Юрій Горліс-Горський мав стільки іпостасей, що для людей пересічних його біографія виглядала підозрілою. Ось його життєві образи: хорунжий Кабардинського полку Кавказької кавалерійської “туземної” дивізії, півсотенний Богданівського полку, кармелюківець, болбочанівець, чорний запорожець, заступник отамана полку гайдамаків Холодного Яру, “совєтський міліціонер” у Кам’янці, співробітник Повстансько-партизанського штабу генерала Тютюнника, подільський підпільник, терорист-експропріатор, наш чоловік в агентурному відділі Подільського губернського ҐПУ, багатолітній політичний в’язень та пацієнт-симулянт психіатричних лікарень, старший санітар Лук’янівської в’язниці, письменник, автор споминів, видавець, фотограф, учитель, журналіст Німецького радіо, шинкар, диверсант-парашутист, співредактор української газети, помічник німецької та американської розвідок... “Незбагнені шляхи Аллаха! Мені доводилося в своєму житті бути багато ким – поетом також”, – писав Юрко в передмові до своїх “Тюремних поезій”.
Роман Коваль пропонує читачам такі твори видатного письменника-борця: “Великдень на сусідах”, “До характеристики московського наїзду на Україну”, “У ворожому таборі”, “В казематах ҐПУ”, “Отаман Хмара”, “Їх прийшло дванадцять”, “Ave, diktator!”, “Колгосп над Інгулом”, “Час вибиратися за кордон”, “Подорожні зиґзаґи”, “Печене порося (китайська легенда)”, “Фінляндія. Країна скель і крицевих людей”, “Донька Петлюри”, а також “Тюремні поезії”.
Окрім згаданих творів у книжці вміщено документи, які стосуються біографії Юрія Горліса-Горського (справжнє прізвище Городянин) у час перебування його в Армії Української Народної Республіки, які люб’язно надав Віктор Моренець.
Опубліковано й низку документів з особової справи письменника за 1939 рік, коли він перебував у Карпатській Україні, серед них і власноручний життєпис. Розшукала справу в Державному архіві Закарпатської області Ірина Гармасій. Опубліковано і спогади про Юрія Горліса-Горського. Книга багато ілюстрована фотодокументами.

А починається вона розлогою біографією Юрія Горліса-Горського під назвою “Револьвер і перо як життєва необхідність”. Її автор – Роман Коваль. Ось фрагмент передмови: “Доля його була настільки бурхлива, закручено-звивиста, жорстока і милосердна, що найрізноманітніші чутки про Юрія кружляли ще півстоліття після його таємничого зникнення: “поінформовані” стверджували, що він агент п’яти розвідок, що то не він написав роман “Холодний Яр”, а 1956 року, вже після смерті, був радником угорського генерала Кішбарнака.
Його ув’язнювали більшовики, румунські прикордонники та гестапівці. Сидів він і за польськими “дружніми” дротами. Його розстрілювали, а він тікав. Друзі двічі проводили по ньому панахиду, а він виривався з обіймів смерті. “Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі і блиск ворожої шаблі.
Юрій побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж.
Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
Юрій – неспокійний дух, казав Улас Самчук, для нього “клімат війни те саме, що для риби вода”.
Юркові “незбагненні шляхи” пролягли через європейські країни, які палали у вогні Першої світової, через Київ, де він творив перший полк відродженої української армії, рідну Полтавщину та Харківщину, які він визволяв від більшовиків. “Незбагненні шляхи” привели Юрія до Холодного Яру, на Поділля, в Румунію, Галичину, на Херсонщину, Дон, Кубань, в Поволжя, Москву, Білорусь, на Волинь, Лемківщину, в Польщу, Карпатську Україну, ще раз Румунію, Югославію, Грецію, Туреччину, Сирію, Єгипет, Францію, Берлін, Фінляндію, Ленінград, Австрію, знову Німеччину…
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг – крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну” – так можна сформулювати кредо його життя.

“Пiсля таких книг хочеться братися за перо”

Щойно перегорнула останню сторiнку “Чорних запорожців” i вкотре переконалася, скiльки сторiнок української iсторiї залишаються маловiдомими для загалу.
Пiсля таких книг хочеться братися за перо i творити художнi образи українських лицарів! Кожен з цих героїв заслуговує як не на окрему книгу, то на фiльм. Велике спасибi Вам, пане Романе, за Вашу титанiчну роботу, що докладаєте усiх зусиль, аби зберегти i примножити те, про що довгi десятиліття не те що згадувати, а навiть думати не можна було. Втiм, не виключено, що за нинiшнiх полiтичних обставин усе українське знову може опинитися в пiдпiллi.
Наснаги вам, пане Романе!
Сподiваюся, що завдяки Вам буде вiдкрита ще не одна сторiнка iсторiї України.

Оксана ДУДАР, газета “Новий погляд”
Львів

“Чесно служив неньці-Україні” – так означив життя Рената Польового Левко Лук’яненко у спогаді, вміщеному у книзі “Тиха війна Рената Польового”. Книга ця вражає! У ній – сконденсовано цвіт українства – письменників, художників, скульпторів, кобзарів, фольклористів, дипломатів, журналістів, всі вони створили духовний пам’ятник Ренатові Польовому споминами про нього.
Прикметні назви спогадів: “Чесно служив неньці-Україні”, “Навколо нього гуртувалися патріоти”, “Вірний друг Івана Гончара”, “Є потиск рук, що сили додає”, “Мене вразила його любов до Кубані”, “З роду січових поселенців”, “В оселі Гончара гартувався дух Рената”, “Чуйна людина”, “Ходяча енциклопедія українознавства”, “Людина з Божою іскрою в очах”, “Кобзаролюбець Ренат Польовий”, “Славний українець”, “Чоловік козацької вроди”, “Він і у 80 років був гарний!”, “Штрихи до портрета характерника Рената Польового”, “Лицар Святого Воїнства Вічного”, “Він уславив своє ім’я”…
А яке сузір’я видатних українців залишило спомини про Рената Польового! Левко Лук’яненко, Іван Гнатюк, Василь Триліс, Леопольд Ященко, Володимир Данилейко, Леонід Череватенко, Олександр Фисун, Ігор Рачок, Тарас Силенко, Микола Малишко, Наталя Околітенко, Данило Кулиняк, Валерій Левандовський, Віктор Радіонов, Богдан Жеплинський… А про яких прекрасних українців написав Ренат Петрович! Ось деякі з цих імен: члени ОУН Степан Сярий та Марія Омелян, кобзарі Семен Власко, Олександр Корнієвський, Михайло Башловка, Олексій Чуприна, Георгій Ткаченко, Євген Адамцевич, Микола Будник, Віктор Лісовол, Ігор Рачок, Никін Прудкий, брати Василь та Микола Литвини, Іван Гончар, Феодосій Сахно, Сергій Набока, Леоніда Світлична, Леопольд Ященко, Василь Кардаш…
Том спогадів має 1040 сторінок, сторінок про нашу історію! Я підрахувала: якщо читати по десять сторінок за день, то на читання піде не менше як три місяці! Безперечно, це новий вагомий здобуток Романа Коваля, автора-упорядника книги. Завдяки йому споруджено багато пам’ятників, встановлено меморіальні дошки, відновлено могили полеглих героїв і найменовано вулиці їхніми іменами. І ось новий пам’ятник – у вигляді книги! Роман Коваль знову показав себе як видатний син богині історії Кліо.
Подяка щира і родині, коштом якої вийшла книжка, насамперед дочці Любі та зятеві Василеві!
Книга “Тиха війна Рената Польового” стане настільною для того, хто цікавиться долями борців за волю України, кобзарів, кубанців, усіх, хто утверджував нашу Батьківщину в ХХ столітті. А головний герой показаний у книзі не лише як повнокровний діяч, але й людина, яка зворушувала своєю щирістю і щедрістю. Тож не дивуємося, що чимало жінок були в Рената закохані... “Як можна не захоплюватися такою людиною! – написала гомінчанка Ніна Шапошникова. – Він і в 80 років був гарний! А я випросила в нього фото, де йому сорок п’ять. Очей не можна відвести!” Гомінчанка Людмила Заковоротня додає: “Рената Петровича Польового поважали й любили як старшого брата всі жінки й чоловіки хору “Гомін”. А учасниця хору Віра Глушко зафіксувала таку особливість Ренатову: “Він фантастично вболівав за народну пісню, за кожне слово, за кожний наголос... поправляв наш спів, як мудрий голова “журі”.
Дружина Віра Омелянівна прожила з Ренатом Петровичем 56 років. “Я за Ренатом була, як то кажуть, як за кам’яною стіною, – стверджувала вона. – Я завжди була спокійною, бо завжди відчувала і знала, що він людина сильна. Знала, що він буде завжди піклуватися про нашу сім’ю. Я прожила з ним щасливе життя”. І Ренат Петрович був щасливий з дружиною, яка дбала про нього, поділяла його погляди. Про це свідчить у книзі розділ “Листування кубанської козачки Віри Польової із владою, яка переписала її на росіянку”.
Кобзареві Тарасові Силенку гріло душу, що у своїй любові до України він мав з Ренатом Польовим спільні сентименти, “як, скажімо: феномен кобзарства; загадковість реліктів непізнаної Української Кубані, прихильність до радикальної української позиції у щоденному житті... глибока шана до народної обрядовості та звичаєвості (а особливо до колядництва). На отаких лицарів-одинаків, шляхетних синів України наша надія!”.
А ось лист Івана Гончара до Рената Польового: “Я абсолютно не помилився, приймаючи Вас і Вашого брата Василька як своїх найдорожчих гостей. Така реакція за свою совість як у Вас властива сильним і правдивим натурам...”
У книзі звучать пісні, які любив пан Ренат.

Сини мої, Чорноморці,
Сини-голуб’ята,
Не втирайте кулаками
Молоді очата.
Не втирайте, бо ще рано,
Жива Кубань-мати!
Прийде доба, що ми її
Будем обнімати.

Книга наповнена листами, як небо голубами. Їх писав Ренат Петрович до кубанців, до кобзарів, до письменників, а вони – до нього. Ось поет Данило Кулиняк 3 березня 1974 р. надіслав Ренатові вірш “Сповідь”.

Упаду маленькою пилинкою,
Україно, в твій Чумацький шлях.
Проросту несмілою билинкою,
Україно, на твоїх полях.

Хвилюють й розповіді про самобутнього художника Василя Польового та Ренатового сина – Миколу, який рано пішов за край світу, але встиг виявити себе як талановитий краєзнавець і фотомитець.
Ось відгук кореянки Анни Кім. Вона була присутня при запуску останнього проекту Рената Петровича у Південній Кореї. “У день відвідин військово-морського музею надворі було дуже холодно, – згадувала вона. – На пропозицію корейських друзів після завершення екскурсій ми поїхали відігріватися у сауну. Вона була біля підніжжя гір, гаряча вода текла прямо із джерел, що для нас було новиною. Всі парились, відігрівались. І тут пан Лі почав мити ноги Ренатові Петровичу, хоча той усіляко опирався цьому. Президент Лі пояснив, що він це зробив, щоб висловити свою глибоку повагу, – так у Кореї син вшановує свого батька”.
Назви публіцистичних статей Рената Польового промовисті: “Примусом та обманом – з українців в росіяни”, “Московський шантаж”, “Позбудьмося московського холуйства”, “Портрет північного “брата”, “Войовниче манкурство”. Надзвичайної сили автобіографічні розділи книги – “Колимські оповідання”, “Новели неволі”, “Життєпис”, “Спогад про сина Миколу”, “Мандри”. А ще – “До історії Кубані”, “Боротьба”, “Громадсько-політична діяльність” (спогади про УКК, УГС, ДСУ, УНА-УНСО, хор “Гомін”).
У цих новелах розкривається письменницький талант Рената Польового. Його спогади, замальовки, листи нагадують мені перо незабутнього Григора Тютюнника. Яке розмаїття неповторних образів! І за колючим дротом, і поза ним. Оті колимські зеки та зечки так і просяться в художні твори…
Усе Ренатове життя – пошук і рух. Знаходимо у книжці і його подорожні нотатки: “Уночі було холодно, ішов дощ... Прокинувся на сході сонця. Зразу ж скупався в Доні… До шляху Ростов – Москва добирався півдня, бо дороги тут погані, ще й дощі пройшли, а місце – глухомань... Учора звечора залишив Острогорськ. Проїхавши українські села Толжик, Литвинівку, Кадубець, Щербаки та Євдокове, заночував у степу. Вранці вирушив далі пішки... Прокинувся перед сходом сонця і, зібравшись, пішов на села Великої Писарівки…”
Уявляю як він зараз іде Чумацьким шляхом, час від часу оглядаючись із таємничою посмішкою Мамая на нас, читачів книги “Тиха війна Рената Польового”.

Ольга СТРАШЕНКО, член НСПУ

6 жовтня 2012 р. в Ірпінському міському будинку культури (вул. 74-ї стрілецької дивізії, буд. 1) відбудеться вечір пам’яті визначного винахідника та мецената української справи Рената Польового з нагоди 85-ліття від дня народження.
Організатори – Ірпінська міська організація ВО “Свободи” (голова Богдан Мельничук) та Історичний клуб “Холодний Яр” (президент Роман Коваль).
Очікується участь кобзарів, бардів та хору “Гомін” (художній керівник Леопольд Ященко).

5 вересня у Болехові мали відкрити пам’ятник скульптору Михайлові Гаврилку. Роман Коваль уже навіть запропонував напис на ньому “Прийди і привітайся”.
Та ми не прийшли… І не привітались.
Чому ж пам’ятник Гаврилкові не відкрито в день його 130-ліття?!
Відповідь банальна: не вистачило коштів.
На щастя, в Україні є люди, які практично сприяють народній справі. Серед них і брати Риндзаки, художники Львівської національної опери, що організували аукціон з продажу картин львівських художників. Кошти з продажу картин пішли на побудову пам’ятника.
До дня народження Михайла Гаврилка поступили гроші від кредитної спілки м. Косова, Романа Коваля (вже вдруге), заступника міського голови Ігоря Герецького (вже втретє), Марії Урбанович зі Львова, від вчительки школи №2 м. Болехова Тетяни Павлишин, мешканця м. Путивля та членкинь Союзу українок Болехова Анни Литвин, Марії Мицак і Осипи Дубляник. Не стоїть осторонь фінансових проблем і родина Михайла Гаврилка…
Книга “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” повернула із забуття ім’я полтавського козака. Ця книжка багатьох спонукала до добрих справ. Однією з них стане й вечір пам’яті Михайла Гаврилка з нагоди його 130-ліття. Відбудеться він у Болехові 30 вересня.
Сподіваюсь, що свято, яке розпочнеться о 16 годині в Народному домі, спонукає нас до активізації зусиль. Гаврилко, який ожив під геніальними руками скульптора Василя Ярича, мусить повернутися до Болехова!

Лариса ДАРМОХВАЛ
м. Болехів Івано-Франківської обл.

5 вересня в с. Рунівщині Полтавського району відбулися урочистості з нагоди 130-річчя уродженця села Михайла Гаврилка – скульптора, художника, отамана повстанського загону.
На свято приїхали онук Михайла Гаврилка Ярослав Абрагамович зі Львова та племінник Іван Гаврилко з Дніпропетровська.
У сільському клубі відбулися урочисті збори, в яких взяли участь жителі Рунівщини, учні місцевої школи, гості з Полтави.
Комуністичний режим знищив майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка. В 1952 році за вказівкою Москви всі його роботи зі Львівського художнього музею було спалено – Москва не забула тих, хто боровся проти неї.
Ярослав Абрагамович від імені онуків Михайла Гаврилка подарував музею історії села копії двох скульптурних робіт: горельєф Тараса Шевченка та “Голову Прометея”. А Іван Гаврилко передав у дар музею оригінал посвідки про закінчення у 1932 році рідним братом Михайла Гаврилка Іваном Полтавського медичного училища (у Михайла було ще три брати й дві сестри).
Художник Іван Юхно подарував портрет Михайла Гаврилка. В сільському музеї експонуватиметься й видання “Кобзаря”, що побувало в усіх містах і селах України, які відвідав Тарас Шевченко. Його передав керівник автомобільної експедиції, що триває вже кілька років, голова асоціації “Громадянське суспільство” Володимир Степанюк.
Цього ж дня в центрі села закладено парк Михайла Гаврилка площею понад 1 га. Рідні Михайла Гаврилка та рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко перерізали символічну стрічку біля стели і разом із представниками громадськості висадили тут молоді дубки та берези.

Людмила КУЧЕРЕНКО
Полтава

Яків Корицький народився 27 жовтня 1895 р. в Миргороді. Його батько мав дві десятини землі, коня, борону та плуг.
Здобувши фах кераміка в Миргородській художньо-промисловій школі, Яків з 1913 р. учителював у Нових Санжарах. У червні 1916 р. його мобілізували до російської армії. Брав участь у бойових діях на фронтах Першої світової війни.
1917 року закінчив школу прапорщиків. У 1918 – 1919 рр. воював за волю й долю України в лавах Армії УНР. Останнє місце служби – школа старшин.
У листопаді 1919 р. повернувся до Миргорода, а наступного року перебрався в Опішне, де одружився з донькою заможного господаря Андрія Висіча. У 1920 – 1930-х рр. викладав малювання в семирічній трудовій школі, згодом став її директором, а також інструктором в Опішнянській керамічній промисловій школі, що діяла в 1927 – 1933 рр., викладав керамтехнологію в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки (функціонувала в 1936 – 1941 рр.), був її першим директором. Дружина, Ніна Андріївна, працювала вчителькою в опішнянській семирічці.
7 вересня 1937 р. Опішнянський райвідділ НКВД арештував Якова Корицького за обвинуваченнями в контрреволюційній агітації. 25 жовтня 1937 р. особлива трійка при УНКВС Харківської області засудила його до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Томасинлагу, а з червня 1940 р. – у Севжелдорлагу.
Помер 29 січня 1942 р. від пелагри в лазареті Урдомського відділення Архангельської області.
Постановою президії Полтавського обласного суду від 29 листопада 1962 р. Якова Івановича Корицького реабілітовано. Його кримінальна справа зберігається в архіві УСБУ в Полтавській області.
Вічна пам’ять!

Віктор МІЩАНИН, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

На світлині – Яків Корицький, поч. 1930-х рр.

17 вересня 2012 р. книжку було представлено журналістам в УНІАН. Участь у презентації взяли упорядник видання Роман Коваль, меценати Олег і Леся Островські, кобзар Тарас Силенко та народний депутат України Олесь Доній.
“8 квітня 2010 р. ми презентували в УНІАН 1-й том серії “Отаманія ХХ століття”, – розпочав прес-конференцію Роман Коваль. – Минуло трохи більше двох років і ми відзначаємо в УНІАН перший ювілей – вихід 5-го тому цієї серії – книжки Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”.
Після Тараса Силенка, який прекрасно виконав “Пісню про отамана Хмару”, промовляв Олесь Доній. Він сказав, що знає Романа Коваля ще з початку 1990-х років, з тих часів, коли разом боролися за незалежність України. Олесь Доній висловив щире захоплення працездатністю та ентузіазмом автора, який повернув Україні вже стільки забутих її синів. “Чи знав би хтось на Полтавщині про Михайла Гаврилка, якби не книжка Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”? Внесок Коваля в українську історіографію Визвольної боротьби неймовірно великий”.
Нагадаємо, що в серії “Отаманія ХХ ст.” вийшли у світ такі книжки: “Отаман Орлик”, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, “Отаман Зелений”, “Іван Ремболович”, спогади Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”.

І в серії “Українська воєнна мемуаристика” Роман Коваль впорядкував  5 книг, а саме: “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”, “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” (співупорядники Петро Арсенич та Юрій Юзич), “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” Петра Дяченка.
Більшість книг серій витримали по 2, 3 і більше видань, а “Холодний Яр” Роман Коваль та його партнери видали 7 разів.
Роман Коваль підготував уже й 6-й том серії “Українська воєнна мемуаристика” – “Кармелюки” – про 1-й кінний Гайдамацький курінь ім. отамана Янки Кармелюка Армії УНР. У жовтні ц. р. він має вийти у світ.
А ще Роман Коваль започаткував серію “Видатні українці”. Першою в цій серії стала книга “Тиха війна Рената Польового”. Низка книг вийшла поза цими серіями.
“Такі обсяги неможливо виконати без допомоги однодумців, – сказав Роман Коваль. – Варто згадати Олександра Ткачука, Володимира Сапу, Анатолія Мандру, Теодора Беша, “Наш формат” Владислава Кириченка, Антона Коломійця, Віктора Рога, Ростислава Мартинюка, Олега Горбаченка, Ореста Абрагамовича, родину Рената Польового, Товариство “Чорних запорожців” та Братство колишніх вояків 1-ї дивізії Української національної армії. І ось тепер допомогли мені реалізувати новий проект Леся та Олег Островські – члени Історичного клубу “Холодний Яр”, безпосередні представники нашого клубу в Холодному Яру.
Олег і Леся Островські вже не перший рік сприяють мені й під час щорічних квітневих вшанувань у Холодному Яру, і під час зйомок документальних фільмів про Холодний Яр чи Юрія Горліса-Горського – безкоштовно розміщують нас у своєму готелі, годують кілька днів знімальну групу у своєму ресторані, взяли вони на себе й частину фінансового тягаря під час встановлення пам’ятника холодноярським повстанцям на Чигиринщині, зокрема в с. Матвіївці та Юрію Горлісу-Горському в Мельниках. І ось тепер вони профінансували видання, яке сьогодні представляємо. Олег і Леся роблять добрі справи з внутрішньої спонуки, вони відчувають потребу допомогти відновити історичну справедливість до тих, хто загинув за волю і долю нашої Батьківщини. Не забули вшанувати вони й останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, побудувавши в Холодному Яру, на хуторі Буда, біля дуба Максима Залізняка, храм Петра Калнишевського (Багатостраждального). Його хрести нещодавно освятив патріарх Філарет.
Сьогодні Леся та Олег Островські беруть участь у прес-конференції як меценати української культури – видавці цієї важливої для духовності та української історичної пам’яті книжки. Отже, передаю слово Лесі Островській”.
Леся Островська подякувала Романові Ковалю за те, що спонукав її з чоловіком до цієї доброї справи. “Ми радіємо, – сказала Леся Островська, – бо відчуваємо причетність до виходу книжки, яка допоможе молодому поколінню правильно вибрати орієнтири в житті”. Відзначивши ліризм “Тюремних поезій” Юрія Горліса-Горського, Леся Островська прочитала його вірш “Гілка бузку”.
Представив упорядник й Олега Островського. “Отамани були не тільки в ХХ століття, є вони й тепер, у столітті ХХI, – сказав Роман Коваль. – Тож  слово Олегові Островському, отаману Вільного козацтва Холодного Яру, редакторові газети “Козацький край”, фундатору Храму Петра Калнишевського (Багатостраждального). в Холодному Яру”.
Олег Островський розповів про поїздку на Соловки, яку він здійснив наприкінці серпня разом із журналістами Андрієм Кравцем, Володимиром Гамалицею та священиком УПЦ КП Василем Цирілем (детальніше читайте на сайті газети “Козацький край”).
“Презентована сьогодні книжка не тільки про драматичне минуле нашого народу, але й про теперішні наші проблеми, – продовжив Роман Коваль. – Вони, на жаль, не змінились. Якщо тоді, в 1920-х нас перемогли, скажемо образно, діди Табачника, Азарова і Путіна, які йшли “на бой с Центральной Радой”, то тепер їхні внуки розривають Україну, нищать її мову та культуру, все роблять для того, щоб ми вивчали українську історію в московській інтерпретації. Ці люди хочуть, щоб ми забули свою історію, перейшли на “общепонятний” і знову стали слухняними пасинками московськими.
Немало зробив для захисту України та її мови кобзар Тарас Силенко.
Йому й слово”.
Тарас Силенко зазначив, що через книжки Юрія Горліса-Горського і Романа Коваля ми дізнаємося не тільки про збройну боротьбу нашого народу, але й пізнаємо його психологію. “Переді мною стоять картини з цих книг: козак перед інтернуванням, розлучаючись із вірним конем-товаришем, плаче, цілує його шрами; інший перепливає Дністер, щоб під більшовицькими кулями врятувати незнайому людину, бо вона жінка; лютого пса, що був на службі у більшовиків, не вбиває, а приручає, робить своїм другом; у найтяжчих умовах святкує національні свята, ставить у землянці дідуха, спілкується із лісом… Тому назва книжки “Ми ще повернемось!” стає пророчою як Шевченкове “і повіє вогонь новий”. Ми ще повернемось для утвердження українського духу! Ми переможемо!”
Після Тараса Силенка виступила Леся Островська. Вона висловила тривогу з приводу намірів влади закрити останній опозиційний телеканал – Ті-Ві-Ай. “Нещодавно Генеральний директор Ті-Ві-Ай Микола Княжицький звернувся по фінансову допомогу до людей, щоб зберегти останній опозиційний телеканал, – сказала Леся Островська. – Я хочу надати посильну допомогу. Ось мій внесок, 1000 доларів у національній валюті, на допомогу колегам-журналістам”.
Гроші прийняв ведучий телеканалу Єгор Чечеринда.
Закінчив прес-конференцію Роман Коваль такими словами: “Я вірю, що книжка “Ми ще повернемось!” матиме таку ж щасливу долю як і “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, що вже витримав 16 видань.
У 1930-ті роки юнаки, начитавшись “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського, взяли в руки зброю і пішли в УПА захищати Україну. Розраховую, що саме таку місію виконає і нова книжка Юрія Горліса-Горського”.
На прощання Тарас Силенко заспівав пісню доби Визвольної боротьби – “Зів’ялі квіти відійшли, зморожені вітрами”.
А останнє слово було за онучкою Юрія Горліса-Горського – Лялею Лісовською, яка приїхала на презентацію зі Сполучених Штатів Америки. Вона щиро подякувала упорядникові та видавцям за чудову книжку про її діда.
На прес-конференції акредитувалося 20 журналістів, але не було жодної телекамери – така нині політика влади, вона, бачте, “не рекомендує” поширювати правду про злочини Москви, про нашу боротьбу проти московських окупантів.
Шановні журналісти, пишіть про Визвольну боротьбу українського народу – спонукайте молодь продовжувати справу наших дідів і таки “довоювати” ворога лютого.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

20 вересня 2012 р. в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка відбулася презентація нової книги Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”. Її упорядник Роман Коваль зібрав під однією палітуркою всі відомі твори й спогади письменника (окрім “Холодного Яру”), а також низку документів про перебування Юрія Горліса-Горського в Армії УНР та в Карпатській Україні.

Презентували книжку письменник Роман Коваль та меценати видання, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Олег та Леся Островські.
О 17.50 біля Драматичного театру – декілька десятків осіб. На вході двоє чоловіків у вояцьких одностроях доби УНР тримають малиновий прапор Вільного козацтва Холодного Яру та чорний прапор полку гайдамаків Холодного Яру, на якому вигаптувано “Воля України, або смерть”. Вони роздають запрошення на презентацію.
У фойє театру – виставка-продаж видань із серії “Отаманія ХХ століття”, серед яких і нова книга Юрія Горліса-Горського “Ми ще повернемось!”.
“Такі книги дають натхнення і віру, що Україна буде!” – каже 71-річний Валерій Маснюк. На ньому зелена футболка з написом “Я люблю українську мову”.
У театрі зібралося близько 200 осіб.
О 18.05 на сцену виходить кобзар Тарас Силенко. Він виконує пісню на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки в Україні жито” (музика Віктора Захарченка).
“Холодний Яр у моєму житті – це не просто два слова.  Це моя прив’язаність, моя любов, моє життя, – починає презентацію Роман Коваль. – Я написав про боротьбу в Холодному Яру низку книг, зняв фільм про холодноярських отаманів та фільм про Горліса-Горського. І ось тепер ця книга”.
Упродовж двох годин черкащани пізнавали історію Визвольної боротьби. Із зали лунало: “Слава Україні! – Героям слава!”
“Така книга дуже потрібна і вона матиме добрий резонанс у цей час, коли стільки людей звертають увагу насамперед на речі матеріальні. І забувають, що свобода – найвища цінність. Свобода особиста та національна – саме ті цінності, за які боролося наше козацтво у всі віки. Книга пробуджує ці ідеали”, – зазначив у виступі професор кафедри літератури та компаративістики Черкаського національного університету Володимир Поліщук.
На вечорі звучало багато подяк на адресу подружжя Островських, які профінансували видання книги та вже четвертий рік спонсорують заходи з відродження пам’яті борців за волю України. “Це важливо для нас, – говорить Леся Островська. – Я лише 4 роки тому дізналася, що був такий славний період в історії України. Ми пишаємося тими, хто боровся за волю України”.
У Холодному Яру Островські створили музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, де діють експозиції, що розповідають про часи боротьби за незалежність України. Олег Островський спорудив храм Петра Калнишевського, їздив на Соловки, привіз землю з кладовища, де поховано останнього запорозького кошового.
“В 1920-ті роки в Холодному Яру на запит російською мовою була єдина відповідь – постріл, – нагадав Олег Островський. – У відповідь на злодійський закон про мови ми відповіли своїм пострілом – цією вогненною книгою”.
??“Золотошукач української слави” – так назвала Романа Коваля поетеса Валентина Коваленко, голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України. “Якби отакі хлопці, які любили Україну, які не боялися віддати своє життя, зараз прийшли в Україну!..”, – висловила вона свою щемку мрію.
Розповідаючи, що спонукало його дати саме таку назву книжці, Роман Коваль зачитав уривок розмови Юрія Горліса-Горського та Уласа Самчука, яка відбулася 1943 року в Рівному.
Горліс-Горський заявив тоді Уласу, що “справу визволення України не програно”. “Ех, братику! – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить. Зрозуміло, що після цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але наша справа не програна! Не програна! Ми ще повернемось! Це пам’ятай! Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників. Але ми повернемося і всі ті пам’ятники знесемо на смітник. Це станеться!”
У залі цим словам аплодують.
Найжвавіше черкащани реагували на повстанські пісні, що “заряджають до бою”. Їх виконали барди з Києва Гриць Лук’яненко і Володимир Самайда. Ось назви пісень, які звучали в той вечір у Черкаському драматичному театру: “Десь за Дніпром гремить гроза”, “Нашо мене породила…”, “Скоростріл, куфайка…” та “Хто живий”.
А Тарас Силенко виконав пісню УПА “Зів’ялі квіти відійшли” та знамениту “Любо, братці, любо, братці, жить!”
По завершенні презентації люди поспішили в хол за книгами, а тоді – в чергу за автографом до Романа Коваля.
Сергій та Олена Попик купили три книги з серії “Отаманія ХХ ст”. “Для нас важливі ці книги, – сказав Сергій. – Деякі книги з цієї серії вже читали. Купуємо на подарунки і дітям”. У Сергія густа борода. Одягнений він у камуфльовані штани і футболку, взутий у військові черевики.
На презентації були присутні заслужений художник України Олександра Теліженко, режисер Сергій Проскурня, директор філіалу “Холодний Яр” заповідника “Чигирин” Богдан Легоняк, редактор черкаської газети “Прес-Центр” Андрій Кравець, депутат Черкаської міської ради Микола Булатецький, який привітав упорядника та видавців з виходом  книжки, актор Юрко Прокопчук, що давно вже захоплюється творчістю Юрія Горліса-Горського, та немало інших відомих у Черкасах діячів та митців.
Роман Коваль роздавав автографи понад 40 хвилин. Дехто простягав на підпис по декілька книг. Останнім  в черзі за автографами стояв 59-річний Юрій Миколайович. Він придбав 4 книги. Книгу “Ми ще повернемось!” купив і собі, і другові.
Юрко Прокопчук назвав Горліса-Горського українським авантюристом, ідеалістом та романтиком. На думку Романа Коваля, саме таких людей сьогодні бракує в Україні.
Наступного дня презентація книжки відбулася в Кіровограді, а наприкінці вересня її представлення заплановано на Закарпатті.

Захар КОЛІСНІЧЕНКО, Дар’я БУНЯКІНА
Черкаси

Депутати Хорольської міської ради проголосували проти пропозиції Благодійної ініціативи “Героїка” встановити монумент командувачу Дієвої армії УНР Василю Тютюннику.
Погруддя мав виготовити відомий український скульптор Ігор Гречаник. Його твори представлені в постійних колекціях престижних європейських галерей: Galerie Alexander Raebed в Цюріху, Galerie Michelle Boulet у Парижі, в Центрі фантастичного мистецтва в Данії, в галереї “Київська Принцеса” в Ніцці тощо. Всі видатки брала на себе “Героїка”. “Тож відмова депутатів прийняти в дар пам’ятник видатному землякові було для нас несподіваною”, – лаконічно прокоментував координатор Благодійної ініціативи “Героїка” Павло Подобєд.
Свою дику позицію міська рада аргументувала ось як: “Вихідцями міста є значна кількість визначних історичних постатей, які також заслуговують на увічнення пам’яті”. Депутати не зазначили, хто саме входить до переліку “визначних історичних постатей Хорола”. І не пояснили, яким чином вшанування Тютюнника, перешкоджає вшануванню інших видатних земляків.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Київ

Іван Ремболович – отаман півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р., начальник зв’язку Дієвої армії УНР, учасник Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника в листопаді 1921 р., командир саперного куреня дивізії “Галичина”, учасник підпілля ОУН на Прикарпатті в 1944 – 1949 роках, зокрема на Прикарпатті та Гуцульщині. Загинув 8 вересня 1950 року.
У передмові до книжки Роман Коваль писав: “24 серпня 1991 року було проголошено Українську державу, за яку боровся і поклав життя Іван Семенович Ремболович. Здавалося би, органи юстиції цієї держави мали б переглянути архівні справи на борців за волю України  та скасувати рішення сталінських судів. Прокурори Української держави продовжують із винятковою пошаною ставитися до аргументів сталінських катюг. Якщо ти зі зброєю в руках боровся проти них, проти їхньої “совласті”, тобто більшовицької Москви, то ти довіку – і по смерті! – носитимеш тавро бандита чи колаборанта…
Багато особистих трагедій пережив герой цієї книги: смерть друзів, нареченої Світлани Харченко (помічника полкового лікаря 1-го полку Синьої дивізії), страшні польські табори, катастрофу над річкою Звіздаль, московський полон, загибель Української держави, смерть сина Юрка та дружини Ванди в 1930-х, 17 місяців німецької тюрми, тяжке поранення під Бродами… Товариші двічі вважали його загиблим – у 1921-му та 1944-му, але він виживав, одужував і знову повертався до боротьби. Саме боротьба давала йому найбільшу радість життя. Він мав чимало особистих перемог на фронтах. Про це свідчать хрести Станіслава ІІІ ступеня, Анни ІІІ ступеня, Володимира ІV ступеня, які він здобув у боях з німцями на “першій імперіалістичній”. Якби Симон Петлюра розумів роль нагород, то, поза сумнівом, груди Ремболовича були б укриті багатьма бойовими орденами та медалями…
І все ж не через хоробрість та войовничість Іван Ремболович залишився в українській історії. Героїв було багато, а хто тепер згадає їхні імена?
Перо! Вояцьке перо! І наполегливість полковника Михайла Садовського – дбайливого збирача вояцьких спогадів. Якби не він, імена Ремболовича та багатьох інших вояків могли б загубитися-забутися за темні десятиліття панування російського тоталітарного режиму”.
Промовляв й Олег Островський, редактор газети “Козацький край”, який зі своєю дружиною, Лесею Островською, приїхав на презентацію з Холодного Яру. Газета “Козацький край” уже писала про Івана Ремболовича й планує і далі висвітлювати героїчний шлях запеклого козака з Чернігівщини.
Ольга Страшенко, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка, прочитала свою поему “Іван Ремболович”.
Ось її перші рядки:

Із Горoдні він – сильний і хвацький!
В час народних визвольних борінь
заснував наше Вільне козацтво,
в полі Сіверськім – славний курінь! 

А поетеса Ніна Гайдай прочитала вірш про Гореничі – рідне село Миколи Коваля – батька автора книжки.
Зі словом подяки від імені нащадків Івана Ремболовича виступив його двоюрідний онук Вадим Храпачов, композитор, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки композиторів, член Національної спілки кінематографістів України. Пан Вадим – онук поручника Армії УНР Олександра Храпачова, розстріляного совєтською владою 27 травня 1931 р. у криворізькій тюрмі. Олександр Храпачов – шваґер Івана Ремболовича, один з героїв книжки.
На презентації були присутні й онуки Анни Семенівни Ремболович, рідної сестри Івана Ремболовича: Микола Чернявський, Тетяна Юрченко та Людмила Решетняк, а ще Гліб Пєтлін – його мама Галина Петліна, племінниця Івана Ремболовича, залишила надзвичайно цікаві спогади про родину Ремболовичів. її щоденник дуже допоміг Романові Ковалю в реставрації генеалогічного дерева Ремболовичів та родинної атмосфери, в якій виростав майбутній герой Визвольної боротьба.

Оскільки саме в цей день, 5 вересня, виповнилося 130 років від Дня народження скульптора Михайла Гаврилка, героя попередньої книжки Романа Коваля, то, звичайно, мова йшла і про нього. Про його життєвий шлях розповів Василь Портяк, співавтор сценарію документального фільму “Стеком і шаблею”, робота над яким завершується. Розповів про цей фільм, який має вийти на екрани у жовтні ц. р., і його виконавчий продюсер Валерій Тетерятник. А кобзар Тарас Силенко на пам’ять про Михайла Гаврилка та Івана Ремболовича виконав народні пісні – “Полтавського бою затоптаний лан”, “Ой на славній Україні бій великий стався” та “Зів’ялі квіти відійдуть, зморожені вітрами”.
На презентації були присутні видатні діячі української культури, серед них і поет Микола Ткач, журналіст Костянтин Дикань та композитор, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Володимир Гронський, а також Христина Маців, дочка дивізійника Богдана Маціва, який чимало допоміг у створенні книжки – не тільки порадами, але й величезною кількістю рідкісних фотографій.
Підводячи риску вечорові, Роман Коваль сказав: “Головний набуток цієї праці – підполковник Іван Ремболович залишився в нашій історії, його подвиг не забуто. На меморіальному цвинтарі дивізійників біля міста Золочева Львівської області Іванові Ремболовичу встановлено символічний хрест. В Івано-Франківську є вулиця його імені. Тепер є й книга. Читайте  її! Та пізнавайте рідну історію. І тримайте в своїх теплих серцях вдячну пам’ять про тих, хто відстоював наше право на буття”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Заява Історичного клубу “Холодний Яр”

За інформацією “Української правди”, Сенат США 22 вересня 2012 р. ухвалив резолюцію з вимогою звільнення Юлії Тимошенко та введення санкцій щодо осіб, причетних до її ув’язнення.
“Сенат США засуджує дії адміністрації президента Віктора Януковича, спрямовані на політично вмотивоване ув’язнення колишнього прем’єра Юлії Тимошенко”, – сказано в резолюції.
Сенат США закликав адміністрацію Януковича негайно звільнити Юлію Тимошенко й інших політичних ув’язнених. Також Сенат запропонував Державному департаменту та Організації з безпеки й співробітництва в Європі “чинити спільний багатосторонній дипломатичний тиск на президента Януковича, щоб звільнити Тимошенко”.
Сенат закликав Державний департамент США видати заборону на видачу віз “відповідальним за ув’язнення Тимошенко й погане поводження з нею”.
У МЗС України не вважають за доцільне коментувати резолюцію, прийняту Сенатом США, напевно тому, що сказати нічого. Прес-служба Міністерства закордонних справ навіть натякнула про можливе порушення процедури ухвалення рішення, бо, мовляв, приймалося вночі “за кілька хвилин до закриття поточної сесії”.
Нахабству режиму Януковича немає меж! Чиє б уже нявчало про порушення процедури! Скільки разів ця влада переступала закон, Конституцію України, скільки разів нехтувала процедурою прийняття рішень у Верховній Раді!
Ще МЗС України промимрив “про необов’язковий характер документа”, прийнятого Сенатом. Виведені з рівноваги працівники МЗС забули про офіційний характер заяви міністерства і перейшли на риторику Партії регіонів. “Друзі команди Тимошенко зробили все для того, щоб закинути в український інформаційний простір черговий сфальсифікований привід для гучних безпідставних дискусій і дискредитації майбутніх парламентських виборів”, – ось так перекладають із хворої голови на здорову хлопці з прес-служби МЗС. Як бачимо, жодного слова по суті!
Вимагаємо звільнення Юлії Тимошенко!
Дякуємо Сенатові США за підтримку!

Історичний клуб “Холодний Яр”

До пам’ятного знаку, встановленого напередодні Дня незалежності, прийшли вклонитись школярі Новогребельської сільської школи, місцева інтелігенція, голова сільської ради Анатолій Андріюк, керівники Калинівської районної та міської організацій Всеукраїнського об’єднання “Свобода” – Володимир Павлюк і депутат Калинівської міської ради Костянтин Васюк.
Після хвилини мовчання дітям розповіли про героїчну боротьбу полковника  Яворського за Самостійну Україну. Школярі з великою цікавістю слухали і ставили питання.
Завершилися урочистості виконанням національного славню “Ще не вмерла Україна”. Слава борцям за волю України!

Володимир БАРЦЬОСЬ
050-156-88-95

Громадянин Української Народної Республіки Юрій Горліс-Горський по поразці Визвольної боротьбі на Великій Україні жив у Галичині. У жовтні 1938 року з пістолетом та рукописом нової книжки він вирушає зі Львова в Карпатську Україну, щоб разом з вояками Армії УНР та членами ОУН допомогти братам-закарпатцям вибороти Українську державу.
На еміграції Юрій не прийняв громадянства іншої держави, але коли почалася розбудова української державності в Карпатській Україні, він написав прохання надати йому громадянство Карпатської України.
У Карпатській Україні Юрій Горліс-Горський реалізував себе і як драматург – завдяки Українському театрові “Нова Сцена” в Хусті. Його п’єса “Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті” здобула широке визнання в Карпатській Україні.
Ірина Гармасій дослідила, що “Нова Сцена” поставила виставу в Хусті, Севлюші (Виноградові), Ясіні, Рахові, Великому Бичкові та у с. Луг.
Андрій Патрус-Карпатський у друкованому органі УНО “Нова Свобода” за 28 лютого 1939 р. з нагоди успішних спектаклів “Нової Сцени” писав: “Багато людей ані не усвідомлює собі, яку велику користь для виборів (відбулися 12 лютого 1939 р. з результатом 92,4% за УНО) першого карпато-українського сойму зробила “Нова Сцена” як на провінції, так і в нашому столичному місті. Інколи культурне слово зробить багато більший вплив, як сотня агітаторів. “Нова Сцена” скріпляла в серцях нашого народу почуття любові до своєї української культури, до своєї української нації. Такий “Отаман Хмара”, мабуть, зробив більший вплив, як сотня брошур або плакатів”.

Презентації відбудуться 28 вересня у с. Луг Рахівського району, де колись учителював Юрій Горліс-Горський; 29 вересня у с. Ясіня та Рахові, 30 вересня у Великому Бичкові та с. Косівській Поляні, 1 жовтня в Ужгороді, в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Федора Потушняка (проспект Свободи, 16), 17.00.
У зустрічах Романа Коваля із закарпатцями візьмуть участь поетеса Ірина Гармасій та київський кобзар Тарас Силенко, який співатиме пісні про Карпатську Україну та пісні про Визвольну боротьбу на Великій Україні в 1917–1920-х роках.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”