20 вересня 2018 р. вийшла друком книжка Романа Коваля “Здолати Росію”. Упорядники видання – Віктор Рог і Юрій Юзич, видавець – Марко Мельник. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту.
Пропонуємо передмову Романа Коваля під назвою “Книга для «нових молодих»”.
Доля подарувала мені щастя бути учасником революції, яка привела до проголошення Української держави 24 серпня 1991 року. Як дарунок долі оцінюю можливість творити її, працювати в епіцентрі подій: спочатку в УГС, згодом в УРП, де гуртувалися визначні дисиденти і революційно настроєна молодь, потім у ДСУ, яку створили Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Петро Дужий, Анатолій Лупинос, Василь Барладяну та інші легендарні борці за волю України. На жаль, про них ми дізналися не одразу…
Спочатку для нас непохитно-беззаперечними авторитетами були шістдесятники. Вони – кумири. Їхнє слово вагоме і не коментувалося. Кажу про Левка Лук’яненка, Степана Хмару, Михайла Гориня, Олеся Шевченка. За ними йшли Сергій Набока, Леонід Мілявський, покоління, яке виявило сміливість і громадянську хоробрість на початку 1980-х…
У 1990 р. яскраво засвітилися Володимир Яворський, Анатолій Щербатюк, Віктор Шкуратюк, зовсім юний Віктор Рог… Окремо стояв Григорій Гребенюк, заступник голови УРП, який за віком мав би належати до табору ветеранів боротьби. Але він від початків мав жорстку позицію з російського питання, і доки Левко Лук’яненко мирився з нею, Гребенюк в опозицію до нього не ставав.
Здавалося, молодь повинна була б створити постамент для апостолів дисидентства, а згодом і собі прилаштуватися на ньому у вигляді паркових фігур довкола головної особи – Левка Лук’яненка.
Для створення дієвого політичного ансамблю, який мав здобути незалежність, насамперед потрібна була згода між дисидентами. А її бракувало від початку. Ще під час першої легальної конференції УГС у Києві Степан Хмара піддав різкій критиці голову виконавчо-координаційної ради УГС Левка Лук’яненка. На тій же конференції Володимир Яворський зачитав заяву про вихід з керівництва УГС В’ячеслава Чорновола – у зв’язку з незгодою з лінією Левка Лук’яненка та Михайла Гориня. А через півтора місяця на з’їзді УГС/УРП В’ячеслав Чорновіл розкритикував ще не створену Українську республіканську партію. Причина, на мій погляд, одна: не його, а Левка Лук’яненка обрали головою Української республіканської партії. На цьому ж з’їзді Іван Кандиба піддав критиці Л. Лук’яненка за конфедеративну Декларацію принципів УГС. Після Установчого з’їзду УРП Степан Хмара не один раз підкреслював свою опозиційність до Левка Лук’яненка.
Виник і конфлікт між націоналістичною молоддю, яка не знала тюрем, і досвідченими ветеранами, які на шляху боротьби зазнали чимало втрат. Класика жанру!
“Є ще одна, не менш важлива причина, але вже особистого характеру... – писав Василь Барладяну. – Левко Лук’яненко в совєтських тюрмах і концтаборах заморився. І саме тому, мабуть, так легко з революціонерів перейшов до еволюціоністів…”
Дисиденти справді не хотіли ризикувати, щоб знову не повернутися до в’язниць. Тож обрали шлях еволюційний, обережно-поступовий – шлях вповзання в самостійність. І як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчука та його команду. “Провідники УГС, – продовжував Василь Барладяну, – взяли курс на об’єднання з тими, хто допомагав колоніальному режимові винищувати все українське”. Барладяну цьому не дивується, бо, на його переконання, “більшість правозахисників, що відбули концтабори чи ще перебували там, не мали нічого спільного з національно-визвольним рухом, тобто ніколи не боролися ні ділом, ні словом за самостійну Українську державу”.
Василь Барладяну вважав помилкою “ототожнювати дисидентів з патріотами”.
І нагадав, що в основу “Декларації принципів УГС” було покладено Гельсінкський Прикінцевий Акт, “III та IV принципи якого визнали непорушність теперішніх кордонів СССР, тобто узаконили колоніальний статус України”. Тому й у Декларації принципів УГС як остаточну мету було записано не Самостійну Україну, а конфедеративний союз демократичних республік, тобто оновлений, демократичний СССР з його “непорушними” кордонами.
Барладяну закликав “відмовитись од гельсінкських принципів як таких, що перешкоджають Україні вийти зі складу СССР”. А це означало відмовитися від підтримки Заходу – політичної і фінансової…
Дисиденти мусили рахуватися з “III та IV принципами” Гельсінкського Прикінцевого Акту і взагалі з вимогами тих, хто їх підтримував у найтяжчі роки поневірянь у російських таборах. А це врешті привело до угодовської політики – у ставленні до Росії, Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука – представника КПСС в Україні.
Дисиденти чи не знали, чи знехтували висновком Миколи Міхновського. “Московщина, – говорив він, – все одно яка – царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, – ніколи не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право”.
Спроби домовитися з Росією стали головною політичною лінією дисидентів. Вони взялися поборювати не імперію, а тих, хто перешкоджав їхнім сподіванням домовитися з демократичними (як вони вважали) лідерами Росії.
Угодовська методологія дисидентів після початкового успіху (дехто з них став народним депутатом) привела їх врешті до банкрутства. У 1996 р. з дисидентів на політичній поверхні лише антагоністи – Чорновіл, Хмара і Лук’яненко. Інші відійшли, так нічого й не досягнувши.
У 1990 р. молодь засліплено вірила дисидентам. Але важко миритися, коли люди, які мали повести в бій за Самостійну Україну, весь час йшли на компроміси, навіть у ситуаціях, коли компроміси, здавалося, неможливі. Не дивно, що вже восени 1990 р. в УРП виник конфлікт між молоддю, яка п’яніла від наближення волі, і тими, хто не забув смак тюремної баланди.
Запевнення ж багатолітнього політв’язня Левка Лук’яненка на з’їзді УГС-УРП, у 1990 р. (коли вже не саджали), що дисиденти готові знову піти в тюрму, швидше можна оцінити як демонстрацію твердості – і перед неофітами, і перед ворогами…
Трагічні для України помилки діячів Центральної Ради нічого не навчили шістдесятників, яких наприкінці 1980-х доля поставила в перші ряди борців за державність. Вони повторили помилки Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, насамперед їхню надію на демократичну Росію. Як і керівники Центральної Ради, дисиденти не виправдали свого покликання, у яке повірили сотні тисяч, можливо мільйони, українців.
Дисиденти розтринькали свій моральний авторитет. З них лише Степан Хмара на початку 1990-х діяв адекватно революційній ситуації: не гасив Національну революцію, як його “побратими”, а намагався розпалити її український вогонь. Але нетерпимість навіть до найближчих, на жаль, звузила до мінімуму його вплив на події.
Моя оповідь – це свідчення й оцінки. Пишу так, як бачив і відчував. Пишу для “нових молодих”. Пропоную їм учитися не на прикладах хитрих паньків, а на палких, жадібних до ризику, нонконформістах початку 1990-х.
Роман КОВАЛЬ
На світлині – Роман Зварич, Олеся Коваль, скульптор Іван Гончар, голова Всеукраїнського братства вояків УПА Михайло Зеленчук, голова проводу ОУН Слава Стецько, Роман Коваль і… Максим Залізняк (робота Івана Гончара). Київ, садиба Івана Гончара, літо 1991 р.
“Здолати Росію”
5 жовтня 2018 р. о 18.00 в Колонній залі Київради (вхід з вул. Пушкінської) розпочнеться презентація книжки Романа КОВАЛЯ “Здолати Росію”. У цей день буде вшановано полковника Петра БОЛБОЧАНА – з нагоди 135 р. від дня його народження.
Пісні Визвольної боротьби співатимуть
кобзарі Тарас КОМПАНІЧЕНКО, Тарас СИЛЕНКО, Василь ЛЮТИЙ,
лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій ВАСИЛЮК і бард Валерій МАРТИШКО.
Організатори: Київська міська організація ВО “Свободи”, Історичний клуб “Холодний Яр”
“Віка і здоров’я!”
Так Соломія Марищук з Ольвіополя бажала довгих літ своєму зятеві – козакові 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексієві Здоровецькому. З цим же побажанням звертаємося сьогодні до Олега Ситюка, бо саме завдяки таким людям, як він, існує і діє Історичний клуб “Холодний Яр”.
Свою конструктивну багаторічну діяльність наша організація веде не з допомогою держави, а завдяки щирій допомозі таких людей, як Олег Ситюк. Пан Олег народився 25 серпня 1953 р. на Волині, в с. Білашеві Ковельського району. Живе у Львові. У багатьох справах Історичного клубу “Холодний Яр” є і його лепта. Він допоміг фінансово видати “Історію України-Русі” Миколи Аркаса, два томи енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, книги “Отаман Зелений” та “Здолати Росію”. Щороку складає значну пожертву на вшанування героїв Холодного Яру.
Олег Ситюк допомагав українській армії та добровольцям, зокрема “Карпатській Січі” Олега Куцина.
7 червня 2012 р., під час аукціону картин львівських художників у Львівській національній опері, кошти з якого мали піти на побудову пам’ятника Михайлові Гаврилку в Болехові, пан Олег купив одну з картин. І дочку свою спонукав придбати картину, відтак фінансовий внесок родини Ситюків є й у побудові пам’ятника видатному митцю, авторові першої Шевченкіани.
Коли в лютому 2013 р. ми представляли у Львівській опері книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та фільм “Стеком і шаблею”, п. Олег профінансував перебування нашої великої делегації (8 осіб!) у готелі в центрі міста. Сердечно дбав про нас і в грудні 2017 р. під час звіту Історичного клубу “Холодний Яр” перед громадськістю Західної України. Тоді ми представили 5 книг у різних містах Львівщини та Волині. Разом з Тарасом Силенком і Сергієм Василюком ми тоді зрозуміли, що таке щира гостинність козака з Волині!
Під час презентації наших книжок у Львові Олег Ситюк ще й придбав унікальну роботу – автопортрет Михайла Гаврилка – і подарував його мені як людині, яка відкрила для нашого покоління цю виняткову українську особистість.
Про багато добрих справ п. Олега не пишу, бо він їх не афішує, самореклами не любить.
Олегові Ситюку виповнилося 65 років. Сердечно вітаючи нашого товариша, бажаємо йому здоров’я й особистого щастя в Самостійній Україні, яку він творить добрими справами. Пане Олеже, ми кровно зацікавлені, щоб Ви жили довго-довго і щоб справи у Вас ішли дуже-дуже добре! J
Віка і здоров’я, дорогий друже!
Щира подяка за Вашу дружню допомогу!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ |
