Володимир СТЕЦЮК, голова оргкомітету

На світлині Ігоря Гаврищишина – Роман Коваль, Тарас Силенко, Сергій Василюк і Тарас Компаніченко на в’їзді в с. Ганнівку – батьківщину отамана Степової дивізії Костя Пестушка. 10 лютого 2018 р.
Роман Коваль розповідає про художника Сергій Адамовича – автора перших образів Костя Пестушка. Ганнівська школа. 10 лютого 2018 р.

На малюнку:
Бур’ян Д. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Папір, вугільний олівець. Черкаси, 2017.

1 квітня б. [1919] р. більшовики повели наступ на наші позіції на с. с. Куча, Барсуки, Іваньковці, Песець і Бучач. Опісля впертого бою ворог захопив с. с. Кучу, Барсуки і Песець, де йому попалося в полон біля 40 душ наших козаків.
Як обеззброювали, били і виводили наших козаків більшовики до себе в полон [нерозбірливий друк рядка] наші... Врятувати полонених зважились два охотники – Г. Дзюба і П. Пугач.
Використовуючи нерівности місцевости і передвечірню пору, ці два лицарі майже бігцем кинулися доганяти більшовицький відділ, що вів наших полонених... Несподіваним нападом цих двох завзятих козаків уся партія наших полонених була звільнена, зброя їх та більшовицький обоз дісталися в наші руки, а ворожий конвой розбігся.

А[нтон] КОРШНІВСЬКИЙ
Син України. – 1920. – Ч. 12. – 27 жовтня. – С. 5 – 6.
Публікація Юрія Юзича

12 березня 2018 р. в с. Шевченковому на Звенигородщині відбудеться вшанування вільних козаків сіл Кирилівки, Гусакового, Козацького, Княжої та інших вільнокозацьких сіл Звенигородщини, які під проводом уродженця с. Кирилівки (тепер с. Шевченкове) Хведота Бондаря 7 березня 1918 р. на ст. Бобринській розбили 8-му російську армію.
О 13.00 у центрі села буде відкрито меморіальну дошку, виготовлену  коштом козаків Лисянської, Моринської та Шевченківської сотень Українського реєстрового козацтва
О 14.00 в актовій залі Шевченківського коледжу (вул. Шевченка, 74) відбудеться концерт козацької пісні. Участь у ньому візьмуть заслужений артист України кобзар Тарас СИЛЕНКО (Київ), поет, композитор і співак Валерій МАРТИШКО (м. Бориспіль), композитор і співак, отаман Товмацького куреня Дмитро ВОВК (м. Шпола), поетеса та берегиня УРК Валентина ВОЙЦЕХІВСЬКА (с. Шевченкове), старшокласники Шевченківської ЗОШ та студенти ВСП Шевченківського коледжу Уманського національного університету садівництва.
Про вільне козацтво розкажуть письменник Вадим МИЦИК (м. Звенигородка), отаман Козачанського куреня Вільного козацтва Олег ГОЛУБ (с. Козацьке) і сотник Історичного товариства “Чорні запорожці” Роман БОРОВИК (м. Корсунь).

Організатори
Історичний клуб “Холодний Яр”
ГО “Козачанський курінь Вільного козацтва”

Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”,
“Національний корпус”, “Правий сектор”
запрошують

29 січня на кладовище с. Старосілля Городищенського району Черкаської області прийшли небайдужі місцеві жителі, а також активісти Руху з Черкас, представники громадської організації “Територія Гідності” зі Сміли. Адже на цьому кладовищі знайшли вічний спочинок три невідомі юнаки, які дістали смертельні поранення біля станції Крути в січні 1918 року.
Декілька років тому могили у Старосіллі освятили і відправили по героях панахиду. З ініціативи громадського об’єднання “Воля XXI” було встановлено великі хрести. І цього року протоієрей храму Івана Предтечі УПЦ КП Василь Плешинець відслужив панахиду. Допомагав йому військовий капелан, митрофорний протоієрей УАПЦ зі Сміли Михайло Шевчук. Опісля лунали виступи, палкі, пронизливі, щемливі…
Велелюдним було вшанування на станції ім. Тараса Шевченка 2 лютого. Ініціювали його Смілянська сотня Українського вільного козацтва ім. Василя Бурки під проводом отамана Віктора Шевчука і благодійний фонд “Діоніс” із Черкас (директор Оксана Гончарук). Ініціаторів підтримав виконувач обов’язків міського голови Костянтин Синьогуб. Разом з реконструкторами Черкащини, активістами із Цвіткового, які відновили старовинний паровоз, й відбулося дійство. Воно не залишило байдужими ні смілян, ні гостей міста.
Але спочатку була урочиста частина. Центральним її моментом стало відкриття меморіальної дошки на пам’ять про перемогу вільних козаків на ст. Бобринській над росіянами сто років тому. Відкрили її онучка смілянського полковника Якова Водяного Тетяна, правнучка Христина та Мирослава, племінниця Христини. Освятили дошку священики УАПЦ, зокрема архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій. Освятили вони і 240-річний дуб. Віднині дуб носитиме ім’я славного лицаря Якова Водяного. Як зазначив отаман Віктор Шевчук, тепер усі важливі заходи сотні ім. Бурки, зокрема прийняття присяги молодими козаками, відбуватимуться саме на цьому святому місці. Першу присягу новонаверненим козаком УВК було складено цього ж дня…
Натхнення присутнім додавали й пісні лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка, члена Історичного клубу “Холодний Яр”. Сергій Василюк привітав козацьке товариство від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та запросив громаду 28 – 29 квітня відвідати Холодний Яр під час традиційного вшанування наших славетних прадідів, яких свого часу воскресив Юрій Горліс-Горський і продовжує воскресати Роман Коваль. “Нехай світлі образи Якова Водяного, Семена Гризла та Василя Чучупаки надихають нас і надалі до боротьби за Українську Україну!” – додав він.
Промовляли також Наказний кошовий отаман УВК Анатолій Грива та керівник Департаменту культури та взаємозв’язків із громадськістю Черкаської ОДА Олександр Шабатін.
А потім відбулася реконструкція бою. До станції під’їхав паротяг з більшовиками, які пішли в наступ, проте його відбили вільні козаки. Вони стрімко пішли в контратаку. Лунали постріли, строчив кулемет кулеметниці Оксани Гончарук, лунали вибухи, станцію затягло димом, падали поранені, та козаки, звісно, перемогли. Бо так було і так буде!
– Наші наступають! – радісно вигукували діти і ветерани АТО.
Так, у цей день на ст. Бобринській знову перемогли вільні козаки вільного народу під рідними синьо-жовтими стягами!

Олександр ВІВЧАРИК, Історичний клуб “Холодний Яр”
Сміла

На світлинах автора – вшанування полеглих Героїв Крут у Старосіллі та реконструкція переможного бою на ст. ім. Тараса Шевченка.

Починалася весна 1920 року. У Борисполі готувалося повстання проти російських окупантів. Козак Вороньківської сотні Герасим Коломієць дістав наказ від сотника Івана Черпака відвезти листа до козаків у с. Старе. Швидко зібравшись, Герасим осідлав коня, взяв шаблю, гвинтівку. Околицями виїхав на Переяславський шлях, який у той час проходив через Писарську гору і далі горою, повз нинішнє с. Головурів на Старе. На гору кінь ішов риссю, а з гори сам зірвався в галоп, аж у вухах свистіло. У цей час у протилежному напрямку з Переяслава рухався кінний загін переяславських чекістів у кількості 25 шабель. Вони вже знали про підготовку повстання і їхали на підтримку бориспільських більшовиків. Ще на виході з лісу чекісти помітили вершника у військовій формі, що мчав з гори прямо до них. Приготувавши рушниці, загін зупинився, чекаючи пташку, що сама летіла до їхніх рук. Герасим занадто пізно помітив небезпеку, але, миттєво оцінивши ситуацію, помчав прямо на ворогів.
– Кто командир? Я спрашиваю, кто старший?! – і додав добірного російського матюччя, якого так багато чув за роки служби в царській армії.
Вороги отетеріли і опустили гвинтівки: що за великий начальник перед ними?
– Я! – вигукнув комісар у шкірянці і в кашкеті з червоною зіркою, що сидів на коні в центрі колони.
– Получи приказ! – закричав Герасим, направляючи коня прямо до нього.
Вихопивши шаблю, завдав важкого удару прямо по нерозумній голові. Рубаючи направо й наліво, він врізався в колону ворогів. Скористатися гвинтівками чекісти не змогли, боялись поцілити у своїх. Та шаблями завдали Герасиму декілька тяжких ран. Вірний кінь виніс козака з ворожої засідки. Навздогін лунали постріли, але ліс закрив козака від куль.
Вороги побоялися гнатися за сміливцем. Втративши командира, маючи вбитих і поранених, червоні повернули назад на Переяслав, а Герасим, передавши листа старинським козакам, повернувся додому. Тяжко зраненого козака поклали у світлиці батьківської хати.
Згодом на Бориспільщині вибухнуло повстання. Розігнавши по селах більшовицьку владу, Вороньківська сотня ввійшла в Бориспіль. На деякий час на Бориспільщині запанувала народна влада. Та свято тривало недовго.
Уже 12 червня Київ захопили російські окупанти. На Бориспіль рушила Башкирська дивізія червоних. Оточивши його потрійним кільцем, пішла на штурм. Вороньківській сотні вдалося вирватися з оточення в безнадійній ситуації і відійти в ліс між селами Старим, Кийловом і Вороньковом.
“Зачистивши” Бориспіль, окупанти вдерлися у Вороньків, вчинивши масовий терор. У хату до Коломійців увірвалося декілька озвірілих кацапів. Побачивши забинтованого Герасима, зупинилися у дверях і розстріляли козака з гвинтівок прямо в ліжку. Трагедія сталася на очах у матері, менших братів і сестри Єфросинії, яка й розповіла цю історію онукам.

Розповідь Василя Олександровича Залізняка, 1965 р. н.,
записала Уляна Павлівна ПЕТРЕНКО, 2002 р. н.

На світлині – козак Вороньківської сотні Герасим Коломієць (без шапки) зі своїм братом Сашком, який також загинув у боротьбі проти російських окупантів.
 Фото надіслала Уляна Петренко. Публікується вперше.

“Заст. Нач. БЦВ ОҐПУ т. Черноусову
Уповноваженого по б/б
Доповідна записка про операцію в с. Терешках
у ніч на 28 лютого 1925 року

У ніч на 28 лютого я, домовившись із Вами по телефону, виїхав у с. Терешки (тепер Сквирського р-ну Київської обл.) з кінним загоном у 8 осіб і Начальником Сквирської Райміліції т. Латманом з метою здійснити обшук у гр-на с. Терешки Куцюка Остапа, у якого, за отриманими мною відомостями, повинен був бути схований товар, пограбований невідомими у торговців у с. Рубченках, як-от: шкіра, мануфактура і т. д.
Прибувши в село о 3 годині ночі, знайшли одного сільвиконавця, Платона Гришу, і поїхали з ним до хати Остапа Куцюка, що мешкає на краю села під Шаліївським лісом на новобудові. Не доїхавши до хати 400 – 500 кроків, коней залишили з 2-ма конюхами в улоговині в кінці городу Куцюка Остапа, а самі разом з виконавцем вирушили до хати.
Підійшовши до його хати, міліціонери стали довкола хати на 10 – 15 – 20 кроків від хати, а я з начальником міліції та одним міліціонером підійшли до дверей, сільвиконавець же почав стукати у вікно, щоб Куцюк відчинив двері, але останній відмовився відчиняти, мотивуючи тим, що він вночі нікому не відчиняє і боїться відчиняти, тоді ми з т. Латманом підійшли до вікна і почали настійно вимагати відчинити двері, Латман назвав себе, після чого Куцюк погодився відчинити двері, якщо ми покличемо його сусіда Антонюка Лазаря, хата якого за 15 – 20 кроків від хати Куцюка Остапа.
Взявши з собою одного міліціонера і того ж сільвиконавця, ми з Латманом підійшли до хати Лазаря, виконавець почав стукати у вікно і просити, щоб Лазар вийшов до нас і пішов з нами до Куцюка, оскільки Куцюк не хоче без нього відчиняти нам двері, на що Антонюк Лазар не погоджувався, кажучи, що він вночі боїться виходити.
Тоді до вікна підійшов Н-к міліції т. Латман і почав категорично вимагати, щоб Антонюк відчинив двері. На вимогу Латмана Антонюк відповів, що “я боюся і вас не знаю”. Латман же для того, щоб Антонюк впевнився в його особі, підійшов впритул до вікна і запалив сірника, щоб той роздивився його обличчя, але й після цього Антонюк не погоджувався відчинити двері, тоді я сказав Латману, щоб він відійшов від вікна, що Латман і зробив. Як тільки він відійшов від вікна і підійшов до мене (я стояв біля дерева, приблизно за 10 кроків від хати напроти цього ж вікна), із хати через це ж вікно пролунав постріл у нас, куля пролетіла між нами, зачепивши Латману шинель на лівому боці. У цю ж хвилину пролунали постріли з інших вікон цієї хати, спрямовані в усі боки. Стріляли з хати з гвинтівок і автоматичних револьверів.
До цього часу всі міліціонери перебували за 15 – 20 кроків від хати Куцюка Остапа, навколо неї, і вільно бігали, гріючи ноги, не очікуючи, безумовно, такого повороту справи. І раптова стрілянина з усіх вікон будинку сусіднього з тим, на який була звернена вся увага, безумовно, виявилася для всіх несподіванкою, і люди після моєї команди “В цепь – ложись, огонь по окнам и дверям” розбіглися в різні боки на 50 – 100 кроків, лягли і відкрили хаотичну стрілянину по хаті Антонюка Лазаря.
Після п’ятихвилинної перестрілки раптом відкрилася сильна стрілянина з вікон і дверей Куцюка Остапа, і в цей же момент пролунав свисток за сараєм Куцюка Остапа, після якого від дверей Куцюка по нас було відкритий сильний вогонь із ручного кулемета. Такий самий свисток пролунав позаду наших коней за вербами. У такій несподіваній обстановці люди не чули моєї команди, і вийшло, що ми не знали, де хто з нас перебуває, до того ж до цього часу нас повідомили, що половина наших коней вирвались від конюхів і розбіглись невідомо куди.
Люди були погано озброєні, мали по 8 – 10 набоїв, як з’ясувалось на місці, у трьох осіб були одні револьвери: у мене, у Латмана і в Завацького. За такого стану речей нічого не залишалося, як відступити в село, підняти на ноги сільвладу і виконавців, що ми й зробили.
Відступивши в село, негайно вжили заходи щодо розшуку коней через виконавців, одночасно послав кавалериста у Сквиру, з телефонограмою до Вас і з вимогою людей та зброї в командира 298 полку, це було близько 5-ї години ранку, а сам, забравши із собою осіб 10 – 15 виконавців, попрямував назад до цих малин (хат. – Ред.), оточили їх, перевірили, нічого не знайшли, і вжив заходи щодо освітлення навколишньої місцевості. Послав сека (секретного агента. – Ред.) в Лаврики освітити малину Маська Федота.
Потім провели ретельний обшук у квартирах. Гільз у квартирах не знайшли, бо вже було заметено і видно, що господині гільзи зібрали та сховали, і тільки під одним вікном Куцюка знайшли 5 гільз від револьвера “Браунінга” №2. Інші гільзи від гвинтівок знайшли… довкола хат.
До 10 год. ранку прибув загін із 298 полку і міліції із Сквири. Освітили Шаліївський і Терешківський ліси. Перевірили малину в Тхорівці в Кульчицького – нічого не виявлено.
Куцюк Остап і Антонюк Лазар пішли з бандитами.
Мною заарештовані дружини, описано майно і передано на зберігання гол. сільради.
Після чого із загоном прибув до Сквири.
Бандитів, судячи з пострілів, було 8 – 10 осіб з ручним кулеметом.

1/ІІІ 25 р., Уповноважений по б/б (підпис)”.
Переклад з російської.
Публікується вперше. Публікація Владислава Карпенка.

Від редакції
Остап Сергійович Куцюк, 1890 р. н., та Лазар Васильович Антонюк, 1893 р. н., через 2 дні після перестрілки з’явилися до ГПУ і сказали, що в них ночували “бандити”.
Щоб зберегти життя, Остап Куцюк формально дав згоду бути сексотом, але “продовжував допомагати отаманові Шкурку та іншим підпільникам. Чекісти писали, що “він намагався приховати це від Окрвідділу ГПУ і тим часом повідомляв банду, що її хоче видати Антонюк Лазар, за що Шкурко і хотів вбити останнього. За час своєї секроботи на ГПУ Куцюк жодного разу своєчасно не повідомив про те, що Шкурко бував у нього вдома, а завжди повідомляв через 3 – 4 дні”. Зрозумівши, що Остап Куцюк продовжує співпрацювати з українськими партизанами, чекісти 31 жовтня 1926 р. розстріляли його.

Дж.: ГДА СБУ. – Арх. 12933. – Том 1. – Арк. 23 зв. – 24.

“Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати – постійною службою в тій чи иншій чужій армії тримати наших старшин у “формі” модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР”.
Так починаються спомини “З воєнного нотатника” видатного старшини Армії УНР, а пізніше контрактового майора польського війська Якова Гальчевського (Войнаровського).
Скажемо відверто: нашим сусідам-полякам буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок нашої історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського).
У польській армії як контрактовий офіцер Гальчевський служив із 1 вересня 1930-го до 18 вересня 1939 року. Для поляків було дивною справою, що українець, “гайдамака” є серед польського старшинського корпусу. Войнаровський “тримався гідно і досить скромно: намагався не реагувати на їхні спроби “вдарити по амбіції”. Багато працював. Незабаром – на офіцерських вправах із тактики виявилося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у “гайдамаки”. Начальство помітило це і направило Якова на вищі піхотні курси для штабових офіцерів, які він успішно скінчив...
“Декому з українців здається, – писав Орел-Гальчевський у своїх спогадах “З воєнного нотатника”, – що старшини українські зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання”. Далі Гальчевський пише, що пережив багато душевних мук, коли, наприклад, під час державних польських свят в офіційних промовах звучали обов’язкові антиукраїнські висловлювання (“завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців”).
“Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців... – згадував Гальчевський. – В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся, і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так, або переправите в евіденції  на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.
Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може, були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні”.
Як один із прикладів дикого, нелюдського ставлення поляків до українців Гальчевський згадує розповідь польського полковника Равіча-Мисловського “про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 – 1919 роках... Равіч-Мисловський узимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв’язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці”.
Полковник  Равіч-Мисловський “часто і охоче повертався” до цієї історії, особливо любив повторювати її в присутності українців, які служили під його командою.
Взагалі, політика польської держави та її інституцій до українського населення була жахливою. Досить згадати пацифікації українського населення, щоб серце облилося кров’ю. А руйнації старовинних українських церков та цвинтарів на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Волині?! А насильне перетягування українських дітей до костьолів?! А злочини польських відділів “Кракусів”?
Перед початком Другої світової війни поляки в усіх сферах життя пресингували українців. Польський шовінізм було де-факто возведено в ранг державної політики. Повсюдно і настирливо поширювалися гасла “Польща для поляків” та “Польща від моря до моря”. І це на етнографічних українських землях!
На населення лемківських, холмських та інших українських сіл, споконвіку українських, різко посилився тиск католицької церкви: дітей учнівського віку таємно від батьків перехрещували в католицьку віру. У школах, навіть у чисто українських селах, викладання велося лише польською. Поляки, поставивши собі за мету асимілювати або вигнати українців, поводилися зухвало. Від погроз вони перейшли до фізичного винищення. Особливо полювали поляки за “мужами довір’я” – свідомими українцями і найкращими господарями.
Не дивно, що по селах почали стихійно творитися українські відділи самооборони. Люди змушені були ночувати в одній частині села – під захистом самооборони. Вночі до їхніх, залишених напризволяще, хат приходили поляки: били вікна, ламали меблі, розкидали в коморах продукти, товклися по них, залишали образливі надписи на стінах будинків…
Гальчевському було надзвичайно важко морально служити в цей час у польському війську, яке підпирало державу, що відкрито боролася проти його братів і сестер. Тому й не дивно, що німецько-польську війну 1939 р. Яків сприйняв із радістю. “З першим гарматним стрілом на німецько-польському кордоні моя мрія про відбудову Української державності набрала більш конкретних форм...” – писав він.
Основний масив спогадів “З воєнного нотатника” стосується блискавичної, 18-денної, польсько-німецької війни 1939 р., у якій Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром Равічем-Мисловським брати участь на боці Польщі – всупереч домовленостям між українським еміграційним центром і Генеральним штабом польської армії, згідно з якими використовувати контрактових офіцерів-українців можна було лише в боротьбі проти більшовиків.
Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов’язки командира батальйону. І лише 18 вересня 1939 р., коли польська катастрофа стала доконаним фактом, маючи веселий настрій, що “перестає існувати бундючне панство”, “майор Войнаровський” здався в полон німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.
У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які вже в січні 1940 р. його відпустили.
Повернувшись додому, у с. Пересоловичі, до дружини Надії Которович (до речі, вона є тіткою відомого українського музиканта Богодара Которовича), Яків нарешті ґрунтовно засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис “З воєнного нотатника”, який розпочав писати в німецькому таборі в Люкенвальде. Потім написав історіософічну працю (без назви) з 25 розділів. Та оскільки польський терор набирав обертів, він змушений був знову взятися до військової справи.
Яків Гальчевський створив і очолив Грубешівську (повітову) самооборону (на Холмщині). Його безцінний досвід отамана та професійного військового привів до того, що Грубешівська самооборона стала ефективним знаряддям у боротьбі проти польського насилля.
Попри збройний конфлікт, Гальчевський не один раз звертався до поляків із пропозиціями замирення, зрозуміло, не через велику любов, а через розуміння, що українсько-польський конфлікт простилає шлях червоній російській орді. Розумів це і дехто з поляків... На жаль, явна меншість...

21 березня 1943 року, повертаючись із похорону товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Та зрадник вже вирішив його долю: у ніч проти 22 березня школу, де жила дружина із сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Яків мав лише пістолет.
На пропозицію здатися Гальчевський відповів пострілами.
Боївкарі Армії Крайової знали, що у приміщені перебувають дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі “жолнєже” витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами…
Коли добивали, нелюди кричали: “Досить бик наївся польського хліба!”
Уже мертве тіло польські недолюдки порубали сокирами на шматки.
Після вбивства Гальчевського поляки рушили в сусіднє село Трещани, що за 5 кілометрів, де вбили батька і брата Антона Богуна – завідувача кооперативу “Пробоєм” у Грубешові...

Свій життєвий шлях один із найкращих синів України ХХ століття закінчив 22 березня 1943 року. “Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов’язав себе з українською визвольною ідеєю”.
Поховали Якова Гальчевського в місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель… Труну не розкривали – настільки порубаним і посіченим був батько-отаман...
 
Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової вбили таки Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею. Незважаючи на те, що він послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву.
Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж  поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу і голосів його побратимів дійшла до нас.
Дай Боже, щоб слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нам не повторювати більше помилок, якими завжди  талановито користувалася імперська Москва.

Не хотів би, щоб ця публікація була сприйнята як протипольська. Навпаки, ми б хотіли жити з поляками в мирі. І політика Польщі сприяє порозумінню між нашими народами. І загоює рани (статтю було написано років 10 тому й опубліковано в газеті “Шлях перемоги”. Тоді польські урядовці поводилися по-людськи. – Ред.). Навіщо ж їх зараз ятрити? Навіщо польська сторона вимагає від нас покаяння за різанину 1943 року? Це непродуктивна позиція. Тим більше що саме польська шовіністична політика стала причиною братовбивчої різанини 1943-го і подальших років.

Роман КОВАЛЬ

100 р. перемоги над російською армією.
7 березня 1918 р. Вільне козацтво (8000 осіб) на чолі з Хведотом Бондарем із с. Керелівки (тепер с. Шевченкове) біля ст. Бобринської (тепер станція Тараса Шевченка)  розгромило 8-му російську армію. 12 березня 2018 р. в с. Шевченковому буде встановлено меморіальну дошку на пам’ять про цю перемогу.

100 р. загибелі родини Бардіжів.
9 березня 1918 р. в м. Туапсе більшовики розстріляли міністра внутрішніх справ кубанського уряду, організатора Вільного козацтва на Кубані Кіндрата Бардіжа, його батька Луку та синів Віанора і Миколу, отаманів Гайдамацького і Чорноморського кошів Кубанського вільного козацтва.

100-ліття перепоховання крутянців.
19 березня 1918 р. в Києві на Аскольдовій могилі поховали студентів, які загинули під ст. Крути.

100-ліття перемоги під Ромоданом.
21 березня 1918 р. 2-й Запорозький полк Петра Болбочана після важких боїв з більшовиками (у співпраці з німецькою армією) звільнили місто і станцію Ромодан від більшовиків і “чехословаків”. 21 березня 2018 р. у смт Ромодані заплановане встановлення меморіальної дошки на пам’ять про цю перемогу.

100-ліття перемоги над росіянами під Полтавою.
27 березня 1918 р. гордієнківці та інші запорозькі частини, побивши російське військо, визволили Полтаву.

145 років із дня народження ідеолога української самостійності.
31 березня 1873 р. народився Микола Міхновський, ідеолог Самостійної України, творець українського війська. Історичний клуб “Холодний Яр” разом із Згурівською ОДА о 12.00 30 березня в актовій залі Згурівської ОДА проводить вечір пам’яті Миколи Міхновського. Участь візьмуть Роман Коваль, кобзарі  Тарас Компаніченко і Тарас Силенко, барди Валерій Мартишко і Володимир Самайда.

100-ліття звільнення Харкова.
6 квітня 1918 р. Запорозька дивізія звільнила Харків.

120 років з дня народження вояка Армії УНР, патріарха УАПЦ.
10 квітня 1898 р. народився Степан Скрипник (Мстислав), козак кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка, хорунжий 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, Патріарх УАПЦ, племінник Симона Петлюри.

100-ліття історичної зустрічі.
17 квітня 1918 р. в м. Олександрівську (нині Запоріжжя) відбулася зустріч Січових стрільців полковника Василя Вишиваного і Кримської групи полковника Петра Болбочана.

75 років від дня загибелі
22 березня 1943 р. в нерівному бою з 18-ма поляками загинув Яків Орел-Гальчевський, командир Грубешівської самооборони, сотник Армії УНР, автор спогадів “Проти червоних окупантів”

100-ліття визволення Криму.
24 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР Петра Болбочана звільнила Сімферополь та інші міста від більшовиків.

100-ліття створення українського флоту.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.

100-ліття проголошення Гетьмана України.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.

Русланові Бобурову-“Німцю”

“Горобець після бійки” ця зачіска зветься,
Завиватися в кільця почала борода.
Без копійки в кишені, з Україною в серці,
Він півроку в окопах, бо в країні біда.

Не жаліється і ні про що він не просить,
Закидає на плечі кулемета стрічки,
Що Бог дасть те і їсть, що дадуть – те і носить,
Мій найстарший синочок, дитя простоти.

І коли мене сумніви беруть похмурі,
І я знов почуваюсь не в сих і не в тих, 
Заглядаючи в очі його волошкові,
Я знаходжу там спокій, як на ликах святих.

Від редакції
23 березня 1966 р. народився Руслан БОБУРОВ-“НІМЕЦЬ”, кулеметник 24-го Окремого штурмового батальйону “Айдар”. Загинув у боротьбі за вільну Україну. Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком “За оборону Луганського аеропорту” (посмертно). Вічна слава!

Відійшла у вічність Марія Вівчарик-“Скеля” (у дівоцтві Ластівка), багатолітній член ОУН, станична ОУН, в’язень російських концтаборів, член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, ініціатор відновлення УАПЦ в Смілі, активна парафіянка храму Різдва Святого Івана Хрестителя.
Її батько, Степан Ластівка, був січовим стрільцем. Після поразки Української революції він дуже довго лікувався, тож фактично Марія виростала з мамою, дідусем і бабусею, свідомими українцями. Саме вони навчили її любити Україну.
Мама Марії – Євдокія Ластівка (по батькові Шмата) – була членом товариства “Просвіта”, на зібрання брала із собою і дочку.
З 8 років допомагала односельцям рятувати людей з Великої України, які тікали від Голодомору 1932 – 1933 рр. (село Кривеньке розкинулося за 5 км від кордону між СССР і Польщею, що проходив по річці Збручу).
З 13 літ Марія стала й членом Товариства “Луг”, 22 грудня 1941 р. – членом ОУН. Саме тоді склала присягу. Спочатку була зв’язковою, а коли станичний Іван Манзюк у травні 1944 р. був переправлений на Волинь, її призначили на його місце.
У рідному селі Марія Ластівка закінчила 7 класів. Готувалася вчитися далі, та на заваді стала війна. У 1945 р. їй вдалося вступити в Чортківське педучилище. Однак 18 грудня 1945 р. Марію заарештувало КҐБ. А вже в лютому 1946 р., після страшних катувань під час т. зв. слідства, військовий трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав.
З квітня 1946 р. вона відбудовувала затоплені шахти Донбасу. У листопаді її вивезли в Комі АРСР. Спочатку – в “Устьвимлаг” у місті Княжпогості, де вона сплавляла ліс на річці Вимі. Відтак потрапила в зловісний “Мінлаг” у місті Інті, де працювала на різних важких роботах (переважно земляних) – копала у вічній мерзлоті фундаменти під різні будови. Звільнили її в жовтні 1954 р. і відправили на поселення в ту ж Інту.
Після звільнення одружилася з Іллею Вівчариком – земляком із сусіднього з Кривеньким села Сидорова, який щойно звільнився з ув’язнення. У 1969 р. їй вдалося повернутися в Україну, у Смілу, бо в Західній Україні жити не дозволяли.
Була серед засновників міських організацій Народного руху в Україні, Товариства політв’язнів і репресованих, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Конгресу українських націоналістів. Останнім часом її знали і як активістку громадської організації “Територія гідності”, мала  посвідчення №1, яке залишатиметься за нею навічно.
Була активною волонтеркою, постійно допомагала нашим бійцям на фронті. За заслуги перед Україною була нагороджена – орденом Княгині Ольги і відзнакою “Холодний Яр”.
Виростила двох синів – Богдана й Олександра (журналіста, члена Історичного клубу “Холодний Яр”), двох онуків – Назарія і Василинку, встигла натішитися правнучкою Зорянкою.
Чин поховання Марії Вівчарик провели в новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ). Цей обряд у церкві здійснювали вперше – з огляду на заслуги спочилої. Проводив його настоятель храму і духівник Марії Вівчарик митрофорний протоієрей Михайло Шевчук. Співслужив клірик Черкаської єпархії УАПЦ отець Віталій.
В останню путь ветерана Визвольних змагань проводжали рідні, друзі, сусіди, активісти громадських організацій, депутати міської ради, виконувач обов’язків міського голови Сміли Костянтин Синьогуб.
У похороні активну участь взяли учасники АТО, які у промовах називали Марію Вівчарик своїм побратимом. Труну опускали під звуки сальв.
Вічна слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Артем Зубенко народився в с. Малих Будищах Заїченської волості Зіньківського повіту Полтавської губернії.  Я довідався про нього на початку 2000-х років, вивчаючи архівно-кримінальну справу його двоюрідного брата Іллі Зубенка (1893 – 1966), голови Малобудищанської “Просвіти” в 1917 році. 15 вересня 1937 р. слідчий запитав його: “Обвиняемый Зубенко, расскажите следствию правдиво, Вы поддерживаете связь с родными, бежавшими вместе с Петлюрой за границу?”
Ілля Зубенко відповів: “Я имел двоюродного брата, Зубенко Артём Николаевич, который служил в контрреволюционной армии Петлюры, и при отступлении последнего и он отступил, куда – неизвестно. В 1921 г. я получил письмо и узнал, что брат Зубенко Артём оказался на жительство г. Прага (Чехословакия), после этого ещё писал 2 письма, в яких изображал его жизнь. Об этом я сообщал в органы ГПУ, а также оставлял подленики моего письма, которое я писал за границу брату Зубенко Артёму. Окончательно я связь с ним порвал с 1925 года. С этого времени никакого сообщения от брата Зубенко Артёма не имел и ему также не писал”.
Двоюрідна племінниця Артема Зубенка, відома на Кубані вишивальниця Віра Федосіївна Мордіна (в дівоцтві Зубенко), 1927 р. н., у листі до мене від 3 березня 2005 р. зазначила інше ім’я по батькові Артема Зубенка – Прокопович. Написала, що він інженер, у ЧСР створив сім’ю. З цього свідчення можна зробити висновок, що хтось із малобудищанських Зубенків мав зв’язок з Артемом Зубенком.
Уточнення про те, що Артем Зубенко був інженером, спонукало мене звернутися до Романа Коваля, з яким я познайомився 2011 року в Холодному Яру. Справа в тім, що він з Віктором Моренцем і Юрієм Юзичем випустив 2 томи книги “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, у яких оприлюднено біографії українських вояків – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах. Я запитав, чи не зустрічав він серед “подєбрадців” ім’я Артема Зубенка.
Роман Миколайович відповів: “Артем Зубенко, якщо він вояк, то у подєбрадській академії він не вчився. Пишу так, бо ми вибирали для своєї книжки лише вояків, а інших лишали за бортом нашої уваги”. Роман Коваль також повідомив, що в книзі Семена Наріжного “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами”, виданій у 1942 році в Празі, на с. 5 зазначено, що “інж. А. Зубенко” склав пожертву на видання цього видання”, а “під номером 212 вміщено і світлину “Арт. Зубенка”. Роман Коваль надіслав і фото нашого земляка з цієї книги.
Ім’я борця за нашу незалежність повертається. Сподіваюся, що в майбутньому пощастить віднайти детальнішу інформацію про життя Артема Зубенка за кордоном.

Віктор МІЩАНИН, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

З дитинства захоплювався боротьбою УПА, слухав зарубіжні радіостанції, відчував потребу боротися проти колонізації та російщення України.
Обурювався знищенням пам’ятних хрестів у селі, руйнуванням церкви та могили січових стрільців, арештами української інтелігенції 1972 року, відтак з охотою прийняв пропозицію Володимира Мармуса вступити в підпільну патріотичну молодіжну організацію, яка боротиметься за незалежність України.
14 січня 1973 р. Микола в хаті Андрія Кравця в урочистій обстановці – зі свічками, вклякнувши на коліна перед хрестом та образом Божої Матері, – склав присягу, яка зобов’язувала вважати боротьбу за незалежність найвищим обов’язком. Крім господаря, були присутні Володимир і Микола Мармуси, Петро Вітів, Володимир Сеньків, Петро Винничук, Микола Лисий. 9-м членом організації став Степан Сапеляк.
Микола взяв участь у виготовленні та встановленні в м. Чорткові 4 українських національних прапорів та поширенні 19 листівок 21 січня 1973 р. – напередодні 55-ї річниці проголошення ІV Універсалу Центральної Ради та 54-ї річниці Злуки УНР і ЗУНР. Розклеював листівки, що закінчувалися гаслами: “Свободу українським патріотам!” “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!” і вимогами свободи друку, мітингів і зібрань.
Заарештований 22 березня 1973 року. Засуджений разом із шістьма іншими членами організації на закритому засіданні Тернопільського обласного суду 24.09.1973 за ст. 64 (“участь в антирадянській організації”) та 62 ч. 1 (“антирадянська агітація і пропаганда”) до 3 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 2 р. заслання.
Карався в таборі суворого режиму ЖХ-385/19, пос. Лєсной Теньгушовського р-ну, Мордовія, разом з Петром Винничуком. Працював кочегаром, у сушильному цеху. Спілкувався з колишніми вояками УПА Миколою Кончаківським, Дмитром Синяком, Іваном Мироном, Михайлом Жураківським, Романом Семенюком, з отцем Денисом Лукашевичем та широким колом молодих політв’язнів різних національностей.
Восени 1975 р. етапований у табір ВС-389/37, Пермська обл., пос. Половинка Чусовського р-ну, де були зібрані майже всі його посправники. Брав участь в акціях протесту, у підготовці інформації про події в зоні. Заслання відбував у с. Нікольську Кривошеїнського району Томської області.
Навесні 1978 р. повернувся в с. Росохач. Одружився з Ольгою Свідзинською, мають синів Василя, Андрія, Михайла і дочку Марію.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. М. Слободян брав активну участь у русі за незалежність. Був членом Координаційної ради Чортківського “Меморіалу”, членом УГС, УРП та РХП. Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
18 серпня 2006 р. нагороджений орденом “За мужність” І ступеня.
Імена всіх учасників Росохацької групи закарбовані в пам’ятній таблиці, урочисто відкритій на приміщенні Чортківського педучилища 26 січня 2012 року.

Василь ОВСІЄНКО. Харківська правозахисна група

Вадим Яворенко отримав несподіваний подарунок: медсестра УПА “Квітка” надіслала дивом збережене фото.
Зустріч із провідником “Перебийносом” відбулася в жовтні 1949-го на горі Копілаш, що між Гуцульщиною і Буковиною. Всі особи ідентифіковані. Дві дівчини (нині це вже жінки віком понад 80 років) – живі (“Квітка” стоїть праворуч).
Героям слава!

Володимир ДОРОШ

На День Соборності України наші хлопці прикріпили до повітряних кульок Державний прапор України. Вітер поніс його на окуповані райони Луганської області. Серед окупантів і місцевих зрадників – переляк: вони прийняли прапор за бомбу.
Ну хто бачив, щоб бомба літала на повітряних кульках, та ще й пофарбована в синьо-жовті барви! Як говорить українське прислів’я: “Лякана ворона й куща боїться”.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 40 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 50 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 175 грн.
“Отаман Зелений” – 65 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 65 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 65 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 50 грн.
“Отаман Орлик” – 50 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 50 грн.
Ціни вказано станом на лютий 2018 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 62 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 150 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 75 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 89 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 40 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 55 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 75 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 90 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 85 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 75 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 77 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 75 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 85 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 400 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 225 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 75 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.