Етнокультура – потужна стратегія, у якій розвиток духу первинний, економічні питання вторинні, але вони гармонійно поєднані. Така структура устрою людської спільноти творилася віками під опікою брахманів, її руйнування (найбільше більшовиками) призвело до порушення взаємин між – духом, душею і тілом, як в Європі, так і в сучасній Україні. У державній структурі різні інституції, релігія, мораль, – це тактичні ходи, що спрямовані на поступ етнокультури. А в нашій країні пробують збудувати Україну для всіх, без духу укрів, постійно спекулюють економічними гаслами, займаються окозамилюванням…
Складовою етнокультури є і етнічний живопис, той, що веде нитки тяглості не одного тисячоліття історії Праукраїни.
Володимир Гарбуз однозначно належить до дуже нечисельної когорти митців, глибинно національного мислення. Українці – то раса, не тільки на думку мислителя Ю. Липи, який наголошував, що розуміння слова Раса не пов’язане з вимірюванням черепів. Раса – то етнопсихологія, дух, генетика. Відомо, що архетипи котрі криються в генетиці, дають певний антропологічний тип, що проявляється в генетиці, та це є вторинним. Аденауер мав окремі ознаки азійського типу обличчя, проте духово був німцем. Раса – це думання, психологія.
Одним з головних наповнень живопису митця є..: “Лежать ще, під руїнами й курганами, золотом горять, у надії бути знайденими, сліди тисячолітньої Слави України. А що під болотами угро-фінськими і оксько-волзькими, рязано–суздальськими? Золотої Орди спадщина, Золотої Орди”, – так правдиво писав В’ячеслав Кулаков, науковець- географ.
Як віднайти образ, близький за духом тій Землі, на якій живеш? Кожен має своє бачення реалій, різні люди, різне і бачення… Образ місцевості має бути зрозумілий, радше відчутний, свій для своїх, не для чужинців, бо у них своє бачення, – теж національне. Адже У – країна, вкраяна частина планети Земля для нас, українців.
Малярство Володимира Гарбуза сутнісно традиціоналістичне. (…)
Маємо сподівання на Новий потужний творчий спалах пасіонарних представників українства. Поодинокі спалахи, чи то правдивого українського слова, чи твору живопису, з’являлися і в добу нестерпної задухи… До плеяди тих творчих осіб, які не втомлюються запалювати свічку, належить В. Гарбуз, бо не хоче жити у постійних сутінках.
Уродженець села Карапиші Миронівського району, це неподалік од Канева, Трипільська територія, – так її окреслив художник. Дитинство значилося бабусиними казками, а це усна народна творчість, пов’язана з прадавниною. Коли був підлітком, батько Володимира пояснював йому СЕНС ІСТОРІЇ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ. (…)
З плином років ілюстрував “Кобзар” Тараса Шевченка, можна сміливо казати, – у цього митця є власне сприйняття Шевченкового Слова. Він порушив традиції поверхового ілюстрування. Почуймо художника: “Мені відкрилася інша сторона образного, символічного мислення. Вже під небесним «всевидящим» оком створив цілий цикл давньоукраїнських, космогонічних символів – їхню семантику, направду, і сам до решти не візьму: ПРИЙШЛО І ВСЕ!!! Певно, ще не приспів час, бо я був лишень виконавець…”.
Космогонічні ілюстрації художника подибаєш і в книжці Г. Булашева “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях” (в-во “Довіра”, 1991).
Володимир Гарбуз – Шевченківська людина, тому і ілюстрації поезій Пророка виглядають, як могутній прояв урочистої і трагічної краси, як сплеск енергій закладений в українську Природу, у відвагу лицарів… Тарас Шевченко ствердив і оформив сакральний вимір українського світу. Влучно підмітив В. Кирунчик: “Це дійство «не земного» програмного рівня”. (…)
На завершення огляду лише окремих рис, властивих творчості Володимира Гарбуза, ще одна цитата від нього: “На початку 90-х років нас спрямували не в той бік, тобто, повернули від комунізму до історії Київської Русі, заблокувавши нашу давнішу історію, якій невідомо скільки тисячоліть! Від цієї заблокованості страждає не тільки наш народ. А картини – це мої обереги, вони мене захищають…».
Андрій БУДКЕВИЧ (БУТКЕВИЧ), історик мистецтва, брендолог
Повністю читайте на шпальтах тижневика “Слово Просвіти” №11 (1063), 12 – 18 березня 2020 року.
|
