У конференц-залі Київського міського будинку вчителя відбулася презентація
книги “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни
1917 – 1920-х років”.
Розпочав вечір юний кобзар Святослав Силенко, виконавши “Бойовий гімн українського
війська”, який написав спеціально до цієї презентації. Потім взяв слово упорядник
Роман Коваль. Він, зокрема, сказав: “Спогади написані так, що відчуваєш свою
присутність поруч з козаками, чуєш їхні тужливі пісні, ділиш їхній розпач, береш
свій шматочок останньої скибки хліба. Бачиш їх... Які ж прекрасні люди були!..
Читач цієї книги відчує атмосферу і дух тієї епохи. А найбільше здивує і вразить
українське диво на Ямпільщині, диво пробудження українського народу від, здавалося,
віковічного сну малоросійства. Крім одиниць, уже ніхто не вірив, що можна пробудити
етнографічну масу до державного буття. Але загуркотіли у Петрограді громи Лютневої
революції і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем,
села, в яких уже не співали українських пісень (бо забули їх), раптом рішуче
потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички
якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні й курені, що на краю української
землі запекло боролися за свою національну державу. Боролися і співали українських
пісень, які їм із фронту принесли українізовані частини, що вертали на Батьківщину.
Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово “Україна”,
перейняли його, стали називати себе українцями, та ще й гордістю, та й ще брязкаючи
зброєю, та ще й стріляючи у бік тих, хто не хотів нас на нашій землі! Під враженням
можливості українського дива в найтяжчій ситуації перебуваю й досі. Коли хтось
із песимістів жаліється на несприятливий хід подій, демонструє, нехай і переконливі,
факти занепаду українства, скиглить, що все пропало, передрікаючи кінець України,
згадую Д. Кетроса. Як це чудово знати, що відродження України можливе завжди!
Головне – не опускати рук, а наполегливо продовжувати працю на українській ниві”.
За упорядником на сцену вийшов юний бандурист Данило Мельник, який заспівав
славень “Україні” на слова Василя Симоненка (музика Бориса Мельника, батька
бандуриста), а тоді ще й українську стрілецьку пісню “Зірвалася хуртовина”.
За Данилом виступила Раїса Браславець, онучка Грицька Терпила, старшого брата
отамана Зеленого. Вона сказала: “Я прочитала ці спогади. Я вірю кожному слову
цих людей... Без сліз їх читати не можна. То була велика війна... Ця книга дарує
натхнення для нас”. Виступали також бандурист Назар Божинський, поетеса Антоніна
Литвин, скульптор і письменник Михайло Горловий, краєзнавець Петро Шкляр, гурт
“Гайдамаки” з Вишгорода (художній керівник Анатолій Мисько), видавець книги
Ростислав Мартинюк. Ще раз вийшов на сцену Святослав Силенко, який виконав пісню
“На Аскольдовій могилі...” на слова Павла Тичини (музика легендарного Михайла
Башловки). А заслужений артист України Анатолій Кобзар познайомив учасників
вечора з піснею на слова Євгена Гущина “Я в пісні живу” (музика Віктора Вовка).
Гурт “Буття” у складі Олега Бута (художній керівник), Василя Бута і Сергія Кандаурова
виконав пісні “Ой на горі, на Маківці” та “Ой там у лісі в темнім гаї”. А завершив
вечір Тарас Силенко “Піснею про отамана Зеленого”. З особливим почуттям слухали
її рідні отамана та його побратимів – у той вечір у колишньому приміщенні Центральної
Ради зібралися Раїса Браславець і Оксана Цедик, онуки повстанця Грицька Ільковича
Терпила (брата отамана Зеленого), Наталка Дубровська, онучка отамана Овсія Гончара-Бурлаки,
Ольга Булавин, праонука Софії Терпило (сестри отамана Зеленого), В’ячеслав Цедік,
правнук Грицька Терпила., Михайло Горловий, онук повстанця-зеленівця Петра Стрільця,
Микола Шляховий, онук отамана Марка Шляхового, Михайло Святненко, онук отамана
Федора Святненка, Тамара Здоровецька, дочка козака Армії УНР Олексія Здоровецького,
а також нащадки холодноярського роду Чучупаків – Володимир Чучупак, син повстанця
Дем’яна Чучупака, його зять Олег Горбаченко та Артем Горбаченко – правнук Дем’яна
Чучупака. Наприкінці вечора упорядник книги запросив нащадків славних українських
родів та співтворців свята вийти на сцену сфотографуватися та познайомитися...
Пізнім вечором люди розходилися в піднесеному настрої. Чи не кожний відчував
себе збагаченим новими знаннями про лицарську історію свого народу та впевненістю
у перемозі свого народу.
Олеся КОВАЛЬ |
