(27.12.1927, с. Переселення, Кагарличчина – 24.06.2021, с. Стайки, Обухівщина) Народилася Надія в родині вчителів. Батько, Дмитро Мартинович Кикоть, – директор школи, мати – викладачка української мови і літератури. Незабаром батька перевели директором у столичну школу. Та негадано прийшла біда: хтось доніс, що він був у війську Петлюри, серед ночі заарештували. На очах у малолітніх дітей робили обшук, виявилося, що батько – “ворог народу”. Матір викликали в НКВД, вимагали, щоб написала про його антирадянську діяльність, погрожуючи забрати дітей… Коли він повернувся, то казав дружині: “Навіщо ти на мене донос написала?” Вона мовчала, батько вирішив піти від неї. Надійка дуже любила батька і вирішила піти з ним.
1941 рік. Батько вирушає на фронт… Дитина пережила перші бомбардування. Страшне враження на неї справили розтерзані тіла… У 15-літньому віці її вивезли в Німеччину. Працювала на цегельному заводі, потім у бауера.
Коли повернулася додому, здала екстерном іспити за 10 клас, вступила в педагогічний інститут на філологічний факультет. Працювала в одній із київських шкіл. Її любили учні, цінували колеги. Міністерство освіти запросило на посаду інспектора – методиста української мови. Об’їздила всю Україну, не просто перевіряла роботу шкіл, а й надавала методичну допомогу. Інколи сама ставала на місце вчителя і проводила показовий урок.
Активно вела просвітницьку діяльність серед учителів: лекції, зустрічі, семінари, конференції, готувала методичні матеріали. Робота на ниві літератури подарувала щирих друзів. Це Михайло Стельмах, Борис Антоненко-Давидович, Микита Шумило, Іван Гончар, професор Всеволод Неділько, Олена Таранець, композитор Віталій Кирейко. З їхньою допомогою було відновлено серію “Шкільна бібліотека”, повернуто до програми репресованих українських письменників. Коли у 1970-х почалася розправа над українською інтелігенцією, потрапила під цей прес і Надія Дмитрівна.
Годинами допитували. Запитання ставили однотипні: чому ваші випускники переважно йдуть на українську філологію та історичний факультет? Відповідь: “Тому що я сумлінно ставлюсь до своєї роботи, намагаюся якнайкраще викласти всі необхідні знання для повного засвоєння проведених уроків. То в чому ж моя вина? До речі, ви порушуєте Конституцію СРСР… Чому ви мене допитуєте російською мовою?”
Проти Надії Коваленко не раз застосовували провокації: підкидали заборонену літературу у транспорті, до робочого столу, шантажували... Викликали до КҐБ і її чоловіка Юрія Миколайовича (художника та архітектора), хотіли, щоб він вплинув на неї. Врешті, не дали йому захистити дисертацію…
Мусили виїжджати з Києва. Оселилися в с. Стайках. Дістала запрошення на роботу в Стрітівську кобзарську школу. Окрім літератури, читала курс лекцій з історії культури. На районному рівні проводила семінари з методики викладання української мови. На базі Стайківської ЗОШ І–ІІІ ступенів проводила обласні семінари.
У 1990-х Стайківська ЗОШ здійснила подання на присвоєння їй звання “заслужений учитель України”. У відповідь: “Слишком она «щирая украинка»”. І це в незалежній Україні!
Останні роки була прикута до ліжка. Але не переставала писати науково-методичні роботи. До останніх своїх днів намагалася сіяти розумне, добре, вічне. І зерна справді проросли.
Відійшла у вічність на 94-му році життя. Провести в останню путь Надію Дмитрівну приїхали її учні: письменники, видатні педагоги, науковці, заслужені артисти, відомі громадські діячі і прості, закохані в Україну люди, бо саме цей вогонь вона щедро роздавала всім, хто до неї доторкався.
У надгробній промові священник розповів випадок з її життя: коли в роки СРСР прийшов батько, щоб звільнити свою дитину від вивчення української мови і літератури, директор викликала ученицю, щоб вона сама про це сказала. Дівчинка обурилася рішенням батька і заявила: “Надія Дмитрівна – найкращий викладач у нашій школі, і я не хочу, щоб ти за мене вирішував мою долю!”
Вічна пам’ять! Антоніна ЛИТВИН, Історичний клуб “Холодний Яр”
Обухівщина 
|
