Уривок з неопублікованого рукопису Павла Крата “Крізь павутиння зросійщення”
Вже в Лубенській гімназії, читаючи “Русскую історію” Іловайського, Павло зрозумів,
що ми – “малороси”, а “великороси”, це ті кацапи, ті “Ахвоньки”, що волочаться
по нашому краю, шукаючи роботи, ті “богомольці” з “бродячої Руси” та ті “коробейники”,
що ходять попід дверима, з клунком на плечах, продаючи ріжні московського виробу
матерії...
“Я не міг уявити, – писав він, – як ті “руські” те саме, що і ми... У нас, як
приходив до батька селянин, так горнична казала: “Пане, якийсь чоловік прийшов”.
А як москаль приходив, то: “Пане, руський до Вас прийшов”. І в моїм розумінню
були такі у нас нації: “люди, або селяни”, “пани, що вбиралися по-панському
і розмовляли панською мовою”, “руські або кацапи”, “жиди”, “цигани”, “німці”
та “ляхи, чи то поляки”. Та про ляхів ми більше дещо чули, ніж їх бачили, бо
між нами їх майже не було. Хоч та вся з українського походження молодь, як і
їхні батьки, що говорили “московською мовою Пушкіна”, але з українською вимовою,
і котрі звали себе “русскими”, уважали собі за образу, коли б їх прирівняли
до “руських”. Вони б запротестували і сказали б, що “ето кацапи”. Говоряча московською
мовою українська пануюча кляса, [що] уважала себе за “русских”, зносила попри
себе московських інтелігентів-зайдів остільки-оскільки, але московський нарід
для неї був такий чужий, як і нашому селянству...
В літі 1895 року в Нижнім Новгороді над Волгою відбувалася Всеросійська виставка.
Мені тоді був вже тринадцятий рік. Батько дістав вільний переїзд для учнів старшої
кляси, як також і для себе, і для учителів. Батько теж і нас забрав з мамою.
Подорож далека. Їхали ми на схід. Спочатку була наша країна з нашими людьми,
з нашими біленькими хатинами, ключами над колодязями та селами, усе похованими
в балках під горами. А потім вздріли ми тих кацапів, що до нас часом заходять.
Хати небілені, нарід у “лаптях” та кумачевих рубахах, шнурочками підперезаний.
На головах “шляпи”, а не наші брилі. Їхні жінки ходять инакше, нема того чудового
вишиття, що у нас, нема тих прехороших плахт, біленьких як сніг сорочок, вінків
на головах, стяжок у косах. Голови у московок “платочками” попід бороду підв’язані,
а убрання з дешевої різнокольорової фабричної марфи.
Десь за Калугою всадовилися у той віз (вагон. – Ред.), що ми їхали, учні та
учителі якоїсь московської хліборобської школи. Вчувши їхню говірку, зараз ми
їх назвали “Ахвоньками”, – чужі, не наші. Ну, а їхати мали з ними ще багато
часу. Знічев’я наші хлопці співали то ту пісню, то другу. Москалі слухали. Нарешті
і їхній національний дух пробудився, і вони сказали, ану, покажімо хахлам, як
наші співають. І заспівали! Зарепіли, як немащені колеса. Співали: “Вніз да
па рєчкє”, “Тула, Тула, Тула, Тула, Тула родіна моя”, “Во палє бєрьоза стаяла”
тощо. Нам, “хохлам”, від того співу по кишках пороло... Вернувши додому, я лиш
знав те, що їздив в чужі краї, між чужі люди.
Крат П. Крізь павутиння змосковщення. – На правах рукопису: без дати. –
С. 43, 44, 46.
Довідка про автора
КРАТ Павло Юрійович (10.10.1882, с. Красна Лука Гадяцького пов. Полтавської
губ. – 25.12.1952, Торонто, Канада)
Громадський і церковний діяч, протестантський священик, поет, журналіст, видавець;
співредактор “Селянина” і “Правди”, редактор журналу “Віра і Знаття” (1922).
Діяч Лубенської РУП (1901 – 1904), пізніше – Української спілки РСДРП. Один
з борців за створення Українського університету у Львові (1906 – 1907). 1907
року виїхав у Канаду. З 1918 р. – пастор і діяч Української євангельської церкви.
У 1923 – 1938 рр. жив у Західній Україні, де заснував Українську євангельсько-реформовану
церкву. Автор спогадів, статей на релігійну і суспільні теми.
Енциклопедія Українознавства. – Т. 3. – Київ: Глобус, 1996. – С. 1166.
Публікація Романа КОВАЛЯ |
