У чоловіка, що лежав під купою опалого листя та гілок, були красиве українське ім’я і син, який загинув на Савур-Могилі в тому страшному серпні 2014 року. Чоловік, який лежав під цією купою, до війни працював викладачем вищої математики в університеті, але після того, як на його очах єдину дитину засипали землею, він залишив усе та пішов добровольцем на фронт. Його нічого не тримало, йому не було для кого більше жити, він дивився, як закопують могилу, і з кожним помахом лопати в його душу падали грудки відчаю та безнадії.
Він поставив перед собою єдину мету: стати гарним воїном. Він сумлінно і довго вчився мистецтва знищувати цілі з великих відстаней. Потрійні інтеграли та збіжності числових рядів з додатними членами було відсунуто на другий план, замість них він робив лише прості розрахунки траєкторії кулі та поправки на вітер.
По позиціях його підрозділу бив ворожий снайпер, бив спокійно, не поспішаючи, впевнено. Снайпер любив цілити в очі, з окопів ніхто тепер не висовувався, по відкритій місцевості пересувалися короткими та швидкими перебіжками.
Батько героя годинами безперервно лежав без руху, напружено вдивляючись через оптику в сірий похмурий пейзаж на тому боці. І засік снайпера…
Допоміг штиль, який буває раз на рік, коли здавалося, що найтонше павутиння, підкинуте вгору, залишиться нерухомо висіти в повітрі, наповненому розрізаними на тисячу частинок краплями води. Він плавно повертав оптику, виводячи в сектор огляду ділянки ворожих позицій, побитих металом дерев, темну вуаль чорного минулорічного листя. Бачив, як перебігають бойовики. Він не знімав їх, бо не хотів виказати свою присутність. Він чекав його, того одного, заради якого нерухомо лежав серед купи гілок, відчуваючи, як холод пробирається всередину кісток.
Він вирахував його по одному лише руху серед кущів. Серед цього чарівного штилю він швидше відчув, ніж побачив, як дивно ворухнулось покривало з листя на землі, ворухнулось і негайно завмерло, начебто поривом вітру підняло, але вітру ж не було.
Уважно з годину вдивлявся, припускаючи, що той рух могла викликати миша. Коли денне світло почало тьмяніти, листя на тій стороні повільно почало відповзати. Чоловік із красивим українським ім’ям не став поспішати, а уважно спостерігав, як снайпер потихеньку залишає своє місце, знаючи, що завтра той повернеться, обов’язково повернеться.
Вночі не стріляли, і він зайняв своє місце ще під ранок, дбайливо притулившись до СВД. Він знав, що той, з іншого боку, вчинив так само, він відчував це, він чекав. Чекати довелося недовго. Він побачив, як снайпер не поспішаючи повертає ствол, вишукуючи ціль. Піймавши в приціл прищулене око ворога, він злегка поворушив ногою, викликавши цим легке коливання гілок. І коли ствол різко перемістився в його напрямку, він чітко побачив в оптиці, як широко розкрилося око снайпера від несподіваного розуміння. Він плавно натиснув на спусковий гачок, не відводячи погляду від прицілу, і здивоване око вибухнуло червоним сплеском, перетворившись на безформну пляму кольору розчавленої полуниці.
Чоловік із красивим українським ім’ям повільно видихнув, притулився неголеною щокою до ствола гвинтівки та тихо прошепотів:
– За тебе, синку. За тебе.
Ян ОСОКА |
