Дорогий друже Іване! Я радий, що Ти нас закликав. Я дивлюся на Тебе, і переді мною постає все Твоє життя. Здається, нема тих темних плям, які би були у Тебе, щоби я про них не знав. Я знаю, що Ти починав своє життя в той час, коли йшла жорстока боротьба, що Ти вчився в університеті на юриста. Знаю, що Тебе післали в Глиняни захищати совєтське право, і знаю, що Тебе збунтувала загальна несправедливість. Ви [з Левком Лук’яненком 1959 року] виступили з Робітничо-селянською партією (правильно: Українська робітничо-селянська спілка. – Ред.), в якій висунули програму – ту, що сьогодні здійснюється (у програмі спілку був пункт про незалежність України. – Ред.).
Я знаю, як Ти сидів по таборах. Зустрів Тебе перший раз у Владимирському централі, де ми не один рік сиділи і часто зустрічалися у спільних камерах. Я повинен тепер сказати всім: Іван був надзвичайно чесний і сумлінний в’язень. Були до нього хіба такі претензії, що він міг сказати комусь: не кури коло мого носа, бо ти мене отруюєш. Він був завжди в тому принциповий і не поступався. (...)
Коли ми прийшли в табори, прийшлося найперше точити ножі і тримати їх під подушками, бо нас гнобила не тільки режимна паства, яка нас поневолювала, – ми стикнулися з цілими бандами, блатними і злодіями, які нас обдирали. Фактично тільки українські партизани, українські політв’язні зламали становий хребет блатних.
Ось у таку атмосферу постійної бойовитости, духу спротиву й непокори (для того, щоби лишатися людьми, патріотами і борцями) потрапили нові в’язні, т. зв. шестидесятники. Ці молоді хлопці були набагато від нас освіченіші, могли говорити щось про право, дипломатію, конституцію. Ми були набагато простіші. Але вони почали вчитися у нас пізнання ворога, гарту, категоричності.
Іван вийшов з таборів, і він не дав себе обрати до Верховної Ради. Не йшов на співпрацю в таборах і зонах – не пішов на співпрацю й на волі. Він почав у моїй присутності дуже великі дискусії з Левком Лук’яненком, котрий зараз притримується тактики парламентської боротьби. Іван, наскільки було сили, старався якось Левка утримати, переговорити, націлити на більш конкретну боротьбу. З того нічого не вийшло...
Отже, ми маємо сьогодні два шляхи в політиці. Один – це парламентська боротьба. Як каже Левко Лук’яненко, ми будемо добиватися, щоб у нас була більшість у парламенті: тоді проголосуємо за такі порядки, такі закони, які ми схочемо. Другий – це той, якого дотримується Іван Кандиба. Він каже: “А якщо ви наберете більшість, а вас візьмуть отак за комір, та й посадять у кутузку? І будеш сидіти. А якщо вас повбивають? Тому що ми не маємо правової держави…” Іван моделює альтернативу боротьби на тій основі, на якій трималася Національно-визвольна боротьба. Це не значить, що Іван пропонує, аби ми вхопилися за карабіни. Щоб ми стягали якісь іржаві рушниці, щоб ми в когось стріляли чи когось убивали.
Справа набагато і простіша, і складніша. Ми повинні знати, хто наш ворог, повинні показати на нього пальцем, представити йому рахунок за цілі століття, особливо за останні десятиліття, і змусити його відповісти.
Ми повинні з’ясувати питання з росіянами. За Декларацією прав людини, кожна людина має право жити там, де вона хоче; її повинні прописати, дати роботу, житло, нормальні права. Але росіяни прийшли до нас не на добровільних засадах. Вони прийшли з озброєною рукою, знищили нашу державність, створили нам голоди з мільйонними жертвами. Вони нашим дівчатам на січкарнях руки різали, вони розрізували нам ножівками черепи, забивали цвяхи у хребти. І тепер ми повинні дивитися на них як на доброзичливців, які хочуть жити в Україні?
Отже, в тому питанні ми повинні внести ясність, і про це пише й говорить Іван Кандиба, що ми повинні мати гарантований мінімум чужинців. Не десятки мільйонів чужинців, не кожен третій (…)
Нація мусить захищатися.
Як український нарід може захиститися перед ненаситником, коли він тепер вимагає людських прав для себе, на завойованій землі? (...)
Тепер ми не можемо сказати, що ДСУ має велике розгалуження, що в нас багато прихильників, бо ми стоїмо на самому початку, але ви послухайте, що люди говорять на перепохованнях [жертв російського окупаційного режиму]. Це не значить, що вони комусь відомщають і вбивають. Це не так. Ми дуже лагідні, ми християни, ми добрі, але ми стоїмо на тих костях, на тій крові, якою так рясно зросили свою землю. І я думаю, що перспектива Іванового шляху велика. Бо тільки на цьому шляху ми можемо напружити м’язи, напружити волю і сказати ворогові й світові, чого ми хочемо.
Іване, дай Тобі Боже, щоб Ти свій білий унітаз не використовував як телефон, як то було в тюрмі. Дай Боже, щоби Тебе більше не саджали. Дай Боже, щоби Тобі добре жилося у тій світлій хаті. Дай Боже здоров’я тим людям, які Тобі допомогли це помешкання здобути, бо фактично для мене це була справа безнадійна.
Іване, дай Тобі Боже здоров’я!
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Львів, червень 1990 р.
Публікація Любові Маринович та Юрія Зайцева |
