Опинившись через помилки юності у кримінальному середовищі, потрапив я врешті
на Колиму, де в боротьбі за виживання можна було втратити кращі людські якості.
На щастя, у “виправно-трудовому” таборі, крім злочинного світу з його гаслом
“помри ти сьогодні, а я помру завтра”, перебували політичні в’язні, які вирізнялися
шляхетністю поведінки. Зневажені кримінальниками, звані ними “контриками” й
“фашистами”, вони викликали в мене цікавість і прихильність.
1946 року у бригаді склодувів-халявників на склозаводі селища 72 кілометра Центральної
колимської траси познайомився я з в’язнем Степаном Сярим, струнким і вродливим
хлопцем незалежного характеру та з вродженою гідністю. Був він розумово розвинений
і справедливий. Серед опущеного загалу в’язнів Степан привертав увагу охайністю
свого вбрання. Незважаючи на молодість, він уже відбув чималу частку великого
табірного терміну і вважався старим колимчанином, що вижив у каторжні зими воєнних
часів, коли масово гинули в’язні.
Степан Якович Сярий народився 5 вересня 1923 р. в с. Великий Любінь Городоцького
повіту Львівського воєводства. Батько його в лавах Січових стрільців брав участь
у битвах за українську державність.
Після закінчення школи-семирічки Степан навчався у Львівській греко-католицькій
духовній семінарії, де 1938 року став членом молодіжної мережі ОУН. Наступного
року, після ліквідації більшовиками семінарії, працював у Великолюбінському
підрайоні ОУН, а у вересні наступного року був арештований органами НКВД. 17
грудня 1940 р. Львівський обласний суд засудив його до 10 років позбавлення
волі за членство в націоналістичній організації.
Спочатку був етап до Харківської пересильної в’язниці, а тоді 35-денна “подорож”
(у “телячих” вагонах) до Бухти Находки, що на узбережжі Японського моря, а потім
ще “мандрівка” теплоходом “Дальстрой” на Колиму до бухти Нагаєво (багато пізніше
тим самим судном довелося й мені прибути до Магадану; то був останній рейс “легендарного”
судна – завантажений амоналом “Дальстрой” вибухнув в порту Находки і затонув).
Від бухти Нагаєво етап зі Степаном тим же судном спрямовано до бухти Пьострая
Дрєсва на прокладання автотраси до нещодавно відкритих родовищ каситериту (олов’яної
руди) Омсукчану. Тут Степан побачив жахливі наслідки пьостродресвинської трагедії
– попередньої осені чотири тисячі в’язнів, які не мали теплого одягу, взуття
та харчів, змусили йти пішки гірськими розпадками до копалень. А відстань була
понад 100 кілометрів! Сильний ранній мороз з ураганним вітром спричинив загибель
цих людей. Замерзли і в’язні, і конвой. Їхні рештки пролежали вздовж дороги
до наступної навігації 1941 року, під час якої прибув і Степан Сярий.
У вересні 1941 р. вийшов Указ Верховного Совєта СССР, щоб колишніх громадян
Польщі, які відбували покарання, відправити на фронт. Усіх їх звезли до Магадану.
А серед них були і українці. Тим часом надійшло роз’яснення, що під дію того
указу підпадають лише поляки за національністю. Українців знову відправили на
роботи. За участь у масовій відмові від виходу на роботу Степан потрапив на
штрафний лісоповал. За кілька місяців каторжних умов більшість “відмовників”
загинули. У стані цілковитої виснаженості Степана доправили до “медмістечка”
72 км, куди звозилися інваліди і “доходяги” з усієї Колими. Коли оклигав, його
залишили працювати на місцевому склозаводі. Через п’ять років опинився там і
я.
То був унікальний за різноманітністю асортименту продукції завод, призначений
для забезпечення скловиробами Колимського краю. Виробляли там віконне й автомобільне
листове скло, склотару, електроізолятори, електролампи, побутовий і хімічний
посуд тощо. Навіть художні скловироби та ялинкові прикраси. Весь трудовий персонал
включно з головним інженером складали в’язні. Вільнонайманим був лише директор,
та й то недавній в’язень-склодув.
Ми зі Степаном виготовляли листове скло примітивним ручним способом, початковою
стадією якого було видування з розтопленої скломаси величезних (висотою до 1,5
метри) бутелів-халяв. У наступні стадії інші фахівці відокремлену циліндричну
частину халяви розправляли у плаский лист. Денна норма виробітку на одного склодува
складала 150 халяв. Робота була виснажлива. За короткий час сорочка вкривалася
товстим шаром солі з поту. Доводилося її вимочувати у воді. А надворі мороз
взимку сягав понад 40 – 50о С. По закінченні роботи виснажені халявники, не
маючи сил іти до холодного табірного бараку, покотом лежали навколо пічного
верстака, доки конвой не вижене шикуватися в колону.
На роботі і в таборі перебував я під цілющим впливом Степана. Ми обоє любили
співати. Від нього я перейняв багато українських пісень, насамперед патріотичних,
в тому числі стрілецьких, а також обрядових – колядок і щедрівок. Він згуртував
українське юнацтво, з яких пам’ятаю галичан Романа Процайла і Євгена Харчука,
волиняків Йосипа Ютовця та Леоніда Ґонту…
Він розповідав про правдиву історію України, її Визвольну боротьбу. Завдяки
Степанові моє вроджене українолюбство переросло в усвідомлення національної
ідеї, внаслідок чого життя моє було ощасливлене правильним спрямуванням.
Лише на три роки вистачило мене для праці в халявниках. Заслаб на легені. Тяжкий
кашель із кров’ю і постійно підвищена температура змусили перейти у скловари,
а потім на постійне перебування при табірній лікарні.
А Степан тим часом свій термін ув’язнення відбув. Зі статусом політичного засланця
його залишили працювати на заводі. Проживав він у селищному гуртожитку. Замість
пашпорту одержав посвідчення з дозволом на пересування в межах малої дільниці,
прилеглої до селища траси, і зазначенням днів відмітки в “кума” (оперуповноваженого
МҐБ).
Було у Степана велике кохання з юною землячкою Марійкою Омелян, 1926 року народження.
Її, уродженку с. Мшана Городоцького повіту, по війні, після звірських тортур
із завданням каліцтва, окупанти засудили до 10 років позбавлення волі за участь
у Національному опорі. Працювала вона зі Степаном в одній промисловій зоні в
електроламповому цеху. Вагітною її вивезли до таборового “диткомбінату” у Красноярський
край, де через рік після пологів матерів відправляли в інше місце ув’язнення,
розлучаючи з дітками. Розділені величезною відстанню й неволею Степан і Марійка
втратили надію на своє майбутнє поєднання. Тиранічний режим здавався вічним.
Улітку 1951 р., завдяки залікам за сумлінну роботу, достроково звільнився і
я. Виїхав проживати на Кубань. Після смерті Сталіна, позбувшись за амністією
поразки у правах, переїхав на Донбас. У Константинівці влаштувався працювати
скловаром на пляшковий завод і на вечірнє навчання у скляному технікумі.
А Степан, працюючи на заводі, дослужився до посади начальника цеху. Одружився
з Лідією Грьозевой, вільнонайманим інженером-хіміком. Вона народила йому сина
і двох дочок-близнюків. Із дружиною-росіянкою не знаходив порозуміння (всупереч
її войовничому переконанню виховав дітей свідомими українцями). А кохана Марійка,
звільнившись, вийшла заміж за співв’язня, естонця, і зі Степановою дочкою Надійкою
виїхала до Естонії.
Під час “хрущовської відлиги” Степан Сярий одержав пашпорт повноправного громадянина
СССР, але через сімейні обставини ще довгий час перебував на Колимі. Врешті
сам виїхав до України в надії влаштувавшись з роботою і житлом, перевезти й
родину. Але на заваді стали органи КҐБ. Питання вони поставили руба – за дозвіл
проживання у Великому Любіні вимагали письмово засудити свою участь у Визвольному
русі. Степан відмовився. Щоб уникнути нової “кримінальної” справи, виїхав на
Чернігівщину. В сільській глухомані знайшов роботу майстра (а в міжсезоння –
сторожа) на цегельні з житлом у напівзруйнованому бараці. Туди до нього приїхала
хвора дружина. Діти ще з Колими після закінчення школи роз’їхалися на навчання.
Ми постійно листувалися. Інколи я відвідував його. Одного разу Степан порадив
для моєї ж безпеки припинити листування, оскільки він потрапив під пильний нагляд
КҐБ. Це сталося через необачність сина Євгена, який, закінчивши з червоним дипломом
Московський геологорозвідувальний інститут, обрав місцем роботи уранові копальні
Кіровограду. В Україні несподівано збагнув, що міста тут російськомовні. З цього
приводу він не раз привселюдно обурювався, через що був затриманий органами
КҐБ.
Євгенові, як синові оунівця, дали припис виїхати з України до своєї дружини-москвички,
а за батьком встановлено суворий нагляд. Листи Степана перлюструвалися. Почав
докучати відвідинами районний каґебіст, який наполегливо підсовував антиукраїнську
літературу. Якось Степан запитав: “Невже у Вас більше нема вартішого уваги об’єкту,
ніж я – старий інвалід?” Каґебіст відповів: “Єсть. Але такого, як ви, нема!”
З ліквідацією цегельні та знесенням бараку Степан змушений був виїхати на постійне
проживання до своєї дочки Олени в м. Калугу. Там поховав дружину. Лише зі здобуттям
Україною незалежності зміг повернутися до батьківської оселі у Великому Любіні,
де нині проживає разом з молодшою сестрою Ганною. Його син Євген працює на дипломатичній
роботі в МЗС України. Дочки Олена й Оксана, одружившись, залишились у Росії.
Степан Якович Сярий є членом Товариства політв’язнів України. Здобув заслужену
пошану земляків. Патріотична місцева влада за його заслуги й пережиті поневіряння
виділяє йому доплату до пенсії і додаткові пільги.
Має він утіху від відвідин своєї доньки Надії – прекрасним наслідком палкого
кохання із землячкою Марією Омелян. Народилася Надійка у Красноярському дитячому
“комбінаті”. Батька відвідує разом зі своїми дітьми й онуками.
Ще юнкою вона полишила Естонію й переїхала до львівських родичів. Закінчила
політехнічний інститут. Проживає тепер разом з матір’ю Марією неподалік Львова.
Напередодні свого 85-річчя славний Українець Степан Сярий залишається сповненим
патріотичного духу. Дай йому, Боже, міцного здоров’я і довголіття!
Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл. |
