Видавець Марко Мельник випустив у світ 2-гу книгу серії “Українська думка” – збірку публіцистики та спогадів Романа Коваля “Здолати Росію”. Книга містить статті, написані з кінця 1980-х років по 1996 рік. Автор звертає увагу на відмінності між позицією українських націоналістів та українських демократичних організацій, які очолювали письменники-комуністи і дисиденти – донедавна бранці комуністичного режиму, оспіваного тими письменниками.
Якщо демократи обережненько, весь час оглядаючись на Москву, пропагували демократичні цінності та українську мову, то націоналісти голосно заявили про намір побудувати національну державу українського народу, а це можливо лише здійснити на руїнах СССР – держави російського народу.
Націоналісти керувалися досвідом історії взаємин українського і російського народів, точніше історією українсько-російських воєн. До боротьби за визволення України з-під гніту Росії закликав ще Микола Міхновський. А Степан Бандера писав: “Наша генеральна лінія визвольної політики базується на тому фактичному стані, що боротьба за державну незалежність України – це боротьба проти Росії. І не тільки проти большевизму, але проти всякого загарбницького російського імперіалізму, який є притаманний російському народові впродовж історії і тепер”.
Якщо українські демократи спільно з російськими звинувачували в усіх бідах країни КПРС, то Роман Коваль в “Народній газеті” в жовтні 1991 р. стверджував: “Комуністи почали диктувати народам свою злочинну волю 1917 р., а експансіоністська політика Росії триває століттями, впродовж яких Москва веде нескінченні завойовницькі війни”. Того ж року Р. Коваль пророче наголошував: “Сподівання українських демократів-європейців, що Росія демократизується на європейський кшталт, марні. Українці мусять усвідомити, що росіяни приречені на тоталітарний устрій. Росія або залишиться деспотичною, імперіалістичною, або згине як імперія під ударами поневолених народів і повернеться до розмірів Московського князівства”.
Володимир Яворський у статті “Чи можемо ми любити Росію?” нагадував про минуле: “Україна була насильно загарбана Росією... І відповідальність за це лежить, без сумніву, на росіянах… Кожний росіянин гордий за великі здобутки в науці, культурі чи за воєнні звитяги своїх одноплеменців, хоч не має до них ніякого стосунку. Так само кожен росіянин мав би відчувати вину і ганьбу за злочини своїх далеких чи близьких у часі земляків”.
Далі Володимир Яворський пише, що росіяни повинні визнати кривди, які Росія заподіяла Україні, осудити їх і покаятись. Це й стане ґрунтом для налагодження рівноправних українсько-російських стосунків.
Роман Коваль звернув увагу, що Москва намагається зберегти панування російської нації, використовуючи демократичні гасла: “Намагаючись загасити визвольні змагання, – пише він, – великодержавний Кремль навіть оголосив себе захисником окремої людини, а в першу чергу – людини російськомовної, правам яких нібито загрожує націоналізм поневолених націй. Не дивно, що комуністична преса почала енергійно протиставляти національним цінностям неросійських народів права окремо взятої людини, надто тої, яка кинула напризволяще занедбану домівку – батьківщину і в пошуках легшого життя майнула туди, де її зовсім не чекали. Осідаючи на етнографічних землях інших народів, ці «радянські» люди суттєво змінюють демографічну ситуацію, зменшуючи частку корінної нації, чим страшенно утруднюють її змаг до виживання й панування «у своїй сторонці». Згадаймо лише приклади кримськотатарського та казахського народів, які стали меншиною на своїй батьківщині. Ледь не в такому ж становищі опинився й латиський народ, частка якого в Латвії становить близько 51 % (станом на початок 1990-х рр. – Ред.). І ось тоді, коли корінна нація перебуває на грані зникнення або крокує до нього, права примітивної радянської людини, яка керується у своєму житті переважно фізіологічними мотиваціями, набувають пріоритетного значення. Більше того, ця людина готова нині, у час піднесення національно-визвольних змагань, «боронити» освоєні нею землі, які щиро вважає своєю «социалистической родиной». Ці люди не здатні збагнути, що це не їхня земля, навіть якщо вони живуть тут тривалий час. Інша справа, коли вони спільно з автохтонним народом здобувають незалежність краю. У цьому разі вони стають законними співгосподарями в новоствореній державі. І ніхто не мав би права дорікнути їм, що вони чужинці. Коли ж ці люди силою нав’язують корінному населенню свій спосіб економічного та політичного буття, то вони стають ворогами, окупантами”.
Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. дисиденти та інші демократи стверджували, що з проголошенням незалежності України відразу настане різке поліпшення матеріального добробуту. Націоналісти були переконані, що цього не станеться. Анатолій Щербатюк і Роман Коваль у 1990 р. зазначали: “З розвалом імперії ми не вступимо в такий собі благодатний рай, де нас чекають із розкритими обіймами вдячні партнери. Якщо сьогодні націоналізм ще є засобом досягнення державної незалежності, то вже завтра він стане способом боротьби за власні інтереси національних держав, які постануть на руїнах російської імперії”.
Заступник голови Української республіканської партії (у 1990 р.) Григорій Гребенюк відзначав: “Одним із перших Роман Коваль усвідомив, що однобокий розвиток Визвольних змагань у напрямку подолання економічної убогості України може стати для неї фатальним. Україна не тільки не досягне економічного благополуччя, а й деградує національно до такої міри, що побудова справді української вільної і соборної держави перетвориться на утопію. Роман Коваль стверджує, що національний чинник в епоху становлення власної держави є вирішальним, абсолютно вирішальним. Саме він мусить стати найважливішою спонукою до дій у цю пору”.
Але влада в незалежній Україні залишилася в руках компартійно-комсомольського активу із залученням криміналу. Для таких людей все українське було чуже.
Роман Коваль ще в 1992 р. застерігав: “Росія перша нападе на нас”. Так і сталося. Чи можна було цього уникнути? Роман Коваль у 1993 р. закликав: “Завданням еліти є приготувати народ до неминучих випробувань. Українцеві необхідно показати, що боротьба націй неминуча, що незалежно від того, хоче він чи ні, конфронтація військова буде і краще до тієї критичної миті підійти вишколеним, озброєним, позбавленим ілюзій щодо намірів противника та жалю до нього”.
Ще одна цитата з творів Романа Коваля: “Лише на шляхах мілітаризму, плекання культу українського войовника можна розраховувати на перемогу”.
На сильну Україну Росія не наважилася б напасти. Але біда в тому, що культ українського героя, культ борців за незалежність нашої Батьківщини на Наддніпрянській Україні плекав Роман Коваль майже самотужки, не тільки не маючи державної підтримки, а ще й наражаючись на протидію державних структур, де порядкували представники московської “п’ятої колони”.
Українська держава, попри плачі Кравчука, могла б зберегти ядерну зброю. Інженер-фізик Сергій Грицаєнко в 1994 р. на шпальтах газети “Незборима нація” повідомляв: “Ядерні коди (а питання нині стосується двох моментів – коду й технічного обслуговування зброї) насправді робили не в Росії, а в Україні, і саме в Харкові! Якби діаспора хоча б десяту частину своєї доларової допомоги витратила на підтримку в Харкові заводу «115» (як кажуть у народі) – ми вже сьогодні тримали б під прицілом Москву”.
Віктор Рог, співупорядник видання, так оцінив працю Романа Коваля: “«Здолати Росію» – не лише енциклопедія повчальних історичних документів і свідчень. Це орієнтир для націоналістичної молоді”.
І не тільки для молоді, додам я. “Здолати Росію” особливо актуальна тепер, коли московська “п’ята колона” легалізувалася, створила у Верховній Раді свою фракцію, захопила провідні телеканали і публічно підштовхує Україну до “дружби” з Росією, тобто до капітуляції.
Читайте книгу “Здолати Росію”, наснажуйтеся твердістю та національною мудрістю Зеновія Красівського, Василя Барладяну, Анатолія Лупиноса, думки яких широко представлені в цій книжці. Наведіть духовні містки єднання з нашими попередниками, які у 1960 – 1990 рр. боролися за право українців мати свою національну державу. І продовжуймо боротьбу проти Росії. Вона мусить впасти!
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
Історичний клубу “Холодний Яр”
Дж.: Кримська світлиця. – 2019. – Ч. 29. – 19 липня. |
