“Вірю в українську Україну!”
Було у моїй Варварівці велике повстання. Селяни озброїлись вилами, косами,
штилями і виступили проти червоних, але з Бокової налетіли кацапські кіннотники
– багато людей порубали, а потім гасали селом, підпалюючи хати. Один старий
чоловік зі словами “Раз мати родила, раз і помирати” взяв на штиля кацапа разом
з конем.
Великий сміливець Митька Крисенко теж дуже допік червоним. Одного разу вони
вистежили його. Митька засів на горищі церковнопарафіяльної школи біля церкви.
Почалася перестрілка. На другім боці (через берег) зібралася велика юрба людей,
приваблена стріляниною. Митька у віконце викинув біле полотнище. Кацапи думали,
що він здається, а він сказав: “Он погляньте, люди збираються. Зараз вас прикінчать.
Тікайте, поки цілі”. Червоних були лише кілька. Подумали вони і втекли у Бокову...
Наприкінці 1930-х років у Варварівці було багато розмов про чоловіка на прізвище
Булич (наголос на останньому складі). У своїй хаті він змурував фальшиву стінку
і влаштував схованку для повстанців. Про неї дізналася наймичка Мотря. Побоюючись,
що вона донесе владі, її вбили і десь над берегом закопали. Мотря була не з
нашого села. Моя мати її добре знала, бо жили ми метрів за 300 од Булича. Згодом
багато хто, йдучи вночі, “зустрічав привид Мотрі”. Тоді ж, у 30-х, на горищі
Буличевої хати під сміттям знайшли шаблю. В піхвах вона добре збереглася. З
тиждень нею милувались у колгоспній конторі, а потім відвезли в Долинську.
У 1950-х ще жило багато людей, від яких можна було записати спогадів на грубу
книгу, хоч тоді люди ще боялись говорити, бо кацапська влада дуже мстива. А
зараз іду селом і зустрічаю людей, яких не знаю. Та й вони мене теж.
Ви ще багато проведете досліджень, напишете цікавих книжок для становлення Української
України. А вона буде! Якщо кацапи не винищили нас за 350 років, то тепер уже
не знищать. Антиукраїнська орда це розуміє і тому лютує. “Упустілі свой шанс!”
В Українську Україну вірю, хоч і не доживу до того часу.
Михайло БРИК, син повстанця
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.
“Душа кожного українця оживає”
Якби Ви, шановні, знали, як, будучи тимчасово за межами України (наукова робота
в Польщі), приємно й радісно читати про рідну місцевість... Про її історію.
Про те, завдяки чому душа кожного українця чи українки оживає. Спасибі Вам від
щирого серця!!! Слава Україні! Героям слава!
Мирослава ЧУЧУПАКА
Польща
“Радий сприяти поверненню правди”
Радію, що мій переказ ніде не загубився. Дуже вдячний, що завдяки вам маю можливість
хоч чимось сприяти поверненню правди про героїчне минуле нашого народу, про
трагічну долю тисяч і тисяч славних героїв-борців. Хочеться вірити, що ця правда
поможе нашим людям сьогодні знайти порозуміння між собою. Низький уклін “Холодному
Яру”.
Вадим СВИРИДЕНКО
Росія
“Продовжити справу Зеновія Красівського”
Шановний Романе Миколайовичу! Дозвольте висловити щиру подяку Вам і Віктору
Рогу за книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”
та за книгу “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського. Спасибі, що Ви взяли
на себе так тяжку і необхідну ношу – продовжити справу Зеновія Красівського...
Ваші книги і газета “Незборима нація” відкривають нам нашу історію, яку так
довго від українців ховали за семи замками.
Алла КУЧЕРЕНКО
м. Кіровоград
“Тернистий шлях кубанця Проходи”
Сумну книгу ти написав, дорогий друже! Сумну, бо правдиву. Знаю зі свого досвіду
та розповідей близьких про продажність, дріб’язковість та містечковість багатьох
наших людей. І не лише нині, але й раніше. Попри це, хочу вірити, що природня
шляхетність, працьовитість і талант все ж таки проб’ють нам дорогу. Крім смутку,
книга полишає й інші, кращі, почуття.
Андрій ЛЯБАХ,
доктор медичних наук
м. Київ
Відтворення історії українського лицарства
Хочу подякувати за чудовий сайт “Незборимої нації” i за ту шляхетну справу,
яку впродовж багатьох років невтомно пропагує Історичний клуб “Холодний Яр”,
розкриваючи українцям героїчнi сторiнки їхньої минувщини. Маю багато Ваших книг,
пане Романе, кілька років тому слухав Ваш виступ у Кам’янець-Подiльському університеті...
Бажаю подальших успiхiв у вiдтвореннi iсторiї українського лицарства ХХ столiття!
Володимир
м. Кам’янець-Подільський
“В нашій країні нечасто згадують людей, чиїми життями вона збудована”
Шановний пане Романе! Разом з батьком дуже вдячні Вам за натхненну працю, за
те, що зберігаєте для майбутніх поколінь пам’ять про славетних українських лицарів,
що склали свої голови за Україну. На жаль, незалежність багатьом нашим співвітчизникам
видається чимось буденним, бо впала на їхні голови оманливо легко. Тому й не
цінується належним чином. До того ж в нашій країні нечасто згадують людей, чиїми
життями вона збудована. Особливо тяжкі справи на сході України, де продовжується
русифікація українців, нав’язується думка, що Донбас – це частина Росії.
Я ще не встиг повністю прочитати Ваші книги, але вже погортав їх. Я в захопленні
від них. Стільки цікавої інформації про Визвольну боротьбу 1917 – 1920-х років
я ще ніде не зустрічав. Особливо хочу відмітити короткі біографічні довідки,
що містяться в кінці чи не кожної книги. Для мене вони в умовах голоду на цю
тему – безцінні. Захоплений я кількістю та якістю світлин.
Григорія ПИРЛИК
м. Лисичанськ Луганської обл.
“Імператор знає нас всіх по імені!”
Коли Наполеон влаштовував огляд своїх військ, то часто питав офіцерів і солдатів,
в яких битвах вони брали участь. Тих, хто одержав серйозні каліцтва, він нагороджував
хрестом. Тут, я думаю, буде доречно згадати про особливий прийом, до якого вдавався
імператор і який могутньо підкріплював ентузіазм його військ. Він звертався
до одного зі своїх ад’ютантів: “Дізнайтеся у командира такого-то полку, чи служить
у нього людина, що брала участь в єгипетській або італійській кампаніях. З’ясуйте
ім’я цієї людини, місце його народження, з якої він сім’ї і який його послужний
список. Дізнайтеся, в якій роті він служить, і повідомте мені всі відомості”.
У день огляду Бонапарт з одного погляду впізнавав людину, чий опис одержав.
Підходив до солдата, звертався до нього по імені й говорив: “Ти все ще служиш!
Ти хоробрий солдат; я бачив тебе при Абукире. Як поживає твій старий батько?
Що, у тебе ще немає хреста? Зараз я нагороджу тебе”.
Потім захоплені солдати говорили один одному: “Бачиш, імператор знає нас всіх
по імені, знає наших рідних і де ми служили”. Яким стимулом це було для солдатів,
яких він успішно переконав, що кожний з них свого часу може стати маршалом Французької
імперії!
Людовик де БУР’ЄНН, особистий секретар Наполеона у 1797 –
1802 рр.
“Спогади про Наполеона Бонапарта” (1855). |
