Уривок з книжки “Здолати Росію”
Була в мене на Донбасі подруга, з якою я дружила чверть століття. Я родом з Тернопільщини і приїхала на Донбас, відбувши три роки в таборах за націоналістичні вірші. Подруга із Сибіру, приїхала на Донбас, коли її виключили з педінституту за ідейно хибне оповідання. Ми обидві працювали, вчилися... Самотньо виховували своїх дітей, відвідували літературне об’єднання, яке, до речі, відвідував Василь Стус. Нас обох із трудом видавали, критикуючи за камерність та вимагаючи творів про комуністичну партію і щасливе життя. Обидві ми нічого цього не писали. Отже, у нас було багато спільного в біографіях.
Але... Коли з’явилися перші ознаки розпаду СССР, подруга сказала мені: “Слухай, невже розпадеться? Адже наші предки століттями створювали цю державу. Хіба у нас із тобою були якісь конфлікти, через які ми не могли б разом жити?”
Так, особисто в мене з нею не було конфліктів, я її шанувала, захоплювалася її віршами, писала на них гарні рецензії. Та завжди між нашими становищами існувала велика різниця. Я, українка, жила на території, яка бодай символічно вважалася Українською державою, але мій син ходив у російський дитсадок, потім у російську школу, бо українських у Донецьку немає. Коли я розмовляла з власною дитиною українською мовою, обов’язково чула насмішкувато-співчутливе: “Да зачем вы ребенка калечите? Кому нужен этот украинский язык? Это же национализм!” Моя подруга, росіянка, приїхала в Україну, але її донька ходила в російську школу, потім у російський інститут і ніхто ні разу не зробив їй зауваження, якою мовою вона розмовляє. Тим більше не зневажив її як росіянку. Мені стало сумно, що моя подруга, людина з гострим відчуттям несправедливості, жодного разу не сказала: “Галю, а така ж ситуація несправедлива!”
Галина ГОРДАСЕВИЧ
Львів, 1993 р. |
