше, нема того чудового вишиття, що у нас, нема тих прехороших плахт, біленьких як сніг сорочок, вінків на головах, стяжок у косах. Голови у московок “платочками” попід бороду підв’язані, а убрання з дешевої різнокольорової фабричної марфи.
Десь за Калугою всадовилися у той віз (вагон. – Ред.), що ми їхали, учні та учителі якоїсь московської хліборобської школи. Вчувши їхню говірку, зараз ми їх назвали “Ахвоньками”, – чужі, не наші. Ну, а їхати мали з ними ще багато часу. Знічев’я наші хлопці співали то ту пісню, то другу. Москалі слухали. Нарешті і їхній національний дух пробудився, і вони сказали, ану, покажімо хахлам, як наші співають. І заспівали! Зарепіли, як немащені колеса. Співали: “Вніз да па рєчкє”, “Тула, Тула, Тула, Тула, Тула родіна моя”, “Во палє бєрьоза стаяла” тощо. Нам, “хохлам”, від того співу по кишках пороло... Вернувши додому, я лиш знав те, що їздив в чужі краї, між чужі люди.

Крат П. Крізь павутиння змосковщення. – На правах рукопису: без дати. – С. 43, 44, 46.

Довідка про автора

КРАТ Павло Юрійович (10.10.1882, с. Красна Лука Гадяцького пов. Полтавської губ. – 25.12.1952, Торонто, Канада)
Громадський і церковний діяч, протестантський священик, поет, журналіст, видавець; співредактор “Селянина” і “Правди”, редактор журналу “Віра і Знаття” (1922).
Діяч Лубенської РУП (1901 – 1904), пізніше – Української спілки РСДРП. Один з борців за створення Українського університету у Львові (1906 – 1907). 1907 року виїхав у Канаду. З 1918 р. – пастор і діяч Української євангельської церкви. У 1923 – 1938 рр. жив у Західній Україні, де заснував Українську євангельсько-реформовану церкву. Автор спогадів, статей на релігійну і суспільні теми.
Енциклопедія Українознавства. – Т. 3. – Київ: Глобус, 1996. – С. 1166.

Публікація Романа КОВАЛЯ

Заступник голови Севастопольської міської адміністрації В. Казарін, ініціатор побудови пам’ятника російській цариці Катерині II в Севастополі, у пресі обґрунтував свою позицію так: “...Одно из обвинений, которые высказываются в адрес Екатерины II – то, что она ликвидировала Запорожскую Сечь – это исторический мираж. С образованием больших новых губерний Российского государства Сечь потеряла ту роль, которую выполняла – пограничного войскового образования, защищавшего тылы отечества. Она оказалась глубоко в тылу новообразованных губерний, и никакую “охранную” роль уже не могла выполнять. Переселением на черноморские земли запорожского войска, когда они встали под Кавказом, была образована новая черноморская военная линия, и запорожцам была возвращена функция военного сословия, которая имела льготы не потому, что платит налоги и т. д., а потому, что защищает рубежи своего отечества. В абсолютном большинстве запорожские казаки поддерживали это...”
Логіка Казаріна, як московського імперіаліста, абсолютно слушна – саме така логіка була і в Катерини. Для цих діячів козаки були громадянами Російської імперії, історична місія яких полягала у боротьбі з ворогами Росії та захисті (і просуванні далі!) кордонів імперії. Українська ж позиція інша: запорозькі козаки були синами українського народу, його захисниками, відтак вони мусили лишатися в Україні для захисту своїх матерів та сестер, незважаючи на те, що кордони Російської імперії розширилися аж по Кавказ.
Висвітленням своєї позиції Казарін скинув із себе останній одяг і став перед наші очі голим-голісіньким російським імперцем. А імперці, як відомо, заперечують існування української держави, відтак є її природними ворогами. Дивує в цій ситуації, що ворог нашої держави обіймає високу посаду в її адміністративних органах. Оце парадокс, а точніше черговий маразм Самостійної України!
А те, що Казарін є державним службовцем української держави, призначення якого прямо залежить від Віктора Ющенка, підкреслює дволикість нашого президента.
Щодо протестів української громадськості. Це добре, щоб люди протестують проти побудови в Україні пам’ятника “вражій дочці” Катерині. Але чому вже не чути протестів громадськості проти пам’ятників Леніна та інших катів-комуністів? Що, звиклися з ними? Так само може вийти і з пам’ятниками Катерини. Не здивуюся, що за рік-два, проходячи повз, багато хто навіть не плюне в їхній бік. А все тому, що запал у нашої нації солом’яний, швидко загоряється і так само швидко згасає. І вороги про це знають.
Те, що в Україні досі стоять тисячі пам’ятників Леніну та будуються пам’ятники ворогові українського народу Катерині, є ганьбою для українського народу. І відповідальність за це насамперед лягає на плечі президента Віктора Ющенка.

Роман КОВАЛЬ

Василь Костьович Бень народився 29 березня 1885 р. в селянській родині в с. Ременів (тепер Кам’яно-Буського району Львівської області), жителі якого завжди стояли в обороні своїх національних прав. Село дало чимало вояків до УСС, УГА та УПА. У Ременеві, зокрема, народився полковник Роман Сушко.
Василь Бень закінчив львівську гімназію та філософський факультет Віденського університету. Вже до Першої світової війни вчителював. Як і всі члени його родини, він знався з Андреєм Шептицьким. Зустрічі з митрополитом неабияк впливали на формування світогляду молодого вчителя.
Як старшину резерви його покликали до австро-угорського війська. 1914 року фельдфебель Бень у 19-му Ландверному полку вчив військової грамоти двадцятитрьохрічного Євгена Коновальця, призваного до армії напередодні Світової війни.
У час військової завірюхи тисячі галичан, а серед них і Бень опинилися в російському полоні. Після Лютневої революції 1917 року Василеві вдається дістатися Києва. Тут зустрів свого земляка Романа Сушка, Євгена Коновальця, Івана Ющишина, які вже почали творити Галицько-Буковинський курінь.
1918 року Василя Беня, як людину з певним військовим досвідом та знавця кількох європейських мов, Симон Петлюра призначив своїм ад’ютантом, перекладачем і старшиною для особливих доручень. Так, під час переговорів з поляками, Василь Бень у складі української делегації зустрічався з Юзефом Пілсудським. Збереглася фотографія, яка зафіксувала мить, коли Василь Бень доповідав Симонові Петлюрі та Юзефові Пілсудському про початок дефіляди українсько-польських військ напередодні наступу на Київ.
Допомагав Бень і родині Симона Петлюри. Зберігся лист Головного отамана до дочки Лесі, яка у своїх листах до батька цікавилася долею Василя Беня. Ось уривок з листа Симона Петлюри: “Моя люба Лесінька. Я дуже тобі дякую за твого хорошого листа. Татко багато працює, згадує і мамочку, і Лесіньку. Бень воює з більшовиками та китайцями. А татко все думає, як би закінчилася війна, то він вмісті з Лесінькою та мамою поїхав би кудись в гори, щоб одпочити. Живе татко у вагоні і вже душно йому. Цілую тебе, моя доню...”
15 січня 1919 р. Василь Бень отримав високе призначення – на посаду начальника Окремого залізнично-технічного корпусу. Та вже 29 травня того ж року був усунутий з цієї посади...
Після поразки Армії УНР підполковник Василь Бень повертається до рідної Галичини. В часописі “Червона Калина” з’являються його статті про боротьбу українців за свою державність. У зв’язку з тим, що Юзеф Пілсудський особисто знав Беня, то польська влада його не переслідувала.
За рекомендацією митрополита Шептицького Беня призначають директором єдиної в Польщі державної української школи ім. Маркіяна Шашкевича. Невдовзі польське міністерство освіти було змушене визнати, що ця львівська школа стала однією з кращих у Польщі. А головне, що вона перетворилася на центр патріотичного виховання юних українців. Полякам лишалося бити вікна у школі та друкувати злісні наклепи на її директора.
У Василя Беня, який жив при школі, не раз гостювали Євген Коновалець, Андрій Мельник, Іван Ющишин, Роман Сушко та багато інших колишніх старшин УСС, а тоді вже членів УВО... Та надійшов “золотий вересень” 1939 року, коли в Галичину увірвалися червоні. Дивно, але Бень на захід на втік, хоча вже добре вивчив ментальність московської орди. 1940 року його звільнили з посади директора, а вже наступного року, 26 червня, арештували. “Доблесні” чекісти не барилися і тієї ж ночі по-звірячому закатували українського старшину у львівській тюрмі на Лонцького.
Після втечі червоних під ударами німців дружина Леся довго не могла впізнати змасакроване тіло чоловіка. Ідентифікувала лише за шкарпетками, на яких колись вишила дві літери – “В. Б”. Поруч з Василем Бенем лежав закатований брат Романа Шухевича – Юрко.
Поховали українського старшину на Янівському цвинтарі, на меморіалі УСС, але на початку 1970 рр. комуністичні вандали меморіал зруйнували. Однією з перших було знищено могилу Василя Беня.
Автор цих рядків понад 20 р. шукав місце поховання ад’ютанта Петлюри. І лише 1992 р., коли відновлювали стрілецький меморіал, могилу підполковника Беня було знайдено. Його тлінні останки ідентифікували. Близько 20 тисяч українців взяли участь у перепохованні. Його учні, земляки з Ременова, вчителі і школярі школи ім. Маркіяна Шашкевича, десятки священиків і вояків Національно-визвольних змагань проводжали Василя Беня на місце нового спочинку. Зі США приїхав син Костянтин.
Тепер Василь Бень спочиває поруч із прем’єр-міністром ЗУНР Костем Левицьким і командувачем УГА Мироном Тарнавським. А на фасаді львівської школи №34, де він 10 років був директором, встановлено меморіальну дошку. У шкільному музеї є відділ, присвячений Василеві Беню, на уроках школярі вивчають його життєвий шлях. Вічна пам’ять борцям за волю України!

Ігор ФЕДИК, заслужений учитель України, краєзнавець
м. Львів

Будинок Русових був збудований у старовинному стилі. Мав він десять кімнат, дві великі зали та великий мезонін. Зали і кімнати було чудово прибрані, обставлені гарними старовинними меблями. Кожна річ, кожна картина чи малюнок нагадували про давню історію роду, який жив тут упродовж кількох поколінь. Ці портрети старих, важних генералів лякали не одне покоління дітей своїми суворими поглядами. Бігаючи по кімнатах, діти намагались наодинці не дивитися на них, інакше погляди могли зустрітись. Тоді зникав веселий настрій... Та залишалася якась “таємнича пошана до сих старих, поважних генералів”... Чи не кожна річ у маєтку була пов’язана з якимось спогадом... Кілька поколінь переживали в цьому будинку і горе, і радість...
Русови повернулись до свого маєтку в Олешню взимку 1918 р. – очевидно, тікали з Києва від більшовиків. Але більшовицька влада була й у селі.
Якийсь час їх не чіпали, та одного гарного березневого ранку 1918 року до них на подвір’я в’їхали вози з лопатами та кирками. Неподалік будинку Русових більшовики збирались копати шанці бо німці, вигнавши червоних москалів з Києва, залізним потоком посувались далі на схід.
Що таке московська культура в інтерпретації більшовиків Русови вже знали, а в той день вони пересвідчилися ще раз.
“Боже, що вони там наробили! – писала Олена Русова. – На канапи влазили з чоботами, на крісла ставали ногами і підстрибували на пружинах; а портрети старих генералів вони порізали шаблюками на шматочки (бо були-ж буржуї). Так було гірко дивитись, як вони розтягали речі, розбивали вази, люстри, ламали стільці, наносили в кімнату великі оберемки дров і рубали їх в кімнаті, так, що все трусилось і луна розходилася по великих холодних кімнатах, а від підлоги відлітали шматки дерева. Зовсім як якісь дикі звірі... Запалили комин, так що світло стало на всю кімнату і почали не то співати, не то кричати, так, що на вулицю було чути...
А ми за стіною слухали їх...”

Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка

РУСОВА (Залевська, Рейтерова) Олена Миколаївна (6.6.1897, м. Кам’янець-Подільський – після 1939). Вчителька, інженер. Закінчила 7 класів Кам’янецької жіночої гімназії і 8-й клас у Полтавській педагогічній гімназії А. Вахніної. Вчителювала у вищій початковій школі (Кам’янець-Подільський, 1916 – 1917). 1918 року прослухала семестр на природничому відділі Вищих жіночих курсів у Києві. Навчання продовжила на природничому відділі Державного українського університету в Кам’янці-Подільському. Від 1920 р. вивчала філософію у Відні. Закінчила агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії в Подєбрадах 1928 року. З Чехословаччини виїхала до Харбіну (Китай). До війни Олена ще листувалася з Марією Проходою, але Друга світова всі зв’язки перервала. Подальша доля невідома. Спогад “Большевики в панськім домі” написала 2 грудня 1923 року.

Джерела

Особиста справа студентки агрономічно-лісового факультету Рейтерової (народжена Залевська, розведена Русова) Олени. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1825.
Русова О. Большевики в панськім домі. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 551 – 553.

Подвиг Юденка

На сторінках “Бюлетеня СБУВ” (ч. 18, 1964) у свій час я подав короткий спогад про Харківський слобідський кіш та його бо¬йовий шлях. Перебування в цьому коші зали¬шило багато гарних спогадів, але тут хочу зу¬пинитися на фрагменті бою під Тальним і на геройстві козака Юденка, студента Харківсько¬го ветеринарного інституту.
Пройшовши з Харкова пішим маршем до станції Борщі, ми завантажилися у вагони. На цій станції нам удалося також дістати бронепотяг. Паротяг був марки “Ехо”, наймодерніший на ті часи, що легко тягнув нагору 75 – 80 навантажених вагонів. Командиром бронепотяга був полковник князь Сіверський, паротягом керував поручник Назаренко, інженер Харківського техноло¬гічного інституту.
Під Тальним наш бронепотяг мав бій з червоними, в якому був забитий полковник Сіверсь¬кий. Ми були змушені відступати. Під час від¬ступу червоні поклали рейку на полотні і тим спинили потяг, а разом з тим відкрили з усіх боків гураганний вогонь, все завмерло. І в цей момент із паротягу вискакує козак Юденко, ха¬пає рейку та відкидає її.
Шлях вільний. Юден¬ко вскакує на паротяг, але вже цілком боже¬вільний. У такому стані ми відправили до шпиталю в Кам’янці-Подільському. Дальша доля його мені невідома.
Цим паротягом наш кіш дістався до Бен¬дер, і при переході нами Румунії забрали його румуни. Поручник Назаренко плакав за ним, як за рідним батьком.

І. ПАНЧЕНКО, поручник
Панченко І. Подвиг Юденка. Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Січень – лютень. – Ч. 9 (28). – С. 11.

“Слава Украине!”

Не минуло й двадцяти хвилин відтоді як Окрема кінна дивізія пішла в атаку проти більшовицької піхоти, коли знов забряжчали підкови на вулицях Сніткова. За хвилину всі побачили як кільканадцять кіннотників у коротких кожушках і сірих шапках з червоними шликами гнало отару з триста здоровенних рудих московських “ваньок”. Більшість із них були закривавлені. Кінні весь час підганяли їх, щоб ті швидше йшли, а в одного козака, як видно, урвався терпець. Він вихопив шаблю і закричав:
– Бігом! Бігом, чортові діти! Кричи: слава Україні! А ні – то рубати буду!!!
Решта кіннотників і собі вихопили шаблі. Полонені, що було сил, рвонули по вулиці з криком:
– Слава Украине! Слава Украине!
Це було так смішно, що люди, які вийшли на вулиці Сніткова, забули на мить про війну, й засміялись. Сміялись старшини і козаки, які спостерігали за цим повчальним уроком.
“Хтось може скаже: “Чи це було на місці?” – так поводитись із закривавленими полоненими? – закінчував свою розповідь старшина Армії УНР Семен Левченко. – Так! Це було на місці! Хижий, невблаганний ворог виганяв нас із решток української землі! Була боротьба, жорстока боротьба, не на життя, а на смерть! І в такій боротьбі не могло бути (й не було!) жодних сентиментів!”

Джерело
Левченко С. Переможний бій Окремої кінної дивізії під містечком Снитків 10 листопада 1920 року. – За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. – Збірник 10. – Торонто: Українсько воєнно-історичний інститут, 1964. – С. 154 – 160.

Працівник Інформбюро Сірої дивізії Герасим ДРАЧЕНКО народився в с. Орлівка на Поділлі 4 березня 1891 року. Закінчив гімназію в Києві та юнкерську школу піхоти в Чугуєві. Під час Першої світової командував батальйоном. У листопаді 1914 року за бої під с. Стронків нагороджений Золотою зброєю. Пізніше потрапив до австрійського полону. Перебував у старшинському таборі Браунау-на-Інні. 1918 року став ад’ютантом 4-го полку 1-ї Козацької стрілецької дивізії. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював оперативний штаб дивізії, активно працював у його Інформаційному бюро. 1919 року був делегований до військової секції Української дипломатичної місії у Варшаві. Вербував полонених до організованої в Ланцуті 6-ї Січової дивізії Марка Безручка. У лютому став начальником секції полонених Військової місії УНР. Тоді ж підвищений до звання сотника. Після розпуску місії навчався в Школі політичних наук, брав активну участь у діяльності Українського товариства студентів-емігрантів. Працював у фірмі “Польський Ллойд”. Був активним членом Українського клубу. Диригував українським хором. Помер 13 грудня 1938 року у Варшаві. Похований на цвинтарі “На Волі”.

Роман КОВАЛЬ

“Вірю в українську Україну!”

Було у моїй Варварівці велике повстання. Селяни озброїлись вилами, косами, штилями і виступили проти червоних, але з Бокової налетіли кацапські кіннотники – багато людей порубали, а потім гасали селом, підпалюючи хати. Один старий чоловік зі словами “Раз мати родила, раз і помирати” взяв на штиля кацапа разом з конем.
Великий сміливець Митька Крисенко теж дуже допік червоним. Одного разу вони вистежили його. Митька засів на горищі церковнопарафіяльної школи біля церкви. Почалася перестрілка. На другім боці (через берег) зібралася велика юрба людей, приваблена стріляниною. Митька у віконце викинув біле полотнище. Кацапи думали, що він здається, а він сказав: “Он погляньте, люди збираються. Зараз вас прикінчать. Тікайте, поки цілі”. Червоних були лише кілька. Подумали вони і втекли у Бокову...
Наприкінці 1930-х років у Варварівці було багато розмов про чоловіка на прізвище Булич (наголос на останньому складі). У своїй хаті він змурував фальшиву стінку і влаштував схованку для повстанців. Про неї дізналася наймичка Мотря. Побоюючись, що вона донесе владі, її вбили і десь над берегом закопали. Мотря була не з нашого села. Моя мати її добре знала, бо жили ми метрів за 300 од Булича. Згодом багато хто, йдучи вночі, “зустрічав привид Мотрі”. Тоді ж, у 30-х, на горищі Буличевої хати під сміттям знайшли шаблю. В піхвах вона добре збереглася. З тиждень нею милувались у колгоспній конторі, а потім відвезли в Долинську.
У 1950-х ще жило багато людей, від яких можна було записати спогадів на грубу книгу, хоч тоді люди ще боялись говорити, бо кацапська влада дуже мстива. А зараз іду селом і зустрічаю людей, яких не знаю. Та й вони мене теж.
Ви ще багато проведете досліджень, напишете цікавих книжок для становлення Української України. А вона буде! Якщо кацапи не винищили нас за 350 років, то тепер уже не знищать. Антиукраїнська орда це розуміє і тому лютує. “Упустілі свой шанс!”
В Українську Україну вірю, хоч і не доживу до того часу.

Михайло БРИК, син повстанця
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.

“Душа кожного українця оживає”

Якби Ви, шановні, знали, як, будучи тимчасово за межами України (наукова робота в Польщі), приємно й радісно читати про рідну місцевість... Про її історію. Про те, завдяки чому душа кожного українця чи українки оживає. Спасибі Вам від щирого серця!!! Слава Україні! Героям слава!

Мирослава ЧУЧУПАКА
Польща

“Радий сприяти поверненню правди”

Радію, що мій переказ ніде не загубився. Дуже вдячний, що завдяки вам маю можливість хоч чимось сприяти поверненню правди про героїчне минуле нашого народу, про трагічну долю тисяч і тисяч славних героїв-борців. Хочеться вірити, що ця правда поможе нашим людям сьогодні знайти порозуміння між собою. Низький уклін “Холодному Яру”.

Вадим СВИРИДЕНКО
Росія

“Продовжити справу Зеновія Красівського”

Шановний Романе Миколайовичу! Дозвольте висловити щиру подяку Вам і Віктору Рогу за книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу” та за книгу “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського. Спасибі, що Ви взяли на себе так тяжку і необхідну ношу – продовжити справу Зеновія Красівського... Ваші книги і газета “Незборима нація” відкривають нам нашу історію, яку так довго від українців ховали за семи замками.

Алла КУЧЕРЕНКО
м. Кіровоград

“Тернистий шлях кубанця Проходи”

Сумну книгу ти написав, дорогий друже! Сумну, бо правдиву. Знаю зі свого досвіду та розповідей близьких про продажність, дріб’язковість та містечковість багатьох наших людей. І не лише нині, але й раніше. Попри це, хочу вірити, що природня шляхетність, працьовитість і талант все ж таки проб’ють нам дорогу. Крім смутку, книга полишає й інші, кращі, почуття.

Андрій ЛЯБАХ,
доктор медичних наук
м. Київ

Відтворення історії українського лицарства

Хочу подякувати за чудовий сайт “Незборимої нації” i за ту шляхетну справу, яку впродовж багатьох років невтомно пропагує Історичний клуб “Холодний Яр”, розкриваючи українцям героїчнi сторiнки їхньої минувщини. Маю багато Ваших книг, пане Романе, кілька років тому слухав Ваш виступ у Кам’янець-Подiльському університеті... Бажаю подальших успiхiв у вiдтвореннi iсторiї українського лицарства ХХ столiття!

Володимир
м. Кам’янець-Подільський

“В нашій країні нечасто згадують людей, чиїми життями вона збудована”

Шановний пане Романе! Разом з батьком дуже вдячні Вам за натхненну працю, за те, що зберігаєте для майбутніх поколінь пам’ять про славетних українських лицарів, що склали свої голови за Україну. На жаль, незалежність багатьом нашим співвітчизникам видається чимось буденним, бо впала на їхні голови оманливо легко. Тому й не цінується належним чином. До того ж в нашій країні нечасто згадують людей, чиїми життями вона збудована. Особливо тяжкі справи на сході України, де продовжується русифікація українців, нав’язується думка, що Донбас – це частина Росії.
Я ще не встиг повністю прочитати Ваші книги, але вже погортав їх. Я в захопленні від них. Стільки цікавої інформації про Визвольну боротьбу 1917 – 1920-х років я ще ніде не зустрічав. Особливо хочу відмітити короткі біографічні довідки, що містяться в кінці чи не кожної книги. Для мене вони в умовах голоду на цю тему – безцінні. Захоплений я кількістю та якістю світлин.

Григорія ПИРЛИК
м. Лисичанськ Луганської обл.

“Імператор знає нас всіх по імені!”

Коли Наполеон влаштовував огляд своїх військ, то часто питав офіцерів і солдатів, в яких битвах вони брали участь. Тих, хто одержав серйозні каліцтва, він нагороджував хрестом. Тут, я думаю, буде доречно згадати про особливий прийом, до якого вдавався імператор і який могутньо підкріплював ентузіазм його військ. Він звертався до одного зі своїх ад’ютантів: “Дізнайтеся у командира такого-то полку, чи служить у нього людина, що брала участь в єгипетській або італійській кампаніях. З’ясуйте ім’я цієї людини, місце його народження, з якої він сім’ї і який його послужний список. Дізнайтеся, в якій роті він служить, і повідомте мені всі відомості”.
У день огляду Бонапарт з одного погляду впізнавав людину, чий опис одержав. Підходив до солдата, звертався до нього по імені й говорив: “Ти все ще служиш! Ти хоробрий солдат; я бачив тебе при Абукире. Як поживає твій старий батько? Що, у тебе ще немає хреста? Зараз я нагороджу тебе”.
Потім захоплені солдати говорили один одному: “Бачиш, імператор знає нас всіх по імені, знає наших рідних і де ми служили”. Яким стимулом це було для солдатів, яких він успішно переконав, що кожний з них свого часу може стати маршалом Французької імперії!

Людовик де БУР’ЄНН, особистий секретар Наполеона у 1797 – 1802 рр.
“Спогади про Наполеона Бонапарта” (1855).

Українці в Іспанії:
– Кориду бачив?
– Бачив. Бугай кацапа затоптав.
– Які ж кацапи в Іспанії?
– А який недоумок, крім кацапа, попре на бугая з червоним прапором?

Ідуть куми. Один і каже:
– А давайте, куме, он тому москалю пику наб’ємо.
– Давайте, але якщо він нас поб’є?
– А нас за шо?

Двоє крокодилів вилазять на берег річки.
– Ну, як полювання?
– Двох негрів з’їв, а ти?
– А я одного москаля.
– Брешеш.
– Можу дихнути...

Син пише листа додому:
– Мамо! Купіть свиню, назвіть сержант Іванов. Повернуся з армії – заріжу!

– Куме, я чув ваш син у Mоскві працює.
– Так, у крематорії – палить москалів, а йому за це ще й гроші дають.

Як відомо, у Росії, за словами самих же росіян, дві біди – дурні та дороги.
Вчора в Держдумі перша біда обговорювала другу.

– Пане, а чи Ви чули, як москалі на кохання кажуть?
– І як же?!
– Блі-і-ізость.

Росіяни нарешті почали соромитися слова “как”, замість нього вже вживають слово “тіпа”.

Застряг хлопець у ліфті, натискає кнопку виклику диспетчера. Чує:
– Якщо бажаєте розмовляти українською, натисніть 1. Если хотите разговаривать на русском, нажмите 2.
Хлопець подумав і натиснув 2. І що почув?
– Ну що, москалику, попався...

– Скільки коштує отой порцеляновий щур?
– Это не “щур”, это наш президент В. В. Путин!
– Тоді дайте мені двох порцелянових щурів!