Всечесні отці! Пані та панове! Я представляю ту Україну, яка в минулих десятиліттях взяла зброю в руки і майже два десятиліття боролася спочатку проти німецько-фашистських загарбників, а потім проти московсько-більшовицької навали; тих українців, яких десятками тисяч лягло у відомих і безіменних могилах; тих десятків тисяч, що перейшли через м’ясорубку російських катівень і гибіли довгі роки по Сибірах та вічній мерзлоті на великих будовах новітнього вавилонського стовпотворіння; тих страждальців, яких вивозили з рідної землі в 1945-му, 1947-му і 1950 роках тільки за те, що вони були запорукою Національно-визвольної боротьби.
Нарешті, я один з тих, які протягом 45 років не припиняли боротьби народу за свою волю і за це відбували постійно терміни[ув’язнення].
Вважаю потрібним заявити, що я не дисидент і не інакодумець у совєтській системі, що я націоналіст, і з цієї точки зору висвітлюватиму політичний стан сьогоднішньої України. Якщо в цьому зібранні є хтось, хто виходить з інших критеріїв, то дуже прошу не брати мені за зле мою в деяких місцях категоричність суджень чи суб’єктивізм. (…)
Щербицький був для України скаженим псом. Такими псами були партійний [комуністичний] актив, КҐБ, репресивні органи, лжесуди. До них треба зачислити продажну і колаборантську братію борзописців, (…) мережу сексотів і явних провокаторів. Чорною плямою лягла на Україну 10-мільйонова (або, як заявив Горбачов, 15-мільйонова) зграя росіян на Сході України.
40 % українців зреклися своєї мови. Що робити тому народові, якого нація як органічна спільнота перестала захищати?
Ми побачили безпрецедентний випадок в історії людства: нація перестала захищати особу, й особа – найменша її складова часточка – відторглася від матірного лона і почала шукати захисту в чужому тілі.
Вдумайтеся: в таких містах, як Київ, Харків, Донецьк, Одеса і багатьох інших, ви можете ходити тижнями і не почуєте українського слова. Там нема українських шкіл. Усе залило чужорідне море.
Нам відібрали церкву і накинули свою, російську. Нас виморили голодом, нас видушили по тюрмах. (…) Як ви знаєте, УАПЦ була ліквідована в 1930 році не тільки як явище релігійне, а як явище українське. Було ліквідовано різними методами і засобами 30 єпископів із 34 єпископів і кількасот священиків.
У Західній Україні остаточний удар Українській греко-католицькій церкві завдано у 1946 році. (…) 12 єпископів, сотні священиків, тисячі віруючих або загинули, або були репресовані, засуджені, вивезені. В парафіях насаджувалося російське православ’я, церкви в більшості сіл закривали, в них робили склади або музеї.
На сході українська церква, не закріпившись добре за 10 років, зовсім зникла, на заході – пішла в підпілля, в катакомби.
Як вам розповісти, як вам змалювати, що переніс наш нарід за тих 40 років, які так коротко вимовляються, але які так нелегко було перебути? Тепер тут і там розкопують масові захоронення, складають потрощені кості, попрострілювані черепи у маленькі гроби. Старенькі родичі, брати й сестри впізнають рідних по дівочих косах, по одягові, хлопців – по чоботях. І стоїть плач і лемент по всій Україні, бо це вперше за останні часи, що мати може признатися до свого сина і що її не потягнуть за це на Сибір.
Як донести до вас, ситих і забезпечених, ту страшну безвихідь, голод, тюрму, оцю ниточку, що розділяла кожного і кожний день між життям і смертю?! А ті потаємні відправи по хатах із завішеними вікнами? А по нетрях лісових? Як ви зможете увійти в стан почуттів того катакомбного священика, якого лапáють (арештовують. – Ред.), б’ють, штрафують, судять, саджають і тримають із кримінальниками, покидьками суспільства? (…) [Далі З. Красівський розповідає про відродження УГКЦ в Україні].
Відіграли свою роль і поїздки до Москви наших ієрархів на зустріч із президентом [Рональдом] Рейганом та делегацією кардиналів [Ватикану], і розпочата єпископами голодівка в Москві, яка призвела до легалізації церкви.
Горбачов у Римі [1 грудня 1989 р. пообіцяв Папі Римському Іванові-Павлу II] зрівняти у правах усі конфесії в Радянському Союзі. Того було досить, щоб припинилися репресії адміністративних і каральних органів, а з боку церкви і віруючих – щоб стати відкрито перед Богом і перед світом.
Знову зазначаю – це не “перестройка”, а боротьба народу. (…)

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Поч. лютого 1990 р.
Від редактора. У книжці “Здолати Росію” я оприлюднив 9 статей і виступів Зеновія Красівського, який у моєму житті відіграв виняткову роль. Він був моїм скульптором. Він мене доліпив, доформував. Оскільки 8 листопада минає 7 років із дня смерті багатолітнього політв’язня, голови ДСУ Івана Кандиби, то й у цьому номері вміщую ще одну прецікаву промову Зеновія Красівського – на освяченні квартири Івана Кандиби, яка під час відвідин Львова була і моєю оселею.

Світлину Зеновія Красівського надав Василь Кулинин.

17 жовтня в с. Богданівці Знам’янського району з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр” та за підтримки племінника отамана Анатолія Голіка й онучки Наталії Буштрук відкрито пам’ятну дошку на честь холодноярського отамана Мефодія Фоковича Голика-Залізняка.
Учасниками врочистої події стали вчителі й учні двох шкіл села, громада села, ветерани російсько-української війни, представники ВО “Свобода” й представник Буго-Гардівської паланки Українського козацтва Олександр Вакуленко. На жаль, проігнорувало запрошення керівництво військової частини А1201, яка розташована на території Богданівської сільської ради.
Учителька історії Богданівської ЗОШ № 1 Світлана Петрова коротко розповіла про героїчну боротьбу і трагічну смерть отамана Голика-Залізняка. Учениця Дар’я Ігнатенко схвильовано й емоційно прочитала поему Тараса Шевченка “Холодний Яр”. Промовляли заступник голови Знам’янської РДА Олена Слюсаренко, сільський голова Анатолій Іващук і племінник отамана Анатолій Голік. Вірш про Українську революцію 1917 – 1921 рр. прочитав Олександр Голінько.
Честь відкрити меморіальну дошку було надано учаснику російсько-української війни Володимиру Мухурову і племіннику отамана Анатолію Голіку.
Ця подія продовжила добрі справи знам’янських свободівців та Історичного клубу “Холодний Яр”, які багато років дбають про збереження пам’яті про героїв Визвольної боротьби українського народу за свою незалежність.

Олександр ГОЛІНЬКО
Світлина Юрія Майбороди

Волонтерка з окупованої Авдіївки Аліна Косівська зворушила сильною промовою про Донбас. З нагоди свого 21-го дня народження вона розмістила на своїй сторінці у Facebook пост, у якому заявила, що не віддасть ні сантиметра рідної землі ворогам.
“Мені сьогодні 21. Я не святкую, ні. Я на війні з 16 років. П’ятий день народження проводжу тут. По клаптиках відгризаючи у ворога свою рідну землю. Копаючи її лопатою, повзучи по ній у невідомість, розглядаючи її з неба. Крок за кроком. П’ятий рік я борюся за наші міста – за кожного жителя, кожну вулицю, кожен будинок. Роблю все можливе і неможливе, щоб жовто-синій прапор розвіювався над моїм містом і в серці кожного його жителя. Я без емоцій дивлюся в очі смерті, але плачу від щастя, коли моя Авдіївка співає український гімн. Я віддала боротьбі за кожен клаптик Донбасу свою молодість і своє здоров’я. Близькі мені люди віддали за мою землю життя. І я не готова дарувати ворогу ні сантиметра цієї землі. Чуєте, новообрані? Ви не можете забрати у нас те, за що ми боролися. За це заплачена занадто висока ціна”, – підсумувала А. Косівська.

13 – 14 жовтня в Холодному Яру було сонячно і тепло. У теплій товариській атмосфері відбулося й вшанування українських героїв різних епох. Офіційна делегація 93-ї ОМБр “Холодний Яр” разом з Історичним клубом “Холодний Яр” вшанували могилу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки та братську могилу закатованих холодноярців на цвинтарі в с. Мельниках, могилу гайдамацького ватажка ХVIII ст. Гната Голого в лісі на хуторі Кресельці та сотника Івана Компанійця на території Мотриного монастиря.
Осінні квіти лягли також до пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці, монумента героям Холодного Яру в центрі Мельників, до пам’ятників Юрієві Горлісу-Горському та славній родині Чучупаків, на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру та до обеліска воякам 93-ї ОМбр “Холодний Яр” на Холодноярському плато.
Під час ушанування військовослужбовців 93-ї бригади, які загинули за Україну, на найвищій точці Холодного Яру було піднято прапори – державний, полку гайдамаків Холодного Яру і 93-ї бригади “Холодний Яр”.
Під час урочистостей відбулася історична подія – освячення снайперських гвинтівок снайперів 93-ї бригади. Здійснив чин освячення о. Василь. Досі в Холодному Яру він освячував зброю добровольців і ветеранів ЗСУ, тепер цю давню козацьку ініціацію пройшли військовослужбовці дійсної служби. Побажаймо ж добрим снайперам 93-ї, щоб їхні куля не минали ворогів, а ворожі кулі нехай минають їхні та їхніх товаришів голівоньки. Сподіваємося, що приклад 93-ї бригади підтримають й інші лицарські формації ЗСУ.
Участь в урочистостях взяв комбриг 93-ї ОМБр полковник Дмитро Брижинський. Біля пам’ятника родині Чучупаків він нагородив відзнакою командування 93-ї ОМБр “Холодний Яр” 1-го ступеня членів Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля, Лесю Островську та Богдана Легоняка.
14 жовтня на хуторі Буда відбулася презентація книжок Романа Коваля “Батькам скажеш, що був чесний”, Бориса Гуменюка “Сто новел з війни” і “Вірші з війни”, Марка Мельника “Жадання фронту”, а Євген Букет прочитав лекцію “Коліївщина: право на повстання”. Співали заслужений артист України кобзар Тарас Силенко та заслужений діяч мистецтв України Володимир Гонський. Звеселив серця й концерт козацької пісні.
Щира подяка господині “Дикого хутора” Лесі Островській – головному організаторові урочистостей!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини Марка Мельника та Олександра Галкіна

12 листопада о 18.30 у Києві в Національній спілці письменників України з нагоди 90-річчя від дня народження відбудеться вечір пам’яті Зеновія КРАСІВСЬКОГО, поета-борця, багатолітнього політв’язня, останнього крайового провідника ОУН.
Участь візьмуть народна артистка України Галина Яблонська, голова СНПУ Михайло Сидоржевський, редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог,  голова ОУН(м) Богдан Червак, поети Борис Гуменюк, Владлен Ковтун, Василь Ковтун і Валерій Мартишко, кобзар Тарас Силенко, автор і виконавець Василь Лютий, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, видавець Марко Мельник та інші творці української культури.
Вестиме вечір Роман Коваль.
Організатори: Історичний клуб “Холодний Яр”, ОУН,
Національна спілка письменників України

Видавець Марко Мельник випустив у світ 2-гу книгу серії “Українська думка” – збірку публіцистики та спогадів Романа Коваля “Здолати Росію”. Книга містить статті, написані з кінця 1980-х років по 1996 рік. Автор звертає увагу на відмінності між позицією українських націоналістів та українських демократичних організацій, які очолювали письменники-комуністи і дисиденти – донедавна бранці комуністичного режиму, оспіваного тими письменниками.
Якщо демократи обережненько, весь час оглядаючись на Москву, пропагували демократичні цінності та українську мову, то націоналісти голосно заявили про намір побудувати національну державу українського народу, а це можливо лише здійснити на руїнах СССР – держави російського народу.
Націоналісти керувалися досвідом історії взаємин українського і російського народів, точніше історією українсько-російських воєн. До боротьби за визволення України з-під гніту Росії закликав ще Микола Міхновський. А Степан Бандера писав: “Наша генеральна лінія визвольної політики базується на тому фактичному стані, що боротьба за державну незалежність України – це боротьба проти Росії. І не тільки проти большевизму, але проти всякого загарбницького російського імперіалізму, який є притаманний російському народові впродовж історії і тепер”.
 Якщо українські демократи спільно з російськими звинувачували в усіх бідах країни КПРС, то Роман Коваль в “Народній газеті” в жовтні 1991 р. стверджував: “Комуністи почали диктувати народам свою злочинну волю 1917 р., а експансіоністська політика Росії триває століттями, впродовж яких Москва веде нескінченні завойовницькі війни”. Того ж року Р. Коваль пророче наголошував: “Сподівання українських демократів-європейців, що Росія демократизується на європейський кшталт, марні. Українці мусять усвідомити, що росіяни приречені на тоталітарний устрій. Росія або залишиться деспотичною, імперіалістичною, або згине як імперія під ударами поневолених народів і повернеться до розмірів Московського князівства”.
Володимир Яворський у статті “Чи можемо ми любити Росію?” нагадував про минуле: “Україна була насильно загарбана Росією... І відповідальність за це лежить, без сумніву, на росіянах… Кожний росіянин гордий за великі здобутки в науці, культурі чи за воєнні звитяги своїх одноплеменців, хоч не має до них ніякого стосунку. Так само кожен росіянин мав би відчувати вину і ганьбу за злочини своїх далеких чи близьких у часі земляків”.
Далі Володимир Яворський пише, що росіяни повинні визнати кривди, які Росія заподіяла Україні, осудити їх і покаятись. Це й стане ґрунтом для налагодження рівноправних українсько-російських стосунків.
Роман Коваль звернув увагу, що Москва намагається зберегти панування російської нації, використовуючи демократичні гасла: “Намагаючись загасити визвольні змагання, – пише він, – великодержавний Кремль навіть оголосив себе захисником окремої людини, а в першу чергу – людини російськомовної, правам яких нібито загрожує націоналізм поневолених націй. Не дивно, що комуністична преса почала енергійно протиставляти національним цінностям неросійських народів права окремо взятої людини, надто тої, яка кинула напризволяще занедбану домівку – батьківщину і в пошуках легшого життя майнула туди, де її зовсім не чекали. Осідаючи на етнографічних землях інших народів, ці «радянські» люди суттєво змінюють демографічну ситуацію, зменшуючи частку корінної нації, чим страшенно утруднюють її змаг до виживання й панування «у своїй сторонці». Згадаймо лише приклади кримськотатарського та казахського народів, які стали меншиною на своїй батьківщині. Ледь не в такому ж становищі опинився й латиський народ, частка якого в Латвії становить близько 51 % (станом на початок 1990-х рр. – Ред.). І ось тоді, коли корінна нація перебуває на грані зникнення або крокує до нього, права примітивної радянської людини, яка керується у своєму житті переважно фізіологічними мотиваціями, набувають пріоритетного значення. Більше того, ця людина готова нині, у час піднесення національно-визвольних змагань, «боронити» освоєні нею землі, які щиро вважає своєю «социалистической родиной». Ці люди не здатні збагнути, що це не їхня земля, навіть якщо вони живуть тут тривалий час. Інша справа, коли вони спільно з автохтонним народом здобувають незалежність краю. У цьому разі вони стають законними співгосподарями в новоствореній державі. І ніхто не мав би права дорікнути їм, що вони чужинці. Коли ж ці люди силою нав’язують корінному населенню свій спосіб економічного та політичного буття, то вони стають ворогами, окупантами”.
Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. дисиденти та інші демократи стверджували, що з проголошенням незалежності України відразу настане різке поліпшення матеріального добробуту. Націоналісти були переконані, що цього не станеться. Анатолій Щербатюк і Роман Коваль у 1990 р. зазначали: “З розвалом імперії ми не вступимо в такий собі благодатний рай, де нас чекають із розкритими обіймами вдячні партнери. Якщо сьогодні націоналізм ще є засобом досягнення державної незалежності, то вже завтра він стане способом боротьби за власні інтереси національних держав, які постануть на руїнах російської імперії”.
Заступник голови Української республіканської партії (у 1990 р.) Григорій Гребенюк відзначав: “Одним із перших Роман Коваль усвідомив, що однобокий розвиток Визвольних змагань у напрямку подолання економічної убогості України може стати для неї фатальним. Україна не тільки не досягне економічного благополуччя, а й деградує національно до такої міри, що побудова справді української вільної і соборної держави перетвориться на утопію. Роман Коваль стверджує, що національний чинник в епоху становлення власної держави є вирішальним, абсолютно вирішальним. Саме він мусить стати найважливішою спонукою до дій у цю пору”.
Але влада в незалежній Україні залишилася в руках компартійно-комсомольського активу із залученням криміналу. Для таких людей все українське було чуже.
Роман Коваль ще в 1992 р. застерігав: “Росія перша нападе на нас”. Так і сталося. Чи можна було цього уникнути? Роман Коваль у 1993 р. закликав: “Завданням еліти є приготувати народ до неминучих випробувань. Українцеві необхідно показати, що боротьба націй неминуча, що незалежно від того, хоче він чи ні, конфронтація військова буде і краще до тієї критичної миті підійти вишколеним, озброєним, позбавленим ілюзій щодо намірів противника та жалю до нього”.
Ще одна цитата з творів Романа Коваля: “Лише на шляхах мілітаризму, плекання культу українського войовника можна розраховувати на перемогу”.
На сильну Україну Росія не наважилася б напасти. Але біда в тому, що культ українського героя, культ борців за незалежність нашої Батьківщини на Наддніпрянській Україні плекав Роман Коваль майже самотужки, не тільки не маючи державної підтримки, а ще й наражаючись на протидію державних структур, де порядкували представники московської “п’ятої колони”.
Українська держава, попри плачі Кравчука, могла б зберегти ядерну зброю. Інженер-фізик Сергій Грицаєнко в 1994 р. на шпальтах газети “Незборима нація” повідомляв: “Ядерні коди (а питання нині стосується двох моментів – коду й технічного обслуговування зброї) насправді робили не в Росії, а в Україні, і саме в Харкові! Якби діаспора хоча б десяту частину своєї доларової допомоги витратила на підтримку в Харкові заводу «115» (як кажуть у народі) – ми вже сьогодні тримали б під прицілом Москву”.
Віктор Рог, співупорядник видання, так оцінив працю Романа Коваля: “«Здолати Росію» – не лише енциклопедія повчальних історичних документів і свідчень. Це орієнтир для націоналістичної молоді”.
І не тільки для молоді, додам я. “Здолати Росію” особливо актуальна тепер, коли московська “п’ята колона” легалізувалася, створила у Верховній Раді свою фракцію, захопила провідні телеканали і публічно підштовхує Україну до “дружби” з Росією, тобто до капітуляції.
Читайте книгу “Здолати Росію”, наснажуйтеся твердістю та національною мудрістю Зеновія Красівського, Василя Барладяну, Анатолія Лупиноса, думки яких широко представлені в цій книжці. Наведіть духовні містки єднання з нашими попередниками, які у 1960 – 1990 рр. боролися за право українців мати свою національну державу. І продовжуймо боротьбу проти Росії. Вона мусить впасти!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
Історичний клубу “Холодний Яр”
Дж.: Кримська світлиця. – 2019. – Ч.  29. – 19 липня.

Спочатку – світлина і коротка біографія героя:
СИНІЛЬНИК (СИНЕЛЬНИК) Михайло Демидович (21.11.1897, с. Підгірці, тепер Обухівського р-ну Київської обл. – 14.03.1964, м. П’єштяни, Словаччина). Військовий, інженер-агроном (21.05.1932); козак бойового куреня Всеукраїнської ради військових депутатів (01.1918), Запорозького загону (02.1918) та 2-го Запорозького полку (до 12.12.1918), козак і полковий писар Наливайківського куреня 1-ї Запорозької дивізії (12.12.1918 – 1.07.1920); звання – підстаршина Армії УНР.
“Під час наступу большевиків на Київ [під командуванням Мих. Мурайова] в складі бойового куріня Всеукраїнської ради військових депутатів брав участь по обороні м. Київа, з яким і відійшов з Київа, та вступив до Кошу низового війська запорозького (Запорозького загону ген. Костянтина Прісовського. – Ред.). З кошем наступав на ст. Коростень, м. Бердичів, а відтак з німцями – на Київ. Після здобуття Київа переведений до 2 пішого Запорозького полку [Петра Болбочана], де перебував до 12 грудня 1918 р. на посаді козака”. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста. Закінчив агр. підвідділ агр.-ліс. відділу УГА в Подєбрадах (ширшу біографію буде опубліковано в т. 3 енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця і Юрія Юзича; книжка має вийти до кінця року).
А тепер – історія про ставлення наших сучасників до героїв минулого.
19 червня 2019 р. я від імені Історичного клубу “Холодний Яр” написав листа голові Обухівської РДА Михайлові Письменному з пропозицією спільно вшанувати козака-болбочанівця М. Синільника. “Хочу звернути Вашу увагу, Михайле Івановичу, – зазначалося у листі, – що Залізний хрест, яким нагороджено М. Д. Синільника, є найвищою нагородою в Армії УНР, її можна прирівняти до Героя України. Було б справедливо, якщо іменем героя буде названо вулицю в його рідному селі, встановлено меморіальну дошку, а в підгірській та великодмитрівській школах зробити стенд із його біографією і світлиною. Був би вдячний, якби пам’ять героя було вшановано і в Обухові в той чи інший спосіб. Історичний клуб «Холодний Яр» готовий бути партнером у цих добрих справах”.
Михайло Письменний скерував листа сільському голові Підгірців Сергієві Кравченку. У телефонній розмові С. Кравченко запевнив мене, що не заперечує проти вшанування земляка, тільки просив підготувати макет дошки. Марко Мельник макет зробив. 2 вересня сільський голова отримав його електронну версію. Того ж дня я в листі до С. Кравченка я зазначив, що найкраще було б відкрити дошку на Покрову.
Минула Покрова, а віз і нині там.
Коли козачка Історичного клубу “Холодний Яр” Люба Криворот зателефонувала сільському голові, то почула: “Нема грошей”. Це сказав голова одного з найбагатших сіл України.
Пане Сергію, Історичний клуб “Холодний Яр” готовий Вам допомогти. Ми поставимо дошку власним коштом. Тільки чемно – на цей раз публічно – просимо ухвалити рішення про перейменування вулиці в новому районі села і встановлення меморіальної дошки визволителю Криму (в 1918 р.), лицареві Залізного хреста Михайлові Синільнику.
Звертаємось і до нового керівника району – в. о. голови Обухівської РДА Олександра Проценка – взяти на себе відповідальність у здійсненні цієї доброї справи.
Михайлові Синільнику слава!

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”,
редактор газети “Незборима нація”

На світлині – М. Синільник, ЧСР, липень 1927 р.
Публікується вперше.

20 жовтня в день народження отамана Якова Водяного у м. Смілі проведено вечір його пам’яті. Вшанування відбулося в межах проекту “Сміла Incognita” (організатори Анатолій Терещенко та Юлія Харченко).
Перед сценою був виставлений прострілений і частково знищений запалювальними снарядами ворога прапор Холодного Яру, з яким козаки відділу “Санти” ДУК “Правий сектор” воювали в промзоні Авдіївки. Цей національний скарб передав до Сміли Михайло Димитров-“Гайдамака”. Під цим прапором він боронив Україну, а 17 січня 2018 р. загинув за її національну свободу. “Гайдамаку“ ми бачимо на фото біля прапора.
Участь в урочистостях взяли отаманові онучки Світлана і Тетяна.
Донька молодшого сина Якова Водяного Світлана Юріївна Столярчук подарувала редакції обласної газети “Сміла” книжку про свого дідуся “Яків Водяний – отаман Вільного козацтва” з дарчим підписом. Матеріали для цієї збірки ретельно зібрав Іван – старший син Якова Водяного, дядько Світлани. У цій книзі, зокрема, надруковано п’єсу “Право сваволі”, уривок з якої під час вечора пам’яті інсценізував народний аматорський театр “Перевесло” (керівник Любов Терещенко) Смілянського міського Будинку культури.
Вшанували смілянського полковника Вільного козацтва керівник ГО “Спілка ветеранів та інвалідів АТО Смілянщини” Сергій Водяний (можливо, родич отамана), заступник голови Черкаської ОДА Віктор Карпенко, козачата Козацького рою ім. Якова Водяного ЗОШ № 15 та делегація Історичного клубу “Холодний Яр”.
Роман Коваль представив свою книжку “Батькам скажеш, що був чесний” та прочитав лекцію про бойовий шлях Якова Водяного. “З Водяним більшовики давно хотіли порахуватися, – сказав він, – адже черкаський полковник Вільного козацтва і начальник Смілянської повітової міліції завдав їм чимало дошкульних ударів. Його козаки били більшовиків не тільки у Смілі, а й на станції Бобринській, у Жмеринці, Вапнярці, Шепетівці, Козятині та Білозір’ї. Особливо обурило ворохобників те, що Водяний особисто розстрілював їхніх ватажків. Яків справді був чоловіком безжальним і рішучим. Напевно, саме ці якості й піднесли його ще під час революції 1905 року на чоло терористичної групи партії есерів, яка уславилася на всю Росію гучними вбивствами царських чиновників високого рангу... Таких людей сьогодні не вистачає”.
Доброволець батальйону “Азов” у 2014 – 2015 рр. Марко Мельник розповів про свою книжку споминів “Жадання фронту”. Щиро вітала земляків Берегиня Холодного Яру Леся Островська. Чудово співав народний ансамбль козацької пісні “Заграва” (художній керівник Олена Пітенко, солістка Анна Корнійчук).
У залі панувала доброзичлива родинна атмосфера. На обличчях глядачів – гордість за славетних предків. А на закінчення стоголосий хор виконав Державний Славень України як найкращий подарунок тим, хто поклав своє життя на вівтар Батьківщини.
Слава отаманові Водяному та його славному козацтву!

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – організатор вечора пам’яті Анатолій Терещенко та освячений у боях прапор Холодного Яру.

3 серпня 1941 р. німці разом з мадярами та румунами ввійшли в Первомайськ. Румуни зайняли Голту на правому березі Південного Бугу, а мадяри – Ольвіополь на лівому березі. За вірну службу німці віддали їм Ольвіополь на грабунок.
Зайшли і до нас… На господарстві тоді були тільки бабуся Соломія і дідусь Іван. У той день мадяри вивели із сараю корову Машку. Інша група забрала скрипку, гітару, мандоліну, шахи…
Тільки-но ми з батьком повернулися додому, мадяри з’явилися знову. Побачили на нашій двоколці мішки! Занесли їх до хати, розпороли, витрусили все на підлогу і почали ділити. Бабуся обняла мене і повела в садок – щоб я цього не бачила. Братики вже були в садку.
До хати зайшли ще двоє мадяр. Тепер здобич ділили вже на чотирьох. Награбоване склали в мішки та простирадла, зав’язали і пішли. Забрали все: новий і ношений одяг не тільки дорослих, а й наш, дитячий – мої трусики, сорочки, штанці, мої платтячка.
Добре, що батько з дідусем Іваном ще після перших бомбардувань викопали у старому садку шанець і вночі закопали в ньому килим, кожухи, ковдри та деякі інші зимові речі.
Німці віддали наше місто мадярам на три дні. Але мадяри не могли зупинитися.
Наступні чотири дні вони продовжували грабувати. Одні виходили з хати, інші заходили. І всі щось тягли. Витрусили з валізи навіть дитячі іграшки. Забрали мій іграшковий фарфоровий чайний сервіз – малесенькі чашечки, тарілочки, глечик, цукерничку, чайничок.
Залізли й у погріб. Там у мішку й у валізі зберігалися старі речі бідної вдови Мельниченчихи, яка мала на своїх руках четверо дітей-підлітків. Мадяри взяли светри Володимира й Андрія. Забрали й ношену білизну їхніх старших сестер Ганни та Олени. А що залишилося, розкидали по погребу і потоптали.
П’ятого дня знову прийшли. Залазили в усі закутки. І під піччю знайшли велику каструлю, прикриту лахміттям. А в ній – домашні ковбаси, залиті смальцем! Коли мадяр відкрив каструлю, розсміявся. Смачна вечеря буде!
Бабуся Соня, пригорнувши мене до себе, сперлася на піч. Дідусь Іван закляк посеред кухні. Другий мадяр, побачивши приховані ковбаси, обурено штовхнув дідуся до стіни і витягнув з кобури пістолет. Бабуся повернула мене, перелякану, і притулила обличчям до себе. Пролунав постріл.
Я здригнулася.
Другий постріл!
Я ще глибше втиснулася в бабусю, дедалі міцніше обнімаючи її. Бабуся вся тремтіла.
Мадяр вистрілив утретє.
Він не вбив дідуся – стріляв біля його голови.
У хорошому настрої “вояки” підхопили за вушка каструлю і пішли. Знадвору лунали їхні веселі голоси…
Надвечір повернулися мама і батько. На руках батько тримав півторарічну Інну. Вони приїхали із Софіївки, де переховували дітей. Розповіли, що при в’їзді в Первомайськ мадяри зупинили їх, забрали двоколку, коня і хлібину, яку дала їм на дорогу тітка Марія.
Через два дні навідався дід Степан. І почув від сина, мого батька, як мадяри пограбували його родину до нитки. Розповідаючи, батько заплакав. Чим же дітей годувати?! У нього ж їх четверо!
– Не плач, сину, – обійняв його за плечі дід Степан. – Це все наживне. Ти живий і все надбаєш, а награбоване добра їм не принесе. Можливо, вони ним і не скористаються. Війна їх забере…
Сподіваюсь, що так і сталося.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.,
дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького

На світлині Ганни Гончарук – Тамара Здоровецька. Київ, 2019 р.
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2019. – Ч. 11 (405). – С. 2.

Дорогий друже Іване! Я радий, що Ти нас закликав. Я дивлюся на Тебе, і переді мною постає все Твоє життя. Здається, нема тих темних плям, які би були у Тебе, щоби я про них не знав. Я знаю, що Ти починав своє життя в той час, коли йшла жорстока боротьба, що Ти вчився в університеті на юриста. Знаю, що Тебе післали в Глиняни захищати совєтське право, і знаю, що Тебе збунтувала загальна несправедливість. Ви [з Левком Лук’яненком 1959 року] виступили з Робітничо-селянською партією (правильно: Українська робітничо-селянська спілка. – Ред.), в якій висунули програму – ту, що сьогодні здійснюється (у програмі спілку був пункт про незалежність України. – Ред.).
Я знаю, як Ти сидів по таборах. Зустрів Тебе перший раз у Владимирському централі, де ми не один рік сиділи і часто зустрічалися у спільних камерах. Я повинен тепер сказати всім: Іван був надзвичайно чесний і сумлінний в’язень. Були до нього хіба такі претензії, що він міг сказати комусь: не кури коло мого носа, бо ти мене отруюєш. Він був завжди в тому принциповий і не поступався. (...)
Коли ми прийшли в табори, прийшлося найперше точити ножі і тримати їх під подушками, бо нас гнобила не тільки режимна паства, яка нас поневолювала, – ми стикнулися з цілими бандами, блатними і злодіями, які нас обдирали. Фактично тільки українські партизани, українські політв’язні зламали становий хребет блатних.
Ось у таку атмосферу постійної бойовитости, духу спротиву й непокори (для того, щоби лишатися людьми, патріотами і борцями) потрапили нові в’язні, т. зв. шестидесятники. Ці молоді хлопці були набагато від нас освіченіші, могли говорити щось про право, дипломатію, конституцію. Ми були набагато простіші. Але вони почали вчитися у нас пізнання ворога, гарту, категоричності.
Іван вийшов з таборів, і він не дав себе обрати до Верховної Ради. Не йшов на співпрацю в таборах і зонах – не пішов на співпрацю й на волі. Він почав у моїй присутності дуже великі дискусії з Левком Лук’яненком, котрий зараз притримується тактики парламентської боротьби. Іван, наскільки було сили, старався якось Левка утримати, переговорити, націлити на більш конкретну боротьбу. З того нічого не вийшло...
Отже, ми маємо сьогодні два шляхи в політиці. Один – це парламентська боротьба. Як каже Левко Лук’яненко, ми будемо добиватися, щоб у нас була більшість у парламенті: тоді проголосуємо за такі порядки, такі закони, які ми схочемо. Другий – це той, якого дотримується Іван Кандиба. Він каже: “А якщо ви наберете більшість, а вас візьмуть отак за комір, та й посадять у кутузку? І будеш сидіти. А якщо вас повбивають? Тому що ми не маємо правової держави…” Іван моделює альтернативу боротьби на тій основі, на якій трималася Національно-визвольна боротьба. Це не значить, що Іван пропонує, аби ми вхопилися за карабіни. Щоб ми стягали якісь іржаві рушниці, щоб ми в когось стріляли чи когось убивали.
Справа набагато і простіша, і складніша. Ми повинні знати, хто наш ворог, повинні показати на нього пальцем, представити йому рахунок за цілі століття, особливо за останні десятиліття, і змусити його відповісти.
Ми повинні з’ясувати питання з росіянами. За Декларацією прав людини, кожна людина має право жити там, де вона хоче; її повинні прописати, дати роботу, житло, нормальні права. Але росіяни прийшли до нас не на добровільних засадах. Вони прийшли з озброєною рукою, знищили нашу державність, створили нам голоди з мільйонними жертвами. Вони нашим дівчатам на січкарнях руки різали, вони розрізували нам ножівками черепи, забивали цвяхи у хребти. І тепер ми повинні дивитися на них як на доброзичливців, які хочуть жити в Україні?
Отже, в тому питанні ми повинні внести ясність, і про це пише й говорить Іван Кандиба, що ми повинні мати гарантований мінімум чужинців. Не десятки мільйонів чужинців, не кожен третій (…)
Нація мусить захищатися.
Як український нарід може захиститися перед ненаситником, коли він тепер вимагає людських прав для себе, на завойованій землі? (...)
Тепер ми не можемо сказати, що ДСУ має велике розгалуження, що в нас багато прихильників, бо ми стоїмо на самому початку, але ви послухайте, що люди говорять на перепохованнях [жертв російського окупаційного режиму]. Це не значить, що вони комусь відомщають і вбивають. Це не так. Ми дуже лагідні, ми християни, ми добрі, але ми стоїмо на тих костях, на тій крові, якою так рясно зросили свою землю. І я думаю, що перспектива Іванового шляху велика. Бо тільки на цьому шляху ми можемо напружити м’язи, напружити волю і сказати ворогові й світові, чого ми хочемо.
Іване, дай Тобі Боже, щоб Ти свій білий унітаз не використовував як телефон, як то було в тюрмі. Дай Боже, щоби Тебе більше не саджали. Дай Боже, щоби Тобі добре жилося у тій світлій хаті. Дай Боже здоров’я тим людям, які Тобі допомогли це помешкання здобути, бо фактично для мене це була справа безнадійна.
Іване, дай Тобі Боже здоров’я!

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Львів, червень 1990 р.
Публікація Любові Маринович та Юрія Зайцева

1 листопада 1894 р. народився Євген Гловінський, поручник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, голова Академічної громади УГА в Подєбрадах, інженер-економіст, професор УВУ, дійсний член НТШ.
1 листопада 1944 р. помер Андрей Шептицький, предстоятель УГКЦ.
1 листопада 1964 р. помер Андрій Мельник, полковник Армії УНР, крайовий командант УВО, голова ПУН, інженер-лісівник.
4 листопада 1894 р. народився Оверко Куравський, таращанський отаман.
5 листопада 1894 р. народився Микола Зайців (Зайцев), командир сотні 1-го Лубенського кінного полку ім. Максима Залізняка Окремої кінної дивізії, доцент УГА в Подєбрадах, професор УТГІ, дійсний член НТШ та УВАН, доктор технічних наук, член Нью-Йоркської академії наук.
6 листопада 2014 р. загинув Сергій Табала-“Сєвєр”, учасник Революції Гідності, боєць 5-го Окремого батальйону ДУК “Правий сектор”, Герой України.
7 листопада 1919 р. на ст. Жмеринка, фактично без догляду і лікування, померло 800 козаків Армії УНР, хворих на тиф та інші недуги.
7 листопада 1919 р. денікінці повісили о. Олексія Кулабухова, члена Кубанської Ради.
7 листопада 1924 р. московські кати до річниці т. зв. Жовтневої революції розстріляли Семена Харченка (“Хмару”), вчителя, сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, командира кінної сотні штабу УПА Другого зимового походу, командира 4-ї кінної бригади Подільської повстанської групи.
7 листопада 1964 р. померла Анна (Ганна) Крива (Кривиївна), сестра-жалібниця УГА.
8 листопада 1914 р. народився Дмитро Маївський-“Косар”, редактор органу ОУН “Ідея і чин”, генерал-політвиховник УПА, лицар Золотого хреста заслуги УПА (посмертно).
9 листопада 2014 р. загинув Олександр Райхерт-“Чорний”, боєць ДУК “Правий сектор”.
11 листопада 1894 р. народився Віктор Чекірда (Чорний Ворон), подільський отаман.
12 листопада 1899 р. народився Назар ГНАТЮК, співзасновник “Братства самостійників”, організатор Вільного козацтва, редактор газет “Вільне слово” і “Повстанець”, ад’ютант отамана Ананія Волинця, юнак Спільної юнацької школи Армії УНР.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій Красівський, поет, член Українського національного фронту та Української гельсінкської групи, багатолітній політв’язень, співзасновник ВПО “Державна самостійність України”, останній крайовий провідник ОУН(б) в УРСР.
13 листопада 1984 р. народився Андрій Павленко, командир бойової машини піхоти, сержант 1-го батальйону 25-ї Окремої парашутно-десантної бригади ЗСУ. Загинув у грудні 2017 року.
14 листопада 1989 р. народився Михайло Покидченко-“Сотник”-“Малий”, оператор мукачівського телеканалу “М-студіо”, майданівець, кулеметник “Правого сектору”, помічник гранатометника 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади.
14 листопада 2014 р.. загинув Віктор Цимбал, боєць батальйону “Січ”.
15 листопада 1894 р. народився Кость Мандзенко, підполковник Армії УНР, командир 1-го парашутного відділу УНА (1945), генерал-поручник (в еміграції).
17 листопада 1984 р. народився Меруж Мірошниченко-“Скіф”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у 2014 році.
19 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло Башловка.
19 листопада 1944 р. помер Остап Коберський, член Пласту, чотар 6-ї сотні УСС, член УВО, кооператор.
21 листопада 1969 р. народився Віталій Вергай, козак Черкаської самооборони (2014), розвідник 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
21 листопада 2014 р. загинув Всеволод Воловик-“Сєва”, розвідник ДУК “Правий сектор”, капітан у відставці. Ім’ям В. Воловика названо Окрему тактичну групу ДУК “Правий сектор”.
21 листопада 2014 р. загинув Микола Томак, боєць 34-го батальйону тероборони Кіровоградської області, член ВО “Свобода”.
22 листопада 1889 р. народився Дмитро Феркуняк, сотник УГА, поручник дивізії “Галичина”.
22 листопада 2014 р. загинув Сергій Костаков-“Маестро”, скрипаль, снайпер-розвідник ЗСУ.
23 листопада 1989 р. народився Яків Панасейко-“Яша”, боєць ДУК “Правий сектор”. Помер через зупинку серця.
24 листопада 1979 р. помер Іван Особа, січовий стрілець, сотник УГА, хорунжий дивізії “Галичина”.
27 листопада 1879 р. народився Григорій Чупринка, поет, козак Першого українського козацького полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, член Цупкому (1921).
28 листопада 1899 р. народився Микола Фещенко-Чопівський, сотник Армії УНР, випускник УГА в Подєбрадах, інженер-технік, сотник УВВ.
29 листопада 1899 р. народився Григорій Стрілець-“Косинка”, письменник, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Розстріляний більшовиками.

“Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце”, – писав поручник Армії УНР Юрій Горліс-Горський.
Старший лейтенант Марків став на місце Горліса-Горського.
А 27 вересня і Сашкову кров випила рідна земля.
Було йому 38… Командир зенітно-ракетного взводу 4-ї бригади Нацгвардії України Олександр Марків-“Чумак” дістав тяжке поранення в обличчя.
Трагічна вістка зворушила заколихану миром Обухівщину. Вночі друзі й рідні зустрічали обухівського козака, стоячи на колінах. А більшість “відпочивала від війни”, дивилася “Квартал-95”…
Прощалися з другом “Чумаком” на центральній площі міста. Звідси почалася його остання мандрівка на Луки Сварожі.
Провели його в останню путь по-козацьки, накривши труну китайкою. “Пливе кача” роздирала душу… Людей зібралося багато. Останній раз стільки прийшло прощатися з Героєм Небесної Сотні Володимиром Чаплінським.
Сашко захоплювався історією доби УНР, був реконструктором. Тож вояцькі почесті віддала не тільки рота почесного караулу нацгвардії, а й побратими Олександра з клубу “Повстанець”.

Сашко не раз брав участь у зйомках фільмів про Визвольну боротьбу, зокрема й у створенні фільму Олександра Домбровського і Романа Коваля “Юрій Горліс-Горський” та фільму Володимира Бондаренка “Холодний Яр. Воля України – або смерть”. У цьому фільмі герой, якого грав Сашко, загинув через постріл в обличчя… Так сталося і в житті.
Брав Сашко участь і у зйомках документального фільму “Українська революція” Івана Канівця, у художньому фільмі “Поводир” Олеся Саніна, у реконструкціях подій доби УНР, і зокрема боїв за завод “Арсенал”, в історико-просвітницьких фестивалях, презентаціях книжок про Визвольну боротьбу, зокрема й Історичного клубу “Холодний Яр”.
Коли з родиною приїжджав у Трипілля до пам’ятника отаманові Зеленому, говорив, що з тими людьми, які приходять на нашу землю, “треба чинити так, як чинив отаман Зелений”.
“Я була його класним керівником з 5-го по 9 клас, – розповідала Валентина Мишко. – Саша завжди був спокійний, лагідний. Ніколи ні з ким не конфліктував, ставився до всіх доброзичливо. Його допитливі оченята випромінювали тепло. За всі роки я ніколи на нього не розсердилася… Й після закінчення Сашею школи ми спілкувалися. Це вже був національно свідомий юнак. Він навіть прізвище в паспорті змінив, щоб звучало по-українськи: з «Марков» на «Марків». І тому не дивно, що він опинився на фронті… Був під «Градами», вийшов живим із того пекла, де згоріли всі його документи. Уявити тільки, Саші через суд довелося доводити, що воював на фронті. Інший озлобився б… А він знову пішов боронити рідну землю”.
І мені Сашко запам’ятався спокійним, розважливим, усміхненим, щирим, відкритим, доброзичливим, привітним. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Ніколи не чула, щоб він на когось підвищив голос, крикнув чи сказав нецензурне слово, когось образив. Про нього ніхто не міг сказати жодного кривого слова.
У ньому якось природно поєднувалися вроджена сором’язливість і внутрішня сила і міць. Я не сумнівалася, що він піде воювати...

Я знала Сашка ще з часів першого Майдану, з 2004-го. Він був без грама лукавства чи фальші. Це така рідкість! Він із нетутешніх. Не з цього світу… А прийшов, щоб нас чогось навчити. Він і сам хотів глибше пізнати український світ, цікавився характерництвом.
Сашко вплинув на формування моєї особистості, чимало відкрив для мене – і книг, і  української музики, невідомої мені, зокрема Тараса Чубая, гурт “Плач Єремії”… А усмішка в нього була сонячна. Але за нею можна було розгледіти тугу за козацькою Україну.
Сашко був активним учасником Революції Гідності. А вже в березні 2014-го пішов захищати Україну від російських полчищ. До лютого 2015 р. служив у 72-й ОМБр. Брав участь у боях на кордоні та в Приазов’ї: Амвросіївці, Зеленопіллі, Гранітному. 2016 року пройшов складний відбір до бригади швидкого реагування Національної гвардії України.
Для Сашка гасло холодноярців “Воля України або смерть” не було порожніми словами. Він довів це своїм життям і смертю за Україну.
Сашко назавжди закарбував своє ім’я на скрижалях української слави. Він – тепер навічно в лавах національних героїв. Його й поховали поруч із загиблими вояками, до яких він не раз ходив на могили.
Висловлюю щире співчуття батькові Сергію, дружині Анастасії та 9-річному синові, якому батько дав горде ім’я Святослав.
Слава обухівському козакові Сашкові Марківу!

Люба КРИВОРОТ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Від редакції: номер картки дружини Сашка Марківа – Укрексімбанк 5167 8345 6820 8029, Анастасія Голота.

2017 рік. 19-річний Рустам Парапір з 28-ї бригади. У ньому поєдналася грецька і циганська кров. Коли малювала його портрет, розповів мені, що пішов на фронт після того, як під Дебальцевим загинули два його старші брати-близнюки. Вражена, я запитала його тоді:
– А як же мама, синочку? Як вона тебе відпустила?
Відповідь була:
– Я мужчина і приймаю рішення сам. 
Низький доземний уклін тобі, Рустаме, і твоїй матері!
Вічна і світла пам’ять братам-героям!

Марина СОЧЕНКО

Так сказала мама загиблого вояка, на честь якого товариші організували футбольний матч. Вояк дуже любив грати у футбол, і товариші його дитинства створили команду, яка зіграла з командою його бойових товаришів.
І згадав я уривок зі своєї статті “Українська історична традиція прощання з військовими”: “Філософ Володимир Шаян писав, що під час прощання треба робити те, що робив покійний за життя”. Цю думку Володимира Шаяна, коли я готував виступ на конференції “Вшануй”, мені нагадав кобзар Тарас Силенко.
Проста жінка і філософ прийшли до однієї й тієї ж народної істини.
Гарно!

Роман КОВАЛЬ

Так називається персональна виставка члена Національної спілки художників України Михайла Горлового, яку урочисто відкрито в Києві. Митець представив 50 нових картин і 20 скульптур. Вів презентацію народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук. Ось як оцінили твори М. Горлового його друзі:
“Творіння Михайла Горлового нас піднімають” (поет Василь Герасим’юк, лауреат Шевченківської премії).
“Ці твори відкривають небо, і ми чуємо голоси наших предків. Твори Михайла Горлового – це мова наших предків. Горловий – один з духовних воїнів” (художник Володимир Гарбуз).
“Михайло Горловий воскрешає родову пам’ять” (Анатолій Буртовий, заслужений художник України).
“Біля кожної роботи Горлового можна сказати: «Клас, клас, клас!»” (художник Олег Смаль).
“Михайле, я тебе люблю і глибоко шаную твою творчість” (бандурист Степан Щербак).
“Нехай і далі врожаїться творче поле Михайла Горлового!” (член Національної спілки письменників України Наталка Любиченко).
“Друже Михайле, щиро дякую Тобі за безцінний внесок у скарбницю української культури. Нехай твої руки і серце не знають спокою, збагачуючи наш національний статок” (Роман Коваль).
“Його твори випромінюють магічність. Він одержимий білим світом. Він досконалий. Його душа – невичерпне джерело любові до України, жінки, матері, що струменить із кожної картини, з кожної його скульптури. Чистота, прозорість і невтомна праця його душі вибухають барвами всіх стихій неба і землі. Щиро дякую, Михайле, за титанічну працю, за світлий храм твого мистецтва, у якому очищаються душі і світлішають серця” (поетеса Тетяна Лемешко).
“Михайло Горловий – мій учитель. І я цим пишаюсь!” (народний художник України Олег Пінчук).
Вшанували Михайла Горлового художники Василь Корчовий, Борис Колочко, Леся Горлова, Дана Данилейко та делегація Історичного клубу “Холодний Яр” у складі Люби Криворот, Романа Коваля і Миколи Гребенника. Членами Історичного клубу “Холодний Яр” є також Тетяна Лемешко і Михайло Горловий.

Хто був на виставці, переконався, що великі живуть і творять поруч.
Дякуємо, друже Михайле, за красу правічну!

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині козаки і козачки Історичного клубу “Холодний Яр” – Роман Коваль, Тетяна Лемешко, Михайло Горловий, Люба Криворот та Микола Гребенник.

Бувають зустрічі, які зворушують до глибини душі, спонукають замислитися над нашим історичним минулим, про яке ми насправді так мало знаємо. Це була саме така зустріч… 21 вересня в Народному домі с. Зимної Води відбувся творчий вечір Романа Коваля. Разом з ним завітали видавець Марко Мельник та кобзар, музикознавець, народний артист України Тарас Компаніченко.
Роман Коваль представив свою нову книжку “Батькам скажеш, що був чесний”. Це дослідження про українсько-російську війну в 1917 – 1940-х рр. та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. У передмові до неї автор і написав слова, які я винесла в заголовок.
Видання присвячено добровольцям Запорозького корпусу Армії УНР, ДУК “Правий сектор”, полку “Азов”, батальйону “Айдар”, ОДЧ “Карпатська Січ”, які чесно виконали обов’язок перед Батьківщиною. Роман Коваль розповів про людей, які героїчно поклали своє життя за Україну, але, на жаль, більшості з нас їхні імена невідомі, а “це ж велике щастя і розкіш – мати таких попередників”, – зазначив автор.
Дослідник розповів про шляхетних українських жінок, розповідаючи про їхній героїзм і важкі долі, зокрема про Тіну Пекарчук, Генрієту Ган та Марину Бесарабенко-Трейко. “Я дуже шаную жінок, особливо тих, які боролися за самостійну Україну, а не працюють за гранти на чужі держави. Нині чимало істориків з Галичини, зокрема зі Львова, здобули гранти від польської держави. І вони ніколи не скажуть правди про українсько-польські стосунки, а напишуть так, як буде вигідно тому, хто дав їм кошти”, – з болем зазначив письменник. А видавець Марко Мельник ознайомив присутніх з кількома виданнями Романа Коваля, у кожному з яких – історична правда, якої, на жаль, ми не знаємо.
На зустрічі прозвучало багато прекрасних пісень періоду Української революції 1917 – 1920-х рр. про боротьбу нашого народу за свою державу. Неможливо передати словами їхнє звучання у виконанні Тараса Компаніченка – надзвичайно зворушливо, щиро, просто і талановито.
На завершення урочистості голова Зимноводівської сільської ОТГ Володимир Гутник подякував гостям за їхню працю, за важливу місію, яку вони здійснюють, – висвітлюють правдиву історію, яку повинен знати кожен українець.
Висловлюємо подяку Галині Додатко та Ігореві Гаврищишину за сприяння в організації зустрічі.

Юлія ЛЕВИЦЬКА

У селищі Гостомелі на Київщині 13 жовтня відкрили Алею козацької слави. Стела на ній нагадує про козацькі сторінки Гостомеля. На початку ХVІ ст. власник Гостомеля Семен Полоз разом із козаками обороняв українські землі від нападів татар. Його блискучу перемогу над ординцями в 1508 р. оспівали польські хроністи Децій і Бельський. Вони називали його “славним руським воїном” (русами, русинами тоді звали українців), “Полоз-русак, славний козак”. Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Гостомель – сотенне козацьке містечко Київського полку. Наприкінці ХVІІ ст. фастівський полковник Семен Палій зміцнював гостомельський замок. У написі на пам’ятнику зазначено, що 23 грудня 1896 р. в Гостомелі народився Федір Артеменко – знаменитий отаман Орлик, який загинув у боротьбі з московськими окупантами.
І нині в Гостомелі живуть нащадки українських козаків. 14 жовтня в Гостомелі відкрито пам’ятник сучасним козакам – гостомельцям, які віддали своє життя в українсько-російській війні 2014 – 2019 років. Ось імена героїв: Андрій Блонський, Сергій Квасневський, Руслан Злобінець, Ігор Горбенко, Сергій Лимар та Олександр Старов. Вічна Їм слава!
Козацька слава відроджується в боях.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
На світлині – народна артистка України Світлана Мирвода.

Олександр Канібор, скульптор, який створив проект пам’ятника Костеві Блакитному (Пестушку) для Кривого Рогу, побажав мені: “Щоб погані люди до вас і на дух не підходили!”
І вам, шановні друзі, того самого бажаю!

Роман КОВАЛЬ
На світлині – Кость Блакитний (скульптор Олександр Канібор)

Коли я в розмові буду багато разів повторювати одне й те саме, не перебивай мене, щоб сказати: “Ти вже говорила це хвилину тому”. Просто послухай, будь ласка. Згадай ті часи, коли ти була маленькою і я перечитувала тобі одну й ту ж казку щовечора, поки ти не заснеш.
Коли ти помітиш мою неосвіченість щодо нових технологій, дай мені час, щоб вивчити їх, і не дивись на мене так… Згадай, дорога, як я терпляче вчила тебе багатьох простих речей: користуватися столовим приладдям, одягатися, розчісувати волосся… Коли ти помітиш, що я старію, прошу тебе, будь ласка, будь терпляча і спробуй зрозуміти, через що я проходжу.
Якщо час від часу я втрачатиму нитку розмови, дай мені час, щоб згадати, і якщо я не зможу зробити це, не нервуйся... Просто знай, що для мене найголовніше – це бути поруч із тобою.
І коли мої старі, втомлені ноги не дадуть мені змоги йти так само швидко, як раніше, дай мені свою руку. Згадай, що я теж підтримувала тебе, коли ти робила перші кроки. І коли цей день настане, не сумуй… просто будь зі мною і стався до мене з розумінням, поки я не доберуся до кінця свого життя.
Я завжди цінуватиму час і радість, які ми розділили разом. Я кожен день дарувала тобі усмішку і любов, а зараз я просто хочу сказати, що я люблю тебе… моя люба дівчинко.

Олена УКРАЇНКА
20 вересня 2019 р.
Джерело: Clicow