Шановні козаки, дорогі козачки! Сердечно вітаючи вас із першим ювілеєм, хочу оприлюднити “Декалог прав нації” Історичного клубу “Холодний Яр”.

Наші вороги, бажаючи розбити українську націю на фрагменти, вже давно створили культ меншин: національних, релігійних, сексуальних та інших. Про права національної більшості ніхто не говорить. А вони є. І завдання нашого покоління реалізувати права національної більшості. Бо це ж так природньо, якщо в Українській державі пануватиме українська мова і пісня, українська віра, український звичай, український спосіб життя, український погляд на нашу історію.
Ми не проти меншин, ми проти їхнього культу, проти того, щоб вони агресивно і безкарно нав’язували більшості свої цінності, бажаючи, щоб більшість перейняла їх. Йдеться про підступне розмивання нашої національної ідентичності.
Хочу, щоб українські націоналісти йшли на президентські й парламентські вибори 2019 р. з “Декалогом прав нації”. Ось наші принципи:
1. Нація має право на самовизначення форми своєї державності, право на свій історичний шлях і національну місію.
2. Нація має право на існування в межах своєї історичної, канонічної території та беззаперечне і виняткове право на свою землю і надра. Право нації на землю та її надра переважує приватні та корпоративні права.
3. Нація має право на свою правду, справедливість та історичну істину, має виняткове право визначати своїх героїв і ворогів.
4. Нація має право на культ власної культури, диктатуру національного інтересу, верховенство національних традицій, оборону своїх кордонів, захист своєї честі та гідності.
5. Нація має право на свою мову і віру, право розмовляти з Богом рідною мовою та застосовувати примус до тих, хто заперечує це.
6. Нація має право на вільну працю, високі стандарти життя, право на захист людей чесної праці. Нація гарантує справедливий розподіл національних багатств.
7. Нація має право на владу, відтак на боротьбу проти олігархічної – клептократично-антидержавної – системи інтегрального пограбування країни.
8. Нація має право на націоналізацію всіх сфер життя, націоналізацію еліти й освіти, стратегічних об’єктів і землі, на якій вона виникла, віками жила і творила.
9. Нація має право позбавляти громадянських прав агентів впливу ворожих держав, які шкодять національній безпеці. Права людини не повинні суперечити правам нації, порушувати їх. Права людини на ворогів нації не поширюються.
10. Вільна нація має право на зброю, на збройний спротив окупанту. Тільки озброєна нація здатна бути творцем майбутнього.
Озброєна нація непереможна, озброєна нація – гарант своїх прав і прав громадян!
Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує націоналістам іти на вибори в 2019 р. (чи на війну), взявши на свої прапори “Декалог прав нації” як провідну ідею. Права нації мають стати фундаментом майбутньої Конституції.
Слава “Правому сектору”!
Слава Україні!

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”
Київ, Прорізна, 8, Monteray Clab, 28 листопада 2018 р.

28 листопада 2018 р. під час урочистостей з нагоди 5-ї річниці від створення “Правого сектора” командир ДУК “Правий сектор” Андрій Стемпіцький нагородив Романа Коваля орденом “Солідарність” 2-го ст. – за книжку “Український календар Визвольної боротьби”, в якій поруч з героями інших епох, вміщено короткі біографії загиблих на нинішній українсько-російській війні, зокрема і козаків ДУК “Правий сектор”. Полеглим слава!

Світлина Марічки Гузьо

Польська, російсько-радянська та єврейська історіографії створили складний клубок напівправди і відвертої неправди про наше минуле. Українська ж історіографія, яка тільки стає на ноги, піддається потужному впливу недоброзичливих чужинців, які намагаються звести на манівці наших науковців, змусити їх (зокрема через гранти) приєднатися до їхніх антинаукових концепцій висвітлення трагічних для них фрагментів української історії.
Ми ж писатимемо власну історію самі, не покликаючись на творчість чужих “науковців”, що намагаються виправдати панування своїх націй на нашій землі та коїти злочини проти автохтонного українського населення, яке прагнуло жити своєю правдою, своїм законом, своїм звичаєм. Ми відтворюватимемо рідну історію, не використовуючи пропагандистську термінологію зазіхачів на наші землі.
Не “бунтарями”, “свавільниками” чи “різунами” були українці, які впродовж кількох століть зі зброєю в руках боролися за власну державність. Вони були лицарями, героями, звитяжцями.
Українська козацька держава Військо Запорозьке стала повноправним суб’єктом міжнародних відносин завдяки діяльності гетьмана Богдана Хмельницького. Впродовж багатьох наступних років вона у вогні повстань проти окупаційних польської й московської влад намагалася захистити свою державну незалежність.
250 років тому розпочалася Коліївщина – останнє велике повстання, провід якого намагався силою зброї відновити споконвічні козацькі звичаї, проголошені Богданом Хмельницьким і закріплені в першій європейській конституції Пилипом Орликом.
Повстанці називалися запорожцями, вважаючи себе громадянами Війська Запорозького, зокрема й покозачені селяни. У великому Національно-визвольному повстанні 1768 року брала участь і покозачена руська (українська) православна шляхта. Тому й радянське визначення “селянське повстання”, на мою думку, неправильне.
Запорожці билися передусім за волю проти ляхів, а не проти шляхти як такої, бо в рядах Війська Запорозького було багато православної шляхти, бо й Богдан Хмельницький та Данило Нечай були шляхтичами. Тому й Національно-визвольну боротьбу нашого народу за свободу та відновлення Української козацької держави хибно називати антишляхетською. Всі стани нашого народу билися тоді проти лядської неволі.
Війна завжди жорстока, а відповідальність за її наслідки лежить, безумовно, на окупантах. Щодо євреїв, то вони стали на бік поляків і тому були супротивником. “А на війні як на війні!”
Вислів “уманська різанина”, на мою думку, тенденційний, бо жертв події було небагато, до того ж були жертви з обох боків.
Умань залишилася єврейським містечком. Аж тепер, слава Богу, стала містом українським.

Станіслав НЕЧАЙ

Світлий Степан Ґанжа запросив мене відвідати його скромну оселю на вул. Патріарха Мстислава, щоб побачити його нову роботу – тканий килим із вовни “Не вмирає Душа наша, не вмирає Воля” (пан Степан попросив мене написати з великої літери оті два слова). Робив він килим 14 місяців!
За кілька днів переді мною у Степана Ґанжі був Микола Жулинський. Дякую, пане Миколо, що в часи Вашого головування Комітет з Національної премії ім. Тараса Шевченка присудив цю високу премію Степанові Ґанжі, та ще й одноголосно!
Витягнув сьогодні з фотоапарата ці світлини – і радість увійшла в серце від української краси!
Степанові Ґанжі вже пішов 77-й. А він усе іскриться творчими задумами!
Над ліжком видатного митця висить ще один килим, який він створив торік, – “Провістя”. Це півень, який попереджає Україну про небезпеку.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” щиро дякую, дорогий пане-брате Степане, за Вашу вишукану унікальну працю на славу нашому народові.
Степанові Ґанжі тричі – слава, слава, слава!

Роман КОВАЛЬ

Марія НОСОВА
м. Запоріжжя

Друзі, ми не так часто приймаємо до Історичного клубу “Холодний Яр”, бо хочемо, щоб наше середовище не розмивалося. Тож намагаємося приймати до членства тільки високодостойних українців.
На Покрову 2018 р. в Холодному Яру (біля дуба Максима Максима Залізняка) вступив до клубу, збагативши наші лави, редактор газети “Культура і життя” Євген Букет, а в день 100-ліття Листопадового чину, 1 листопада, наше козацьке коло зміцнив вояк УПА, член ОУН з часів Другої світової війни Степан Петраш із м. Калуша, що на славному Прикарпатті.
Відтак видав наказ по Історичному клубу “Холодний Яр”: Степанові Петрашу жити і пробувати довго-предовго!
Слава Українській повстанській армії та її воякам – нашим найдорожчим учителям!

Роман КОВАЛЬ

Видатні митці та політики взяли участь у презентації книжки Романа Коваля “Здолати Росію” 29 листопада 2018 р. у Борисполі: кобзар Тарас Компаніченко, скульптор Михайло Горловий, поети Олекса Різників, Валерій Мартишко, Василь Ковтун, заступник голови ВО “Свобода” Руслан Кошулинський, народний депутат України 7-го скликання Ігор Сабій…
“У 1919 р. отаман Іван Семесенко сказав, що Симон Петлюра і ворогів хоче здолати, й не пошкодити їхньому здоров’ю, – почав виступ автор. – І демократи українські на початку 1990-х хотіли розвалити Росію, не нашкодивши їй. Вони думали, що Росія відпустить їх зі своєї імперії зла. Тому й боролися не проти Росії, а проти тих, хто попереджав, що Росія ніколи нас без війни не відпустить, що треба готуватися, щоб силою відстояти своє право на самостійне життя. Тепер ця істина стала зрозуміла мільйонам... Можна сказати, що це підручник українсько-російських стосунків”.
“Це книга-лоцман, книга-орієнтир для сучасної молоді, – таку думку висловив учасник українсько-російської війни у 2015 – 2016 рр. Руслан Кошулинський. – Особливо читача зацікавить політичне закулісся початку 1990-х”.
“«Здолати Росію» – ця ідея повинна об’єднати весь український народ, – сказав секретар Бориспільської міської ради Ярослав Годунок. – Ця книга нам потрібна, ми обов’язково закупимо її для шкіл, бібліотек міста, на подарунки делегаціям і військовим”.
Марко Мельник – один з тих, хто наважився стати на прю з непереможною Росією як доброволець батальйону “Азов” у 2014 році. Тепер, як видавець презентованої книги, він  зізнався, що з інтересом пізнавав невідомі йому сторінки сучасної історії України та її національних діячів. “Наші славні попередники, про яких можна дізнатися з цієї величної книги, – сказав Марко Мельник, – вчать відрізняти друзів від тих, хто під них мімікрує, вчать ненавидіти компроміси з ворогом та єднатись довкола української національної ідеї. Саме її сьогодні бракує. А як без неї перетворити Україну на національний бастіон?!”
“1990 року Зеновій Красівський у листі бажав Романові Ковалю відваги жити чесно і поступати праведно, – нагадав Валерій Мартишко. – Побажання збулося: вже понад 25 літ Роман Коваль має відвагу жити чесно і чинити праведно”.
Під час презентації сталася зворушлива подія – нагородження поета-борця Олекси Різниківа Літературною премією ім. Юрія Горліса-Горського.
“Тюремні сонети Олекси Різниківа – це боротьба українського бранця-філософа за свободу духу, це добірна українська мова, вишуканість ритмо-стилю, – ствердив Роман Коваль. – Це вершок української поезії!”
Валерій Мартишко урочисто зачитав рішення: “Диплом №7 Лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр” присуджено Олексі Сергійовичу Різниківу  за участь у Визвольній боротьбі, за слово свободи, коване в неволі, за популяризацію української визвольної ідеї, за створення поетичної збірки “Двострунне грало” та поеми “Промінь з Одеси”, за вагомий особистий внесок  у відродження історичної пам’яті та духовності, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Диплом лауреата урочисто вручив заступник голови Верховної Ради України 7-го скликання Руслан Кошулинський, а голова Київської ОО ВО “Свобода” Ігор Сабій, враховуючи фінансові труднощі історичного клубу, від імені своєї організації передав лауреатові 5000 грн. – грошовий вираз літературної премії. Розкішні троянди подарувала поетові з Одеси заступник бориспільського міського голови Людмила Пасенко, а секретар Бориспільської міської ради Ярослав Годунок пообіцяв надати Олексі Різниківу 25000 грн. для видання нової книжки.
У той вечір у затишній залі Бориспільської міської ради звучали чудові українські вірші в авторському виконанні Олекси Різниківа, Валерія Мартишка, Михайла Горлового та Василя Ковтуна. Мешканці Борисполя відчули щемну радість від пісень Тараса Компаніченка, які проникали до найпотаємніших куточків нашого єства. Одну з пісень Тарас Компаніченко присвятив добровольцям “Правого сектору”, “Айдару”, “Азову”, “Карпатської Січі” та воякам ЗСУ, зокрема козакам 72-ї бригади ім. Чорних запорожців, 93-ї бригади ім. Холодного Яру та артилеристам 44-ї бригади.
Молодий бандурист із Борисполя Юрій Слюсар виконав повстанську пісню “Рости, рости, черемшино!”, а бориспільський хор “Червона калина” заспівав прекрасні пісні Валерія Мартишка “Заплітала в косу” і “Козацька доля”.
Завершуючи презентацію, Роман Коваль сказав: “«Русофобська» програма дій, сформульована 25 років тому і викладена в цій книжці, вже озвучена Президентом України. Він активно проповідує її тези  з найвищих світових трибун. Сподіваюся, що Президент підніметься ще на один щабель, змінивши своє ставлення до російської культури загалом. Ми не повинні забувати, що Україну спочатку завоювали російські класики, а вже потім прийшли криленки, мурайови і ЧК. Я вже не перший рік пропагую ідею тотального ігнорування російської літератури – і т. зв. високої, і низької. Навіть у перекладі! Адже, читаючи Льва Толстого, ми в цей час відкладаємо вбік твори Лесі Українки. Читаючи Лермонтова, ми в цю мить відмовляємо собі в щасті пізнати творчість Олени Теліги. Гортаючи томики імперського поета Пушкіна, ми залишаємо на потім геніального поета-бранця Василя Стуса. Цей ряд безкінечний, адже за чверть століття існування нашої держави відкрилися океанічні глибини української культури, невідомої нам. Життя не вистачить пізнати їх. Отож пізнаваймо рідне і дороге! Життєвого часу так мало! Ніякого компромісу з російською культурою! Особливо в час російської інтервенції та окупації наших земель!”
Щира подяка Бориспільській міській раді за надану залу, за сприяння – КОО ВО “Свобода” і членам Історичного клубу “Холодний Яр” Валерію Мартишку, Оксані Герасим’юк, Ігореві Гаврищишину та Любі Криворот!
Сердечні вітання Олексі Різниківу, який на всіх справив надзвичайне враження!
Довгих творчих літ, Батьку!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Світлини Юрка Слюсара

7 листопада 2018 р. в Бучанському міському будинку культури відбувся вечір пам’яті поета і перекладача, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Леоніда Череватенка з нагоди його 80-ліття. Святкували без ювіляра, адже він відійшов у вічність 9 травня 2014 року.
Промовляли кіносценарист Сергій Тримбач, перекладачі Сергій Борщевський та Валерія Богуславська, кінорежисери Станіслав Чернілевський і Віктор Гресь, поети Василь Герасим’юк і Леонід Закордонець, кінодраматург Андрій Топачевський, літературознавець Алла Диба, редактор “Літературної України” Сергій Куліда, заслужений артист України Борис Лобода, журналіст Станіслав Бондаренко та берегиня поета Людмила Забарило.
Василь Герасим’юк про прижиттєві поетичні збірки Леоніда Череватенка сказав, що це “вершинні здобутки української поезії”. Роман Коваль у своєму виступі висловився так: “З Леонідом Череватенком мене пов’язувало понад півтора десятка років дружби. Почалося все 1997-го з рукопису “Отаманів Гайдамацького краю: 33 біографії”, який я приніс йому у спілку на рецензію. Тоді Череватенко очолював Київську організацію Національної спілки письменників України. Леонідас Васильович, як я його називав, завжди мав охоту і час прочитати книжку в рукописі… Він був внутрішньо зібраний, затятий і непоступливий. Навіть невблаганний.
Леонід Череватенко за натурою був чумаком, але чумаком, який виконав свою історичну місію: попри спротив тоталітарної системи часів СССР та антиукраїнських режимів нашої доби, він таки привіз нам свій віз солі землі української, солі пізнання самих себе, нашого національного обличчя, нашого призначення.
Попри скрутні матеріальні обставини, хвороби, за рік до смерті він видав поетичну збірку “Закляте залізо”. Казав, що сподівається, що це не остання його збірка, що це ще не підсумок його життя. Так і сталося… По його смерті Валерія Богуславська упорядкувала і видали три його нові книжки.
Закінчу коротеньким рядочком з поезії “царя бучанського Леонідаса” зі збірки “Закляте залізо”: “Вмерти – не відступити!” До обідньої пори 9 травня це був девіз життя Леоніда Череватенка.  “Вмерти – не відступити!” – тепер це гасло для нас”.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – учасник вшанування Віталій Опанащук із портретом Леоніда Череватенка, який намалював Віктор Зарецький (чоловік Алли Горської). Буча, 7 листопада 2018 р.

У Києві в бібліотеці Реріха 13 листопада 2018 р. відбулася зустріч Романа Коваля з ліцеїстами ліцею НТУУ “КПІ”, під час якої він представив свою книгу “Здолати Росію”.
“Чому ми не знаємо найкращих представників нашого народу? – запитав автор. –Тому що подвиг їхній не пропагувався на державному рівні. Не пропагувався в СРСР, бо вони були ворогами СРСР. Але чому тепер, у часи Самостійної України, ми нічого про них не чуємо, чому їх не славлять із високих державних трибун? Тому що при владі ті, для яких національні цінності українського народу є нічим. Інформаційний простір формують насамперед ЗМІ олігархів, людей переважно неукраїнського походження. Для них завжди було ближче їхнє, чуже для нас ”.
Виявилося, що ліцеїсти не знають, хто такий Зеновій Красівський, Валентин Мороз, Анатолій Лупиніс, Іван Кандиба, Василь Барладяну – творці українських національних цінностей та їхні оборонці, які багато років за свою любов до України каралися в російських тюрмах і таборах. І не відчувають жодного дискомфорту, що вони нічого не знають про боротьбу цих героїчних особистостей за Українську державу. Ця проблема схвилювала тільки промовця, вчительку Лілію Старикову та старших людей, які також прийшли на зустрічі.
Дехто з молоді не погодився з визначенням “російські тюрми” та з тим, що промовець назвав СРСР Росією, хоч російські інтелектуали давно не приховують, що СРСР – це одна з форм існування російської державності.
“Ви йдете в життя, не маючи національних орієнтирів, – продовжував Роман Коваль. – Зате з досвідом розгнузданих у морально-етичному плані. Які проповідують, що можна укласти законний шлюб між чоловіками, що повноцінну сім’ю можуть створити лесбійки. А тих, хто виступає за традиційні сімейні цінності, називають нациками”. Ця проблема не зачепила молодь, її не обурило, що в Україні агресивно пропагують нетрадиційні сімейні цінності.
Наприкінці зустрічі виступила переселенка з Донбасу, вчителька математики Віра Болгарська. Вона, донедавна російськомовна, перейшла на українську і почала писати українські вірші. Її палкий виступ, щиросердечні думки про Росію, яка зруйнувала життя мільйонів людей на Донбасі, слухачі сприйняли з розумінням.
Віра Болгарська прочитала один зі своїх віршів про Україну. Молодь вітала його бурхливими оплесками. Завдяки цьому живому прикладові зрусифікованої українки, що всіх серцем тягнеться до України та інших закликає, молодь, здається, зрозуміла, що гасло Хвильового “Геть від Росії!”, яке зараз пропагує Президент України, істинне.
Мусимо самі творити своє життя у своїй хаті!
“Ставайте самостійними, незалежними громадянами зі своєю – українською – точкою зору, відстоюйте своє, – сказав наприкінці Роман Коваль. – Ваша мама краща від інших мам не тому, що в неї нова зачіска чи гарні чобітки, а тому, що вона ваша! Так і з Україною. Служити їй – це привілей і велике щастя”.

Прес-служба Історичного-клубу “Холодний Яр”

У кожному із шести музейних залів до 95-ліття Михайла Іванченка експоновано виставки – його книжок, художніх робіт, документальних та довідкових матеріалів. Науковий працівник Станіслав Лячинський провів екскурсію “Дзвін пам’яті, що не підвладний волі часу”. Особливу увагу він звернув на картину бандуриста Василя Варченка і портрет В’ячеслава Чорновола пензля Михайла Іванченка.
В одному з музейних залів до цієї події відкрито художню виставку Василя Гелетка, присвячену Українській революції 1917 – 1921 років. Фактично це іконостас борців за волю Україну. Серед цих славних людей і образи вільних козаків Звенигородщини, про яких перший в Україні написав Михайло Іванченко, уродженець с. Гусакового, яке колись заснував кошовий Запорозької Січі Іван Гусак. Саме в цьому селі нащадки кошового, прості сіячі та орачі, створили новітню військову формацію – Вільне козацтво.
Музейна презентація перелилася у вечір пам’яті Михайла Іванченка. Директор музею Олена Наріжна відзначила, що Михайло Іванченко – син сотника Вільного козацтва, член Національної спілки письменників України та Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського і Літературної премії ім. Василя Симоненка.
Щемким спогадом про своє дитинство у заквітчаній рушниками та картинами хаті поділилася донька – Наталія Сіваченко. Запаливши свічку пам’яті біля портрета, повідала, як воно було жити в сім’ї “ворога народу” вже у другому поколінні. Адже діда Григорія репресовано й розстріляно в 1938-му, а батька засуджено військовим трибуналом до 10 років ув’язнення у 1947 році.
Вадим Мицик наголосив, що Михайло Григорович десятиліттями досліджував життя давніх слов’ян, захоплювався краєзнавством та міфологією, відновив видання альманаху “Плуг”. За книгами, які випустив у світ, можна вивчати віхи історії України. Це підтвердила у своєму спомині й вчителька історії Гусаківської школи Тетяна Петріченко. Згадувала, як любили діти слухати легенди Михайла Іванченка про Трипілля, як знаходили на полях черепки, наконечники стріл та визначали, до якого історичного періоду і яких культур вони належали.
Славного земляка згадували член Національної спілки журналістів України Михайло Солончук, редактор газети “Новий Дзвін” Олег Шатайло, завідувачка громадським музеєм Звенигородського будинку-інтернату для інвалідів та престарілих Віра Харченко, Світлана Іванченко-Жукова. На заході були присутні онуки та родичі великого українця. Музичний супровід заходу здійснювали учасники художньої самодіяльності Будинку культури с. Водяників (директор Олексій Лабунець).
У вихорі літ не з’їла іржа вільнокозацьких шабель. Є кому продовжувати та передати справу дідів і прадідів. Це підтвердили юні Настя Лозова та Світлана Захарова, які читали поезію Михайла Іванченка.
Дзвін пам’яті тривожить душі. Пам’ятаємо, шануємо, збережемо.

Олена НАРІЖНА,
директор Звенигородського районного краєзнавчого музею 

1 грудня 1893 р. народився Андрій ПАЛІЙ, командир сотні УГА, референт допомоги родинам добровольців дивізії “Галичина”, кооператор.
1 грудня 1898 р. народився Микола ДУСЬКО, козак 2-го Запорозького полку Петра Болбочана, Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана та полку Чорних запорожців, підхорунжий Армії УНР, учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим, учасник Першого зимового походу, лицар Залізного хреста Армії УНР.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, головнокомандувач УГА, військовий міністр УНР.
3 грудня 1843 р. помер Михайло ЛУЧКАЙ, мовознавець, фольклорист, історик.
5 грудня 1878 р. народився поет Олександр КАНДИБА (Олександр ОЛЕСЬ), аташе з питань культури Посольства УНР в Угорщині, батько Олега Ольжича.
5 грудня 1923 р. помер Іван ЧУПРЕЙ, член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф.
6 грудня 1983 р. народився Олег ПОПОВИЧ, оператор протитанкового відділення протитанкового взводу 1-го мехбату 54-ї Окремої механізованої бригади. Загинув у бою.
7 грудня 1888 р. народився Левко ЛЕПКИЙ, поет, прозаїк,  композитор, художник, діяч товариства “Сокіл”, співорганізатор Легіону УСС, командант кінної сотні УСС, автор стрілецьких пісень, зокрема “Гей, видно село”, “Бо війна війною”, “Колись, дівчино мила”, автор мелодії до знаменитих “Журавлів” на слова його брата Богдана Лепкого, автор пам’ятників на могилах січових стрільців.
8 грудня 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, генерал-хорунжий Армії Української Держави, генерал-полковник Армії УНР, начальний командувач УГА, командувач Армії УНР, керівник Першого зимового походу, голова Товариства колишніх вояків УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі. Лицар ордена Залізного хреста. Автор робіт з історії Визвольних змагань.
8 грудня 2013 р. знесено пам’ятник Леніну в центрі Києва.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
11 грудня 1993 р. помер старосвітський кобзар Георгій ТКАЧЕНКО.
13 грудня 1938 р. помер Герасим ДРАЧЕНКО, сотник Армії УНР, ад’ютант 4-го полку 1-ї Козацько-стрілецької дивізії (1918), працівник Інформбюро Сірої дивізії, член редколегії газети “Воля” та газети “Вістки Сірих”, диригент.
13 грудня 1963 р. загинув поет Василь СИМОНЕНКО.
13 грудня 1978 р. народився Андрій ПЕТРОВ, стрілець, помічник гранатометника 14-ї Окремої механізованої бригади. Загинув у бою.
17 грудня 1883 р. прийшов у світ Микола РЯБОВОЛ, голова Кубанської законодавчої ради Кубанської Народної Республіки, прихильник соборності українських земель.
18 грудня 1883 р. народився Микола УГРИН-БЕЗГРІШНИЙ, член Пресової кватири УСС, співредактор місячника “Вісник Пресової Кватири У.С.С.”, комісар шкільництва ЗУНР у Косівському повіті, редактор видавництва “Довбуш” (1919), редактор журналу-тижневика “Чорногора”, сотник УГА, голова Рогатинського повітового осередку УВО, сотник дивізії “Галичина”, прозаїк, поет, історик, фотограф, педагог. Учасник наступу українських армій на Київ улітку 1919 року. Якийсь час був у загоні отамана Якова Шепеля та 6-й Січовій дивізії. Викладав у Рогатинській гімназії українську, латинську, німецьку та польську мови. Його називали “князем УСС”.
20 грудня 1923 р. росіяни розстріляли отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО і його побратимів – Степана АДАМЕНКА та Ярему ПРУДКОГО.
21 грудня 1963 р. помер Олекса СІМЯНЦІВ (СІМ’ЯНЦІВ), поручник полку Чорних запорожців, учитель, інженер-гідротехнік, автор спогадів. 8 квітня 1918 р. добровільно вступив в українську армію, “в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопада 22”. Старший брат Валентина Сім’янціва.
23 грудня 1898 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), начальник штабу фастівського гарнізону та штабу козятинського гарнізону Армії УНР, начальник 10-го району ППШ (1921), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи ППШ. Учасник Другого зимового походу УПА у складі Подільської групи (11.1921), полковник Армії УНР.
24 грудня 1653 р. Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив польські війська під м. Жванцем.
25 грудня 1978 р. народився Віталій ТІЛІЖЕНКО-“КЕКС”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.

Багацько легенд і казок породив Зімовий Похід... Але найбільше вражаючими, найбільше фантастичними, безумовно, є ті, які уявляють собою чисту правду... Та інакше й бути не могло, бо сам цей похід є така дійсність, яка сміло може сперечатися з витвором самої вільної, самої глибокої фантазії...
Перші числа квітня... Армія У. Н. Р. – на Херсонщині... Запорожська дивізія займає район села Глодоси.
Третій сотні імені Сагайдачного 2-го Запорожського кінного полку наказано зайняти село Нове-Красну, що поблизу стації Капустяни.
Ніч... Тихо виступила сотня з села Ляхова й прямує на Ново-Красну...
На віддалі одної верстви від села командір зупиняв сотню й призначив роз’їзд, який мав зробити розвідку в село...
В склад роз’їзду увійшли козаки Пиріг Грицько, Макаренко Іван, Савченко Іван, Смирнів Дмитро і Галбин Пилип. Начальником призначено Пасічниченка Данила. Дається розвідникам певні інструкції – і хлопці вирушають...
Озвався Данило:
– Чекайте, хлопці... Так у нас нічого не вийде... Треба щось пригадати... От що зробимо... За мною, тільки тихо...
Козак Пасічниченко звертає з дороги й їде навпростець до села... От вже й городи...
– Стій! Злазьте з коней... За мною!
Коні доручено стерегти одному козакові, а решта сміло через городи йде в село...
Гавкнув пес... Але це безпечно: “товаріщі”, мовляв, шукають, де ночувати...
Зайшли в одне подвір’я – нікого. В друге – тачанка; на ній кулемет. Варти нема.
Стук... стук... стук...
– Дядьку, відчиніть!
– Хто там такий? У мене вже є...
– Та вийдіть, добродію...
– От лихо мені з вами...
Дядько виходить на подвір’я...
– Тихо, дядьку... Ми – не большовики, ми – українці... Що, багато їх у вас?
– Та 4 кулеметники...
– А взагалі багато?
– Та досить...
– Ну, от що... ви, дядьку, мовчіть... Ми зараз заберемо кулемета.
– Так чекайте, хлопці... Я піду до хати й буду стежити... Коли хто прокинеться…
– Оце добре... А ти, Макаренко, ставай біля вікна і даси знати, коли що...
Все зроблено в одну хвилину. Зняли з тачанки кулемета, забрали стрілки з набоями – і тихо всі направилися до коней. От вони... Хропуть – почули своїх хазяїнів... Миттю уставили кулемета – і почалося щось фантастичне... Тріщить кулемет, бігають большовики, навіть в одній білизні вискакують з хат... І все з села тікає, тікає кудись – далі від кулемета...
Післали зв’язкового... Сотня кинулася до села, але ворога вже там не було... Почали збирати трофеї: сотні півтори рушниць, 3 фіри набоїв, 3 – 4 фіри з награбованим селянським майном (жіноче вбрання, чоботи і т. д.), обоз з харчами...
Сотня тільки дивувалася, коли побачили все...
Та хіба ж і не дивне те, що зробили шестеро козаків, єдиною зброєю яких була сміливість і відвага?!

Іван ЗУБЕНКО

Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ Залізної дивізії, 1922.
Особливості мови збережено. Публікація Юрія Юзича

Іван ЧАЙКА,
почесний краєзнавець України
Полтавщина

Ще 20 грудня 1992 р. в Калуші вулицю Мануїльського перейменовано на честь січового стрільця Івана Відоняка. І ось через чверть століття, 28 жовтня 2018 р., напередодні сторіччя проголошення ЗУНР та з нагоди 150-ліття “Просвіти” в Калуші відкрили та освятили мистецько зроблений меморіальний знак хороброму землякові.
Пам’ятку споруджено з ініціативи міської організації ВО “Свобода”, зокрема заступника голови організації, члена Історичного клубу “Холодний Яр” Ігоря Сметанського. Відкрили меморіальний знак скульптор Ігор Семак, пані Марія (дочка Івана Відоняка) та Ігор Сметанський, який розповів про життєвий шлях вояка.
У 1913 р. Іван Відоняк вступив до Станіславської вчительської семінарії. Одночасно брав уроки музики у відомого композитора Дениса Січинського. Під час Першої світової війни служив у Відні. Пізніше був активним співтворцем УСС на Станіславщині, як хорунжий УГА воював за Україну. За це поляки кинули його в концтабір... У 1920 – 1930-х рр. Іван Відоняк брав активну участь у створенні читалень, бібліотек, організовував хори на Калущині. У 1940 – 1945 рр. І. Відоняк керував церковними хорами в Калуші та Підгірках, писав духовну та світську музику. У 1949 р. організував мішаний хор, яким керував багато років. У 1951 р. окупанти заарештували його синів Романа та Євгена. Хлопці відбували покарання на Півночі у Верхоянську. Під час обшуків енкаведисти конфіскували і знищили багато творів композитора. Помер Іван Відоняк 8 червня 1977 року.
З нагоди урочистостей виступили свободівці Михайло Королик, Андрій Найда та Оксана Тебешевська, голова Братства ОУН Степан Петраш, голова КУН Калущини Олег Кушлик та онук героя Роман Ярець.
Окрасою святкового дійства став виступ народного вокально-інструментального гурту “Передзвін”. Ведучі свята – голова Калуської міської організації ВО “Свобода”, депутат міської ради Богдан Білецький та його дружина Ольга, учасниця гурту “Передзвін”, – щиро подякували скульпторові Ігореві Семаку, Володимирові Кузику, Миколі Серафимовичу, Івано-Франківській ОО ВО “Свобода”. Освячення меморіального знака здійснили священики УГКЦ та УПЦ КП о. Михайло Бігун, о. Андрій Челядин, о. Федір Мороз.
Слава борцям за волю України!

Світлана ГРИЦІВ,
калуська козачка

Про те, що в с. Підвисокому Оратівського району Вінницької області народився отаман Махомета, я почув ще в середині 1990-х від Анастасії Климівни Голубенко (в дівоцтві Бойченко, нар. 23 березня 1930 р.). Йдеться про Дениса Прокоповича Махомету (нар. 18.05.1893). Саме вона переповідала про те, що Денис Махомета організував підвисочанських селян восени 1919 р. з метою зупинити рух більшовицького бронепоїзда, що курсував між Козятином та Христинівкою. Відбивши напад слабко озброєного загону, червоні висадили десант, який спалив усі хати вздовж залізниці.
Підтвердження слів Анастасії Голубенко я знайшов у книжці М. Ф. Григор’єва “Бронепоїзд Гандзя”. Григор’єв, командир цього бронепоїзда, описав, як “петлюрівські бандити” разом із жінками стояли на залізничній колії і не хотіли пропускати далі бронепоїзд у бік вузлової станції, щоб не дати більшовикам захопити Козятин. Шлях “прочищали” кулеметами, а потім запалили хати…
У Вінниці я познайомився з головним спеціалістом відділу інформації Державного архіву Вінницької області Костянтином Завальнюком, який дав мені цінні рекомендації. У ДАВО зберігається розсекречена справа репресованих у 1930-х повстанців. З неї я дізнався, що Денис Прокопович із 1917-го до весни 1918 р. був помічником Липовецького повітового коменданта (територія теперішніх Липовецького, Оратівського та частин Монастирищенського, Погребищенського та Гайсинського районів Вінниччини).
Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Махомета виступив проти нього, за що був заарештований. Підвисочанці Г. С. Нижник, В. С. Нижник, Г. В., Килимник П. Т. Килимник, С. А. Татарчук, Х. С. Шпота, Я. С. Шерлович визволили його. У листопаді 1918 р. в Козятині Махомета сформував повстанський загін, який відбив у гетьманців Липовець. З тюрми випустили політичних в’язнів, зокрема полковника Івана Петровича Нагорного, згодом начальника загальної частини канцелярії Військового міністерства УНР.
11 січня 1919 р. Дениса обирають членом Липовецької повітової земельної управи. Стає він і членом повітового комітету Селянської спілки. На чолі повстанського загону воював проти червоних москалів.
15 червня 1919 р. газета “Червоний стяг”, що видавалась у Дашеві, писала: “Недавно до нас завітали махометовці та волинці. Побили різками декого з єврейської людності, наклали контрибуцію, й можливо, що вчинили б погром, якби не підійшли радянські загони та не прогнали їх до гайсинських лісів”.
У Старому Дашеві переважали євреї, які палко підтримували більшовиків і всіляко їм сприяли. Не дивно, що Денис Прокопович досить часто навідувався до Дашева, щоб “перехрестити” симпатиків комунізму в іншу “віру”. Якщо не хотіли, доводилося виганяти в поле, інколи били різками, часом заганяли у ставок для “перехрещення”. Звичайно, накладали й контрибуцію.
Восени 1919 р. загін Махомети зайняв Іллінці. Звідси направився в бік Липовця, але там зазнав втрат у бою з більшовиками. Бився отаман і проти денікінців.
21 липня 1920 р. комуністи повідомили, що “банда Махомета, яка оперувала в Підвисочанській волості, ліквідована”.
Якийсь час отаман переховувався, а тоді перебрався до Польщі. 1921 року, очевидно навесні, він повернувся, щоб продовжити боротьбу. Але вже 27 червня 1921 р. більшовики зазначали: “Добровільно з’явилась невелика банда на чолі з невідомим бандитом Махометом”. Очевидно, його амністували.
Узимку 1927 р. “за постійну антирадянську агітацію та контрреволюційну діяльність” Махомету вислано на Соловки – без права повернення. Це був для нього не найгірший варіант.

Московський маховик репресій розкручувався, і вже в 1930 р. повстанці-підвисочанці Г. С. Нижник, В. С. Нижник, Г. В. Килимник, П. Т. Килимник, С. А. Татарчук, Я. С. Шерлович були засуджені до 5 років концентраційних таборів, а Харитона Степановича Шпоту кати розстріляли у Вінниці опівночі 17 березня 1931 року. Тіло, напевно, кинули в т. зв. вінницьку яму.
Наприкінці 1950-х, коли селянам дозволили виїжджати за межі сіл, чимало підвисочанців подалися на заробітки до Мурманська. Тут і зустріли Дениса Махомету. Про це розповіла мені Анастасія Климівна Голубенко.
Ще наприкінці 1960-х він передавав щирі вітання своїм односельцям.

Олександр СЕРПАК-МОНЧАК

Прості українці... Але які великі люди! Вони здійснили героїчні вчинки просто, як дихали, такі вчинки були їхнім щоденним життям. Я стверджую це навіть без натяку на пафос. У моєму серці і в серцях усіх простих українців ці люди будуть жити завжди, до останнього биття!

Ярина ДІБРІВНА

“Дякую, Ярино!”

Ярино, як точно і сердечно Ви сказали! Як дихали… Саме так. Це для них було природним станом – захистити своїх рідних, своє село, свою Україну. Але чи чуємо ми про них на телебаченні, радіо? Якраз щодня бачимо і чуємо тих, кого не хочеться ні чути, ні бачити.

Роман КОВАЛЬ

 Розпочав зустріч кобзар Тарас Компаніченко піснею Хведора Гаврильченка “Близько Київ”. У ній йдеться про Симона Петлюру, Володимира Винниченка та полковника Петра Болбочана. Головна ідея цієї пісні доби УНР: смерть всім, хто хоче пов’язати нас із Москвою.

“Шановні козаки, дорогі козачки! – звернувся Роман Коваль. – Багато років ми говоримо про українську ідею. Але практично ніхто не говорить про українську місію. Її можна сформулювати у двох словах, які бачимо на обкладинці цієї книги. “Здолати Росію” – це місія нашого покоління, ми мусимо здійснити це, мусимо розв’язати російські пута на поколінні ще “ненароджених”. Чи здатні ми на це? Росія ж сильніша нас. І не раз переконливо доводила це…”
“Спочатку ми повинні здолати Росію в собі”, – продовжив Євген Букет, редактор газети “Культура і життя”. “Так, це дуже важливо, – підхопив поет Валерій Мартишко. – Ось приклад нашої самонеповаги: кілька днів тому Національна філармонія України виступала в Борисполі. Ми чекали на українські пісні, але виступи солістів переважно були російською та італійською мовами”.
“Це така політика, – продовжив Тарас Компаніченко. – Вона існує в Україні з 1920-х – фактично з перших років російської окупації. Формально цю політику сформульовано красиво: треба співати мовою оригіналу. Але ж це позбавляє можливості виконувати пісні світової класики українською. А переклади цих пісень існують вже майже сто років! Робота наших геніальних перекладачів не використовується, а нове покоління перекладачів не має охоти перекладати на українську, бо переклади не звучатимуть. Зовсім інша політика у Великому театрі в Москві. З його сцени можна співати тільки російською! Й іноземна класика перекладається на російську”.
“Саме тому, – пояснив Валерій Мартишко, – комісія з питань культури Бориспільської міської ради готує на сесію міської ради проект рішення заборонити виконання російських пісень і віршів з будь-якої трибуни в м. Борисполі. І, дасть Бог, вже в грудні ми приймемо це рішення!” Обухівська інтелігенція оплесками підтримала цю ініціативу бориспільських депутатів, до слова, членів ВО “Свобода” та Історичного клубу “Холодний Яр”.
“Дуже важливо не тільки захищати рідну землю, а й проповідувати ідею дезінтеграції Росії, – продовжив Роман Коваль. – Про це вже публічно говорять українські військові. Так, наприкінці серпня 2017 р. на запрошення командира бригади полковника Андрія Соколова представники Історичного клубу “Холодний Яр” та Історичного товариства “Чорні запорожці” взяли участь у святковому заході освячення прапора бригади. Під час вітальних промов хтось сказав, що бійці 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців іще встановлять прикордонний стовп на українсько-російському кордоні. На це комбриг Андрій Соколов відповів, що бійці його бригади ще встановлять прикордонний стовп на українсько-китайському кордоні! Слова командира бригади викликали шквал оплесків українських вояків”.
У той день у затишній залі Обухівського районного будинку культури прозвучало ще багато цікавих думок і пісень… Коли Роман Коваль подякував тим, хто своєю працею наближає крах Росії, зокрема й воякам “Правого сектору”, Тарас Компаніченко заспівав гімн Соборної України  “Від синього Дону до сивих Карпат” (сл. Олекси Кобця-Варавви, муз. Михайла Гайворонського).
Заслужений артист України Олександр Ігнатуша прочитав уривок із книжки “Здолати Росію” під назвою “На освяченні помешкання Івана Кандиби”. Це було звернення Зеновія Красівського до свого однодумця Івана Кандиби у щасливий для нього день: після десятиліть блукань по тюрмах, таборах і чужих кутках п. Іван від нової влади отримав квартиру в центрі Львова. Ось фрагмент виступу Зеновія Красівського: “Ми повинні знати, хто наш ворог, повинні показати на нього пальцем, представити йому рахунок за цілі століття, особливо за останні десятиліття, і змусити його відповісти. Ми повинні з’ясувати питання з росіянами. За Декларацією прав людини, кожна людина має право жити там, де вона хоче; її повинні прописати, дати роботу, житло, нормальні права. Але росіяни прийшли до нас з озброєною рукою, знищили нашу державність, створили нам голоди з мільйонними жертвами. Вони нашим дівчатам на січкарнях руки різали, вони розрізували нам ножівками черепи, забивали цвяхи у хребти. І тепер ми повинні дивитися на них як на доброзичливців, які хочуть жити в Україні? (…) Як український нарід може захиститися перед ненаситником, коли він тепер вимагає людських прав для себе, на завойованій землі?”
У той вечір промовляли члени Історичного клубу “Холодний Яр”: видавець книжки Марко Мельник, поетеса Тетяна Лемешко, журналістка Олена Артюшенко, відповідальний секретар книжки Люба Криворот, а також праправнук Головного отамана Холодного Яру Ларіона Загороднього десятилітній Роман Новохатько, якому Роман Коваль дав наказ від історичного клубу: “Як виростеш, щоб одружився не будь із ким, а знайшов собі дівчину з роду отамана Зеленого. Нехай у твоїх дітях поєднаються два славні роди!” Обухівці, духовні нащадки отамана Зеленого, з радістю сприйняли цю думку, бо й серед обухівців є вихідці з Холодного Яру – це сестри Олена Артюшенко та Люба Криворот. На них, власне, і тримається українське культурне життя в Обухові, як на Валерієві Мартишку – у Борисполі.
Промовляв і доброволець “Правого сектору” друг Куць (Олександр Крамар), який воював проти Росії на Донбасі. На славу добровольців “Правого сектору”, “Айдару”, “Азову”, “Карпатської Січі” і, звичайно ж, козаків 72-ї бригади ім. Чорних запорожців та 93-ї ім. Холодного Яру Тарас Компаніченко проспівав свою пісню про Савур-Могилу.
Наприкінці презентації знову виступив член Історичного клубу “Холодний Яр” Євген Букет, духовний нащадок Максима Залізняка та Івана Ґонти. Саме Євген Букет став, поруч із Юрієм Сиротюком і Тарасом Силенком, головним пропагандистом та ідеологом всенародного вшанування батьків наших гайдамаків з нагоди 250-ліття Коліївщини, яке, на жаль, проігнорували Кабмін та Інститут національної пам’яті.
Представляючи останнього в той вечір промовця, Роман Коваль сказав: “В Україні не тільки немає ринку прекрасного, а й обмаль митців (поетів, скульпторів, музикантів), які творять героїчний епос нашого козацько-гайдамацького народу. Одним з тих небагатьох, хто словом, стеком і пензлем творить образи наших воїнів різних епох, є Михайло Горловий. І творить геніально”.
“Книга “Здолати Росію” – це безцінний скарб, – підсумував творчий вечір поет і скульптор Михайло Горловий. – Автор зібрав перлини думок української нації. Роман Коваль багато зробив на початку 1990-х, щоб прокинулась Україна. І продовжує цю працю вже 30 літ. Повторюю: у цій книжці зібрано золоті перлини української думки. Українці, читайте цю книгу, духовно збагачуйтесь!”

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Світлини Тетяни Лемешко і Миколи Кривошеї

Наприкінці минулого року….
1 листопада 2018 р. в Охтирському районному будинку культури відбулася презентація Фонду Івана Лозового за участю Романа Коваля, кобзаря Тараса Силенка та керівника фонду Івана Лозового.
Розпочав вечір Тарас Силенко піснею на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки”. Цю пісню він присвятив пам’яті учасників Коліївщини – повстання під проводом Максима Залізняка, 250-ліття якого, всупереч бажанню внутрішнього окупаційного режиму, широко відзначає українська громадськість.
Іван Лозовий розповів про діяльність добродійного фонду, який він створив на пам’ять про свого батька, уродженця Охтирщини, учасника Другої світової війни в лавах Збройних сил Британії.
Роман Коваль представив книжку “Сумщина в боротьбі”, зокрема розповів про учасників Другого зимового походу Артема Голуба і Михайла Каменецького, які народилися на Охтирщині. Їх, поранених, більшовики розстріляли в м-ку Базарі на Волині 23 листопада 1921 року. Роман Коваль сказав: “Червоні командири Григорій Котовський та Ілля Гаркавий відправляли людей на смерть за мовною ознакою. Коли полонені відповідали Котовському українською, то він наказував їх розстріляти, кажучи: «Там тєбя паймут». Ілля Гаркавий, коли до ньо­го звертались українською, питав, чи давно він став українцем, і теж відправляв на розстріл. А хтось і досі каже: «Какая разніца, на каком язикє разґаварівать!» Друзі, мені здається, що настав час ушанувати славних ваших земляків, зокрема Артема Голуба і Михайла Каменецького – учасників Другого зимового походу Української повстанської армії генерала-хорунжого Юрка Тютюнника”.
Нагадав Роман Коваль про ще одне ім’я – Григорія Довженка з м-ка Боромлі, тепер Тростянецького району Сумської області. “Хто це? – запитав промовець. – Хто скаже?.. А це український державний діяч, член Центральної Ради. На початку 1920-х рр. Довженко стає господарем господарської академії в Подєбрадах. У ЧСР захопився сокільським рухом. Його стараннями в Подєбрадах постала майстерня виробу бандур, у якій вояки Армії УНР, а тоді студенти, виробляли цей наш сакральний музичний інструмент.
У 1931 р. Григорій Довженко переїхав до Франції. Працював бібліотекарем Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі. Помер 18 грудня 1958 р. у Франції, в м. Абондані, недалеко від Парижа. 18 грудня цього року виповниться 60 років від дня смерті цього славного чоловіка. Було б гарно його вшанувати. Невже неможливо, щоб у його рідній Боромлі з’явилася вулиця його імені? З меморіальною табличкою на одному з будинків. А кобзарі-бандуристи могли б на пам’ять про бандурного батька влаштувати вечір пам’яті. Все це можливо. Все в наших руках. Але для цього треба читати книжки про рідний край… І хотіти щось доброго для нього зробити, – як це робить народжений в Америці Іван Лозовий, який з добрими намірами повернувся на батьківщину свого батька”.
На пам’ять про Григорія Довженка кобзар Тарас Силенко виконав пісню.
Книжкою “Сумщина в боротьбі” співавтори Роман Коваль, Юрій Юзич і Віктор Моренець повернули понад 120 імен забутих вихідців із Сумщини, а також понад півсотні спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Повернули у свідомість нашого покоління шляхетних козаків, які заслуговують на гідне вшанування.
“Розгорніть цю книгу, – звернувся Роман Коваль до трьох сотень учнів і вчителів кількох охтирських шкіл, які зібралися на зустріч. – Читайте, радійте, відкриваючи невідомих для себе шляхетних співвітчизників. Відчуйте, яких чудових людей ви земляки! Пишайтеся, що народилися на Сумщині – батьківщині українських героїв і видатних творців української культури!”
Іван Лозовий подарував школам, бібліотекам, музеям, учителям, найкращим учням та воякам АТО з півсотні примірників книги “Сумщина в боротьбі”. Дякуємо благодійнику, а сумським козакам тричі: “Слава, слава, слава!”
Подяка членам Історичного клубу “Холодний Яр” за сприяння, зокрема Ігореві Гаврищишину.

Історичний клуб “Холодний Яр”