Минуло 100 років із часу проведення Другого зимового походу Української повстанської армії, стратегічним завданням якого було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. На жаль, операція закінчилася катастрофою – масовим розстрілом вояків Армії УНР біля містечка Базару 22 – 23 листопада 1921 року.
360 вояків було розстріляно через те, що вони відмовилися перейти на бік Красної армії. Підполковник Варфоломій Євтимович стверджував: “Базар – це свідок виконаного обов’язку, синонім жертовності, приклад перемоги Безсмертного Духа над немощами тіла”.
На околиці Базару, на території меморіалу, збудованого з ініціативи Святомира Фостуна з Англії у 2000 році, поховано розстріляних, а також 46 загиблих на полі бою воїнів Армії УНР. 
20 – 21 листопада 2021 р. відбулася Всеукраїнська акція “Вшанування Героїв Базару”. Організаторами стали недержавний аналітичний центр “Українські студії стратегічних досліджень” (за фінансової підтримки Міністерства молоді і спорту України), Спілка офіцерів України, ВО “Свобода” та інші організації.
На мітингу виступали голова СОУ Олександр Сасько, ветеран російсько-української війни, капітан ІІ рангу Тимур Баротов, голова КУН Степан Брацюнь, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, директор НАЦ “УССД” Юрій Сиротюк та інші. Вів мітинг капітан 1-го рангу Євген Лупаков.
Хлопці і дівчата з військово-історичних клубів “Повстанець”, “172-й піхотний полк”, “Самостійна Україна” відтворили військово-історичну реконструкцію трагічного бою 17 листопада 1921 р. над р. Звіздаллю. Згодом відбувся концерт-реквієм за участі Нелі Франчук та Грицька Лук’яненка, Лесі Рой, Василя Лютого, Святослава Силенка, гурту “PoliКарп”, Михайла Гречкина, гуртів “ТаРута” й “Рутенія”. 
У межах події відбувся диспут істориків, науковців, краєзнавців “Другий зимовий похід армії УНР – спроба відновлення Української державності”. “100 років трагічних подій Базару, – сказав Юрій Сиротюк. – 100 років незламності і нескореності боротьби. 100 років безперервної Української революції. 100 років російсько-української війни. Події під Базаром є символом традиції нескореності збройної боротьби та моментом усвідомлення, що її потрібно закінчити перемогою проти того самого ворога – у сучасній російсько-українській війні”.
Керівник представництва Українського інституту національної пам’яті в центральному регіоні Богдан Галайко розповів про останній етап збройної боротьби доби Української революції 1917 – 1921 рр., зокрема, сказав: “Другий зимовий похід став героїчною сторінкою української історії, символом нашої нескореності”.
Про обмундирування та озброєння учасників Другого зимового походу розповів аспірант Житомирського державного університету імені Івана Франка, член молодіжної організації “Пласт”, реконструктор Ігор Макарчук.
Народний артист України Тарас Компаніченко презентував проєкт “Пісні Української революції 1917 – 1921 рр.”, Юрій Сиротюк – видання Степана Бандери “Перспективи української революції”, а Лариса Ніцой – свої книжки.
Протягом двох днів вшанування відбувалися військові вишколи молоді, презентації макетів військового спорядження, навчальних програм, напрацювань та досягнень у сфері військово-патріотичного виховання від ГО “Дозір «Крук»” з Ніжина.
Охочі мали змогу долучитися до гутірки “Герої Базару як складова ціннісних орієнтирів національно-патріотичного виховання”, яку онлайн провів Микола Ляхович, експерт із питань національно-патріотичного виховання ТСО України. Учасники вшанування переглянули також виставу театру української традиції “Дзеркало” (художній керівник В. Петранюк) “Блокпост Україна” Бориса Гуменюка.
21 листопада на Меморіалі пам’яті Героїв Базару відбувся чин військового церемоніалу віддання шани воякам Армії УНР за участі міністрів, представників Збройних сил України, Генерального штабу, Міністерства оборони України, Українського інституту національної пам’яті, голів Житомирської обласної державної адміністрації та обласної ради, учасників українсько-російської війни, реконструкторів, Товариства “Чорні запорожці”, Конгресу українських націоналістів та інших організацій.
Радіємо, що вшанування героїв Другого зимового походу відбулося на державному рівні – змістовно і сердечно. Козакам Армії УНР слава!

12 грудня 1896 р. в с. Ємільчині Звягельського пов., нині смт Житомирської обл., народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР, учасник Другого зимового походу, сотник Армії УНР, автор спогадів про Визвольну війну.
13 грудня 1936 р. в м. Луцьку, тепер Волинської обл., помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, інженер.
14 грудня 1921 р. в бою на хут. біля с. Гавронщини, тепер Макарівського р-ну Київської обл., загинув Карпо “ЯБЛУЧКО” (“ЯБЛОЧКО”), старшина 1-го партизанського загону ім. Симона Петлюри, отаман, згодом начальник штабу 2-го загону ім. Симона Петлюри. 
15 грудня 1921 р. від московської кулі загинув Трохим БАБЕНКО-“ГОЛИЙ”, повстанський отаман Мліївської гайдамацької січі (7000 козаків і старшин), організатор повстань проти денікінців та Красної армії. У листопаді 1920 р. під час боїв проти 11-ї совєтської дивізії на обліку розвідувальної частини “штадива 11” було “27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму”. У Визвольній боротьбі брав участь і молодший брат Трохима Голого – “Голенко” (“Гольонок”), помічник отамана Антона Грозного. Ймовірне ім’я Устим, 1905 р. н. Устима підступно вбито членами єврейської “самооборони” в урочищі Три Липи біля Городища.
16 грудня 1886 р. в с. Трипіллі, тепер Обухівського р-ну Київської обл., народився Данило ТЕРПИЛО (“ЗЕЛЕНИЙ”), отаман Дніпровської повстанської дивізії. Воював проти більшовиків і денікінців на території Київської, Чернігівської, Полтавської і Подільської губерній. 15 липня 1919 р. в Переяславі урочисто, у присутності священників, місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську, 1654 року, угоду про “возз’єднання” з Росією. 
18 грудня 1896 р. у с. Грині Горностайпільської вол. Чорнобильського пов. (тепер села немає) народився Ілько СТРУК, отаман Вільного козацтва, організатор Куренівського повстання в Києві (1919), командувач Першої повстанської української армії. 
Вічна слава!

На малюнку Артура Орльонова – Петро Філоненко.

6 – 7 листопада на Вінниччині відбувся Всеукраїнський патріотичний фестиваль “Гальчевський Фест”, який об’єднав українців довкола пам’яті про нашу боротьбу за Українську державність.
Захід проводиться кілька років поспіль Мистецьким об’єднанням “Глечик”. Цього року фестиваль відбувся на Літинщині, адже це місце народження видатного старшини Армії УНР Якова Гальчевського (отамана Орла).
Фестиваль став проєктом Недержавного аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень” та відбувся за фінансової підтримки  Міністерства молоді та спорту України, за сприяння Вінницької обласної державної адміністрації та Літинської селищної ради. 
“У боротьбі сентиментів немає” –  ці слова Якова Гальчевського щоразу стають центральним гаслом фестивалю, адже ми не забуваємо, що російсько-українська війна триває, а перемога над ворогом – це завдання не лише військового, а й культурного фронту.
Як зазначив режисер фестивалю Валерій Гладунець, “метою реалізації проєкту стало підвищення рівня знань про видатних осіб українського державотворення, борців за незалежність”.
Під час фестивалю проходили історичні диспути й гутірки, а також виконувалися історичні пісні. Зокрема, біля пам’ятника визначному отаманові у виконанні Святослава Силенка прозвучала присвячена йому пісня, яку поклав на музику його батько – сл. пам. кобзар Тараса Силенко.
Музичну шану Орлу-Гальчевському віддавали такі знакові особистості, як народний артист України Тарас Компаніченко, автор легендарних пісень Василь Лютий, відомий лірник з Рівного Андрій Ляшук, бард Володимир Гонський, кобзарі Сергій Волченко та Михайло Гречкин.
Під час фестивалю відбулася експозиція майстрів традиційного декоративно-прикладного мистецтва. Презентації своїх книжок та творчі зустрічі провели Лариса Ніцой, Сашко Обрій і Володимир Гонський. А молодий поет з Вінниччини Дмитро Луняка розчулив публіку своєю лірико-патріотичною поезією.
На території гімназії в рідному селі героя Малинівці (Літинської громади) учасники фестивалю висадили дубову алею, а священник освятив ще одну меморіальну дошку – на честь Якова Гальчевського і його козаків. 
Урочиста хода Літином, екскурсії місцевих науковців та краєзнавців відбулися саме у Дмитрівську поминальну суботу, адже в цей день біля братської могили захисників УНР проведено панахиду за упокій воїнів, які віддали своє життя за Україну.
Під час фестивалю відбулося кілька історичних гутірок. Для детального осмислення історичних питань до участі у фестивальних заходах були запрошені Богдан Галайко (кандидат історичних наук), Микола Ляхович (експерт із питань національно-патріотичного виховання), Юрій Олійник (кандидат політичних наук), Костянтин Завальнюк (кандидат історичних наук, член Історичного клубу “Холодний Яр”, провідний науковий співробітник Державного архіву Вінницької області), Валерій Кривий (краєзнавець), Руслан Зелінський (літинський краєзнавець), Олександр Масний (голова ГО “Кипорів Яр”, директор Уладівської середньої школи), Андрій Мельничук (заступник директора Вінницького обласного молодіжного центру “Квадрат”) та ін.
На великій концертній сцені можна було послухати найкращих українських музикантів сучасності: “Рутенія”, “ТаРута”, “PoliКарп”, “Телері”, “Варйон” та дует Тараса Компаніченка з Сергієм Охрімчуком.
Дух патріотизму, що завжди панує на “Гальчевський Фесті”, об’єднує українців.

НезборимаНація 

Остап Кіндрачук щодня кобзарює на Набережній Ялти. Ось що він написав мені: “Кобзарюю на Набережній мого міста Ялта щодня. Всі вважають мене невід’ємним елементом ялтинського пейзажу, привикли так, як і до пальм, до маяка, до гори Ай-Петрі, до моря і до моєї кобзарсько-музикальної стихії теж!”
Мабуть, це єдиний українець у Криму, який продовжує боротьбу.
13 листопада п. Остапові виповнилося 84 роки. Вітаємо сердечно і бажаємо довгих літ у Самостійній і Соборній Україні!

Роман КОВАЛЬ
К. Іван Норберт, “Остап Кіндрачук”

3 січня 2022 р. виповниться 25 років Історичному клубові “Холодний Яр”. З цієї нагоди ми хочемо на День соборності, 22 січня 2022 р., у Києві провести 4-ту конференцію нашої організації, переобрати керівництво, внести зміни до статуту, відновити зв’язки, провести час у дружній атмосфері. 
Якщо хочете отримати на конференції пластикове посвідчення члена нашого клубу, прошу зайти на  https: // otamania.in.ua/anketa й оновити свою анкету. Для цього ми сформулювали розширенні питання анкети на сайті Історичного клубу “Холодний Яр”. 
Шановні друзі, упродовж грудня прошу написати або зателефонувати мені, зокрема і з метою дізнатися, де й о котрій годині розпочнеться наша конференція. До зустрічі!

Роман КОВАЛЬ

Відгриміли сальви й промови, інтернет-простір поповнився десятками фото і відео з відкриття пам’ятника отаманні Марусі. Приймають вітання начальники й знаменитості. Пам’ятник є! Радію! Хоч ніхто не запитав: а яким чином цей монумент з’явився, чи все гаразд, чи є проблеми? Може, треба допомогти? 
Тому дозвольте, бодай для історії, трохи розповісти деякі деталі…
13 листопада 2021 р. на Алеї героїв Центрального парку м. Коростишева Житомирської обл. відбулося величне свято. Ми відкрили монумент отаманні Марусі – навіки 16-літній Олександрі Соколовській та її славетній родині. 
На свято прибули делегації із Житомира й області, інших країв України, козацькі організації, пластуни, історики, письменники, представники місцевої влади, журналісти, зокрема телеканалів “Україна” й “Україна 24”. Прикрасили дійство патріотичними піснями видатні митці Тарас Компаніченко, Григорій Лук’яненко, Василь Живосил Лютий, Святослав Силенко, Світлана Ніконорова.
А розпочалося все з візиту автора цих рядків до Коростишева 4 роки тому. На запрошення місцевих євромайданівців у Палаці культури я провів патріотичну бесіду-концерт зі школярами і вчителями, подарувавши місту кілька десятків своїх книг “Людина і нація. Час воїнів”. Розповів і про їхніх героїчних земляків – родину отаманів Соколовських, про яких, зокрема, писав у книзі… Саме тут, у Коростишеві, 5 січня 1919 р. в бою за Україну загинув 18-річний Олекса Соколовський. 
– То чому тут, у “столиці українського граніту”, досі не стоїть гарний пам’ятник вашим землякам-захисникам отаманам Соколовським? – запитав я в залу, де були й активісти, і владці… 
Тоді я вже знав, що тут був і відомий місцевий скульптор. Підписуючи йому свою книгу, пожартував: 
– Я вам книгу, а ви мені пам’ятник. 
– Прочитаю уважно. Якщо сподобається, зроблю! – відрізав майстер. 
Це був Віталій Рожик, автор багатьох знакових скульптур, зокрема й першого монумента Степанові Бандері, знищеного російськими диверсантами у Старому Угринові 1989 року. До самого від’їзду до Києва ми розмовляли про майбутній пам’ятник. 
– Але я маю прочитати! – кинув мені на прощання пан Віталій. 
Уже наступного дня він по телефону проголосив: 
– Робимо! 
На Водохреща 2018 р. ми відвідали міського голову Коростишева Івана Кохана в нього вдома. Переконали, що пам’ятник має бути. Побували ми й на обійсті місцевого письменника, який писав і згодом видав книгу про події 1917 – 1920-х років, орієнтуючись на щоденник місцевого червоного командира, зрадника Гелевея…
Здавалося, все йде добре. Але раптом озвалися нащадки Гелевеїв, Шуренків та інших червоних “героїв”. Згодом – клятий ковід… Це затримало справу. Але не зупинило нас. 
Кілька разів я провідував майстерню В. Рожика. Ось уже на триметровій гранітній стелі зійшли обриси Марусі на баскому коні... Радимося з Василем Шклярем, який надпис має бути на граніті… Шукаю фінанси… Адміністративно-юридичні формальності… Де ставимо? На Покрову маємо відкрити! 
Але хвороба дедалі більше мучить В. Рожика. Важка операція… Переносимо на наступний рік? Ні! Віталій Рожик демонструє справжній творчий героїзм і за 10 днів довершує пам’ятник – до днів народження Олекси (11.ХІ.1900) й Олександри Соколовських (1.ХІІ.1902). 
Далі з газети “Житомир-Онлайн” (зі змінами й доповненнями): “Вздовж центральної алеї парку в Коростишеві постав, наче вітрило із каменю, могутній монумент, на якому місцевий скульптор Віталій Рожик втілив образ отаманни Марусі на коні. Поруч стела зі словами Олександри Соколовської («Марусі»): «Мужність там, де є любов до України», а також викарбувано імена ватажків повстанців з родини Соколовських – Олекса, Дмитро, Василь, Тимофій. Вів святкове дійство Володимир Гонський, легендарний ведучий Євромайдану. Він вказав, що пам’ять про героїв є найціннішим скарбом людини й нації і народ, який не шанує героїв минулого, платитиме життями героїв сьогодення… Голова Коростишівської міської ради Іван Кохан привітав численний загал гостей Коростишева (подяка йому за сприяння! – В. Г.). Затим слово мав Василь Шкляр. (…) Він назвав отамана Марусю Соколовську українською амазонкою і нашою Жанною д’Арк. Він розповів про епізод літа 1919-го року, коли Маруся зустрічала під Коростишевом полки УГА і прохала командирів галичан «підсобити патронами». Він розповів про появу Олександри Соколовської (Марусі) у Києві того ж літа 1919-го на Бессарабському ринку. У супроводі десятка бійців охорони Маруся із надписом на шлику «Смерть ворогам України!» вразила киян, які запитували у чарівної красуні: «Панно отаманно, ну коли ж засяє наша українська булава?» – «Тоді, коли повернемо булаву до сонця», – відповіла Маруся. 
Відомий український історик Олександр Алфьоров, який також прибув 13 листопада до Коростишева, назвав встановлений пам’ятник отаманам Соколовським маркерами української ідентичності. Затим були полум’яні пісні від українських кобзарів. Першим заспівав «Пісню про Соколовських» син українського (на жаль, уже покійного) кобзаря Тараса Силенка Святослав у супроводі Василя Лютого і Гриця Лук’яненка. А пластунки Куреня № 98 імені Марусі (Саші Соколовської) під опікою Лізи Соколовської чудово підспівували. Сама пані Ліза, онучка отаманів, розповіла присутнім про славетний рід Соколовських. Затим для гігантського загалу зібрання у парку співав славний український кобзар, народний артист України Тарас Компаніченко. (…)
Продовжувалося дійство у рідному селі Соколовських Горбулеві, куди навідалися гості Житомирщини. Вшанувати отаманів Соколовських прибули вінничани на чолі з відомим істориком Костянтином Завальнюком, делегація від Рівненщини на чолі із заступником голови ОУН Романом Ковалем, громадські активісти з Києва, Чернігова, Черкас, Тернопілля. У Горбулеві учасники заходу побували на могилах Олекси Соколовського, місце поховання якого донедавна було невідоме, й Тимофія – батька отаманів. І знову співали кобзарі. Співала й славна бандуристка Світлана Ніконорова із Житомира. Далі концерт і спілкування продовжувалися вже на обійсті онуки Лізи Соколовської біля козацького кулешу”. 
Приїхали на свято і колишній віцепрем’єр В’ячеслав Кириленко, лідер “Свободи” Житомирщини Сидір Кізін, доктор сільськогосподарських наук професор Василь Лопушняк з НУБіП України, капітан 1-го рангу запасу, колишній начальник продовольчої служби ВМС України Василь Ландяк та багато інших достойних людей. 
Юні козаки отамана Лиса продемонстрували дивовижний майстер-клас володіння зброєю й бойове мистецтво. Особливо виділялася рожевоволоса 15-річна красуня Вікторія Мирончук із селища Пулини. Може, це новітня панна отаманна Маруся? А сам Володимир Лисюк заявив, що козацтво бере під охорону величний монумент… Отаман козаків з Брусилова повідомив цікаві деталі взаємодії соколовців з місцевими повстанцями тих часів. 
Свято завершилося “Молитвою націоналіста”, виголошеною бійцями підрозділу “Азов”, гучними сальвами з козацьких гаківниць та Гімном України. 
Хочу подякувати меценатам-добродіям. Це енергетики Анатолій Миколайович Ходаківський і Геннадій Кузьмович Качаленко. Зробив фінансовий внесок і ваш автор, ініціатор цієї святої справи. А хочете знати, друзі, результати мого фейсбук-звернення про допомогу у спорудження пам’ятника? Оголошую: 200 грн від незнайомого мені пана Миколи зі Сміли…  Мушу констатувати, що поки що залучених фінансів недостатньо,  головним спонсором цього вельми недешевого проєкту є... сам скульптор Віталій Рожик. І ніхто, крім Василя Шкляра, не пропонував допомогти… Йому я ввічливо відмовив: а де всі інші патріоти?
Окремо хочу також щиро подякувати й видатному хранителю-відроджувачу нашої пам’яті Романові Ковалю. Саме читаючи його книги, я дізнався про отаманів Соколовських, як і про багатьох інших велетів-героїв. І здобув новий поштовх до роботи в цьому напрямку. Нових поштовхів, звитяг і плодів вам, браття!

Володимир ГОНСЬКИЙ
Фото Анатолія ДЖИГИРА

У центральному саду ім. Тараса Шевченка (колись Університетський) ще в ХІХ ст. грали харківські кобзарі. Московський царат постійно намагався обітнути кобзарству крила, забороняючи мандрувати, навіть ходити (!) по вулиці з бандурою. Проте йому це так і не вдалося. З 1905 р., а ще потужніше в 1917 р. кобзарі знову змогли нести правду серед людей. Але згодом, коли Харківщина була окупована московськими більшовиками, почалися темні часи. Автентичних кобзарів прирівняли до декласованого елементу, жебраків. Вимагали реєстрації музичних інструментів. Не раз їх заарештовували.
Врешті, настав організований більшовиками Голодомор, під час якого загинули багато незрячих автентичних лірників і кобзарів. Серед них такі відомі співці, як Степан Пасюга, Павло Гащенко та інші. 
Страшними були репресії 1930-х. Не оминули вони і кобзарів. Зокрема, було розстріляно відомого кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка, а його бандури конфісковано, їх не знайдено і досі. Родичам про розстріл так і не повідомили. Багато кобзарів і лірників пропали безвісти. Кобзарі рятувалися як могли: Єгор Мовчан (Чавунний) виїхав на Кавказ, Хведір Кушнерик удавав із себе гармоніста. 
Одиниці співців, що вижили, переказували стиха страшну правду молодшим.
Один зі вцілілих незрячих кобзарів, Анатолій Парфиненко, разом зі своїм учнем Костем Черемським ініціював створення символічної могили-пам’ятника всім знищеним кобзарям. З 1989 р., майже 10 років, тривав збір народніх коштів, бо держава не давала нічого. Нарешті 1997 р. пам’ятник було відкрито в Харкові – місті знищення співців. Участь у цій події взяв цехмайстр відновленого кобзарського цеху Микола Будник. Він склав ще в 1980-х думу-плач про розстріл і знищення кобзарів. 
Пам’ятник неодноразово паплюжили московські вандали: викрадали бронзову бандуру, видирали кілки тощо… Проте щоосені сучасні кобзарі вшановують пам’ять співців, які загинули мученицькою смертю. 
Цього року вшанування відбулися силами Харківського (Слобідського) кобзарського цеху за участі громадськості Харкова. Цехмайстер Кость Черемський зачитав імена розстріляних і зниклих безвісти харківських кобзарів. Назар Божинський грав на лірі найголовнішу кобзарську псальму. Бандурист Харківського цеху із Січеслава Володимир Габуда заграв псальму про кінець світу і Страшний суд, яку колись співала незряча дружина знищеного кобзаря Макара Христенка. Олекса Губський, член “Українського Легіону” і кобзар Харківського цеху, проникливо заграв на кобзі. Сергій Скачко з Мелітополя заграв козацьку пісню про загиблого в бою козака. Юрій Кабко, теж із Харківського цеху, із Запоріжжя, грав на власноруч зробленій лірі. Кость Черемський заграв давню думу “Плач зозулі” – цей рідкісний твір зараз виконує тільки він. Закінчив вшанування Назар Божинський – твором славної пам’яті Миколи Будника “Дума про кобзарів, мучинецькою смертю спочилих”. 
До пам’ятника поклали червону калину і польові квіти з Холодної гори (де досі стоїть страшна в’язниця), застелили давнім слобідським рушником, запалили лампадки. Молодь бере до рук давню кобзу, яка живе поза часом. Хоч полягли голови кобзарські, та слава про них не вмре не поляже, а справу їхню продовжуємо у віки!

Назар ЧОРНОШЛИЧНИК
Харків

28 жовтня 2021 р. в с. Кукавці Могилів-Подільського району Вінницької області відкрито меморіальний знак воякам УНР, які загинули в листопаді 1920 р. в бою проти російських більшовиків. Участь у відкритті взяли директор Департаменту інформаційної діяльності та зв’язків з громадськістю Вінницької ОДА Світлана Василюк, начальник Центрального міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Богдан Галайко, автор меморіалу, член Історичного клубу “Холодний Яр” Микола Крижанівський, представники місцевої влади, освітяни, науковці, військовослужбовці – учасники новітньої російсько-української війни, журналісти.
“Сьогодні вшановуємо пам`ять 19 українських героїв, вояків 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, що загинули 101 рік тому, – сказав Богдан Галайко. – Війна російсько-українська триває і нині. Найважливіше – розуміння, що боротьба іде за ті ж речі, що і 100 років тому, – за існування Української самостійної соборної держави. Відновлення нашої історії, національної пам’яті, героїчних сторінок минулого є запорукою сучасної перемоги. Вдячний скульпторові Миколі Крижанівському за високохудожню роботу та усім, хто долучився до спорудження меморіалу”.
У 2018 році в с. Кукавці урочисто перепоховали останки 19-х вояків Армії УНР, загиблих у боях з більшовиками 11 листопада 1920 року. У 2017 р. масове поховання поблизу с. Кукавки було досліджене КП ЛОР “Доля” на замовлення Українського інституту національної пам’яті. За результатами аналізу супровідного матеріалу та досліджень кандидатів історичних наук Андрія Руккаса, Михайла Ковальчука та Ярослава Тинченка було встановлено, що у братській могилі спочивають вояки Армії УНР.
За твердженням Ярослава Тинченка, 11 листопада 1920 р. між селами Кукавка та Вендичани відбувся бій між 3-м кінним полком 3-ї Залізної дивізії Армії УНР та частинами 8-ї кавалерійської дивізії Червоної армії. Ворожа кіннота, що кількісно переважала українців, змогла розділити 3-й кінний полк. Більшу його частину ворог відкинув у напрямі на Борщівці, менша з боєм відступила на Вендичани.
Встановити належність віднайдених останків до Армії УНР Інституту вдалося завдяки аналізу зібраної інформації. На місце поховання вказав мешканець Кукавки Семен Васильович Єфремов (1928 р. н.), який у дитинстві чув розмови старших людей про вояків Армії УНР, похованих у Романовому яру за селом. У підлітковому віці він неодноразово випасав худобу біля могили (до її руйнування), тож зміг чітко вказати пагорб-могилу. У могилі були виявлені елементи військового спорядження та одностроїв різних армій. Останки загиблих мали сліди прижиттєвих уражень (рубаних ударів холодною зброєю).
Вічна пам’ять героям! 

Департамент інформаційної діяльності та зв’язків 
з громадськістю Вінницької ОДА

“Нас учили не лише любити своє рабство, а й ненавидіти тих, хто бажав нам свободи”, – так у газеті “Незборима нація” написав Андрій Курило… 
Ще є трохи часу передплатити для себе і своїх близьких газету, якою ви не зможете замотати пиріжки, чи взяти її на розпал у плиті, чи просто кинути у смітник. Бо з її сторінок дивляться на нас очі тих, хто і 100 років тому, і зараз бореться за УКРАЇНСЬКУ УКРАЇНУ і на справжній російсько-українській війні, і на цинічно-підлому інформаційному фронті. Бо кожен номер цінний правдивою історією. Редактор газети – Роман Коваль – за своїм фахом лікар-терапевт. Але лікувальний діапазон його діяльності набагато ширший: він повертає нам, українцям, втрачену історичну пам’ять і відновлює зір, затуманений роками радянської пропаганди. Разом зі своїми побратимами з Історичного клубу “Холодний Яр” пан Роман провів сотні вечорів пам’яті та презентацій книжок про Визвольну боротьбу, радіопередач, 25 (!!!) вшанувань героїв Холодного Яру, зняв 25 документальних фільмів про борців за волю України, видав понад 70 (!!!) книг  (прочитати їх можна, замовивши у видавництві Марка Мельника та в самого автора),  більш ніж 400 номерів газети “Незборима нація”. У співпраці з друзями відновлювали козацькі могили, встановлювали пам’ятники та меморіальні дошки, перейменовували вулиці, називаючи їх іменами українських героїв.
Індекс передплати – 33545.  Ціна разом з послугою Укрпошти – 95.40 грн.
Які продукти ви купите за 100 гривень?!. Є можливість купити вже готовий продукт безцінної праці колективу газети і споживати його 12 місяців. 
Яку їжу ми їмо, такими ми і є.

Тетяна КУПРІЯНЕЦЬ

12 жовтня 2015 р. ми з Віктором Моренцем та Наталкою Зубенко зустрілися в Мюнхені з дочкою Івана Васильовича Полтавця-Остряниці, Генерального писаря Української Держави. 
Пані Гелена жила в окремій кімнаті пансіону для літніх людей – з меблями, портретами та книжками зі своєї квартири, з усіма вигодами та великими вікнами в парк. 
Гадаю, що її серце відкрили 10 світлин, зокрема й родинних, які я їй показав. Більшість із них вона побачила вперше, деякі мала. Її обличчя осяяла сумна усмішка: так, це я в дитинстві, так, це моя мама, так, це мій батько, як давно це було!..
У той день пані Гелена показала мені книгу Герди Вальтер “До іншого берега. Від марксизму до християнства”, звернувши увагу на розділ “Іван Полтавець-Остряниця, український козак”. Я його сфотографував, а в Україні звернувся до перекладачки – п. Олени з Дрогобича. Переклад статті з унікальною інформацією про наказного отамана Вільного козацтва Полтавця-Остряницю я досі не опублікував, хоч і планував це зробити. А минуло вже 6 років…
Спершу про авторку. Герда Вальтер – німецька філософиня, дочка німецького лікаря та онука данського письменника, лауреата Нобелівської премії миру Фредрика Баєра і Матильди Баєр, феміністки й пацифістки. З юних літ Герда спілкувалася з діячами соціалістичного руху Августом Бебелем, Карлом Каутським, Густавом Екштейном, відтак у неї сформулювалися марксистські переконання. Згодом її вчителем став “батько феноменології” Едмунд Гуссерль. А в Карла Ясперса, німецького філософа і психіатра, захистила докторську дисертацію “Про онтологію соціальних товариств”. 1923 року вийшла її книга “Феноменологія містицизму”.
Навесні 1924 р. Герда Вальтер повернулася до Німеччини з Данії, де певний час жила в бабусі й дідуся. Вона захоплювалася астрологією, проводила спіритичні сеанси, читала лекції на ці теми в європейських країнах (дані зі статті Лінди Лопес Мак-Алістер “Жінки-філософині: Герда Вальтер”, “A History of Women Philosophers: Contemporary Women Philosophers, 1900 – Today”).
На одному зі спіритичних сеансів вона й познайомилася “з козацьким офіцером” Іваном Полтавцем-Остряницею. Сталося це в окультній книгарні “Eclaros” (на розі вулиць Шеллінг і Норденштрассе, Мюнхен-Швабінг) узимку 1934 – 1935 років. Полтавець-Остряниця “розповідав про власний окультний досвід, наприклад про те, як він, бувши чотирилітньою дитиною, неодноразово бачив біля себе свого батька, який загинув під час експедиції проти розбійницьких курдів” (розбійницькою була політика Російської імперії. – Ред.).
У Німеччині родина Полтавця-Остряниці весь час перебувала у скрутному фінансовому становищі – німецький закон позбавляв чужинців права на роботу. А оскільки Гелена Шмідт вийшла заміж за іноземця, то й вона була позбавлена німецького громадянства.
І Герда Вальтер бідувала: працювала то санітаркою, то машиністкою, то дрібним клерком, писала промови для “однієї політикеси”, щось перекладала. Оскільки розповіді Полтавця-Остряниці про своє життя були дуже цікавими, Герда “записувала їх доброю німецькою, для того щоб потім ми могли розмістити частину з них у пресі, а частково у журналах з парапсихології”.
Герда Вальтер розповідала: “Незважаючи на те, що Остряниця не знав, як йому утримувати свою сім’ю, він ніколи не втрачав відваги і гордої постави. «Тільки не стати вбогим духом» – то було його девізом, якому він залишався вірним до останку. Він робив усе можливе: об’їжджав коней для шкіл з верхової їзди, був супроводом при прогулянках верхи, давав уроки російської мови, оплата за які потім знизилась, і справа стала нерентабельною...” А ще всією родиною виготовляв “карнавальні декорації для однієї фірми, що займалася поставками до Північної Німеччини (…) Навіть коли я добровільно цілий день клеїла разом з Остряницею, його дружиною і тещею, то заробітку все рівно ледь вистачало на їжу”.
Серед українських істориків існують різні думки щодо прізвища Полтавця-Остряниці, дехто вважає, що він бездоказово пов’язує свій рід з гетьманом Остряницею. Ось що про це писала Герда Вальтер: “Він походив з давнього козацького роду, який він з гордістю пов’язував з гетьманом-мучеником Стефаном Остряницею. (…) Його правнучка Марина одружилася з паном Полтавцем, і, оскільки вже не було жодного носія прізвища чоловічого роду, козацька рада дозволила йому називатись Полтавець-Остряниця. Ця Марина була прабабцею Івана Васильовича Остряниці, з яким я познайомилась у Мюнхені”.
Розповідаючи про Перший з’їзд Вільного козацтва в Чигирині, звичайно зі слів Полтавця-Остряниці, вона уточнює дату його народження. “Щоб не виглядало, що він, маючи 25 років, занадто молодий [для посади наказного отамана Вільного козацтва], – зазначає Герда Вальтер, – він подав своїм роком народження 1890 рік, замість 1892 року, у чому він мені зізнався, коли він попросив мене вирахувати його гороскоп. Потім він мусів залишитися при цьому, оскільки з цього часу всі його посвідчення особи були видані з датою народження 16 жовтня 1890 року”. 
Ми знаємо, що після падіння гетьмана Павла Скоропадського Полтавець утік до Німеччини, але Герда Вальтер розширює наші знання про цей епізод: “Під видом пораненого німецького солдата Остряниця у 1919 році на одному з останніх кораблів, які покидали Одесу, втік через Константинополь до Італії, а звідти до Австрії, щоб потім коріння пустити в Мюнхені” (з Одеси Полтавець-Остряниця міг відплисти у грудні 1918 – січні 1919 р., очевидно, на кораблі Антанти, яка вже 13 листопада блокувала Босфор. – Ред.).
Розширила наші знання Герда Вальтер і про зв’язки Полтавця-Остряниці з німцями. “Зв’язок з націонал-соціалістами, – писала вона, – Остряниця налагодив ще задовго до передачі влади – через знайомого йому ще з Петербурга доктора Е. фон Шойбнер-Ріхтера (Dr. E. v. Scheubner-Richter), що загинув 9 листопада 1923 р. у «марші під Фельдгернгалле» (Marsch zur Feldherrnhalle) (відомий більше як Макс Ервін, народився в Ризі, один з організаторів Пивного путчу в 1923 р., загинув від куль поліцейських. – Ред.), і балтійця Альфреда Розенберга, якого він називав Альфредом Вольмаровичем (один із провідних діячів нацистської партії та III Рейху, який виступав за створення Української держави; народився в Таллінні. – Ред.). Після того як уряд Еберта виявив так мало розуміння щодо України, він [Полтавець-Остряниця] сподівався, очевидно, знайти тут більше взаємності, в чому він гірко розчарувався, звичайно, під час Другої світової війни.
Я від початку нічого іншого й не очікувала [від націонал-соціалістів], проте він, незважаючи ні на що, не хотів мені вірити [коли я йому це говорила]. У перемозі націонал-соціалістів він був так само переконаний, як і вони самі, та засипав їх «пам’ятними записками» щодо східного питання та його вирішення, як він їх бачив. Він стверджував, що перед захопленням влади вони з’являлися час від часу у одній чи другій статті «Народного спостерігача», звісно, не під його прізвищем. Замість того щоб залучити його до тіснішої співпраці, як він і сподівався, його спочатку покликали до Берліну, де він був ув’язнений, від червня 1933 р. до Великодня 1934 р., він був, поміж іншим, також у «Плютцензеє» (нім. Plötzensee – в’язниця у Берліні), у попередньому ув’язненні, про причини якого йому ніколи не повідомили. І тим не менше – він не міг цього облишити! Він постійно приходив до мене з «меморандумом»: «Напиши мені це гарною німецькою, будь ласка!» Із сяючим виглядом він йшов від мене, коли я робила йому цю послугу, і надсилав це «Вольмаровичу»”. 
Говорив Полтавець каліченою німецькою. Одного разу він запропонував Герді надрукувати на машинці німецькою його спогади “У вогні революції та громадянської війни”. “[У тебе] добра німецька, – сказав він, – ти мусиш записати мої спогади з [тих] часів на Батьківщині, я тобі диктувати, ти писати на машинці”.
“Це було дуже привабливе завдання, звичайно, я не одержала за нього жодного пфеніга, ну і нехай!” – так прокоментувала Герда Вальтер, яка жила досить скромно і потребувала оплати за свою працю. Полтавець “пообіцяв” колись розплатитися.
– Коли я знову приїхати в Київ, ти там будеш університетським професором. 
– Але ж я не знаю української.
– Ти вчити – або як ти хотіла?
 Отже, Полтавець-Остряниця мріяв про повернення в Україну, й обов’язково у важливій ролі.
Герді Іван нагадував “напівприборканого степового коня, який хоч і вибирає власні шляхи, але коли йому треба, він приходить і довіряється тобі”.
“У подальшому часі Остряниця, – розповідала Герда Вальтер, – диктував мені протягом місяців майже кожного дня кілька годин своєю ламаною німецькою, а я записувала це у 5 екземплярах на машинці якомога кращим стилем. Вийшов досить переконливий манускрипт на 300 сторінок, хоча він охоплював лише час від початку революції у Санкт-Петербурзі у 1917 році до втечі Остряниці у 1919 році”.
 Ще раз наголошую, що пані Герда мала мінімальні статки, потребувала, щоб її праця була оплачена, але вона, доктор філософії (!) безкоштовно впродовж місяців (!) по кілька годин на день (!) виконувала непросту роботу: перекладала з “поганої німецької” Полтавця-Остряниці літературною німецькою і друкувала на машинці! Можливо, вона робила це через свою доброту, а можливо, через те, що захопилася “козацьким офіцером”. Про це може свідчити її інтимний вислів “мій гетьман”. Саме так вона його називала…
Спілкуючись із дочкою Івана Полтавця-Остряниці, я зачитав їй словесний портрет її батька, який залишив нам Вартоломій Євтимович: “Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою «під гичку» чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”. І запитав, чи впізнає вона свого батька. 
– Так! – відповіла вона.
Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” і був “класичним взірцем українського мужеського типу”.
– Всі захоплювалися батьком, – підтвердила пані Гелена.
“Всі захоплювалися…” Очевидно, і Герда Вальтер.
Як вона оцінювала спогади Полтавця-Остряниці, який у боротьбі з німцями під час Першої світової виявив дива героїзму, здобувши всі можливі російські ордени, включаючи георгіївську зброю?
“Пригодницька історія, сповнена битв, втеча від переслідування, порятунок, перемога, потім знову битви і втеча, а також любовна історія була присутня. Там, де це пасувало до контексту, Остряниця вплітав дещо з українських народних традицій і дат з історії країни. Чи все це було правдою, чи були зображені хіба факти, – чи «поезія і правда» переплелися між собою: як я мала це визначити? Деякі речі були підтверджені доданими історичними документами, які переконали навіть самого професора Прюслера (Prof. Proesler). Але було багато такого, що не можна було підтвердити у такий спосіб. Коли я одного разу приїхала на доповідь до Берліна, я взяла один екземпляр із собою і показала його з вітанням від мого гетьмана одному старому полковнику – [Гнатові] Зеленевському, який мав довгу, білу, розділену на дві частини бороду і був флігель-ад’ютантом [Павла] Скоропадського. Він та його дружина радісно мене зустріли і запросили на новорічну вечерю – оселедець із вершками. Старий козак врятував багато фотографій і вирізок із преси, також повідомлення у «Woche» («Тиждень». – Ред.), які він мені зараз показав як ілюстрації до манускрипту.
– Все правда,– казав він,– власне, так усе відбувалося. 
Я також позичала на короткий термін працю одному колишньому українському посланцеві (послу. – Ред.) [Олександрові] Севрюку, він вважав її цікавою, однак «дуже суб’єктивною»… Він якраз вирушав у подорож і дивним чином став жертвою нещасного випадку, тому я не змогла розпитати його про деталі” (посол УНР у Берліні О. Севрюк загинув 1941 року в залізничній катастрофі. – Ред.). 
Про манускрипт довідалися націонал-соціалісти, Полтавець-Остряниця змушений був надати один екземпляр гестапо, інший – Альфреду Розенбергу. Про те, що в нього залишилося ще 2 екземпляри, Полтавець-Остряниця владі не признався. Яка їхня доля?!
Герда Вальтер розповіла: “Я притримала один роздрукований машинкою екземпляр у себе, я взяла його із собою восени 1938 року у Швейцарію до Porto Ronco до голландки німецького походження Dr. Annie Gerdeck і передала копію в її надійні руки на зберігання. Ми всі вірили, що цей екземпляр у такий спосіб уникне небезпеки, що, на жаль, виявилося фатальною помилкою. Як вдова лікаря, який загинув у Першій світовій війні, моя знайома мусила під час війни жити в Німеччині, оскільки її пенсію не пересилали до Швейцарії. Однак вона повернулася так швидко, як це було можливо після закінчення війни, у свій будиночок на Лаго-Маджоре (нім. Langensee). І тут сталося найдивніше: коли я їй написала про мій манускрипт, вона пояснила, що наприкінці війни «італійські комуністи» через кордон, що був неподалік, ввірвалися до її власності і забрали його. Однак це звучало дивно. Пізніше я мала можливість запитати про це одного німця, що стеріг її будинок: він добре пам’ятав манускрипт Остряниці з акварельним зображенням козака, що мчав галопом з витягненою шаблею, на обкладинці. Манускрипт був на своєму місці, коли мій свідок передавав будинок у неушкодженому стані власниці, коли та повернулася. Ніколи комуністи не переходили через кордон, ніхто не вривався до будинку, ніщо не зникло! На мою скаргу пані Гердек надіслала мені підтвердження, підписане невідомою тамтешньою дамою, про те, що на тому місці нічого не було. Як наївно, вона ж давно могла його забрати (сховати перед тим як запросити даму-”експерта”. – Ред.)! 
Що вона з ним зробила? Продала його колам, які були проти його опублікування? Чи переписала, переправила в іншу країну і продала як роман? (Вона сама була письменницею і мала постійні фінансові труднощі…) Я ніколи про це не дізналася. Два екземпляри, що залишались у Німеччині в Остряниці, згоріли під час бомбардувань. А дві інші машинописні копії, що були у нацистів?”
“Коли Гітлер проголосив війну Росії, – продовжувала Герда Вальтер, – Остряницю забрали до Берліна. Сусіди стверджували, що його хотіли зробити свого роду намісником в Україні. Чи сам він такого сподівався, я не знаю. Я ж у будь-якому разі застерегла його не робити собі з цього ілюзій. Фактично нацисти зовсім про це не думали, можливо, вони хотіли постійно тримати його в полі зору і тому дали йому посаду в Берліні? (…) Коли мене забрали у групу головного дозору (Gruppe SP) до Берліна, я змогла поговорити з Остряницею про ці речі, писати про це було, звичайно, неможливо [через цензуру]. Він був не в собі, однак захищав «Вольмаровича». Він вважав, якби було так, як він хотів (і пропонував у “меморандумах”. – Ред.), то ми мали як розумніший німецький рейх, так і гетьманську державу під німецьким протекторатом, але Розенберг не міг прорватись (лінія Розенберга, який прихильно ставився до України, програла. – Ред.)”.
Полтавець-Остряниця вважав, що треба було відродити не лише гетьманську Україну (Hetmanukraine), а й Королівство Польщу (Königreich Polen) – “ягеллонського нащадка для цього можна було б знайти, й обидві [держави] були б під німецьким протекторатом. Іншим народам Росії також треба було дати таку можливість, – лише тоді, на думку Остряниці, можна було б досягти справжнього миру на Сході і здійснити потаємну мрію тамтешніх народів”. 
“На відміну від Власова, – продовжувала Герда Вальтер, – Остряниця не пішов на фронт або йому цього не дозволили зі страху, що він якось може спробувати піти власним шляхом. Лише наприкінці війни восени 1944 р. він разом з українцем [Андрієм] Шкуро взяв на себе завдання вести «козацький резерв», що складався з чоловіків, жінок, дітей, які були зовсім відрізані від батьківщини, через Філлах (або Віллах, словенська назва Беляк, місто в Австрії. – Ред.) в італійські Альпи, де Муссоліні обіцяв їм місце для поселення. 
Повстання в Угорщині в 1956 р. ще раз сповнило його надій, а коли воно закінчилося провалом, він помер (17 січня 1957 р.) і був похований у Мюнхені (на Північному кладовищі. – Ред.). Можливо, сталося й на краще, тому що визволення України в його розумінні робилося дедалі більше малоймовірним, навіть його колишні співробітники дотримувались думки, що майбутнє їхньої Батьківщини в будь-якому разі не могло привести до щасливого кінця, такого, як він собі уявляв”, – так завершила Герда Вальтер свою прецікаву розповідь про Івана Полтавця-Остряницю, який мріяв стати Гетьманом України…
Хтозна, може, колись знайдеться його рукопис “У вогні революції та громадянської війни”. Бо хтось же сказав переконливо, що рукописи не горять.

(Подається зі скороченнями)

Роман КОВАЛЬ
На світлинах – Герда Вальтер, Іван Полтавець-Остряниця, Гелена Іванівна фон Остряниця

Народилася Надія в родині вчителів. Батько, Дмитро Мартинович Кикоть, – директор школи, мати – викладачка української мови і літератури. Незабаром батька перевели директором у столичну школу. Та негадано прийшла біда: хтось доніс, що він був у війську Петлюри, серед ночі заарештували. На очах у малолітніх дітей робили обшук, виявилося, що батько – “ворог народу”. Матір викликали в НКВД, вимагали, щоб написала про його антирадянську діяльність, погрожуючи забрати дітей… Коли він повернувся, то казав дружині: “Навіщо ти на мене донос написала?” Вона мовчала, батько вирішив піти від неї. Надійка дуже любила батька і вирішила піти з ним. 
1941 рік. Батько вирушає на фронт… Дитина пережила перші бомбардування. Страшне враження на неї справили розтерзані тіла… У 15-літньому віці її вивезли в Німеччину. Працювала на цегельному заводі, потім у бауера. 
Коли повернулася додому, здала екстерном іспити за 10 клас, вступила в педагогічний інститут на філологічний факультет. Працювала в одній із київських шкіл. Її любили учні, цінували колеги. Міністерство освіти запросило на посаду інспектора – методиста української мови. Об’їздила всю Україну, не просто перевіряла роботу шкіл, а й надавала методичну допомогу. Інколи сама ставала на місце вчителя і проводила показовий урок.
Активно вела просвітницьку діяльність серед учителів: лекції, зустрічі, семінари, конференції, готувала методичні матеріали. Робота на ниві літератури подарувала щирих друзів. Це Михайло Стельмах, Борис Антоненко-Давидович, Микита Шумило, Іван Гончар, професор Всеволод Неділько, Олена Таранець, композитор Віталій Кирейко. З їхньою допомогою було відновлено серію “Шкільна бібліотека”, повернуто до програми репресованих українських письменників. Коли у 1970-х почалася розправа над українською інтелігенцією, потрапила під цей прес і Надія Дмитрівна. 
Годинами допитували. Запитання ставили однотипні: чому ваші випускники переважно йдуть на українську філологію та історичний факультет? Відповідь: “Тому що я сумлінно ставлюсь до своєї роботи, намагаюся якнайкраще викласти всі необхідні знання для повного засвоєння проведених уроків. То в чому ж моя вина? До речі, ви порушуєте Конституцію СРСР… Чому ви мене допитуєте російською мовою?”
Проти Надії Коваленко не раз застосовували провокації: підкидали заборонену літературу у транспорті, до робочого столу, шантажували... Викликали до КҐБ і її чоловіка Юрія Миколайовича (художника та архітектора), хотіли, щоб він вплинув на неї. Врешті, не дали йому захистити дисертацію… 
Мусили виїжджати з Києва. Оселилися в с. Стайках. Дістала запрошення на роботу в Стрітівську кобзарську школу. Окрім літератури, читала курс лекцій з історії культури. На районному рівні проводила семінари з методики викладання української мови. На базі Стайківської ЗОШ І–ІІІ ступенів проводила обласні семінари.
У 1990-х Стайківська ЗОШ здійснила подання на присвоєння їй звання “заслужений учитель України”. У відповідь: “Слишком она «щирая украинка»”. І це в незалежній Україні!
Останні роки була прикута до ліжка. Але не переставала писати науково-методичні роботи. До останніх своїх днів намагалася сіяти розумне, добре, вічне. І зерна справді проросли.
Відійшла у вічність на 94-му році життя. Провести в останню путь Надію Дмитрівну приїхали її учні: письменники, видатні педагоги, науковці, заслужені артисти, відомі громадські діячі і прості, закохані в Україну люди, бо саме цей вогонь вона щедро роздавала всім, хто до неї доторкався.
У надгробній промові священник розповів випадок з її життя: коли в роки СРСР прийшов батько, щоб звільнити свою дитину від вивчення української мови і літератури, директор викликала ученицю, щоб вона сама про це сказала. Дівчинка обурилася рішенням батька і заявила: “Надія Дмитрівна – найкращий викладач у нашій школі, і я не хочу, щоб ти за мене вирішував мою долю!”
Вічна пам’ять!

Антоніна ЛИТВИН, Історичний клуб “Холодний Яр”
Обухівщина

Андрій КУРИЛО

Пане Романе! Отримала щойно Вашу газету, листопадове число. Стала ще цікавіша, дякую! Поцікавилася афоризмами Андрія Курила. Несподівано для себе виявила з них два, які мене зачепили... Це під номером 16 та 21 (“Якщо тобі важко на душі, вийми камінь з-за пазухи”, “Не посилай прокляття зустрічному вітру, вони всі повернуться до тебе”). Коли читала афоризми в попередніх номерах газети, чомусь була думка, що ці скарби – не газетна тематика... Але сьогодні щось пішло по-іншому. Коли захотілося перечитати. Насамперед подякуйте від мене Вашому братові-історику від серця. 
Поміркувавши, я побачила в цьому цікавинку для читачів “Незборимої нації”. Можна було б запропонувати їм обрати для себе найбільш цікаві афоризми, написати відгуки з цього приводу... А потім опублікувати їх.

Олена ЧЕРВЯКОВА
Київ

На Покрову в м. Вінниці на площі Івана Богуна відбулось козацьке свято з нагоди Дня захисника України, Українського козацтва та УПА.
Участь в урочистостях узяли представники національно-патріотичних організацій Вінниччини, ветерани російсько-української війни, волонтери, гурт Чорних запорожців, козацтво з Хмельниччини, Вінницький козацький полк імені Івана Богуна, ГО “Молода Подільська Січ”, представники Історичного клубу “Холодний Яр”, ВПК “Айдар”, молодіжні організації, науковці, краєзнавці, представники громадськості та ЗМІ. 
На заході лунали народні козацькі й повстанські пісні. Представники національних бойових мистецтв – Вінницький осередок бойового гопака “Козаки Вінця”, Спас-Коловрат – демонстрували бойові навички і вміння.
Промовці виступали із закликом шанувати лицарські козацькі традиції, підтверджувати свою любов і вірність рідному народу словом і чином за прикладом наших великих предків: Івана Богуна, Максима Кривоноса, Данила Нечая, лицарів-холодноярців, повстанців Поділля, воїнів УНР, ОУН і УПА, сьогоднішніх воїнів – захисників від російської агресії.
Окремо і публічно нагадали владі м. Вінниці про необхідність спорудження пам’ятника Іванові Богуну на однойменній площі, перед будівлею колишнього кінотеатру “Росія”. Нагадаємо, у Вінниці триває громадянська кампанія зі встановлення пам’ятника Іванові Богуну та утвердження бренду Вінниччини як “Краю козацької слави”.
Наприкінці шляхетне товариство виконало Державний Гімн України.
Вічна слава борцям за волю України різних епох!

Володимир БАРЦЬОСЬ, Історичний клубу “Холодний Яр”
Вінниця

Рік тому, 21 грудня 2020 р., відійшов у вічність Іван Миколайович Мазуркевич. А перед тим померла його дружина Катерина Антонівна. Поховані вони в м. Козятині на Вінниччині.
Іван Миколайович – один із небагатьох уцілілих родичів отамана доби УНР і генерала УПА Івана Трейка. Він щиро розповів нам все, що знав про свого героїчного предка від своєї матері Соломії Трейко. Сердечно радів, що 24 серпня 2020 р. в рідному селі Старостинцях офіційно вшанували  Івана Трейка. Сльози радості, душевне піднесення добре видно на світлинах з відкриття меморіальної дошки отаманові.
Народився Іван Миколайович Мазуркевич 1939 року в м. Ружині Житомирської області. Родина матері Соломії була репресована і заслана в Сибір. Жив останні роки з дружиною в Козятині, але навідувався до рідної садиби в Старостинцях. Там ми і познайомилися. 
Ніби ще недавно ми йдемо разом із ним лісовою стежиною на Трейків куток у селі. Пан Іван розповідає про свою родину, ділиться спогадами, вказує, де була хата Трейків. Йдемо на могили родичів. А згодом за кілька років – переживання спільного тріумфу від вистражданої справи вшанування Трейка. Під час відкриття меморіальної дошки Іванові Трейку у Старостинцях Іван Миколайович був на крилах піднесення. 
І ось рік тому невблаганна смерть зупинила його життя. Прожив його Іван Миколайович чесно і справедливо. Вічна пам’ять!

Володимир БАРЦЬОСЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Вінниця
На світлині – Володимир Барцьось та Іван Мазуркевич.

Триває передплата на всеукраїнську газету “Шлях Перемоги” – одне з найповажніших українських видань державницького спрямування. Це видання ОУН (бандерівців). Редактор – історик та публіцист Віктор Рог.
Передплати “Шлях Перемоги” – стань на захист українських інтересів!
Передплатний індекс – 30504.

Співробітник Музею імператора Олександра III Н. Могилянський дав таку оцінку Володимиру Винниченку: “Винниченко – письменник не без уяви і значного дарування й таланту, найменше з усіх (лідерів Центральної Ради) національний... як українець. За своєю пристрасністю та імпульсивністю він швидше семіт, за містичною складністю своєї психіки це типовий великорос, де до ідеалізму слов’янина домішано містицизм фінського знахаря... Людина імпульсивна, пристрасна і небезпечна...”

Дм.:  Могилянский Н. Трагедия Украйны (из пережитого в Києве в 1918 году) // 1918 год на Украине. – Москва: Центрополиграф, 2001. – С. 44.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн. 
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн. 
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн. 
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 300 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії. 

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн. 

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. 

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. 

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.