Доля подарувала мені щастя бути учасником революції, яка привела до проголошення Української держави 24 серпня 1991 року. Як дарунок долі оцінюю можливість творити її, працювати в епіцентрі подій: спочатку в УГС, згодом в УРП, де гуртувалися визначні дисиденти і революційно настроєна молодь, потім у ДСУ, яку створили Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Петро Дужий, Анатолій Лупинос, Василь Барладяну та інші легендарні борці за волю України. На жаль, про них ми дізналися не одразу…
Спочатку для нас непохитно-беззаперечними авторитетами були шістдесятники. Вони – кумири. Їхнє слово вагоме і не коментувалося. Кажу про Левка Лук’яненка, Степана Хмару, Михайла Гориня, Олеся Шевченка. За ними йшли Сергій Набока, Леонід Мілявський, покоління, яке виявило сміливість і громадянську хоробрість на початку 1980-х…
У 1990 р. яскраво засвітилися Володимир Яворський, Анатолій Щербатюк, Віктор Шкуратюк, зовсім юний Віктор Рог… Окремо стояв Григорій Гребенюк, заступник голови УРП, який за віком мав би належати до табору ветеранів боротьби. Але він від початків мав жорстку позицію з російського питання, і доки Левко Лук’яненко мирився з нею, Гребенюк в опозицію до нього не ставав.
Здавалося, молодь повинна була б створити постамент для апостолів дисидентства, а згодом і собі прилаштуватися на ньому у вигляді паркових фігур довкола головної особи – Левка Лук’яненка.
Для створення дієвого політичного ансамблю, який мав здобути незалежність, насамперед потрібна була згода між дисидентами. А її бракувало від початку. Ще під час першої легальної конференції УГС у Києві Степан Хмара піддав різкій критиці голову виконавчо-координаційної ради УГС Левка Лук’яненка. На тій же конференції Володимир Яворський зачитав заяву про вихід з керівництва УГС В’ячеслава Чорновола – у зв’язку з незгодою з лінією Левка Лук’яненка та Михайла Гориня. А через півтора місяця на з’їзді УГС/УРП В’ячеслав Чорновіл розкритикував ще не створену Українську республіканську партію. Причина, на мій погляд, одна: не його, а Левка Лук’яненка обрали головою Української республіканської партії. На цьому ж з’їзді Іван Кандиба піддав критиці Л. Лук’яненка за конфедеративну Декларацію принципів УГС. Після Установчого з’їзду УРП Степан Хмара не один раз підкреслював свою опозиційність до Левка Лук’яненка.
Виник і конфлікт між націоналістичною молоддю, яка не знала тюрем, і досвідченими ветеранами, які на шляху боротьби зазнали чимало втрат. Класика жанру!
“Є ще одна, не менш важлива причина, але вже особистого характеру... – писав Василь Барладяну. – Левко Лук’яненко в совєтських тюрмах і концтаборах заморився. І саме тому, мабуть, так легко з революціонерів перейшов до еволюціоністів…”
Дисиденти справді не хотіли ризикувати, щоб знову не повернутися до в’язниць. Тож обрали шлях еволюційний, обережно-поступовий – шлях вповзання в самостійність. І як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчука та його команду. “Провідники УГС, – продовжував Василь Барладяну, – взяли курс на об’єднання з тими, хто допомагав колоніальному режимові винищувати все українське”. Барладяну цьому не дивується, бо, на його переконання, “більшість правозахисників, що відбули концтабори чи ще перебували там, не мали нічого спільного з національно-визвольним рухом, тобто ніколи не боролися ні ділом, ні словом за самостійну Українську державу”.
Василь Барладяну вважав помилкою “ототожнювати дисидентів з патріотами”.
І нагадав, що в основу “Декларації принципів УГС” було покладено Гельсінкський Прикінцевий Акт, “III та IV принципи якого визнали непорушність теперішніх кордонів СССР, тобто узаконили колоніальний статус України”. Тому й у Декларації принципів УГС як остаточну мету було записано не Самостійну Україну, а конфедеративний союз демократичних республік, тобто оновлений, демократичний СССР з його “непорушними” кордонами.
Барладяну закликав “відмовитись од гельсінкських принципів як таких, що перешкоджають Україні вийти зі складу СССР”. А це означало відмовитися від підтримки Заходу – політичної і фінансової…
Дисиденти мусили рахуватися з “III та IV принципами” Гельсінкського Прикінцевого Акту і взагалі з вимогами тих, хто їх підтримував у найтяжчі роки поневірянь у російських таборах. А це врешті привело до угодовської політики – у ставленні до Росії, Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука – представника КПСС в Україні.
Дисиденти чи не знали, чи знехтували висновком Миколи Міхновського. “Московщина, – говорив він, – все одно яка – царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, – ніколи не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право”.
Спроби домовитися з Росією стали головною політичною лінією дисидентів. Вони взялися поборювати не імперію, а тих, хто перешкоджав їхнім сподіванням домовитися з демократичними (як вони вважали) лідерами Росії.
Угодовська методологія дисидентів після початкового успіху (дехто з них став народним депутатом) привела їх врешті до банкрутства. У 1996 р. з дисидентів на політичній поверхні лише антагоністи – Чорновіл, Хмара і Лук’яненко. Інші відійшли, так нічого й не досягнувши.
У 1990 р. молодь засліплено вірила дисидентам. Але важко миритися, коли люди, які мали повести в бій за Самостійну Україну, весь час йшли на компроміси, навіть у ситуаціях, коли компроміси, здавалося, неможливі. Не дивно, що вже восени 1990 р. в УРП виник конфлікт між молоддю, яка п’яніла від наближення волі, і тими, хто не забув смак тюремної баланди.
Запевнення ж багатолітнього політв’язня Левка Лук’яненка на з’їзді УГС-УРП, у 1990 р. (коли вже не саджали), що дисиденти готові знову піти в тюрму, швидше можна оцінити як демонстрацію твердості – і перед неофітами, і перед ворогами…
Трагічні для України помилки діячів Центральної Ради нічого не навчили шістдесятників, яких наприкінці 1980-х доля поставила в перші ряди борців за державність. Вони повторили помилки Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, насамперед їхню надію на демократичну Росію. Як і керівники Центральної Ради, дисиденти не виправдали свого покликання, у яке повірили сотні тисяч, можливо мільйони, українців.
Дисиденти розтринькали свій моральний авторитет. З них лише Степан Хмара на початку 1990-х діяв адекватно революційній ситуації: не гасив Національну революцію, як його “побратими”, а намагався розпалити її український вогонь. Але нетерпимість навіть до найближчих, на жаль, звузила до мінімуму його вплив на події.
Моя оповідь – це свідчення й оцінки. Пишу так, як бачив і відчував. Пишу для “нових молодих”. Пропоную їм учитися не на прикладах хитрих паньків, а на палких, жадібних до ризику, нонконформістах початку 1990-х.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Роман Зварич, Олеся Коваль, скульптор Іван Гончар, голова Всеукраїнського братства вояків УПА Михайло Зеленчук, голова проводу ОУН Слава Стецько, Роман Коваль і… Максим Залізняк (робота Івана Гончара). Київ, садиба Івана Гончара, літо 1991 р.

“Здолати Росію”
5 жовтня 2018 р. о 18.00 в Колонній залі Київради (вхід з вул. Пушкінської) розпочнеться презентація книжки Романа КОВАЛЯ “Здолати Росію”. У цей день буде вшановано полковника Петра БОЛБОЧАНА – з нагоди 135 р. від дня його народження.
Пісні Визвольної боротьби співатимуть
кобзарі Тарас КОМПАНІЧЕНКО, Тарас СИЛЕНКО, Василь ЛЮТИЙ,
лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій ВАСИЛЮК і бард Валерій МАРТИШКО.
Організатори: Київська міська організація ВО “Свободи”, Історичний клуб “Холодний Яр”

“Віка і здоров’я!”

Так Соломія Марищук з Ольвіополя бажала довгих літ своєму зятеві – козакові 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексієві Здоровецькому. З цим же побажанням звертаємося сьогодні до Олега Ситюка, бо саме завдяки таким людям, як він, існує і діє Історичний клуб “Холодний Яр”.
Свою конструктивну багаторічну діяльність наша організація веде не з допомогою держави, а завдяки щирій допомозі таких людей, як Олег Ситюк. Пан Олег народився 25 серпня 1953 р. на Волині, в с. Білашеві Ковельського району. Живе у Львові. У багатьох справах Історичного клубу “Холодний Яр” є і його лепта. Він допоміг фінансово видати “Історію України-Русі” Миколи Аркаса, два томи енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, книги “Отаман Зелений” та “Здолати Росію”. Щороку складає значну пожертву на вшанування героїв Холодного Яру.
Олег Ситюк допомагав українській армії та добровольцям, зокрема “Карпатській Січі” Олега Куцина.
7 червня 2012 р., під час аукціону картин львівських художників у Львівській національній опері, кошти з якого мали піти на побудову пам’ятника Михайлові Гаврилку в Болехові, пан Олег купив одну з картин. І дочку свою спонукав придбати картину, відтак фінансовий внесок родини Ситюків є й у побудові пам’ятника видатному митцю, авторові першої Шевченкіани.
Коли в лютому 2013 р. ми представляли у Львівській опері книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та фільм “Стеком і шаблею”, п. Олег профінансував перебування нашої великої делегації (8 осіб!) у готелі в центрі міста. Сердечно дбав про нас і в грудні 2017 р. під час звіту Історичного клубу “Холодний Яр” перед громадськістю Західної України. Тоді ми представили 5 книг у різних містах Львівщини та Волині. Разом з Тарасом Силенком і Сергієм Василюком ми тоді зрозуміли, що таке щира гостинність козака з Волині!
Під час презентації наших книжок у Львові Олег Ситюк ще й придбав унікальну роботу – автопортрет Михайла Гаврилка – і подарував його мені як людині, яка відкрила для нашого покоління цю виняткову українську особистість.
Про багато добрих справ п. Олега не пишу, бо він їх не афішує, самореклами не любить.
Олегові Ситюку виповнилося 65 років. Сердечно вітаючи нашого товариша, бажаємо йому здоров’я й особистого щастя в Самостійній Україні, яку він творить добрими справами. Пане Олеже, ми кровно зацікавлені, щоб Ви жили довго-довго і щоб справи у Вас ішли дуже-дуже добре! J
Віка і здоров’я, дорогий друже!
Щира подяка за Вашу дружню допомогу!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

8 вересня 2018 р. на Байковому кладовищі відбулося тихе свято відновлення справедливості до Тарасового онука, а нашого батька – Миколи Міхновського.
Відкрили пам’ятник Миколі Міхновському голова оргкомітету Юрій Левченко, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, заступник голови Національного корпусу Микола Крук та Валентин Волочнюк, сільський голова с. Турівки, де народився національний мислитель.
Чорні запорожці Віктор Фастовець і друг Куць підняли шаблі на бачність. У почесний караул стали пластуни куреня ім. Миколи Міхновського і куреня ім. Дмитра Донцова та козаки “Правого сектора” Валентин Задорожній і Юрій Скоротін.
«2016 року вандали зруйнували пам’ятник Миколі Міхновському, понад два роки ідеолог Самостійної України стояв обезголовлений, – так почав промову ініціатор відновлення пам’ятника Роман Коваль. – І це в час державного вшанування визначних діячів Української революції з нагоди її століття! Ні кабмін, ні Інститут національної пам’яті не доклали зусиль, щоб відновити пам’ятник творцеві Української державності та її війська. Національні меншини, які захопили владу в нашій країні, не можуть пробачити Миколі Міхновському страшного для них гасла “Україна для українців!”.
Непереливки їм, коли чують від послідовників Миколи Міхновського його прості істини. “Усі люди твої браття, – казав Міхновський, – але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас”.
Наголошую: “поки вони панують над нами й визискують нас”. А вони якраз і панують над нами! І визискують нас!
19 липня 2018 р. ізраїльський кнесет ухвалив “Основний закон: Ізраїль – національна держава єврейського народу”. “У більшості теж є права…” – слушно заявив прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху”. Друзі, це приклад для нас. Україна має стати національною державою українського народу!»
Промовляли також народний депутат України від ВО “Свобода”, член Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Левченко, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, речник Національного корпусу, к. і. н. Олександр Алфьоров, сільський голова Турівки Валентин Волочнюк та його син Євген Волочнюк, керівник відділу культури Згурівської районної адміністрації. Валентин Волочнюк і його дружина Тетяна висипали на символічну могилу землю з дворища Міхновських у с. Турівці.
Творець пам’ятника скульптор Дмитро Бур’ян подякував громаді за можливість працювати для України, а не чорноробом у Польщі. “Вісім років тому коли в мене брали інтерв’ю для газети “Незборима нація”, – згадав він, – запитали, що в майбутньому найбільше хотів зробити, я відповів: Миколу Міхновського в граніті. Тепер це сталося. Сильне захоплення – і мрія здійснилася! Дякую долі та всім доброчинцям цього проекту. Найбільше – Романові Ковалю, народному депутату Юрію Левченку та фермерові, барду, волонтеру і просто чудовій людині – Валерію Мартишку”.
Кобзар Тарас Силенко виконав пісню “Роковини” на слова отамана Ананія Волинця та пісню “Піхотинець” на слова Олега Ольжича, а 8-річний Назар Рибальченко прочитав “Б’ють пороги” Тараса Шевченка.
Далі виступили член Історичного клубу “Холодний Яр” Валерій Мартишко, який пожертвував на добру справу 20000 грн., депутат Київської обласної ради від ВО “Свобода” Євген Чубук (склав пожертву 2600 грн.), представник “Меморіалу” Василь Савченко та поет Юрій Руф, який виготовив футболки з образом Міхновського, а ще офірував добру справу 2000 грн.
Вшанували Миколу Міхновського командир Легіону Свободи Олег Куцин, керівник ВГО ”Сокіл” Юрій Черкашин-“Чорнота”, правнук сотника Василя Будзила архітектор Олег Заварзін, академік Юрій Бондар, співак Арсеній Білодуб, волонтер Тарас Рибальченко, фотожурналіст Георгій Лук’янчук, батьки кулеметника “Айдару” Сашка Корнієвського, якого 30 серпня таки вдалося визволити з неволі, а також члени Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин, Люба Криворот, Оксана Герасим’юк, Юрій Юзич, Надійка Овчарук, Василь Ковтун та Микола Владзімірський.
Наприкінці меморіального мітингу ведучий Роман Коваль сказав: “Нещодавно Україна вкотре не згадала “незлим тихим словом” закатованих московською комуною українських просвітян. 28 серпня 1921 р. у Києві у справі ЦУПКОМу Москва засудила до розстрілу 48 українських підпільників, серед них і українського поета Григорія Чупринку та крайового коменданта УВО на Східних українських землях Івана Андруха. Рівно через рік, 28 серпня 1922 р. окупанти розстріляли в Києві членів “Козачої ради”, серед них сірожупанника Миколу Лозовика, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Михайла Семака та багатьох інших борців за волю України (разом 47 осіб). Місце поховання цих людей досі було невідоме. Може, тому, що ми погано шукали? У нас є шанс ще цього року віднайти цю братську могилу і належним чином вшанувати борців за волю України. Серед нас сьогодні – Ярослава Наконечна, правнучка члена “Козачої ради” Михайла Семака, розстріляного окупантами. Вона готова показати нам, де поховані борці за волю України”.
Ярослава Наконечна розповіла про історію цього поховання: “Серпневого ранку 1922 р. донька Михайла Семака Марія прийшла передати передачу батькові. Охоронець, побачивши дівчину, рекомендував їй іти за краплинами крові, які залишила вантажівка з розстріляними. Марія дійшла до Лук’янівського кладовища, де за плямами крові знайшла свіжу могилу. Через кілька років померла Клавдія – одна зі старших доньок Михайла Семака. Її поховали поруч із батьком. З цього часу до місця поховання багато років ходила вся наша родина. І я також. Наш дядя встановив на цьому місці металевий саморобний пам’ятник, щоб могила не загубилася. Ми запланували з членами Історичного клубу “Холодний Яр” відвідати її, щоб віддати шану борцям за волю України”.
Наприкінці урочистостей заступник голова партії “’Національний корпус” Микола Крук зачитав “Молитву українського націоналіста”.
Історичний клуб “Холодний Яр” чи не вперше зібрав на українську справу більше грошей, ніж було потрібно (звіт невдовзі опублікуємо). Тому частину коштів від імені Миколи Міхновського передали на побудову пам’ятника його побратимові – полковнику Петрові Болбочану.
Ми щасливі, що маємо таких попередників.
Нехай “веде нас в бій борців упавших слава”!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині 1 зліва направо стоять голова оргкомітету Юрій Левченко, ініціатор події Роман Коваль та автор погруддя Дмитро Бур’ян,.
На світлинах 2 – 3 учасники відкриття пам’ятника Миколі Міхновському. Київ, 8 вересня 2018 р.

Міхновський: продовження боротьби

Уранці 22 вересня 2018 р. на Байкове кладовище м. Києва до пам’ятника Миколі Міхновському приїхала делегація старшокласників із с. Тарасівки, що під Києвом. 10 осіб. Привезла їх директор Історично-мистецького центру “Стара школа” історик Валентина Сизон. Пані Валентина проповідує серед учнів пізнання “живої історії”. Вже не раз вона привозить школярів до могил українських героїв, “щоб переосмислити себе, щоб знайти себе”, каже вона.
Валентина Сизон вважає, що такі велети, як Міхновський, не тільки позаду нас в історії, а насамперед попереду – як наш духовний щит, наш оберіг.
Пані Валентина страшенно переживала, коли навесні ц. р. прийшла на Байкове кладовище вклонитися Міхновському і побачила його обезголовлений бюст. Через таку наругу над нашими національними почуттями заплакала.
А 8 вересня, довідавшись про відновлення монументу, щиро зраділа, хотіла взяти участь у відкритті, та через різні обставити не змогла. І ось вранці 22 вересня вона разом зі старшокласниками прийшли віддати шану нашому духовному батьку.
Ще здалеку помітила, що обличчя Міхновського пошкоджене.
– Я стала, ноги далі не йшли… Як таке могло статися на центральній алеї меморіального кладовища?! Та ще вдруге!
Вона повідомила про акт вандалізму заступника голови Спілки офіцерів України, капітана I рангу Євгена Лупакова, той одразу зателефонував мені. За годину я вже був на кладовищі. Допомогла мені в цьому Оксана Герасим’юк, член Історичного клубу “Холодний Яр”. Її машиною ми і приїхали на цвинтар. Дуже швидко до нас приєдналася юрист Анна Аршиннікова, помічник-консультант народного депутата України Олега Петренка, до якого я звернувся за допомогою.
Ми склали заяву до завідувача Байкового кладовища Андрія Юхимчука та до міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Працівники кладовища на наше прохання викликали вдруге поліцію. Вони викликали її і вранці, але поліцейські не склали акта, бо “не було заяви заявителя”. Тепер ця заява є. І працівник поліції Інна Липко, яка прибула з колегами на місце події, оформила протокол та пообіцяла, що найближчим часом буде порушено кримінальну справу.
Вона також поінформувала, що затримано людину, яка позаторік уперше зруйнувала пам’ятник Миколі Міхновському і що справа вже перебуває в суді.
Але якщо в тій справі йшлося про мародерство (полювання на дорогоцінний метал – бронзу), то тепер ідеться про злочин проти української культури, здійснений ідейними ворогами Української держави, яких нині називають сепаратистами. То, може, на цю справу зверне увагу і Служба безпеки України?
“Сьогодні вони прийшли, щоб знищити пам’ятник натхненнику нашої самостійності, завтра вони прийдуть, щоб знищити нашу державу, – відреагував на подію автор погруддя Дмитро Бур’ян. – Або ми, або вони – іншого не дано. Це говорить моя злість. Вона дає мені сили не опускати руки, кожного дня йти далі, робити все, що від мене залежить”.
“Ми не тільки відновимо пам’ятник, а й видамо, можливо ще й цього року, книжку про Миколу Міхновського, – додаю я. – Вона вже майже готова”.
А завершую словами Тараса Шевченка: “Огонь запеклих не пече!”
Нехай ідеї Міхновського входять у серця нашого покоління: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі!”

Роман КОВАЛЬ

Світлина Оксани Герасим’юк

Сотник Рудик Дмитро народився в с. Щербанівці Трипільської вол. на Київщині. Брав уділ в акціях повстанчого загону отамана Зеленого, який добре дався взнаки ворогам України.
Після смерти от. Зеленого сот. Рудик зформував свій загін імени от. Зеленого і почав партизанську роботу. Довгий час відділ оперував у Трипільському районі, але в рідному селі от. Рудикові побувати не вдалося... Аж тільки в вересні 1920 р. тpапилося перебувати поблизу Щербанівки.
Не маючи відомостів про дружину та дітей і натурально бажаючи їх побачити, сот. Рудик о 12 год. ночі зі зброєю прийшов до своєї хати, що містилася на краю села... Мав на меті перебути в оточенню родини до вечера, а потім знову повернутися до загону...
Але не так сталося, як жадалося... Вдень до с. Щербанівки прибув відділ комунистів. Один з місцевих большовиків видав сотн. Рудика. Несподівано хата його була оточена і біля кожного вікна і дверей стояло по 5 кацапів з гранатами... Сотник спав. Дружина крикнула: “Дмитре, комуна!” Але біля ліжка вже було до десятка червоних, що тримали в руках рушниці. Рудик прокинувся... Урозумів небезпеку. Раптом кинув у ворога гранату, але вона не зірвалася. В цей мент один з червоноармійців вистрілив і поранив сотн. в руку. Раненого його вивели з хати, він кинувся тікати... Його знову піймали й почали бити прикладами рушниць по голові й спині. Лицар не стогнав, тільки молився:
– Боже, врятуй Неньку-Україну, прости мою грішну душу і помилуй малих діток...
Його повели далі. Пройшовши кроків 30, знову почав тікати в поле, через канаву. Але шість ворожих куль перервали життя щирого патріота.
Дикуни червоні хату сотникову зруйнували, а скарб і майно поділили між собою...
Тіло небіжчика два дні знаходилося на полі, аж на третій день його поховала вдова Рудикова.
Дорогою ціною купляється свободу Батьківщини!

Іван ЗУБЕНКО
Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ Залізної дивізії, 1922.
Особливості мови збережено. Публікація Юрія Юзича.
На світлині, яку надав Михайло Горловий, – Дмитро Гнатович Рудик із сестрами Оленою і Тетяною.

УПА зродилась на Волині. Разом із Закерзонням та Галичиною боролася проти комуно-московських окупантів ще десятиліття по закінченні ІІ Світової війни. А століття тому, під час Національно-визвольних змагань, палахкотіла вся Україна – від Кавказу до Карпат. Осердям спротиву московитам став Холодний Яр. Не була винятком і Сумщина. 
“Ми повертаємо в нашу свідомість імена людей шляхетних, які відстоювали у кривавій боротьбі з російським окупантом право нашого народу вільно жити на своїй землі. Обов’язок нашого покоління вшанувати цих людей – у назвах вулиць, площ, скверів і парків, поставити їм пам’ятники, залишити пам’ять про них меморіальними дошками, назвати їхніми славними іменами, школи, військові частини, вищі навчальні та інші заклади”, – читаємо у книжці Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича “Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Орієнтир, 2017).
Знаменитих імен, котрі походять із Сумщини, чимало… До когорти славних сумчан належать Олександр Коваленко – інженер-механік, один із керівників повстання на бронеплаві “По­тьомкін”; Михайло Ковенко – комендант Києва у важкі дні заколоту на заводі “Арсенал”; Василь Ємець – бандурист-віртуоз, засновник Першої і Другої капел бандуристів; славетний письменник Борис Антоненко-Давидович. Згадано й сумчан – учасників Другого зимового походу, розстріляних у м-ку Базарі 22 – 23 листопада 1921 року. 
Характерною ознакою книги, та й усіх текстів з-під пера Романа Коваля і його літературних побратимів, є пристрасність слова, щиро-гостре співпереживання героям, подіям, процесам. Мляві, апатичні виклади не зачіпають душ молоді й розуму їхніх батьків, ба навіть породжують зневіру й апатію до великих ідей. А тому академічні книжки ризикують бути не прочитаними масовим читачем. А відтак – брак знань знову і знову – ґулі власного гіркого досвіду. 
У книжці “Сумщина в боротьбі” читаємо: “Провокація – найпевніша зброя москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки – в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи”. А далі – спогад очевидця-учасника Ілька Рогатинського: “Коли вже на добре зачався український рух, тоді виступили разом руські (москалі), жиди і большевики проти українців і давай горлати на мітингах проти них, що, мовляв, український рух – це німецька видумка, що німці видумали Україну, а всі українці, що починають цей рух, – платні німецькі агенти”. Якби ця власна історія була вчасно засвоєна колективною українською свідомістю, не стали б для нас несподіванкою події весни 2014-го. Та й, напевно, не дійшло б до створення бандитських анклавів на нашій землі. 
Століття тому червона чума прийшла в Україну зі сходу. Мародерство увімкнулося автоматично. Ось спогади Якова Решетникова про рідне село Марчихину Буду в 1918-му: “Повні добра вози та бранців, серед них і дітей, відправляли на схід”. Що нинішні московські “гуманітарні конвої” не вертаються домів порожніми – ми знаємо. 
Знайдемо тут і пророцтва, котрі справдилися, а можуть, – забуто-викреслені з пам’яті європейцями, – не дай Боже, повторитися. Пише генерал Олександр Греків задовго перед тим, як його сценарій перетворився на дійсність: “Впадемо ми, і тоді французам, англійцям, грекам та всім російським єдінонєдєлімцям прийдеться скакати у Чорне море, щоб доплисти до антантських кораблів, які під большевицьким гарматним вогнем будуть поспішати з одеського порту”. 
 Є у книжці й давніші спомини. Мало кому відома історія с. Яструбиного (тоді – Харківщина). 24 жовтня 1905 р. сільське віче проголосило себе Яструбинською республікою. Її московські карателі придушили лише на початку січня 1906-го: “Сатрапи Ніколая ІІ Кривавого 9 осіб повісили, десятки відправили на заслання, багатьох закатували без суду в Харківській тюрмі на Холодній горі”. А тепер Ніколай ІІ – святий Російської православної церкви! Цинізм полягає в тому, що головним осідком УПЦ Московського патріархату є святиня українців – Київська лавра. 
Тож головна думка, яку висновуємо з мемуарно-енциклопедичного дослі­дження “Сумщина в боротьбі”, – етнічно смертельна загроза безпам’ятства. Не знали всього того мешканці Донбасу, коли ширилися камлання “Раша, прийди!”. Не заткнули вчасно писки десятку-другому угро-фінських шаманів за старим козацьким звичаєм. Відтак довелося тисячі разів стояти на колінах під “Плине кача”. 
Час учити історію та робити висновки. Один із них сформулював архівіст Роман Коваль: “Грубу силу можна спинити тільки грубою силою”. 

Костянтин ДИКАНЬ
Дж.: Молодь України (Київ). – 2018. – № 102 (5418). – 19 вересня. – С. 13.

1 жовтня 1858 р. народився письменник Адріан КАЩЕНКО, який оспівав козаччину.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зруйнував фортецю Кодак.
2 жовтня 1968 р. помер Петро БОЙЧУК, підстаршина УСС і УГА, воював проти поляків за Львів, брав участь у боях за Київ у серпні 1919 року. 1949-го заарештований і засуджений.
2 жовтня 2016 р. загинув Мирослав МИСЛА-“МИСЛИВЕЦЬ”, боєць батальйону “Січ”, Окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ”, 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр, командир взводу, молодший лейтенант, член ВО “Свобода” і ВГО “Сокіл”. Лицар ордена Богдана Хмельницького III ст. (посмертно).
3 жовтня 1953 р. помер Юліян ВАССИЯН, ідеолог українського націоналізму.
5 жовтня 1883 р. народився Петро БОЛБОЧАН, командувач Запорозького корпусу та Лівобережного фронту Армії УНР, полковник Армії Української Держави та Армії УНР, визволитель Криму.
7 жовтня 1253 р. короновано Данила ГАЛИЦЬКОГО.
7 жовтня 1978 р. помер Андрій КРАВЧУК, старший десятник УГА, капельмейстер 1-ї УД УНА, диригент духового оркестру осередку СУМ ім. Лесі Українки, автор спогадів про Визвольну боротьбу.
14 жовтня 1942 р. день створення УПА.
14 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, хорунжий Армії УНР, письменник, перекладач, науковець, учитель, просвітянин, інженер-технолог, член Легії українських націоналістів, доктор хімічних наук. З вересня 1919 р. – в українській армії у складі Наливайківського полку 1-ї Запорозької дивізії. В українській армії воював і його брат. У її лавах він і загинув. Основна ідея творчості – Визвольна боротьба українського народу.
14 жовтня 1993 р. помер Володимир ЛЯХОЦЬКИЙ, вояк УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА, лицар Хреста Симона Петлюри. В італійському полоні був ад’ютантом генерала-хорунжого Михайла Крата.
15 жовтня 1893 р. народився Андрій ДОЛУД, командир козацького загону ім. Івана Ґонти Галицької армії (50 козаків, 11.1918), командир 2-ї (Янівської) бригади 1-го Галицького корпусу УГА, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, командир 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР, Генеральний суддя Українського вільного козацтва (1957), генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції). Під час Листопадового зриву виявив “безприкладне геройство і відвагу”, здобувши “прихильність і любов не тільки серед вояків, а й усього (українського) населення”. Впродовж українсько-польської війни брав участь у боях під містами Львовом та Жовквою, неодноразово викликав паніку серед поляків. Герой бою за Вознесенськ. Лицар Залізного хреста.
16 жовтня 1648 р. козацький полковник Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий замок у Львові.
16 жовтня 1913 р. в с. Кропивнику, тепер Долинського району Івано-Франківської області, народився  Ярослав ЮСИП-“ЖУРАВЕЛЬ”, командир куреня “Журавлі”, заступник командира ТВ 24 “Маківка” ВО 4 “Говерля” УПА-Захід.
21 жовтня 1933 р. Микола ЛЕМИК на знак помсти проти здійсненого Кремлем Голодомору вбив більшовицького емісара у Львові.
21 жовтня 1953 р. народився Олександр МОРОЗ-“ЛЮТИЙ”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім Української добровольчої армії. Загинув у бою неподалік с. Широкиного Донецької області.
25 жовтня 1993 р. в м. Фастові на Київщині народився Андрій НЕСТЕРЕНКО-“НЕСТЕР”, кулеметник 11-го Окремого батальйону 59-ї Окремої мотопіхотної бригади. Загинув 16 жовтня 2016 р. біля м. Попасної Луганської області.
26 жовтня 1898 р. народився Дмитро ГАМОНІВ, півсотенний Вільного козацтва, учасник бою під Крутами, сотник (?) Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР. 1920 року в бою під Проскуровом поранений у ногу і голову, внаслідок чого втратив праве око. Під час Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника потрапив під с. Малими Миньками в полон, але разом з Іваном Ремболовичем втік із нього. З дружиною Михайлиною став співзасновником 1-ї Української вселюдної школи ім. Лесі Українки. Вояк дивізії “Галичина”, учасник боїв під Бродами. Лицар Залізного хреста.
28 жовтня 1888 р. народився Борис БАРВІНСЬКИЙ, сотник 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького та полку ім. Павла Полуботка, курінний Київського полку Вільного козацтва, підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”, генерал-хорунжий (на еміграції), учитель.
31 жовтня 1963 р. помер Петро ЗАПОРОЖЕЦЬ, хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії, комендант м. Володарська-Волинського, отаман повстанського загону, актор, інженер-лісівник. На еміграції посідав керівні посади в гетьманському русі.

У чоловіка, що лежав під купою опалого листя та гілок, були красиве українське ім’я і син, який загинув на Савур-Могилі в тому страшному серпні 2014 року. Чоловік, який лежав під цією купою, до війни працював викладачем вищої математики в університеті, але після того, як на його очах єдину дитину засипали землею, він залишив усе та пішов добровольцем на фронт. Його нічого не тримало, йому не було для кого більше жити, він дивився, як закопують могилу, і з кожним помахом лопати в його душу падали грудки відчаю та безнадії.
Він поставив перед собою єдину мету: стати гарним воїном. Він сумлінно і довго вчився мистецтва знищувати цілі з великих відстаней. Потрійні інтеграли та збіжності числових рядів з додатними членами було відсунуто на другий план, замість них він робив лише прості розрахунки траєкторії кулі та поправки на вітер.
По позиціях його підрозділу бив ворожий снайпер, бив спокійно, не поспішаючи, впевнено. Снайпер любив цілити в очі, з окопів ніхто тепер не висовувався, по відкритій місцевості пересувалися короткими та швидкими перебіжками.
Батько героя годинами безперервно лежав без руху, напружено вдивляючись через оптику в сірий похмурий пейзаж на тому боці. І засік снайпера…
Допоміг штиль, який буває раз на рік, коли здавалося, що найтонше павутиння, підкинуте вгору, залишиться нерухомо висіти в повітрі, наповненому розрізаними на тисячу частинок краплями води. Він плавно повертав оптику, виводячи в сектор огляду ділянки ворожих позицій, побитих металом дерев, темну вуаль чорного минулорічного листя. Бачив, як перебігають бойовики. Він не знімав їх, бо не хотів виказати свою присутність. Він чекав його, того одного, заради якого нерухомо лежав серед купи гілок, відчуваючи, як холод пробирається всередину кісток.
Він вирахував його по одному лише руху серед кущів. Серед цього чарівного штилю він швидше відчув, ніж побачив, як дивно ворухнулось покривало з листя на землі, ворухнулось і негайно завмерло, начебто поривом вітру підняло, але вітру ж не було.
Уважно з годину вдивлявся, припускаючи, що той рух могла викликати миша. Коли денне світло почало тьмяніти, листя на тій стороні повільно почало відповзати. Чоловік із красивим українським ім’ям не став поспішати, а уважно спостерігав, як снайпер потихеньку залишає своє місце, знаючи, що завтра той повернеться, обов’язково повернеться.
Вночі не стріляли, і він зайняв своє місце ще під ранок, дбайливо притулившись до СВД. Він знав, що той, з іншого боку, вчинив так само, він відчував це, він чекав. Чекати довелося недовго. Він побачив, як снайпер не поспішаючи повертає ствол, вишукуючи ціль. Піймавши в приціл прищулене око ворога, він злегка поворушив ногою, викликавши цим легке коливання гілок. І коли ствол різко перемістився в його напрямку, він чітко побачив в оптиці, як широко розкрилося око снайпера від несподіваного розуміння. Він плавно натиснув на спусковий гачок, не відводячи погляду від прицілу, і здивоване око вибухнуло червоним сплеском, перетворившись на безформну пляму кольору розчавленої полуниці.
Чоловік із красивим українським ім’ям повільно видихнув, притулився неголеною щокою до ствола гвинтівки та тихо прошепотів:
– За тебе, синку. За тебе.

Ян ОСОКА

7,96 грн. – М. В. Півторак, 8,04 грн. – Елла Холмогорова, 10 грн. – Олександр Демченко, 15 грн. – Олександр Коваленко, 19,36 грн. – невідомий добродій, 29,25 грн. – Сергій Лозенко, 30 грн. – Дмитро Книш.
По 49,75 грн. – двоє невідомих доброчинців, по 50 грн. – Ольга Петренко, Роман Кузь, Євгенія Заверач.
80 грн. – Світлана Полудненко, 84,76 грн. – Н. О. Сивак (Київ), 94,52 грн. – жертводавець із Софіївки, по 99,50 грн. – Віта Кузьменко, Віктор Галич, Віталій Січкарчук, Сергій Колодко, Вікторія Блаженко (Київ) та невідомий доброчинець.
По 100 грн. – Олена Олійник, Віктор Кобзар; добродій із Виноградова, два доброчинці з Володарки, Надійка Овчарук (Київ), Роман Орищенко, Тетяна Делікатна, Ірина Федик, Ірина Бобир, 100,49 грн. – добра людина з Ямполя.
По 150 грн. – К. С. Хмарський (Київ) та Віктор Кобзар (Кринички), 151 грн. – Надія Садовська, 173,02 грн. – Віталій Бакун (Новоукраїнка), 193,81 грн. – Юрій Соколенко.
160 грн. – Олександр Фещенко, 169,15 грн. – невідомий патріот, 199 грн. – Віктор Жадько, 199,64 грн. – небайдужий громадянин.
По 200 грн. – І. А. Міняйло, Андрій Ковшер, І. К. Мацак (Київ), Наталя Дойкова, Оксана Кротюк (Київ), Костянтин Собіченко, Павло Малишев, Мирослава Соколова, Борис П’ятночка, Максим Сорочан, доброчинці з Луцька, Згурівки та Києва, Юрій Заверуха, М. І. Пелещук, Степан Віра, Наталя Семенчук.
296,51 грн. – О. Л. Черепаха (Ужгород), по 298,50 грн. – Ірина Іванюш та Андрій Каплюк, по 300 грн. – Михайло Радецький, Вадим Калашник, Олексій Ємельяненко (Франкфурт-на-Майні), Людмила Якимінська (Луганськ), Олександр Шпаковський, Валентина Лук’янова, Павло Островський.
398 грн. – Тетяна Лесик, по 400 грн. – Тетяна Носова, Олександр Марченко, Богдан Яцун, 492,52 грн. – доброчинець з Іллічівська, 495,51 грн. – О. В. Пашковський (Хмельницький), по 497,50 грн. – Анастасія Колодюк, Михайло Тереминко, невідомий добродій.
Про 500 грн. – Родомисл Баганецький, С. В. Воронова (Київ), Максим Красільніков, доброчинці з Рогатина та Старокостянтинова, Юрій Примак, Сергій Неділько, Ольга Кравченко, Максим Горбонос, невідомий жертводавець.
600 грн. – А. М. Ханко (Полтава), 995 грн. – Ігор Гаврищишин.
 По 1000 грн. – Роман Ловга, добродії з Вінниці та Рівного, Володимир Барцьось (Вінниця), Роман Коваль (Київ).
2600 грн. – Євген Чубук (Згурівка), 3187,50 грн. – Юрій Руф (Львів).
По 5000 грн. – Ігор Шалімов (Бориспіль) та делегація земляків зі Згурівки.
20000 грн. – Валерій Мартишко (Бориспіль).
1300 дол. США – друзі народного депутата України Юрія Левченка.
700 дол. США – Петро Кузик.
Усього зібрано: 61726,04 грн. та 2000 дол. США.
Сердечно дякуємо жертводавцям, які допомогли відновити пам’ятник Миколі Міхновському!

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”
Марина ХАПЕРСЬКА, скарбник оргкомітету
10 вересня 2018 р.

Полковник барон Сергій Вальд­штайн народився 22 вересня 1888 р. в Києві. У 1905 р. скінчив Першу київську гімназію, у 1909-му – Політехнічний інститут у Берліні, а в 1910-му – додатково в Києві. Восе­ни 1910 року був покликаний до ро­сійської армії, перебував у Лейб-гвардії Уланському полку, у 1912 р. в ранзі корнета скінчив Миколаївську кавалерійську військову школу, а в 1913-му – курс військових пілотів і як пілот брав участь у Першій сві­товій війні.
У травні 1917 р. полковник С. Валь­дштайн почав українізувати ескад­рон, у якому перебував, а потім і ці­лий Лейб-гвардії Уланський полк, з якого було створено 2-й кінний полк Запорозького війська ім. кошового отамана І. Сірка. З цим полком на наказ Головного отамана Симона Петлюри в листопаді 1917 р. він прибув до Одеси.
“30 листопада 1917 р. ранком, – читаємо в рукописі Покійного, – я зайшов до Української Ра­ди м. Одеси, що в той час місти­лася в Англійському клубі, щоб пре­дставитись військовому комісарові Одеської військової округи, яким був тоді Поплавко. Там зустрів я мо­го старого знайомого по партії – Володимира Чехівського і старого ук­раїнського діяча доктора Луценка, голову Української Ради в Одесі. З розмов з ними мені стало зрозумі­лим, чому Симон Петлюра наказав ме­ні виїхати з полком до Одеси.
Большевики ретельно підготов­лялися до захоплення влади в свої руки, чого не довелося довго чекати, бо вже вранці 1 грудня 1917 р. червона гвардія на Куликовському полі розпочала бій з українськими частинами. Ці останні складалися з 1-го кінного Гайдамацького полку під командою полк. Продьми, 2-го Гайдамацького полку під командою Бонч-Осмоловського і 3-го пішого Гайдамацького полку. Бої тривали до 3 грудня. Збольшевичені мат­роси “Алмаза” оголосили невтралітет, зайнявши позиції біля кафе “Робіна”, бо їхні кораблі стояли на внутрішньому рейді одеського пор­ту, а українізований дредноут “Воля” і міноносець “Звонкій” були на зовнішньому рейді, на них повівали синьо-жовті прапори, і вони фактично стримували “красу і гордість рево­люції виступити активно по боці чер­воної гвардії”.
Мене призначили обороняти Одеську українську раду. 3 грудня до Ради приїхали делегати від жидівсь­кого Бунду пп. Рузер і Хмель­ницький та запропонували припини­ти бої. На жаль, наші політичні діячі на це погодилися, хоч козацтво було іншої думки...
1 січня 1918 р. я був викли­каний до штабу, де були присутні Поплавко, В. Чехівський і д-р Луценко, які поінформували мене, що пе­редбачається поновний збройний виступ большевиків, який має на меті захоплення влади в Одесі, і що червона гвардія очікує прибуття до Одеси збольшевиченого автопанцерного дивізіону, який вже прибув до Акермана з Румунського фронту. Ме­ні було дано завдання або знищити цей дивізіон, або захопити його і привезти до Одеси. В ніч з 4 на 5 січня я це завдання виконав. Ко­ли я після цього зголосився до шта­бу Одеської Військової Округи, то там замісць військового комісара Поплавка застав нового командуючого округою, яким був добре зна­йомий мені ще з 1913 року полков­ник гвардії Михайло Омелянович-Павленко, пізніший командарм УНР і генерал-полковник…”
Бої з червоними за Одесу в днях 14 – 17 січня 1918 р., внаслі­док яких довелося залишити Одесу, короткий побут у Києві, поворот до Одеси, активна участь у підготовці повстання проти Гетьмана і в боях з денікінцями аж до моменту евакуа­ції аліянтських військових сил з Оде­си – це дальший вояцький шлях полковника С. Вальдштайна на одеському відтинку боротьби за Україну.
Залишивши вдруге Одесу, полковник С. Вальдштайн короткий час пере­буває в Галичині, а потім знову по­вертається на Київщину, де організує кінний загін ім. кошового отамана І. Сірка, на чолі якого на початку 1920 р. провадить низку боїв з червоними і білими російськими вій­ковими з’єднаннями, а потім у райо­ні Нової Ушиці вливається в лави 3-ї Залізної стрілецької дивізії.
В жовтні 1920 р. з огляду на стан здоров’я полковник С. Вальдштайн був звільнений від військової служби і прикомандирований до Міністерства закордонних справ як дипло­матичний кур’єр та висланий до Італії.
Повне прізвище Покійного – барон Сергій Вальдштайн фон Крейцшеіних. Деякий час, щоб не наражувати на небезпеку своїх рідних, що в той час перебували в Північній Росії, він уживав псевдонім “отаман Сірко”. Але це не помогло, бо в 1923 р., перебуваючи вже в Італії, він одержав певні відомості, що його батько і мати були заарештовані й вивезені невідомо куди і що в Мур­манську 1922 р. був розстріляний його молодший брат, також і решта родини зникла невідомо куди.
Не виконали б ми свого побратимського обов’язку супроти покій­ного побратима, оскільки б не зга­дали тут його активної діяльности на громадському відтинку на емігра­ції. Св. пам. полковник С. Вальдштайн був одним із засновників Союзу був­ших українських вояків у Канаді і протягом перших 15-ти літ існуван­ня союзу був його комендантом. Він старався згуртувати в рамах со­юзу вояцькі сили, розкидані по розлеглих теренах Канади, пов’язати їх з військовою еміграцією в інших кра­їнах, і передовсім у Європі, натхну­ти життя союзу ідейним вояцьким змістом, у якому завжди домінували в інтереси Української визвольної боротьби.
Будучи довший час також комендантом 1-ї Станиці СБУВ, ста­рався, щоб його монтреальська ста­ниця завжди була першою у вико­нанні всіх обов’язків, які покладав на неї статут, директиви проводу СБ­УВ та інтереси української спільноти у Канаді. В останніх роках свого жит­тя очолював також монтреальські відділи Товариства українських інженерів і Товариства сприяння УНРаді.
Над свіжою Його могилою (помер 1967 р. – Ред.) склонімо низько наші чола і назавжди збережімо пам’ять про нього у на­ших серцях!

І. ЛИПОВЕЦЬКИЙ

І. Липовецький. Полковник Сергій Вальдштайн // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1967. – Серпень – вересень. – Ч. 17 (36). – С. 19 – 20.

Таку назву мав сюжет, показаний на 5 каналі 6 вересня. Підземні ходи нещодавно відшукали просто під центральною площею міста. Міська влада Умані замовила експертизи, щоб з’ясувати, до якого часу належить нововиявлене підземелля. А на місці знахідки, в процесі реконструкції площі, планують створити музей.
Насправді давно відомо, що підземне місто під Уманню, точніше під уманською фортецею, існує ще з XVII ст., відколи тут міцно засіли поляки. Чи не щороку в центральній частині міста знаходять стародавні ходи, погреби, підвали та катакомби.
Взагалі кажучи, підземелля під шляхетськими маєтками, католицькими костьолами та єврейськими синагогами радше правило, ніж виняток для України. Чи не кожне велике село має перекази про підземелля, в яких місцевий пан знущався над місцевим людом, переховував своє добро і через які втікав світ за очі, коли поблизу з’являлися народні месники.
1569 року, після Люблінської унії, Польща свідомо окупувала руські (українські) землі Великого Князівства Литовського. А законодавче закріплення 1588 року в новій редакції Литовського статуту привілеїв шляхти, за одночасного погіршення прав інших станів, здетонувало хвилю повстань українців.
Польська шляхта в Україні завжди почувала себе немов на вулкані. Для тортур над непокірними і швидкої втечі в разі небезпеки представникам окупаційної адміністрації були конче необхідні підземелля-катакомби і довгі тунелі, які виходили назовні за кілька кілометрів від фортець-замків. У час Коліївщини повстанці руйнували підземелля по всій Правобережній Україні, щоб ворог не втік.

Євген БУКЕТ, редактор газети “Культура і життя”

На світлині – Євген Букет промовляє на могилі гайдамацького ватажка Гната Голого. Холодний Яр, квітень 2018 р.

Була в мене на Донбасі подруга, з якою я дружила чверть століття. Я родом з Тернопільщини і приїхала на Донбас, відбувши три роки в таборах за націоналістичні вірші. Подруга із Сибіру, приїхала на Донбас, коли її виключили з педінституту за ідейно хибне оповідання. Ми обидві працювали, вчилися... Самотньо виховували своїх дітей, відвідували літературне об’єднання, яке, до речі, відвідував Василь Стус. Нас обох із трудом видавали, критикуючи за камерність та вимагаючи творів про комуністичну партію і щасливе життя. Обидві ми нічого цього не писали. Отже, у нас було багато спільного в біографіях.
Але... Коли з’явилися перші ознаки розпаду СССР, подруга сказала мені: “Слухай, невже розпадеться? Адже наші предки століттями створювали цю державу. Хіба у нас із тобою були якісь конфлікти, через які ми не могли б разом жити?”
Так, особисто в мене з нею не було конфліктів, я її шанувала, захоплювалася її віршами, писала на них гарні рецензії. Та завжди між нашими становищами існувала велика різниця. Я, українка, жила на території, яка бодай символічно вважалася Українською державою, але мій син ходив у російський дитсадок, потім у російську школу, бо українських у Донецьку немає. Коли я розмовляла з власною дитиною українською мовою, обов’язково чула насмішкувато-співчутливе: “Да зачем вы ребенка калечите? Кому нужен этот украинский язык? Это же национализм!” Моя подруга, росіянка, приїхала в Україну, але її донька ходила в російську школу, потім у російський інститут і ніхто ні разу не зробив їй зауваження, якою мовою вона розмовляє. Тим більше не зневажив її як росіянку. Мені стало сумно, що моя подруга, людина з гострим відчуттям несправедливості, жодного разу не сказала: “Галю, а така ж ситуація несправедлива!”

Галина ГОРДАСЕВИЧ
Львів, 1993 р.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ
(не враховуючи пересилку)

“Здолати Росію” Романа Коваля – 170 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 150 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 40 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 400 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 250 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 60 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 55 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 100 грн.
Ціни вказано станом на жовтень 2018 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 205 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 150 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 62 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 240 грн.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 95 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 50 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 70 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 100 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 85 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 85 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 400 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 290 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 115 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/

Редактор
Роман КОВАЛЬ