3 серпня 1941 р. німці разом з мадярами та румунами ввійшли в Первомайськ. Румуни зайняли Голту на правому березі Південного Бугу, а мадяри – Ольвіополь на лівому березі. За вірну службу німці віддали їм Ольвіополь на грабунок.
Зайшли і до нас… На господарстві тоді були тільки бабуся Соломія і дідусь Іван. У той день мадяри вивели із сараю корову Машку. Інша група забрала скрипку, гітару, мандоліну, шахи…
Тільки-но ми з батьком повернулися додому, мадяри з’явилися знову. Побачили на нашій двоколці мішки! Занесли їх до хати, розпороли, витрусили все на підлогу і почали ділити. Бабуся обняла мене і повела в садок – щоб я цього не бачила. Братики вже були в садку.
До хати зайшли ще двоє мадяр. Тепер здобич ділили вже на чотирьох. Награбоване склали в мішки та простирадла, зав’язали і пішли. Забрали все: новий і ношений одяг не тільки дорослих, а й наш, дитячий – мої трусики, сорочки, штанці, мої платтячка.
Добре, що батько з дідусем Іваном ще після перших бомбардувань викопали у старому садку шанець і вночі закопали в ньому килим, кожухи, ковдри та деякі інші зимові речі.
Німці віддали наше місто мадярам на три дні. Але мадяри не могли зупинитися.
Наступні чотири дні вони продовжували грабувати. Одні виходили з хати, інші заходили. І всі щось тягли. Витрусили з валізи навіть дитячі іграшки. Забрали мій іграшковий фарфоровий чайний сервіз – малесенькі чашечки, тарілочки, глечик, цукерничку, чайничок.
Залізли й у погріб. Там у мішку й у валізі зберігалися старі речі бідної вдови Мельниченчихи, яка мала на своїх руках четверо дітей-підлітків. Мадяри взяли светри Володимира й Андрія. Забрали й ношену білизну їхніх старших сестер Ганни та Олени. А що залишилося, розкидали по погребу і потоптали.
П’ятого дня знову прийшли. Залазили в усі закутки. І під піччю знайшли велику каструлю, прикриту лахміттям. А в ній – домашні ковбаси, залиті смальцем! Коли мадяр відкрив каструлю, розсміявся. Смачна вечеря буде!
Бабуся Соня, пригорнувши мене до себе, сперлася на піч. Дідусь Іван закляк посеред кухні. Другий мадяр, побачивши приховані ковбаси, обурено штовхнув дідуся до стіни і витягнув з кобури пістолет. Бабуся повернула мене, перелякану, і притулила обличчям до себе. Пролунав постріл.
Я здригнулася.
Другий постріл!
Я ще глибше втиснулася в бабусю, дедалі міцніше обнімаючи її. Бабуся вся тремтіла.
Мадяр вистрілив утретє.
Він не вбив дідуся – стріляв біля його голови.
У хорошому настрої “вояки” підхопили за вушка каструлю і пішли. Знадвору лунали їхні веселі голоси…
Надвечір повернулися мама і батько. На руках батько тримав півторарічну Інну. Вони приїхали із Софіївки, де переховували дітей. Розповіли, що при в’їзді в Первомайськ мадяри зупинили їх, забрали двоколку, коня і хлібину, яку дала їм на дорогу тітка Марія.
Через два дні навідався дід Степан. І почув від сина, мого батька, як мадяри пограбували його родину до нитки. Розповідаючи, батько заплакав. Чим же дітей годувати?! У нього ж їх четверо!
– Не плач, сину, – обійняв його за плечі дід Степан. – Це все наживне. Ти живий і все надбаєш, а награбоване добра їм не принесе. Можливо, вони ним і не скористаються. Війна їх забере…
Сподіваюсь, що так і сталося.
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.,
дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького
На світлині Ганни Гончарук – Тамара Здоровецька. Київ, 2019 р.
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2019. – Ч. 11 (405). – С. 2. |
