Друзі, радісна новина! У квітні вийде друком книга Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” – книга про українсько-російську війну в 1917 – 1920-х рр. на території сучасної Житомирської області. Це 10-та книга серії “Видатні українці” (бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”).
Поруч із розповідями Романа Коваля про братів Соколовських, сестру їхню Марусю, отаманів Филоненка, Костюшка, Біденка, Козиря-Зірку в книжці опубліковано нариси Володимира Святненка “Отаман Федір Святненко” та Олександра Нікітчина “Брусилівський отаман Минка”. Читач зможе познайомитися з прекрасними козачками отамана Дмитра Соколовського: Тамарою Петрів, Ольгою Батуровою та Марією Стовбуненко-Заїченко (“козак Марко”).
Ось назви деяких історичних новел Романа Коваля: “Звільнення Овруча”, “Бої за Бердичів”, “Кривава драма в Житомирі”, “Бій під Станишівкою”, “На Коростень!”, “Битва над річкою Звіздаль”, “«Умри, але не зрадь». Житомирські жертви в м-ку Базарі (10 біографій вояків, народжених на території сучасної Житомирської області)”.
У книзі оприлюднено також спогади старшин Армії УНР Бориса Монкевича, Всеволода Петріва, Івана Винника, Василя Филоновича, Петра Ващенка, Гриця Рогозного, Василя Падалки, Павла Сумароківа, лікаря Другого зимового походу Олександра Плітаса, старшини УГА Петра Миговича та Левка Чикаленка.
Повернено у наш духовний світ прецікаві дописи із житомирської газети “Громадянин” за 1919 р., зокрема “Отаман Маруся”, “Повстання проти большовиків у Народичах”, а також опубліковано “Короткий огляд організації «Волинської повстанчої армії» в 1921-22 рр. Андрія Дідківського.
Один з найбільших розділів – “Учасники Визвольної боротьби з Житомирщини, які навчались в УГА в Подєбрадах” (автори Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич). Ось назви деяких статей з нього: “Юрій Артюшенко, творець 1-ї української сотні в Житомирі”, “Олекса Бакало, сотник Армії УНР із Звягельщини”, “Чех із Малинщини воював за Україну”, “У лавах Житомирської юнацької школи”, “Старшина Микола Євтушенко з Новограда-Волинського”, “Петро Іванченко, гармаш із Радомишля”, “Тамара Петрів, підпільниця і просвітянка”, “Сотник Євген Погорецький із Бердичівщини”, “Хорунжий Віктор Ржевуцький з Овруча”, “Петлюрівець Марко Тарасун із Брусилова”, “Сотник Якимчук з Любарщини” та багато інших (разом понад 60 біографій).
Важливими для пізнання національної історії є розділ Володимира Святненка “Борці за волю з Брусилова і Брусилівщини” та “Неповний список борців за Україну, уродженців Житомирщини, та вояків з інших земель, які захищали Житомирщину” (автори Владислав Карпенко, Роман Коваль, Юрій Юзич). У книжці опубліковано також документи, фотографії та визвольні поезії.
Місця, де народилися й боролися ці чудові люди, нам відомі: Овруч, Житомир, Станишівка, Брусилів, Коростишів, Радомишль, Коростень, Звягель, Базар, Ушомир, Народичі, Малин, Звягель, Яроповичі, Горбулів, Левків, Любар, Бердичів…
Здавалося, тут у добу Української революції нічого не відбувалося.
Відбувалося! Кипіло тут. Ми просто про це не знали.
Три роки тому Роман Коваль з Юрієм Юзичем та Віктором Моренцем створили книгу “Сумщина в боротьбі”. Тепер у співпраці з Владиславом Карпенком, Володимиром Святненком, Юрієм Юзичем, Геннадієм Махоріним, Олександром Нікітчиним вдалося написати та впорядкувати книжку “Житомирщина в боротьбі”.
Вихід книжки став можливим завдяки фінансовій підтримці Володимира Габенця, голови Брусилівської селищної ради, та ГО “Рідний Дім – Брусилівщина” (голова Олександр Нікітчин). Велика подяка також видавцеві Маркові Мельнику!
“Я вже писав про феномен Романа Коваля як автора, – зазначав доктор історичних наук Костянтин Рахно з Полтави. – Він вибудував той сегмент історичної пам’яті, якого бракувало людям Центральної, Східної й Південної України, проклав місток між козаччиною й Визвольними змаганнями. Бо мешканцям Центру, Сходу й Півдня України потрібна їхня власна історія, на їхній землі, з їхніми селами й містечками, що стосувалася їхніх родин. У нас на Полтавщині в багатьох предки були в партії хліборобів-власників, у гетьманському війську чи повстанських загонах, боротьба цих загонів тривала тут, у твоєму містечку чи селі, поблизу села твого батька, на берегах річки твого дитинства. І це ніби місток між козацькою та гайдамацькою ідеями й сучасністю. Люди не можуть жити історичною пам’яттю іншого краю. Бретонці не живуть історичною пам’яттю Лангедоку, а гасконці – Корсики. Російські помори не живуть пам’яттю донських козаків і антоновщини. У кашуба інший спадок, аніж у мазура. Американський Південь має іншу історичну пам’ять, ніж Північ, Техас чи Каліфорнія. Щоб націоналізм був дієвим, він у кожному краю має спиратися на місцеву історію, місцеві події й місцевих героїв”.
Історичний клуб “Холодний Яр” може створити цілу серію книг про добу УНР – “Київщина в боротьбі”, “Січеславщина в боротьбі”, “Поділля в боротьбі”…  Якщо в цих краях є такі шляхетні українці, як Володимир Габенець.
А поки тричі слава борцям за Українську державу, які народилися на славній Житомирщині!
У виданні “Житомирщина в боротьбі” 512 сторінок. Формат – 70х100 1/16.
Передзамовлення доступне на сайті: markobook.com/zvb
До 25 квітня коштуватиме 230 грн (без вартості пересилки), розсилка замовлень “Новою поштою” – від 25 квітня (під час отримання замовник має заплатити за пересилку). Від 25 квітня – ціна 270 грн. (без вартості пересилки). Замовляти можна і на сторінках автора у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval
Замовляйте книгу для себе, друзів та рідних, для воїнів сучасної українсько-російської війни.

Історичний клуб “Холодний Яр”

У нас набоїв обмаль: 100 на кулемет, дві обойми на рушницю, а рушниць – одна на двох козаків. А у Вознесенську – величезні склади зброї ще з часів Світової війни.
– Хлопці, Вознесенськ мусимо взяти!
А там саме з’їзд комуністичної партії. Не ждали там “банди”, аж ось почули – лихо! Сіли в окопи комуністи, ждуть підмоги з Одеси.
Вранці 16 квітня запорожці на місто, а київці – на станцію атаку почали. Піхота хитрощами виманила ворога з окопів, кінно-гірський дивізіон у вічі йому картеччю сипнув, а кіннота порубала “на капусту” . Захоплено Вознесенськ, а з ним 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гар­мат, 5 тисяч рушниць, кулемети. Вистачило й нам, і селянам-повстанцям.
Закурили запорожці гарненького тютюнцю “Стамбулі”, обвішались набоями та гранатами: “Ось тепер побачите, товариші, по чому ківш лиха...”
В Одесі – сполох. З трьох боків на Ананьїв совєтське командування своє вій­сько посилає – все, що мало під рукою. Ананьїв селянами-повстанцями захоплено. Туди ж чорноморці (колишній совєтський полк українців) на допомогу селянам поспішають з Одеси. Вистріляли своїх комісарів, стали на службу Батьківщині.
В Ананьїві – бої. Червоні перемагають. Аж ось запорожці надходять. Спе­реду два полки кінноти з гарматами Алмазова, командира кінно-гірського дивізіону. За ними – піхота на селянських возах. Три дні тривав бій; закінчено під неділю Мироносиць (релігійне свято в наступну неділю після Великодня. – Ред.). Ворога вщент розбито. Дядьки потилиці чухають: “От спа­сибі Вам, чиста робота. Але доведеться в неділеньку святу закопувати большевиків, щоб смороду не було!” Бо порубаними все поле вкрито, а сонечко вже таки добре пригріває.

Михайло КРАТ,
генерал-хорунжий Армії УНР

ТАТАРІВ Леонід Іванович (5.04.1895, м. Чигирин Київської губ., тепер Черкаської обл. –26.04.1971, м. Честер /Філадельфія/, США). Повстанець, службовець уряду УНР, співак, громадський діяч, просвітятин, актор, інженер-агроном (10.07.1932); співак капели Олександра Кошиця (1919 – 1920), актор Чеського національного (народного) театру у Брно (до 15.08.1926), член Ужгородської “Просвіти”.
Українець. Мав брата Юрія. З 1915 р. – у саперному батальйоні рос. армії. По революції служив у Міністерстві праці УНР як урядовець. Учасник антигетьманського повстання. 1919 року “вступив до української капели, з котрою їздив по Европі до її ліквідації”. 1920 року служив в Ужгородській “Просвіті”, готуючись “до вступу на вищу господарську школу”. У 1921 р. “вступив до вищої господарської школи в Гожицах, а студії кінчав 1926 р. в Подєбрадах (закінчив cередню господарську школу в Подєбрадах. – Ред.). 1925 [р.] – був членом Чеського національного театру в Брні, із котрого виступив 15 серпня 1926 р. з метою вступити до Української Господарської Академії в Подєбрадах. Брно, 3 вересня 1926 р.” (“Curriculum vitae”).
Закінчив агр. відділ агр.-ліс. ф-ту УГА в Подєбрадах (10.07.1932). Дипломну роботу “Історія виведення і розвитку культурних порід коней в Чехословаччині та заходи до поліпшення конярства” виконав “дуже добре, а дипломний іспит склав з успіхом добрим”. У 1950 – 1960-х рр. не раз складав пожертву на “Бюлетень Т-ва абсольвентів УГА-УТГІ”. Брав участь в 11 – 12-й зустрічах “подєбрадців”, відповідно 5 листопада 1966 р. та 21 жовтня 1967 року. Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Дж.: ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 2018. – Арк. 5, 28, 48.
Публікується вперше.

Друзі, карантин може внести зміни і в плани Історичного клубу “Холодний Яр”.
Якщо карантин буде скасовано і відновиться сполучення між містами, ми проводимо анонсовані нами заходи в Холодному Яру і його околицях 1 – 3 травня.
Якщо карантин продовжать, наші заходи пройдуть 26 – 27 вересня 2020 року. У них, звичайно, будуть зміни. Детальніше – у наступному номері газети “Незборима нація” та на сторінках Романа Коваля у Фейсбуці: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval.
25-ті вшанування героїв Холодного Яру обов’язково відбудуться!

Роман КОВАЛЬ

Дж.: Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930). – Вінниця: Логос, 1997.
Зінченко А. Весна 1930 року. Українське селянство: “Геть комуністів! Дайте нам волю!” // Українське слово. – Київ, 2000. – Ч. 13.
Коваль Р. “Недавно це було” (передмова) // Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Видавець Марко Мельник, Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10).

20 квітня 2020 р. виповнюється 80 років Антоніні Литвин. Хто вона?! Козацька мати (шестеро дітей привела у світ, і всі свідомі українці!), муза кобзаря Василя Литвина, художниця й самобутня поетеса – у поетичний світ її благословив геніальний Василь Симоненко!
Пані Антоніна – співфундатор Кобзарської школи у Стрітівці, творець українських казок і вишиванок, джерело невичерпної доброї української енергії, криниця джерельних знань про нашу минувшину. А ще – красива жінка!
Дорога пані Антоніно! Як добре, що Ви є в цьому світі! Завдяки Вам він стає українським. Бо де не ступите – розцвітає Україна! Дай Боже Вам, щоб творчі жнива Ваші не завершувалися. Щоб у світ полетіли і Ваші вишивки, і поетичні збірки, і казки.
Привітати Вас хочемо і словом кобзаря Василя Литвина, словом, написаним, ще коли він був з нами. Ці кілька слів, які він назвав “Дорога життя”, ще ніколи не публікувалися. Написав їх Василь Степанович 2009 року в Гребенях. Ось вони:
“Природа нам дарує один дивний світ. Та кожна людина бачить у ньому різне. Наше покоління має більше схожих рис і умов свого минулого.
Антонінина дорога життя була схожою на мільйони доріг воєнних і повоєнних років. Нелегке дитинство, трудова, скупа на втіхи та радощі юність. Раннє материнство. Навчання в Київському університеті на філологічному факультеті. Ото і всі віхи у загальному вирі людського річища.
А були ж і мрії, надії, були вірші й пісні… Та заморозки застійних десятиліть знецінювали всі пориви до лету людської душі. Здавалося б, що все вже минуло, всі крапки розставлено: виростивши шістьох дітей, діждалися онуків. Про що може ще мріяти людина? А виявляється – багато про що, коли власне життя сприймати як казку. Хай часом гірку, сувору, але казку, в якій кожен із нас герой.
Героїня й Антоніна у казці свого життя. А підтвердження тому – її вірші, пісні, її малюнки, що з’явилися аж на п’ятому десятку літ. Можливо, то проросли зерня, що засівав у її душу ще в ранньому дитинстві дідусь Трохим. А можливо, відгукнулися картини рідного села Старе, утопленого у водах Кременчуцького моря. А може, то все разом складає єдине – Любов до життя і Віру в прекрасне”.

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

Українцям

Україно! Земле, рідна і кохана!
Доки тебе зайди будуть зневажать?
В тебе замість серця вже суцільна рана:
Без вини карають, крають без ножа…
Рідним твоїм дітям вже пора згадати,
Як вести в майбутнє власний родовід:
Гідно шанувати сув’язь Батько-Мати
І плекати звичай – предків дивосвіт.
Бо життя людини – полум’я нетлінне,
В ньому визріває твій єдиний плід.
Дух творящий піснею в кожну душу лине,
Піснею праматері, рідної Землі.
Об’єднаймось, рідні! Ми сім’я єдина!
Виметемо з хати все чуже сміття!
Збережемо Землю – Мати то, Вкраїна!
Батько наш – козацтво, захист майбуття!

Антоніна ЛИТВИН
Село Гребені, 2014 р.

10 березня 2020 р. на 94-му році життя в с. Секретарці Кривоозерського району Миколаївської області упокоїлася Ганна Никифорівна Скрипка, племінниця отамана Якова Кощового…
– Ми гайдамаки!
Саме так називали себе хлопці Кощового. 
І не щадили себе в боротьбі проти московської комуни.
В обороні свого краю виявляли хоробрість, винахідливість, затятість і життєдайну жорстокість. Ось бачу, як у ранкових сутінках 1 квітня 1921 р. вони тихо “знімають” застави і заходять в Ольгопіль, де “мирно відпочивала” 12-та совєтська дивізія, що мала завдання придушити повстанський рух на Ольгопільщині. Нищать охорону в’язниці й арештного дому і випускають півтори сотні бранців. Під час нальоту гайдамаки відправили до костомахи в гості “тов. Альбєрта”, який немилосердно грабував селян. У той ранок дідько взяв і комдива-12 “тов. Геву”, який особисто відповідав за ліквідацію отамана Кощового. Ось такі були хлопці!
Звичайно, у добу СССР Ганні Никифорівні несолодко жилося в рідному селі. “Бандитська кров”! Земляки навіть її хату зруйнували. Директор школи, де Ганна Никифорівна вчителювала, перевиховував її доганами. 50 доган уліпив! Погрожував: “Або я тебе перевиховаю, або зведу в могилу”.
Ганна Никифорівна писала до мене: “Я народилася через чотири роки після смерті дядька, але «бандитське поріддя» прилипло на все життя. Запитувала маму: чи дядько злодій? Мама казала: петлюрівець, самостійник, націоналіст. Воював за Самостійну Україну, щоб люди жили гарно… Торік наснився дядько: четверо сильних, рослих чоловіків внесли на подвір’я труну з ним. Він – у формі петлюрівця. Піднявся і сів. Я хочу покласти – а він упирається, дихає – живий!.. Може, хто хоче його добрим словом згадати?”
Ганна Скрипка ніколи не відмовлялася від свого дядька – рідного брата своєї мами.
Ганна Никифорівна допомогла мені у відтворенні його образу для книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, що вийшла 1999 року. Оновлену версію розповіді я опублікував у книзі “Батькам скажеш, що був чесний” (2019).
14 вересня 2016 р. в с. Секретарці Кривоозерського району, де народився легендарний отаман, з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр” відбулася його публічна реабілітація – за участю учнів, місцевої інтелігенції, рідних, вояків АТО з Одещини, племінниці Ганни Скрипки, отаманових онука Миколи, правнука Анатолія, інших рідних, звичайно, і членів Історичного клубу “Холодний Яр”. Треба сказати, що в селі, де лише 1005 мешканців, у час війни (станом на вересень 2016 р.) 43 земляки отамана пішли до війська захищати Україну. Ось що значить традиція! 
“Зараз у Кощового залишилася тільки я, – писали мені Ганна Скрипка. – Хочу, щоб мого дядька Україна згадала так, як він того заслуговує: добрим словом”.
Друзі, тепер в отамана Кощового залишилися тільки ми.
Не забуваймо борців за національне визволення!
Час ушанувати наших національних героїв!
Вічна Їм слава!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2020. – Ч. 4. – С. 2.

29 березня порталу “Українське життя в Севастополі” http://ukrlife.org/ виповнилося 20 років. Веб-сайт створений для відображення діяльності українських організацій та установ Севастополя.
За 20 років ресурс виріс багатократно і нині об’єднує понад 20 сайтів, які пов’язані між собою взаємними посиланнями, що забезпечує їх сукупне добове відвідування десятками тисяч користувачів Мережі. Сайти порталу містять інформацію літературного, культурного, художнього, просвітницького, релігійного, пізнавального, аналітичного спрямування.  Всі веб-сайти, зокрема газет “Кримська Світлиця”, “Наша Віра”, “Незборима нація”, журналів  “Воєнна історія”, “Вітчизна”, музею Лесі Українки в Ялті, створені з ініціативи севастопольського журналіста Миколи Владзімірського. Він пишається сайтами “Весела Абетка”, “Афоризми”, “Дотик Словом” . Унікальною є і бібліотека ім. Марії Фішер-Слиж, яка тривалий час підтримувала унікальний інтернет-ресурс.
Микола Владзімірський – автор дописів у часописах “Українське Слово”, “Слово Просвіти”, “Кримська світлиця”, “Флот України”, “Народна газета”, “Дзвін Севастополя” та інших. 
З часу анексії Криму 2014 р. Микола Владзімірський змушений був покинути Севастополь. Тепер живе в Києві. Працю для України продовжує щоденною активною підтримкою і адмініструванням створених ним 16 сторінок у Фейсбук.
Щиро вітаємо нашого товариша, козака Історичного клубу “Холодний Яр” Миколу Владзімірського з 20-літтям створення порталу “Українське життя в Севастополі” та дякуємо за працю для нашої Батьківщини!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Чекісти називали Григорія Олійника “найвідданішим козаком отамана Гайового”. Він і загинув разом з отаманом… Останній свій бій вони прийняли 9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці. Стали поруч з отаманами Холодного Яру та Чорного лісу, які підняли повстання. Тоді в чотиригодинному бою загинуло 38 осіб.
Григорій Андрійович Олійник прожив лише 19 років.
Народився він 1903 року в с. Княжичах на Київщині. Був останньою дитиною у великій селянській родині Андрія Івановича Олійника та Лукії Парфентіївни Булавинець. З дев’ятьох дітей подружжя четверо померли в дитячому віці.
Гриць був оточений турботою рідних – батьків, старших братів і сестер: Федора, Степана, Євдокії, Анастасії, а також хрещеного Михайла Булавинця. Всі любили малого. Особливо Дуня, яка після заміжжя в 1908 р. за односельцем Артемом Пономаренком жила окремо. Проте їхні хати були майже поруч, тож Гриць частенько бував у сестри. Та і своїх дітей у неї ще не було.
Безтурботне дитинство тривало недовго – на Різдво 1912 р. у віці 57 років померла мама. Тож у 9 р. Григорій став сиротою. Почав заробляти собі на хліб, пасучи корів.
Через півроку вийшла заміж у сусіднє село сестра Настя. У 1914 р. на війну пішов брат Федір. Через рік він пропав безвісти. Гриша проживав із братом Степаном, але теж недовго, бо й Степана призвали в армію…
Коли скинули царя, Григорію було 13 чи 14 років. Про зречення царя селяни дізналися в церкві від княжицького священника Гаврила.
На початку 1918-го в село почали заходи різні військові: то ескадрон кірасирів, то дончаки, то більшовики. Для оборони села було утворено Вільне козацтво. Навесні в селі з’явилися німці…
У листопаді 1918 р. в селі зачитують заклик Симона Петлюри про мобілізацію всіх, хто може володіти зброєю, на захист УНР. Пішли всі, навіть інваліди. У Княжичі набилося повнісінько добровольців з Обухівщини, Васильківщини, які йшли на Київ.
Григорій був не лише свідком цих подій, а й вірним помічником свого хрещеного Михайла. Товаришував він і з двоюрідним братом Василем. Михайло і Василь були членами підпільної петлюрівської організації. Залучили до організації і Григорія. Невдовзі він опинився на військових навчаннях, які організували в Жорнівці повстанці Орихівський з Липового Скитка та Тимошенко з Новосілок.
У вересні по р. Ірпеню проходив фронт між більшовиками й денікінцями: у Княжичах – більшовики, у Жорнівці – денікінці. Майже щодня денікінці з гармат обстрілювали Княжичі: було розбито церкву, будинок священника, вбито священника, побито багато будівель і худоби.
Більшовики оголосили у Княжичах мобілізацію. Зігнали до збірного пункту понад 40 чоловіків, серед них і Григорія, хоч він був ще неповнолітнім. Взявся вести новобранців у штаб 520-го полку більшовиків Пилип Драник, колишній офіцер царської армії, який на той час очолював петлюрівське підпілля в наших селах. До більшовицького штабу хлопці так і не дійшли, бо повів їх Пилип не до більшовиків, а в Кладову, що в Жорнівському лісі, де таборувалися партизани. Гуртувалися вони навколо Гайового і Пилипа Драника.
У лютому 1921 р. в Княжичах і Жорнівці місцева парафія перейшла до Української автокефальної православної церкви. Діяла й “Просвіта”. Але більшовики накидали своє, московське. Зокрема, хору молоді, у якому брав участь і Григорій, доручили до Шевченківських днів розучити “Інтернаціонал”. Але на святі хор під керівництвом професора музики, композитора Євгена Августовича Риба замість “Інтернаціоналу” виконав гімн “Ще не вмерла Україна…”. Євгена Риба одразу забрали на допит у ЧК. На весну всі хлопці пішли в ліс до Гайового. У хорі залишилися одні дівчата.

А хлопці вже співали в лісі біля вогнищ. Ось прізвища цих відважних княжичців: Трохим Андраш, Василь Булавинець, Тиміш Гома, Опанас Кононенко, Варйон Мельниченко, Петро Мельниченко, Олександр Мельниченко, Григорій Олійник, Савка Олійник, Платон Олійник, Микола Пастушенко, Трохим Пономаренко, Архип Приймаченко, Семен Приймаченко, Харитон Саковський.
Григорію Олійнику на той час виповнилося сімнадцять. Сміливий, відчайдушний, але водночас розсудливий не по літах. Обережний, небалакучий, він відразу проявив себе у загоні. Частенько ночами зі своїм односельцем Сашком Мельниченком бував у Княжичах. Невдовзі став довіреним козаком отамана Гайового. Забезпечував зв’язок між Гайовим та організацією отамана Косаря, якого в серпні 1922 р. обрано начальником 10-го повстанського району.
Коли Гайового було поранено в ногу, то лікував його у Княжичах місцевий цілитель, який добре знався на травах, – Василь Харитонович Драник, батько отамана Косаря. І, звичайно, Григорій був завжди поруч з отаманом, що був йому і за батька, і за старшого брата, і за друга. “Найвідданіший козак отамана Гайового” – така характеристика говорить сама за себе.
У 1921 – 1922 рр. Григорій брав участь у всіх воєнних операціях загону Гайового, а їх було близько 40. Узяв участь і в ліквідації співробітника ГПУ Федорова.
Один з епізодів боротьби описує у своїх спогадах одноліток Григорія Антон Дудка: “Восени 1921 р. у Княжичі прибув продзагін у складі 4-х озброєних червоноармійців на конях для забезпечення виконання плану продрозверстки – заготівлі хліба і фуражу. Оскільки у селі діяла надійна повстанська петлюрівська агентура, то дуже швидко загін Гайового оточив село. Двом червоноармійцям вдалося втекти, а двох зарубали шаблями. Серед жінок зчинилася паніка через загрозу знищення більшовиками всього села. І тут перед селянами виступив сам Гайовий – в широких штанях, кісет і люлька біля пояса, одна нога в чоботі, друга, поранена, – в постолі, і каже селянам: «Сидіть, сидіть дома, побачите, до чого ви, жидівські патинники, досидитесь»” (патинки – туфлі без закаблуків у деяких східних народів. – Ред.). “Досиділись“ до Голодомору…
Деякі із княжичців загинули, дехто повірив в амністію, яку їм було обіцяно більшовицькою владою, і повернулися в село. Григорій же продовжував боротьбу. Його заарештовували разом з отаманом Гайовим 13 жовтня 1922 року.
На допитах Григорій нікого не зрадив. Нічого не повідомив про свою сім`ю і родичів, згадав лише пропалого безвісти на фронті Світової війни брата Федора. Дату свого народження він також чітко не назвав – “не пам’ятаю – чи 1903, чи 1904” (через майже століття виявилося, що метричних книг церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього с. Княжичів Київського повіту та губернії за 1886 і 1903 роки на зберіганні в Центральному державному історичному архіві України немає. Це якраз роки народження Григорія та його сестри Євдокії, яка на час арешту брата проживала в Княжичах. Дивний збіг обставин?).
30 січня 1923 р. більшовики засудили Григорія Олійника до розстрілу, з конфіскацією майна – якого в нього й не було. Останній свій ранок він зустрів у Лук’янівській в’язниці...
Протягом тривалого часу Г. Олійник не був реабілітований, хоча справа розглядалася тричі: у січні 1989 р., липні 1994-го та в жовтні 2016 року. У зв’язку з цим княжицький сільський голова Олена Шинкаренко та депутати сільської ради звернулися до Генерального прокурора України Ю. Луценка з клопотанням про реабілітацію нашого односельця. З таким же клопотанням звернувся і президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль.
І лише 14 грудня 2016 р. суд за поданням Київського обласного прокурора реабілітував отаманів Холодного Яру, Чорного лісу та Київщини, серед них і отамана Гайового та його вірного козака Григорія Олійника. Суд встановив, що “обвинувачення, яке сформульоване у вироку трибуналу, вказує на те, що холодноярці засуджені за боротьбу, в тому числі і збройну, проти радянської влади, за прагнення створення незалежної Української держави, за участь у збройних загонах Української Народної Республіки та інші дії, які стверджують їхню участь у боротьбі за незалежність України”.
Пошуки родичів Григорія Олійника тривали понад рік, оскільки Григорій під час слідства, за протоколами допитів, надав мінімум свідчень. Натомість прізвище Олійник у Княжичах дуже поширене. Я опитала кожну родину з прізвищем Олійник, але Андрієвих рідних не знаходили. Здавалося, що всі зусилля марні. І все ж завдяки небайдужим односельцям, зокрема Василині Василівні Ніколаєвській, вдалося відшукати посвідку особи, видану в 1948 р. Степанові Андрійовичу Олійнику, як виявилося, старшому брату Григорія, який зник безвісти. Далі – дослідження в Центральному державному історичному архіві України, завідувач відділу якого Ярослав Миколайович Бульбонюк доклав немалих зусиль до встановлення даних про родину героя. Особливо хотілося б відзначити внесок у цю справу Романа Коваля та краєзнавця Владислава Карпенка.
16 вересня 2016 р. під час виступу перед громадою сіл Княжичів й Жорнівки Роман Коваль нагадав вислів Юрія Липи: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, Одні живуть могили – вірних Батьківщині”. “З першою тезою погоджуюся повністю, – сказав дослідник, – бо оборонці свого народу скрізь у культурному світі вважаються святими. Що ж до другого твердження, то це радше мрія… На превеликий жаль, могили наших героїв мало де збереглися. Якщо й можна вклонитися їм, то переважно поза Україною – у Чехії, Польщі, США... Не знаємо ми й де могила Пилипа Драника. Але це не підстава опускати руки. Адже можна насипати курган – символічну могилу отамана Косаря – і встановити на ній меморіальну табличку. Історичний клуб «Холодний Яр» готовий бути партнером у цій добрій справі. Варто, на мою думку, перед селом встановити знак: «Село Княжичі – батьківщина отамана Косаря»”.
Ми не знаємо, де могили наших славетних земляків – останнього отамана Київщини Пилипа Драника-Косаря та Григорія Олійника, “найвідданішого козака отамана Гайового”. Громадою села Княжичів і місцевою владою проводиться робота зі вшанування їхньої пам’яті, а також усіх наших односельців, які боролися за Українську державу. У центрі села, якраз де бере початок вулиця Отамана Косаря і навпроти будинку, де народився Григорій Олійник, упорядковано Сквер Героїв, встановлено пам’ятник “Борцям за Українську Державу. Нашим землякам із Княжич і Жорнівки”, споруджено Алею Героїв.
Завершено створення Історико-краєзнавчого музею сіл Княжичів та Жорнівки Княжицької сільської ради, який розташовується у приміщенні Громадського центру. Відповідне рішення ухвалено на сесії Княжицької сільської ради 10 березня 2020 р. Затверджено склад Ради музею. Одна з експозицій музею буде присвячена Григорієві Олійнику.
Козакам слава!

Людмила ГРЕБЕНЮК,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Село Княжичі Києво-Святошинського р-ну

“Україна повинна бути національною державою українського народу”, – казав поет Зеновій Красівський, довголітній мученик російських концтаборів. А ось його поетичні рядки:

Віднині і довіку слава тим,
Хто сам себе в двобої переміг
І, замість під периною лягти,
На полі бою за свободу ліг.

Зеновій Красівський – безкомпромісний борець із Москвою. Він критикував угодовську позицію правозахисників-дисидентів, які – як колись М. Грушевський та В. Винниченко – підтримували курс України на конфедеративний устрій з Росією. Чим це тоді закінчилося, тепер усім відомо. Схоже, що ті трагічні для нашого народу уроки історії нічого не навчили нинішніх демократів. Про все це я прочитав у книжці Романа Коваля “Здолати Росію”.
Прочитавши її, я багато чого осягнув і зрозумів, зокрема що правдивий образ Росії – завжди агресивної та імперської – необхідний нам для національної самоідентифікації та самозбереження.
Наші історичні суперечки з Москвою ми ніколи не вирішимо миром.
Мусимо плекати сили для гідної відсічі ворогові та звільнення загарбаних територій. Тільки єдиним поривом викинути нахабу з нашої землі.
Дай Боже, щоб ця світла мрія здійснилася.

Володимир ПОЛІЩУК
м. Мала Виска

ТЮН Євген (24.04.1901, с. Щавне Сяноцького пов., тепер Польща – після 20.06.1924). Пластун (старш. вістун) Окремої пластунської сотні Галицької армії (Стрий), телефоніст штабу 3-го корпусу Галицької армії. Народився в родині просвітянина, засновника філії Т-ва “Просвіта” в м. Сяноці.

ШЕЙКО Олександр (1900, м-ко Сміле Роменського пов. Полтавської губ., тепер село Роменського р-ну Сумської обл. – після 4.07.1923). Підпільник. Народився в сім’ї вчителя м-ка Смілого.

ФЕДУНЬКІВ (ФЕДУНКІВ) Петро Степанович (1895, с. Дем’янів, пов. Рогатин, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 1977). Військовий і громадський діяч, просвітянин, педагог; звання – стрілець Галицько-Буковинського куреня Січових стільців (11.1917 – 05.1918), козак Гайдамацької кінно-гірської батареї Запорозької дивізії (з 05.1918); господар 2-го гарм. полку корпусу Січових стрільців Армії УНР і УГА (12.1918 – 1919), війт гміни м. Бурштина (1935), голова упр. с. Дем’янова (1939 – 1940), викладач ботаніки, зоології, біології та директор Дем’янівської школи (Івано-Франківської обл., з 1945); звання – хорунжий Армії УНР.
Подав документи на меліорат. підвідділ інж. відділу УГА в Подєбрадах, але дістав відмову. У 1920-х навчався на філос. ф-ті Львівського ун-ту. “В рідному селі був одним із засновників кооперативу «Самопоміч», читальні «Просвіта», «Каси ощадності», молодіжного товариства «Сокіл», – читаємо на сайті Дем’янівської ЗОШ І – ІІ ступенів Галицької районної ради Івано-Франківської області. – У 1930 р. очолював гурток «Сільський господар». У 1926 і 1932 рр. від дем’янівських просвітян його обирали делегатом загальних зборів «Просвіти» у Львові”.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3
Хто хоче придбати цей том, або всі три томи, читайте оголошнення на 4-й сторінці.
Т. 1. – А – К. 376 с. (250 грн.).
Т 2. – К – Р. 376 с. (100 грн.).
Т. 3. – Р – Я. 504 с. (250 грн).
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.

Петро Шкляр у телефонній розмові сказав, що айдарівець із Черкащини Руслан Бобуров-“Німець” пішов на війну з моєю книгою “Коли кулі співали”, “все носився з нею, цитував”. Познайомилися ми з Русланом у Катеринополі під час прем’єри фільму “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”. Загинув він 31 січня 2015 р. від м. Щастям зі своїм товаришем Вадимом Жеребилом-“Діджеєм”. Про них я написав посмертну згадку “Тільки «Ураган» міг їх спинити”.
Читач моєї книжки “Багряні жнива Української революції” Євген Городничук з м. Лозової, що на Харківщині, пішов до “Айдара” влітку 2014 року. Євген навіть узяв собі за псевдо ім’я свого земляка Гриця Хмеленка з хутора Хмарин під Лозовою – командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. Про нього я написав нарис “Максим і Гриць”. Гриць Хмеленко загинув 4 вересня 1920 р. під родинним селом Дмитра Вітовського Медухою в успішній контратаці на березі Дністра. Похований він у Станіславові.
Пішов під Іловайськ із книгою “Отаман Зелений” і Антон Цедік-“Еней”, нащадок повстанського роду Цедиків із Трипілля, козаків отамана Зеленого. Про “Енея” я писав не раз. Згадував добрим словом і “Гриця” Городничука, публікував його спогади про загиблих товаришів у “Незборимій нації”. Зараз “Гриць” живе в Луцьку.
Радію, що продовжує боротьбу за честь української зброї Андрій Чорний з Харкова. 2007 року з книжки “Коли кулі співали” він довідався, що є правнуком чорноліського повстанця, який воював за Україну в загоні отамана Мефодія Голика-Залізняка. Андрія це дуже схвилювало. Почав розпитувати бабусю, і вона підтвердила, що прадід воював за Україну. Андрій Чорний не раз брав участь у вшануваннях героїв Холодного Яру, а тепер 5-й рік б’ється за Україну на передовій, на цей раз під Маріуполем.
2015-го пішов захищати Маріуполь із книгою “Похід Болбочана на Крим” Володимир Калюжний з Одещини. А скільки добрих справ на фронті зробили “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Історія Холодноярської організації” і “Чорні перемагають”, які мені пощастило впорядковувати і видати (останню разом з Валерієм Мартишком)!..
Наприкінці березня ц. р. друг “Серпень”, заступник комбата 93-ї бригади, написав мені: “Зараз читаю «Скажи батькам, що був чесний». Ваша книга випромінює величезну енергію і надихає мене на службу в лавах 93-ї бригади «Холодний Яр»”.
Я тихо радію, що мої книжки воюють на фронті. Але як жаль полеглих друзів – вони ж найдорожчі для мене люди!
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

Пилип Драник служив Україні в Окремому Чорноморському коші, 6-й Січовій дивізії, у загоні отамана Ілька Струка. 1920 року був начальником контррозвідувального відділу Армії УНР у м. Василькові. На початку 1920-х створив підпільну організацію на території Київського і Білоцерківського повітів Київської губернії. У червні 1921 р. встановив зв’язки з повстанцями отаманів Гайового й Орлика, а в серпні-вересні 1921 р. – з емісаром ППШ Миколою Афанасьєвим, а також із начальником розвідки ППШ в Києві Віктором Алексєєвим і зі штабом Юрка Тютюнника у Львові. ­Очолював 10-й повстанський район ППШ.
Косар не раз переходив у Польщу для донесення вищим чинникам УНР, відтак міг там залишитись, але кожного разу повертався, щоб продовжити боротьбу. Перебуваючи на нелегальному становищі, Пилип не втрачав людського обличчя: завжди був підтягнутий, поголений, у гарно припасованому одязі.
Готував повстання на весну 1930 р. під самим Києвом, маючи намір визволити нашу столицю. Спочатку мав захопити Київський “укрепрайон”, який пролягав по р. Ірпеню. Для цього зробив точну карту “укрепрайону.”
“В боевом отношении чертеж очень ценный, – таку оцінку дав ворог. – Чертеж сопровождается грамотно составленной легендой (…) Для артиллериста и тактика эта записка раскрывает буквально все планы. Для нас это непоправимый урон (…) Сам работник квалифицированный военный, видимо, бывший офицер-украинец, хорошо знает военную украинскую терминологию армии Петлюры (…) Агент имеет большой опыт (…) Агент работал очень добросовестно и кропотливо, вкладывая свое желание в дело (…) Секретности КиУР’а (Київського укпіррайону. – Ред.) нанесен значительный урон”.
Не знали чекісти, що до Першої світової Пилип навчався в школі живопису та скульптури Владислава Галімського! А його підпільники під виглядом робітників брали участь у його будівництві і всі внутрішні деталі передали своєму отаманові.
Підпільну роботу на Київщині Пилип Драник-Косар проводив до 26 грудня 1929 року. Під час арешту вчинив збройний опір. Спробував утекти під час посадки в потяг на ст. Боярка.
25 березня 1930 р. отамана засудили до розстрілу. А разом з ним і його побратимів. Ось їхні імена: Григорій Бебешко, Антон Дмитренко (обидва із с. Музичів), Спиридон (Свирид) Клименко, Яків Романенко (обидва із с. Гореничів), Петро Михайловський із с. Білогородки, Микола Добровольський.
Пилипа Драника розстріляли в час, коли по всій України вибухнули повстання проти російської окупаційної влади. З 20 лютого по 2 квітня 1930 р., за даними ҐПУ, в Україні вибухнули 1716 повстань, 15 з яких чекісти кваліфікували як широкі повстання проти їхньої влади.
У серпні 1941 р. на Київщині з’явилася Північна похідна група ОУН(б), зокрема в с. Пашківці, що неподалік Княжичів. Керівник групи Дмитро Маївський, у недалекому майбутньому генерал-виховник УПА, взяв собі за псевдо повстанське ім’я Косар. Донедавна ніхто з дослідників ОУН-УПА не знав, чому Дмитро Маївський узяв собі це ім’я.
1941 року Дмитро Маївський став заступником Крайового провідника ОУН Дмитра Мирона. Мирон узяв собі за псевдо повстанське ім’я іншого отамана Київщини – Орлика з Гостомеля.
Ось так у 1941-му ожили наші отамани – у діячах нового покоління неперервного Визвольного руху українського народу за свою свободу.

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – пам’ятник борцям за Українську державу, зліва направо – Роман Коваль, В’ячеслав Карпенко і княжицький сільський голова Олена Шинкаренко.
Село Княжичі Києво-Святошинського р-ну, 24 серпня 2020 р.

Нещодавно в серії “Отаманія ХХ століття” вийшла книга Романа Коваля “Батькам скажеш, що був чесний”. Автор, ґрунтуючись на архівних документах, подає понад 60 біографій учасників українсько-російської війни 1917 – 1930 років. Він називає своїх героїв Тарасовими онуками і дітьми Миколи Міхновського. Тому що саме “Кобзар” Тараса Шевченка і “Самостійна Україна” Міхновського, пісня українська і театр пробудили національні почуття. І колишні малороси взяли в руки зброю, щоб визволити Батьківщину, ствердити своє українство.
Вони боролися за Незалежну Україну і в лавах Армії УНР, і в повстанських загонах. Багато з них загинули. Чимало мусили залишити Батьківщину і податися на чужину. Там вони написали й видали спогади про героїзм і трагедію Визвольної війни. Ці мемуари відкривають нам правду про ті грізні роки і водночас наснажують на продовження боротьби і її переможне завершення.
Серед українських військовиків, отаманів, підпільників і повстанців багато уродженців Півдня і Сходу України. Були й представники інших націй. Наприклад, полька Тіна Пекарчук (дівоче прізвище Ізбицька) із Сімферополя. Вона добровільно пішла до українського війська. Один із її побратимів писав у газеті “Вільне слово”: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця”. В українському підпіллі діяли литовець Едмунд Бреннейсен і німкеня Генрієта Ган. Чоловіка Генрієти, старшину Армії УНР, розстріляли чекісти. Генрієта Ган на суді заявила: “Як можуть чужинці судити українців в Україні?”
Роман Коваль зазначає: “Дивом Української революції стало не тільки перетворення малоросів на українців, а й переродження людей іншого етнічного кореня на українців”.
Коваль стелить дорогу читачеві у драматичне минуле: “Друже, – звертається він, – пройдися стежками-дорогами богданівця Сім’янціва, сотника Монкевича, гарматника Сірої дивізії Івана Ковшара, звенигородського кошового Семена Гризла. Та «завороженого від кулі» доктора Гелєва! Вчись бити московського ворога в полковника Болбочана та Олекси Алмазова! Послухай після бою пісні кобзаря з Кубані Михайла Теліги! А як дістанеш поранення, тебе вилікує лікар Богданівського полку Кость Бризгун!.. Стань таким, як вони! Стань лицарем – попередником для наших нащадків! Покажи приклад, як треба боротися за рідний край, за свою мрію!”
Дослідник присвятив свою книгу добровольцям Запорозького корпусу Армії УНР, ДУК “Правий сектор”, полку “Азов”, батальйону “Айдар”, ОДЧ “Карпатська Січ”, які чесно виконали обов’язок перед Батьківщиною.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Петро Бойко – найкращий голос Українського радіо років Незалежності. Він пречудово озвучив низку українських книжок, зокрема “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Країна Моксель, або Московія” Володимира Білінського, “Чорний Ворон” Василя Шкляра.
Ми товаришували і співпрацювали з ним. Він багато разів виступав на вечорах пам’яті героїв Визвольної боротьби, які проводив Історичний клуб “Холодний Яр”, брав участь у презентаціях наших книжок, зокрема “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”.
Як священник освячував зброю в Холодному Яру, а в Трипіллі освятив нову меморіальну дошку (замість розбитої) отаманові Зеленому.
Петро Бойко надзвичайно гарно озвучив двосерійний фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський”.
Останні роки життя він прагнув працювати на радіо. Міг збагатити нашу національну скарбничку ще більше, але його дедалі рідше запрошували…
Вічна пам’ять і подяка за життя, прожите для України!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

В Івано-Франківську пішов із життя 99-річний голова Івано-Франківського крайового братства дивізійників “Галичина” Михайло Мулик, почесний громадянин міста Івано-Франківська.
Михайло Мулик народився 28 жовтня 1920 р. в с. Горожанці Монастириського району на Тернопільщині. Батько Іван був підстаршиною УСС.
1937 року став членом ОУН. За її завданням у вересні 1943 р. вступив до лав дивізії “Галичина”. Служив радистом. Брав участь у бою під м. Бродами в липні 1944-го. Потрапив у полон. Два роки допитували на Луб’янці. Москва на 10 р. позбавила його волі та на п’ять – громадянських прав. Покарання відбував на вугільних шахтах у Московській області та в Республіці Комі.
Із заслання повернувся 1954?го. Оселився у Станіславі, тепер – Івано-Франківськ. Працював бухгалтером у виробничому об’єднанні “Прикарпатліс”. 1989-го став членом культурно-наукового товариства “Рух”. Був бухгалтером ліквідаційної комісії міськкому й обкому КПСС. 1991-го організував Товариство політичних в’язнів і репресованих. За рік із дивізійником Володимиром Малкошем створив Братство колишніх вояків “Галичини”. Написав вісім книжок про Визвольну боротьбу українського народу та становлення незалежності.
Вічна слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Етнокультура – потужна стратегія, у якій розвиток духу первинний, економічні питання вторинні, але вони гармонійно поєднані. Така структура устрою людської спільноти творилася віками під опікою брахманів, її руйнування (найбільше більшовиками) призвело до порушення взаємин між – духом, душею і тілом, як в Європі, так і в сучасній Україні. У державній структурі різні інституції, релігія, мораль, – це тактичні ходи, що спрямовані на поступ етнокультури. А в нашій країні пробують збудувати Україну для всіх, без духу укрів, постійно спекулюють економічними гаслами, займаються окозамилюванням…
Складовою етнокультури є і етнічний живопис, той, що веде нитки тяглості не одного тисячоліття історії Праукраїни.
Володимир Гарбуз однозначно належить до дуже нечисельної когорти митців, глибинно національного мислення. Українці – то раса, не тільки на думку мислителя Ю. Липи, який наголошував, що розуміння слова Раса не пов’язане з вимірюванням черепів. Раса – то етнопсихологія, дух, генетика. Відомо, що архетипи котрі криються в генетиці, дають певний антропологічний тип, що проявляється в генетиці, та це є вторинним. Аденауер мав окремі ознаки азійського типу обличчя, проте духово був німцем. Раса – це думання, психологія.
Одним з головних наповнень живопису митця є..: “Лежать ще, під руїнами й курганами, золотом горять, у надії бути знайденими, сліди тисячолітньої Слави України. А що під болотами угро-фінськими і оксько-волзькими, рязано–суздальськими? Золотої Орди спадщина, Золотої Орди”, – так правдиво писав В’ячеслав Кулаков, науковець- географ.
Як віднайти образ, близький за духом тій Землі, на якій живеш? Кожен має своє бачення реалій, різні люди, різне і бачення… Образ місцевості має бути зрозумілий, радше відчутний, свій для своїх, не для чужинців, бо у них своє бачення, – теж національне. Адже У – країна, вкраяна частина планети Земля для нас, українців.
Малярство Володимира Гарбуза сутнісно традиціоналістичне. (…)
Маємо сподівання на Новий потужний творчий спалах пасіонарних представників українства. Поодинокі спалахи, чи то правдивого українського слова, чи твору живопису, з’являлися і в добу нестерпної задухи… До плеяди тих творчих осіб, які не втомлюються запалювати свічку, належить В. Гарбуз, бо не хоче жити у постійних сутінках.
Уродженець села Карапиші Миронівського району, це неподалік од Канева, Трипільська територія,  – так її окреслив художник. Дитинство значилося бабусиними казками, а це усна народна творчість, пов’язана з прадавниною. Коли був підлітком, батько Володимира пояснював йому СЕНС ІСТОРІЇ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ. (…)
З плином років ілюстрував “Кобзар” Тараса Шевченка, можна сміливо казати, – у цього митця є власне сприйняття Шевченкового Слова. Він порушив традиції поверхового ілюстрування. Почуймо художника: “Мені відкрилася інша сторона образного, символічного мислення. Вже під небесним «всевидящим» оком створив цілий цикл давньоукраїнських, космогонічних символів – їхню семантику, направду, і сам до решти не візьму: ПРИЙШЛО І ВСЕ!!! Певно, ще не приспів час, бо я був лишень виконавець…”.
Космогонічні ілюстрації художника подибаєш і в книжці Г. Булашева “Український народ  у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях” (в-во “Довіра”, 1991).
Володимир Гарбуз – Шевченківська людина, тому і ілюстрації поезій Пророка виглядають, як могутній прояв урочистої і трагічної краси, як сплеск енергій закладений в українську Природу, у відвагу лицарів… Тарас Шевченко ствердив і оформив сакральний вимір українського світу. Влучно підмітив В. Кирунчик: “Це дійство «не земного» програмного рівня”. (…)
 На завершення огляду лише окремих рис, властивих творчості Володимира Гарбуза, ще одна цитата від нього: “На початку 90-х років нас спрямували не в той бік, тобто, повернули від комунізму до історії Київської Русі, заблокувавши нашу давнішу історію, якій невідомо скільки тисячоліть! Від цієї заблокованості страждає не тільки наш народ. А картини – це мої обереги, вони мене захищають…».

Андрій БУДКЕВИЧ (БУТКЕВИЧ), історик мистецтва, брендолог
Повністю читайте на шпальтах тижневика “Слово Просвіти” №11 (1063), 12 – 18 березня 2020 року.

“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 250 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 225 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 210 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 100 грн.
“Отаман Зелений” – 100 грн.
“Отаман Орлик” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 80 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 70 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 70 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля та Віктора Моренця (т. 1) – 250 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 3) – 250 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 450 грн.

Ціни вказано станом на квітень 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 275 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 265 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 240 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 90 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 2. – 240 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 130 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 85 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 75 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 120 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 100 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/