22 березня виповнюється 75 років від дня загибелі Якова Орла-Гальчевського, українського мислителя, сотника Армії УНР, отамана Подільської повстанської групи, автора спогадів “Проти червоних окупантів”
“Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати – постійною службою в тій чи иншій чужій армії тримати наших старшин у “формі” модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР”.
Так починаються спомини “З воєнного нотатника” видатного старшини Армії УНР, а пізніше контрактового майора польського війська Якова Гальчевського (Войнаровського).
Скажемо відверто: нашим сусідам-полякам буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок нашої історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського).
У польській армії як контрактовий офіцер Гальчевський служив із 1 вересня 1930-го до 18 вересня 1939 року. Для поляків було дивною справою, що українець, “гайдамака” є серед польського старшинського корпусу. Войнаровський “тримався гідно і досить скромно: намагався не реагувати на їхні спроби “вдарити по амбіції”. Багато працював. Незабаром – на офіцерських вправах із тактики виявилося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у “гайдамаки”. Начальство помітило це і направило Якова на вищі піхотні курси для штабових офіцерів, які він успішно скінчив...
“Декому з українців здається, – писав Орел-Гальчевський у своїх спогадах “З воєнного нотатника”, – що старшини українські зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання”. Далі Гальчевський пише, що пережив багато душевних мук, коли, наприклад, під час державних польських свят в офіційних промовах звучали обов’язкові антиукраїнські висловлювання (“завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців”).
“Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців... – згадував Гальчевський. – В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся, і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так, або переправите в евіденції на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.
Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може, були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні”.
Як один із прикладів дикого, нелюдського ставлення поляків до українців Гальчевський згадує розповідь польського полковника Равіча-Мисловського “про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 – 1919 роках... Равіч-Мисловський узимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв’язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці”.
Полковник Равіч-Мисловський “часто і охоче повертався” до цієї історії, особливо любив повторювати її в присутності українців, які служили під його командою.
Взагалі, політика польської держави та її інституцій до українського населення була жахливою. Досить згадати пацифікації українського населення, щоб серце облилося кров’ю. А руйнації старовинних українських церков та цвинтарів на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Волині?! А насильне перетягування українських дітей до костьолів?! А злочини польських відділів “Кракусів”?
Перед початком Другої світової війни поляки в усіх сферах життя пресингували українців. Польський шовінізм було де-факто возведено в ранг державної політики. Повсюдно і настирливо поширювалися гасла “Польща для поляків” та “Польща від моря до моря”. І це на етнографічних українських землях!
На населення лемківських, холмських та інших українських сіл, споконвіку українських, різко посилився тиск католицької церкви: дітей учнівського віку таємно від батьків перехрещували в католицьку віру. У школах, навіть у чисто українських селах, викладання велося лише польською. Поляки, поставивши собі за мету асимілювати або вигнати українців, поводилися зухвало. Від погроз вони перейшли до фізичного винищення. Особливо полювали поляки за “мужами довір’я” – свідомими українцями і найкращими господарями.
Не дивно, що по селах почали стихійно творитися українські відділи самооборони. Люди змушені були ночувати в одній частині села – під захистом самооборони. Вночі до їхніх, залишених напризволяще, хат приходили поляки: били вікна, ламали меблі, розкидали в коморах продукти, товклися по них, залишали образливі надписи на стінах будинків…
Гальчевському було надзвичайно важко морально служити в цей час у польському війську, яке підпирало державу, що відкрито боролася проти його братів і сестер. Тому й не дивно, що німецько-польську війну 1939 р. Яків сприйняв із радістю. “З першим гарматним стрілом на німецько-польському кордоні моя мрія про відбудову Української державності набрала більш конкретних форм...” – писав він.
Основний масив спогадів “З воєнного нотатника” стосується блискавичної, 18-денної, польсько-німецької війни 1939 р., у якій Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром Равічем-Мисловським брати участь на боці Польщі – всупереч домовленостям між українським еміграційним центром і Генеральним штабом польської армії, згідно з якими використовувати контрактових офіцерів-українців можна було лише в боротьбі проти більшовиків.
Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов’язки командира батальйону. І лише 18 вересня 1939 р., коли польська катастрофа стала доконаним фактом, маючи веселий настрій, що “перестає існувати бундючне панство”, “майор Войнаровський” здався в полон німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.
У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які вже в січні 1940 р. його відпустили.
Повернувшись додому, у с. Пересоловичі, до дружини Надії Которович (до речі, вона є тіткою відомого українського музиканта Богодара Которовича), Яків нарешті ґрунтовно засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис “З воєнного нотатника”, який розпочав писати в німецькому таборі в Люкенвальде. Потім написав історіософічну працю (без назви) з 25 розділів. Та оскільки польський терор набирав обертів, він змушений був знову взятися до військової справи.
Яків Гальчевський створив і очолив Грубешівську (повітову) самооборону (на Холмщині). Його безцінний досвід отамана та професійного військового привів до того, що Грубешівська самооборона стала ефективним знаряддям у боротьбі проти польського насилля.
Попри збройний конфлікт, Гальчевський не один раз звертався до поляків із пропозиціями замирення, зрозуміло, не через велику любов, а через розуміння, що українсько-польський конфлікт простилає шлях червоній російській орді. Розумів це і дехто з поляків... На жаль, явна меншість...
21 березня 1943 року, повертаючись із похорону товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Та зрадник вже вирішив його долю: у ніч проти 22 березня школу, де жила дружина із сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Яків мав лише пістолет.
На пропозицію здатися Гальчевський відповів пострілами.
Боївкарі Армії Крайової знали, що у приміщені перебувають дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі “жолнєже” витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами…
Коли добивали, нелюди кричали: “Досить бик наївся польського хліба!”
Уже мертве тіло польські недолюдки порубали сокирами на шматки.
Після вбивства Гальчевського поляки рушили в сусіднє село Трещани, що за 5 кілометрів, де вбили батька і брата Антона Богуна – завідувача кооперативу “Пробоєм” у Грубешові...
Свій життєвий шлях один із найкращих синів України ХХ століття закінчив 22 березня 1943 року. “Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов’язав себе з українською визвольною ідеєю”.
Поховали Якова Гальчевського в місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель… Труну не розкривали – настільки порубаним і посіченим був батько-отаман...
Недоброзичливці України з польського табору можуть втішитися, адже бойовики Армії Крайової вбили таки Якова Гальчевського, а могилу його на цвинтарі у Грубешові зрівняли із землею. Незважаючи на те, що він послідовно виступав за припинення українсько-польського збройного конфлікту, бо вважав головним ворогом України і Польщі Москву.
Так що поляки – хоч і незаслужено – все ж поквиталися з Гальчевським. Але луна його голосу і голосів його побратимів дійшла до нас.
Дай Боже, щоб слово Гальчевського допомогло збагнути причини українсько-польського протистояння і посприяло нам не повторювати більше помилок, якими завжди талановито користувалася імперська Москва.
Не хотів би, щоб ця публікація була сприйнята як протипольська. Навпаки, ми б хотіли жити з поляками в мирі. І політика Польщі сприяє порозумінню між нашими народами. І загоює рани (статтю було написано років 10 тому й опубліковано в газеті “Шлях перемоги”. Тоді польські урядовці поводилися по-людськи. – Ред.). Навіщо ж їх зараз ятрити? Навіщо польська сторона вимагає від нас покаяння за різанину 1943 року? Це непродуктивна позиція. Тим більше що саме польська шовіністична політика стала причиною братовбивчої різанини 1943-го і подальших років.
Роман КОВАЛЬ |
