 12 жовтня 2015 р. ми з Віктором Моренцем та Наталкою Зубенко зустрілися в Мюнхені з дочкою Івана Васильовича Полтавця-Остряниці, Генерального писаря Української Держави.
Пані Гелена жила в окремій кімнаті пансіону для літніх людей – з меблями, портретами та книжками зі своєї квартири, з усіма вигодами та великими вікнами в парк.
Гадаю, що її серце відкрили 10 світлин, зокрема й родинних, які я їй показав. Більшість із них вона побачила вперше, деякі мала. Її обличчя осяяла сумна усмішка: так, це я в дитинстві, так, це моя мама, так, це мій батько, як давно це було!..
У той день пані Гелена показала мені книгу Герди Вальтер “До іншого берега. Від марксизму до християнства”, звернувши увагу на розділ “Іван Полтавець-Остряниця, український козак”. Я його сфотографував, а в Україні звернувся до перекладачки – п. Олени з Дрогобича. Переклад статті з унікальною інформацією про наказного отамана Вільного козацтва Полтавця-Остряницю я досі не опублікував, хоч і планував це зробити. А минуло вже 6 років…
Спершу про авторку. Герда Вальтер – німецька філософиня, дочка німецького лікаря та онука данського письменника, лауреата Нобелівської премії миру Фредрика Баєра і Матильди Баєр, феміністки й пацифістки. З юних літ Герда спілкувалася з діячами соціалістичного руху Августом Бебелем, Карлом Каутським, Густавом Екштейном, відтак у неї сформулювалися марксистські переконання. Згодом її вчителем став “батько феноменології” Едмунд Гуссерль. А в Карла Ясперса, німецького філософа і психіатра, захистила докторську дисертацію “Про онтологію соціальних товариств”. 1923 року вийшла її книга “Феноменологія містицизму”.
Навесні 1924 р. Герда Вальтер повернулася до Німеччини з Данії, де певний час жила в бабусі й дідуся. Вона захоплювалася астрологією, проводила спіритичні сеанси, читала лекції на ці теми в європейських країнах (дані зі статті Лінди Лопес Мак-Алістер “Жінки-філософині: Герда Вальтер”, “A History of Women Philosophers: Contemporary Women Philosophers, 1900 – Today”).
На одному зі спіритичних сеансів вона й познайомилася “з козацьким офіцером” Іваном Полтавцем-Остряницею. Сталося це в окультній книгарні “Eclaros” (на розі вулиць Шеллінг і Норденштрассе, Мюнхен-Швабінг) узимку 1934 – 1935 років. Полтавець-Остряниця “розповідав про власний окультний досвід, наприклад про те, як він, бувши чотирилітньою дитиною, неодноразово бачив біля себе свого батька, який загинув під час експедиції проти розбійницьких курдів” (розбійницькою була політика Російської імперії. – Ред.).
У Німеччині родина Полтавця-Остряниці весь час перебувала у скрутному фінансовому становищі – німецький закон позбавляв чужинців права на роботу. А оскільки Гелена Шмідт вийшла заміж за іноземця, то й вона була позбавлена німецького громадянства.
І Герда Вальтер бідувала: працювала то санітаркою, то машиністкою, то дрібним клерком, писала промови для “однієї політикеси”, щось перекладала. Оскільки розповіді Полтавця-Остряниці про своє життя були дуже цікавими, Герда “записувала їх доброю німецькою, для того щоб потім ми могли розмістити частину з них у пресі, а частково у журналах з парапсихології”.
Герда Вальтер розповідала: “Незважаючи на те, що Остряниця не знав, як йому утримувати свою сім’ю, він ніколи не втрачав відваги і гордої постави. «Тільки не стати вбогим духом» – то було його девізом, якому він залишався вірним до останку. Він робив усе можливе: об’їжджав коней для шкіл з верхової їзди, був супроводом при прогулянках верхи, давав уроки російської мови, оплата за які потім знизилась, і справа стала нерентабельною...” А ще всією родиною виготовляв “карнавальні декорації для однієї фірми, що займалася поставками до Північної Німеччини (…) Навіть коли я добровільно цілий день клеїла разом з Остряницею, його дружиною і тещею, то заробітку все рівно ледь вистачало на їжу”.
Серед українських істориків існують різні думки щодо прізвища Полтавця-Остряниці, дехто вважає, що він бездоказово пов’язує свій рід з гетьманом Остряницею. Ось що про це писала Герда Вальтер: “Він походив з давнього козацького роду, який він з гордістю пов’язував з гетьманом-мучеником Стефаном Остряницею. (…) Його правнучка Марина одружилася з паном Полтавцем, і, оскільки вже не було жодного носія прізвища чоловічого роду, козацька рада дозволила йому називатись Полтавець-Остряниця. Ця Марина була прабабцею Івана Васильовича Остряниці, з яким я познайомилась у Мюнхені”.
Розповідаючи про Перший з’їзд Вільного козацтва в Чигирині, звичайно зі слів Полтавця-Остряниці, вона уточнює дату його народження. “Щоб не виглядало, що він, маючи 25 років, занадто молодий [для посади наказного отамана Вільного козацтва], – зазначає Герда Вальтер, – він подав своїм роком народження 1890 рік, замість 1892 року, у чому він мені зізнався, коли він попросив мене вирахувати його гороскоп. Потім він мусів залишитися при цьому, оскільки з цього часу всі його посвідчення особи були видані з датою народження 16 жовтня 1890 року”.
Ми знаємо, що після падіння гетьмана Павла Скоропадського Полтавець утік до Німеччини, але Герда Вальтер розширює наші знання про цей епізод: “Під видом пораненого німецького солдата Остряниця у 1919 році на одному з останніх кораблів, які покидали Одесу, втік через Константинополь до Італії, а звідти до Австрії, щоб потім коріння пустити в Мюнхені” (з Одеси Полтавець-Остряниця міг відплисти у грудні 1918 – січні 1919 р., очевидно, на кораблі Антанти, яка вже 13 листопада блокувала Босфор. – Ред.).
Розширила наші знання Герда Вальтер і про зв’язки Полтавця-Остряниці з німцями. “Зв’язок з націонал-соціалістами, – писала вона, – Остряниця налагодив ще задовго до передачі влади – через знайомого йому ще з Петербурга доктора Е. фон Шойбнер-Ріхтера (Dr. E. v. Scheubner-Richter), що загинув 9 листопада 1923 р. у «марші під Фельдгернгалле» (Marsch zur Feldherrnhalle) (відомий більше як Макс Ервін, народився в Ризі, один з організаторів Пивного путчу в 1923 р., загинув від куль поліцейських. – Ред.), і балтійця Альфреда Розенберга, якого він називав Альфредом Вольмаровичем (один із провідних діячів нацистської партії та III Рейху, який виступав за створення Української держави; народився в Таллінні. – Ред.). Після того як уряд Еберта виявив так мало розуміння щодо України, він [Полтавець-Остряниця] сподівався, очевидно, знайти тут більше взаємності, в чому він гірко розчарувався, звичайно, під час Другої світової війни.
Я від початку нічого іншого й не очікувала [від націонал-соціалістів], проте він, незважаючи ні на що, не хотів мені вірити [коли я йому це говорила]. У перемозі націонал-соціалістів він був так само переконаний, як і вони самі, та засипав їх «пам’ятними записками» щодо східного питання та його вирішення, як він їх бачив. Він стверджував, що перед захопленням влади вони з’являлися час від часу у одній чи другій статті «Народного спостерігача», звісно, не під його прізвищем. Замість того щоб залучити його до тіснішої співпраці, як він і сподівався, його спочатку покликали до Берліну, де він був ув’язнений, від червня 1933 р. до Великодня 1934 р., він був, поміж іншим, також у «Плютцензеє» (нім. Plötzensee – в’язниця у Берліні), у попередньому ув’язненні, про причини якого йому ніколи не повідомили. І тим не менше – він не міг цього облишити! Він постійно приходив до мене з «меморандумом»: «Напиши мені це гарною німецькою, будь ласка!» Із сяючим виглядом він йшов від мене, коли я робила йому цю послугу, і надсилав це «Вольмаровичу»”.
Говорив Полтавець каліченою німецькою. Одного разу він запропонував Герді надрукувати на машинці німецькою його спогади “У вогні революції та громадянської війни”. “[У тебе] добра німецька, – сказав він, – ти мусиш записати мої спогади з [тих] часів на Батьківщині, я тобі диктувати, ти писати на машинці”.
“Це було дуже привабливе завдання, звичайно, я не одержала за нього жодного пфеніга, ну і нехай!” – так прокоментувала Герда Вальтер, яка жила досить скромно і потребувала оплати за свою працю. Полтавець “пообіцяв” колись розплатитися.
– Коли я знову приїхати в Київ, ти там будеш університетським професором.
– Але ж я не знаю української.
– Ти вчити – або як ти хотіла?
Отже, Полтавець-Остряниця мріяв про повернення в Україну, й обов’язково у важливій ролі.
Герді Іван нагадував “напівприборканого степового коня, який хоч і вибирає власні шляхи, але коли йому треба, він приходить і довіряється тобі”.
“У подальшому часі Остряниця, – розповідала Герда Вальтер, – диктував мені протягом місяців майже кожного дня кілька годин своєю ламаною німецькою, а я записувала це у 5 екземплярах на машинці якомога кращим стилем. Вийшов досить переконливий манускрипт на 300 сторінок, хоча він охоплював лише час від початку революції у Санкт-Петербурзі у 1917 році до втечі Остряниці у 1919 році”.
Ще раз наголошую, що пані Герда мала мінімальні статки, потребувала, щоб її праця була оплачена, але вона, доктор філософії (!) безкоштовно впродовж місяців (!) по кілька годин на день (!) виконувала непросту роботу: перекладала з “поганої німецької” Полтавця-Остряниці літературною німецькою і друкувала на машинці! Можливо, вона робила це через свою доброту, а можливо, через те, що захопилася “козацьким офіцером”. Про це може свідчити її інтимний вислів “мій гетьман”. Саме так вона його називала…
Спілкуючись із дочкою Івана Полтавця-Остряниці, я зачитав їй словесний портрет її батька, який залишив нам Вартоломій Євтимович: “Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою «під гичку» чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”. І запитав, чи впізнає вона свого батька.
– Так! – відповіла вона.
Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” і був “класичним взірцем українського мужеського типу”.
– Всі захоплювалися батьком, – підтвердила пані Гелена.
“Всі захоплювалися…” Очевидно, і Герда Вальтер.
Як вона оцінювала спогади Полтавця-Остряниці, який у боротьбі з німцями під час Першої світової виявив дива героїзму, здобувши всі можливі російські ордени, включаючи георгіївську зброю?
“Пригодницька історія, сповнена битв, втеча від переслідування, порятунок, перемога, потім знову битви і втеча, а також любовна історія була присутня. Там, де це пасувало до контексту, Остряниця вплітав дещо з українських народних традицій і дат з історії країни. Чи все це було правдою, чи були зображені хіба факти, – чи «поезія і правда» переплелися між собою: як я мала це визначити? Деякі речі були підтверджені доданими історичними документами, які переконали навіть самого професора Прюслера (Prof. Proesler). Але було багато такого, що не можна було підтвердити у такий спосіб. Коли я одного разу приїхала на доповідь до Берліна, я взяла один екземпляр із собою і показала його з вітанням від мого гетьмана одному старому полковнику – [Гнатові] Зеленевському, який мав довгу, білу, розділену на дві частини бороду і був флігель-ад’ютантом [Павла] Скоропадського. Він та його дружина радісно мене зустріли і запросили на новорічну вечерю – оселедець із вершками. Старий козак врятував багато фотографій і вирізок із преси, також повідомлення у «Woche» («Тиждень». – Ред.), які він мені зараз показав як ілюстрації до манускрипту.
– Все правда,– казав він,– власне, так усе відбувалося.
Я також позичала на короткий термін працю одному колишньому українському посланцеві (послу. – Ред.) [Олександрові] Севрюку, він вважав її цікавою, однак «дуже суб’єктивною»… Він якраз вирушав у подорож і дивним чином став жертвою нещасного випадку, тому я не змогла розпитати його про деталі” (посол УНР у Берліні О. Севрюк загинув 1941 року в залізничній катастрофі. – Ред.).
Про манускрипт довідалися націонал-соціалісти, Полтавець-Остряниця змушений був надати один екземпляр гестапо, інший – Альфреду Розенбергу. Про те, що в нього залишилося ще 2 екземпляри, Полтавець-Остряниця владі не признався. Яка їхня доля?!
Герда Вальтер розповіла: “Я притримала один роздрукований машинкою екземпляр у себе, я взяла його із собою восени 1938 року у Швейцарію до Porto Ronco до голландки німецького походження Dr. Annie Gerdeck і передала копію в її надійні руки на зберігання. Ми всі вірили, що цей екземпляр у такий спосіб уникне небезпеки, що, на жаль, виявилося фатальною помилкою. Як вдова лікаря, який загинув у Першій світовій війні, моя знайома мусила під час війни жити в Німеччині, оскільки її пенсію не пересилали до Швейцарії. Однак вона повернулася так швидко, як це було можливо після закінчення війни, у свій будиночок на Лаго-Маджоре (нім. Langensee). І тут сталося найдивніше: коли я їй написала про мій манускрипт, вона пояснила, що наприкінці війни «італійські комуністи» через кордон, що був неподалік, ввірвалися до її власності і забрали його. Однак це звучало дивно. Пізніше я мала можливість запитати про це одного німця, що стеріг її будинок: він добре пам’ятав манускрипт Остряниці з акварельним зображенням козака, що мчав галопом з витягненою шаблею, на обкладинці. Манускрипт був на своєму місці, коли мій свідок передавав будинок у неушкодженому стані власниці, коли та повернулася. Ніколи комуністи не переходили через кордон, ніхто не вривався до будинку, ніщо не зникло! На мою скаргу пані Гердек надіслала мені підтвердження, підписане невідомою тамтешньою дамою, про те, що на тому місці нічого не було. Як наївно, вона ж давно могла його забрати (сховати перед тим як запросити даму-”експерта”. – Ред.)!
Що вона з ним зробила? Продала його колам, які були проти його опублікування? Чи переписала, переправила в іншу країну і продала як роман? (Вона сама була письменницею і мала постійні фінансові труднощі…) Я ніколи про це не дізналася. Два екземпляри, що залишались у Німеччині в Остряниці, згоріли під час бомбардувань. А дві інші машинописні копії, що були у нацистів?”
“Коли Гітлер проголосив війну Росії, – продовжувала Герда Вальтер, – Остряницю забрали до Берліна. Сусіди стверджували, що його хотіли зробити свого роду намісником в Україні. Чи сам він такого сподівався, я не знаю. Я ж у будь-якому разі застерегла його не робити собі з цього ілюзій. Фактично нацисти зовсім про це не думали, можливо, вони хотіли постійно тримати його в полі зору і тому дали йому посаду в Берліні? (…) Коли мене забрали у групу головного дозору (Gruppe SP) до Берліна, я змогла поговорити з Остряницею про ці речі, писати про це було, звичайно, неможливо [через цензуру]. Він був не в собі, однак захищав «Вольмаровича». Він вважав, якби було так, як він хотів (і пропонував у “меморандумах”. – Ред.), то ми мали як розумніший німецький рейх, так і гетьманську державу під німецьким протекторатом, але Розенберг не міг прорватись (лінія Розенберга, який прихильно ставився до України, програла. – Ред.)”.
Полтавець-Остряниця вважав, що треба було відродити не лише гетьманську Україну (Hetmanukraine), а й Королівство Польщу (Königreich Polen) – “ягеллонського нащадка для цього можна було б знайти, й обидві [держави] були б під німецьким протекторатом. Іншим народам Росії також треба було дати таку можливість, – лише тоді, на думку Остряниці, можна було б досягти справжнього миру на Сході і здійснити потаємну мрію тамтешніх народів”.
“На відміну від Власова, – продовжувала Герда Вальтер, – Остряниця не пішов на фронт або йому цього не дозволили зі страху, що він якось може спробувати піти власним шляхом. Лише наприкінці війни восени 1944 р. він разом з українцем [Андрієм] Шкуро взяв на себе завдання вести «козацький резерв», що складався з чоловіків, жінок, дітей, які були зовсім відрізані від батьківщини, через Філлах (або Віллах, словенська назва Беляк, місто в Австрії. – Ред.) в італійські Альпи, де Муссоліні обіцяв їм місце для поселення.
Повстання в Угорщині в 1956 р. ще раз сповнило його надій, а коли воно закінчилося провалом, він помер (17 січня 1957 р.) і був похований у Мюнхені (на Північному кладовищі. – Ред.). Можливо, сталося й на краще, тому що визволення України в його розумінні робилося дедалі більше малоймовірним, навіть його колишні співробітники дотримувались думки, що майбутнє їхньої Батьківщини в будь-якому разі не могло привести до щасливого кінця, такого, як він собі уявляв”, – так завершила Герда Вальтер свою прецікаву розповідь про Івана Полтавця-Остряницю, який мріяв стати Гетьманом України…
Хтозна, може, колись знайдеться його рукопис “У вогні революції та громадянської війни”. Бо хтось же сказав переконливо, що рукописи не горять. (Подається зі скороченнями) Роман КОВАЛЬ
На світлинах – Герда Вальтер, Іван Полтавець-Остряниця, Гелена Іванівна фон Остряниця 
|
