Що відповів би Кремль, якби прем’єр Японії запропонував Російській Федерації спільно “відсвяткувати” японську перемогу у Порт-Артурі? Чи пішов би Білий Дім назустріч японським пропозиціям разом відзначити знищення американського флоту і авіації у Перл-Харборі? Відповідь очевидна: такі ініціативи і Москва, і Вашингтон оцінили б як провокацію і знущання над загиблими громадянами своїх країн.

Чому ж тоді Володимир Путін закликав українського президента спільно відсвяткувати 300-річчя Полтавської битви? Щоб вкотре продемонструвати, що московському нахабству немає меж?
Звісно, в нашій державі є московська п’ята колона, яка б з радістю поспішила до Полтави, щоб станцювати “камарінського” на українських кістках.
Першими, як належить, відгукнулися “полтавські галушки”. Так, голова Полтавської обласної ради Олександр Удовиченко в інтерв’ю газеті “Зоря Полтавщини” завірив Росію, що “у більшості депутатів обласної ради перемога слов’ян на цій землі повинна викликати почуття гордості”. Якось не подумав нещасний чиновник, що слов’яни якраз програли, а перемогли москвини – породження Золотої орди і угро-фінських племен.
Утнув і мер Полтави Андрій Матковський. В очікуванні рублів і сумнівної слави господаря свята на кістках він заявив, що завдяки святкуванню Полтавської битви “місто стане туристичним центром”.
Із 138 партій, що діють в Україні, на московське нахабство відгукнувся тільки Конгрес українських націоналістів. “Якщо вже росіянам так кортить разом відзначати ювілеї українсько-російських війн, – прокоментував КУН, – то давайте 2009 року спільно відзначимо 350-ліття Конотопської битви, в якій гетьман Виговський розгромив 100-тисячне московське військо. Могли б ми об’єднати зусилля і у відзначенні наступного року 390-ліття походу гетьмана Сагайдачного на Москву”.
Нагадуємо, що в листопаді 2008 року можна було б відзначити 300-ліття спалення московськими військами Батурина та варварське знищення всіх його жителів – малих і старих. Адже це б могло привернути увагу московських туристів. До слова, і станцію Крути можна перетворити на туристичний центр…
Тільки мазохісти і запроданці готові святкувати свої поразки. Найкращою відповіддю Москві з боку Віктора Ющенка стало би спорудження пам’ятників загиблим українським козакам – учасникам Полтавської битви, гетьманові Іванові Мазепі та шведському королеві Карлу ХІІ.

1 березня 1895 р. народилася Докія ДАРНОПИХ, кубанська бандуристка.
1 березня 1901 р. народився Степан ЩЕРБАК, герой Другого зимового походу.
1 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли юнака-бандуриста з Кубані МІНЯЙЛЕНКА.
2 березня 1861 р. в Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.
2 березня 1980 р. помер Павло ШТЕПА, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
3 березня 1827 р. народився український байкар Леонід ГЛІБОВ.
3 березня 1890 р. народився Герасим НЕСТЕРЕНКО (холодноярський отаман ОРЕЛ).
 3 березня 1921 р. загинув звенигородський кошовий Вільного козацтва Семен ГРИЗЛО.
4 березня 1750 р. відновлено гетьманство в Україні.
4 березня 1943 р. народився Микола ЛИТВИН, кобзар.
4 березня 1952 р. загинув художник УПА Ніл ХАСЕВИЧ.
4 березня 1960 р. помер Олександр ШУЛЬГІН, міністр закордонних справ УНР в екзилі, голова екзильного уряду УНР.
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув головнокомандувач УПА Роман ШУХЕВИЧ.
5 березня 1950 р. помер Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, підполковник Армії УНР.
7 березня 1938 р. москалі розстріляли Гаврила ДОБРОСКОКА, драматурга і прозаїка.
8 березня 972 р. загинув князь СВЯТОСЛАВ.
8 березня 1169 р. князь Андрій БОГОЛЮБСЬКИЙ зруйнував Київ.
8 березня 1889 р. народився Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист і майстер бандур.
8 березня 1908 р. народився Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
8 березня 1930 р. у бою загинув черкаський отаман Андрій БЛАЖЕВСЬКИЙ.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна БАЧИНСЬКОГО зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1868 р. народився Кіндрат БАРДІЖ, організатор Вільного козацтва на Кубані, міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
9 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли Кіндрата БАРДІЖА, його батька та синів Віанора і Миколу.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
14 березня 1822 р. у Київському театрі поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1939 р. у Хусті проголошено Карпатську Україну самостійною державою. Президентом обрано Августина ВОЛОШИНА, прем’єром – Юліана РЕВАЯ.
15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України затвердив державну символіку – золотий тризуб і гімн “Ще не вмерла Україна”.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон ЗАГОРОДНІЙ (ЗАВГОРОДНІЙ), керівник Холодноярської організації (1922).
16 березня 1943 р. в російських концтаборах загинув Степан ЖАРКО, художній керівник капели бандуристів кубанської станиці Канівської.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада.
17 березня 1937 р. помер Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
19 березня 1918 р. у Києві на Аскольдовій могилі поховали героїв-крутянців.
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, звенигородський отаман Іван ҐОНТА, сотник Армії УНР.
20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, голова уряду Кубанського краю.
22 березня 1943 р. загинув Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, подільський отаман, полковник Армії УНР, письменник.
23 березня 1654 р. підписано “Березневі статті”, згідно з якими Московщина закріпила свої права в Україні.
23 березня 1842 р. народився Микола ЛИСЕНКО, композитор.
23 березня 1903 р. народився Петро ГУЗІЙ, кубанський бандурист.
24 березня 1113 р. князь Володимир МОНОМАХ розгромив половців над р. Солоницею.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 березня 1896 р. народився Борис МОНКЕВИЧ, сотник 4-го Запорозького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
25 березня 1897 р. народився Гаврило КУРЕДА, переяславський отаман ЧОРНИЙ.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ – козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
28 березня 1885 р. народився Роман САМОКИШИН, повстанський отаман.
29 березня 1921 р. помер Адріан КАЩЕНКО, письменник і видавець.
30 березня 1973 р. помер Дмитро ДОНЦОВ, публіцист, літературний критик, редактор.
31 березня 1987 р. помер Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, бандурист, майстер бандур.

У нашій родині Страшенків-Миців пафосних розмов про Тараса Шевченка ніколи не велося, хоча “Кобзар” був у великій пошані. Знаю, що дід Михайло любив поему “Гайдамаки”, бабуся Уляна – “Катерину”, мати Палажка співала над своїми дітьми (а мала вона трьох доньок) “Зоре моя вечірняя...”, а тато, як служив у Читі, виступав з концертами в Забайкальському військовому окрузі, співаючи й пісню “Тече вода в синє море”.
А хрестоматійним Шевченком на мене війнуло у школі, коли у другому класі молода вчителька Алла Михайлівна Древко розказала нам про хлопчика-кріпака з Кирилівки, як він виріс і став захисником усіх знедолених, став гордістю України. Алла Михайлівна принесла ще й книжку Оксани Іваненко “Тарасові шляхи”. То було пожовкле ще довоєнне видання. Зачитала кілька сторінок. Після проникливої розповіді вчителька сказала: “Діти, любіть Тараса Шевченка, з ним вам іти через усе життя!” Отож я, школярка вразлива, сприйняла це як домашнє завдання доброї нашої наставниці.
От повернулась я додому. Натхненна вчительською настановою, хотіла ту розмову продовжити з рідними. Але тільки-но поклала портфель, мені тут же дали в руки маленьку сестричку Тетянку: гляди за нею!
Я взяла сестричку-дволітка за руку й пішла з нею до бабусі Уляни, на протилежний бік будинку. Бабуся саме смажила рибу.
– Бабусю, – запитала я з порогу, – ви любите Шевченка?
– Дитино, не заважай, – відмахнулась бабуся, – йди звідсіля, тут і сковорідка, і ніж, і луска!
Тоді я до матері. Вона саме збиралася прати й виходила з відрами.
– Мамо, ви любите Шевченка?
– Що?
– Ну, чи йдете ви, мамо, в житті з Шевченком?
– Доню, веди малу в хату, вже пора її спати класти, – сказала мама та й подалась до колонки.
А біля нашого сараю кипіла робота. Уже повіяло осінню і мій батько Іван із дідом Михайлом, своїм тестем, різали на “козлах” колоди – готувалися до зими. Ще й дядько Василько, батьків рідний брат, помагав їм, рубав сокирою та носив дрова в сарай, складаючи штабелями.
От саме нагода мені спитати... То я до них – чи люблять вони Шевченка? Чи він їм допомагає?
– Не вертись отут, – звів брови дід, зупиняючи замашну пилку.
– Куди ти в стружку, очі запорошиш! – застеріг дядько.
Я закліпала очима…
А батько кинув на мене повний розуміння погляд і сказав коротко:
– Доню, та хто ж його не любить? – а потім усміхнувся (він любив жарти!), – якби хтось сказонув, що не любить Шевченка, ми б його віддубасили!
Та й знову всі троє взялися за пиляння дров.
До речі, через багато десятиліть, коли один чорнодухий писака втнув пасквіль, аби своїм багнючим квачем хоч би якось очорнити Шевченкову зорю, то серед оборонців знайшовся такий, що, зустрівши зловмисного кривдника, привселюдно затопив його по пиці! І я згадала батькові слова...
А тоді, далекого осіннього вечора 1958 року, мої рідні, завершивши родинну толоку, повсідалися вечеряти. Та полились шевченкові пісні – “Реве та стогне Дніпр широкий”, “За байраком байрак”, “Зацвіла в долині червона калина” та інші –задушевні, голосисті. Тоді я й отримала відповідь на своє питання.
 
Ольга СТРАШЕНКО, лауреат премії імені Василя Симоненка,
член Національної спілки письменників України

14 квітня відбудуться щорічні меморіальні заходи в Холодному Яру.
Запрошуємо членів Історичного клубу “Холодний Яр”, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.
Збір 14 квітня о 10.00 біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці Чигиринського району Черкаської області або на 11 год. біля могили Василя Чучупака на кладовищі с. Мельники – колишньої столиці Холодноярської “республіки”. З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, з Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин та Суботів – Новоселицю.
Довідки за редакційним телефоном або через е-mail.

Історичний клуб “Холодний Яр”

“Прокидається наша країна,
За дурдомом вже сонце встає,
І радіє радянська людина,
Що так вільно в дурдомі жиє!”

Нестримний плин часу. Все немов у німому кіно. Минуло шістнадцять літ, а на екрані той самий дурдом і ті самі обличчя. Трохи, щоправда, підпудрені. Лишень вивіска змінилася. Стас співав про “еСеСеСеРу”, нині висить – “Уркаїна”.

Українцям тепер ще вільніше.
Додатковий дістали ми БЗІК.

– А що, Стасе, до Верховної Ради на депутатство?
– Е ні, Сашко, до когорти мавп мене не записуй. Це сьогодні мої пісні радо крутять на мітингах Чорновола, а коли завтра я утну щось про нього, повір, підстави для цього є – і пісень, і Тризубого Стаса не те, що на телевізію, на майдан із мітингуючою дисидентською самозакоханістю не впустять. Побачиш…

А доки Рада
На дві третини свинська –
З колін не встане
Держава Українська.
І мов казочка
не матиме кінця,
Коли в ній лишиться
хоча б одне паця.

Вересень 1991 року, вже загуркотіло ГКЧП, вже ухвалено Декларацію про незалежність України. Андрій Матвійчук попередньо домовився про можливий приїзд Стаса до Запоріжжя. І я махнув до “Кийова”.
Політехнічний інститут. Концерт театру “Не журись!”. Зал переповнений. Молоді усміхнені обличчя, є й літні люди. Зенка Філіпчука змінює Тарас Чубай, потім співає Віктор Морозов. Найдовше зі сцени не відпускають Тризубого Стаса. Підходжу за сценою до Філіпчука і питаю Стаса. Швидко знайомимось.
– О козаче, а кава у вашому місті є? – питає Стас.
Про гонорар чи квитки до Запоріжжя – ні слова! Кава! – Буде! – Ну то їдьмо!
Отак за 5 хвилин я уклав ангажемент на виступ Тризубого Стаса в Запоріжжі.

Прийшов на дискотеку
Я нині до вас.
Увага, небезпека:
Тризубий Стас!
Я ниньки заспіваю усе, що хтів,
Бо вам сказати маю
Пару злосних слів!

Зал Запорізького державного університету, де за попередньою домовленістю мусив виступати Стас, нам таки не відкрили. Хоча ком’ячейки вже розпущені і суверенітет проголошено… “Не проблема, – кидає весело Стас – було й не таке, омону ж ще не викликали! Вся моя апаратура – гітара та міцна горлянка! Отут у фойє і співатиму”.
І заспівав.
Певно, багато ще наших земляків пам’ятають той виступ. І його “Колискову”, і “Краківський базар”, “Сімейно-політичну”…
Наступного дня вже на правому березі в парку Енергетиків відбувся ще один концерт. Там і я трохи підмінив його…
А мав таки рацію Стас! Ні радіо, ні телебачення не надало йому трибуни! Там лишень Смердючки та “хахатунчікі із-пад Яузи да Маскви-рєкі”. Українській гострій сатирі – зась, “нє фармат”! А то б почули, як дістається чорноволам і Ко, “проф-ф-фесорам” та депутатам-браконьєрам, – всі були варті його уваги. Гострий на слово, справедливий, не з мавпячої зграї.

Десь у середині 1990-х ми зустрічалися в Кам’янці, потім у Києві, все згадували ту запорізьку імпрезу. Більше не стрінемось… Хоча… “Сашкові – славному нащадку запорізьких козаків з вдячністю”. Підпис, 13.09.91. Хортиця.
Тримаю в руках його збірку у м’якій палітурці і думаю, а що всі ці “відформатовані шоу-зірки”, які виходять у тираж за рік-другий, залишать нащадкам, що з їхнього репертуару народ візьме з собою у своє завтра? Оті “попи, пісі, сісі”? Натомість Тризубий Стас, українець з Алтаю, Щербатих Станіслав Іванович, – вже сьогодні долучився в Ірию до Великого Роду і став поруч зі Степаном Руданським, Леонідом Глібовим, Остапом Вишнею…
Багато нині живих – є мертвішими за Тризубого Стаса. Бо він жив – а вони існують… “Не журись!” – так звався його театр. Здавна наш народ каже – якби люди не вмирали, то вже б небо підпирали! Тож і не побиваймося – лишень пам’ятаймо та нащадкам передаймо! Зустрінемося в Ірию!

Олександр ЧЕРНЕНКО,
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Запоріжжя

7 – 9 лютого на Вінничині було презентовано книгу спогадів полковника Армії УНР Якова Гальчевського, уродженця села Гута-Літинська (тепер Малинівка).
Спогади “З воєнного нотатника” члени Історичного клубу “Холодний Яр” спочатку представили у Вінницькій обласній бібліотеці ім. К. Тімірязєва. Виступ упорядника книги Романа Коваля організували к.і.н. Костянтин Завальнюк і Тарас Беднарчик, Галина Шаманська й отаман Вінницького полку ім. Івана Богуна Володимир Воловодюк.
Наступного дня книгу Якова Гальчевського представлено у школі його рідного села та в Літинській районній бібліотеці. 9 лютого гості відвідали Літинський краєзнавчий музей і тюрму, збудовану 1805 року. “В ній чотири рази відбував ув’язнення Устим Кармалюк”, – повідомила директор музею Віра Ткач і повела сходами на другий поверх до камери, де сидів легендарний народний ватажок.
Сидів у цій похмурій в’язниці 1919 року і отаман Йосип Біденко. Виглядали з-за ґрат і козаки-повстанці. З цієї тюрми 1 травня 1921 р. їх визволив Яків Гальчевський.
Наступна презентація книги відбулася у школі Городища – родинного села отамана Якова Шепеля. Того дня Роман Коваль виступав також перед школярами с. Брусленів, де 1918 року Яків Гальчевський учителював разом зі своєю дружиною Марією Жуматій. І ось стежка вивела до Кипорового Яру, де колись таборували отамани Орел-Гальчевський та Шепель. Тут, у лісі, біля с. Пиківська Слобідка, з якої походив повстанський сотник Онисько Грабарчук, козаками Вінницького полку ім. Богуна та літинськими рухівцями на чолі з Валерієм Кривим насипано символічну могилу борцям за волю України і поставлено хреста.
Скільки безіменних захисників Вітчизни лягло у нашу землю… “Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного... – писав Яків Гальчевський. – У мене є козак (Онисько Грабарчук. – Ред.). Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 1921 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну; питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала; забрали її в губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук, з 1919 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с. Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 1919 року. Торішнього року в серпні їхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все”.
Отаким людям і поставлено хреста у Кипоровому Яру. Вклонившись могилі та поминувши незлим тихим словом козаків Гальчевського і Шепеля, краєзнавці виїхали до села Миколаївки, яке дало у повстанські загони не один десяток козаків. Клуб, як і у Брусленові, виявився холодний-прехолодний. А зібралася переважно дітвора, яку насамперед зацікавив виступ бандуриста Русалима Козленка, братчика Київського кобзарського цеху, учасника триденних меморіальних заходів на Вінниччині.
Переночувавши в хаті Івана та Гані Луців, гості на ранок виїхали до Літина. На старому кладовищі відвідали братську могилу кількох сотень козаків Армії УНР, порубаних примаковцями 19 березня 1919 року. Русалим Козленко заспівав козакам “Ой на горі вогонь горить”, Микола Мельник налив самогону і присутні випили за упокій їхніх вічно молодих душ – середній вік загиблих становив 18 років.
Організатором презентацій на батьківщині Гальчевського і Шепеля виступив голова Літинської районної організації Руху Валерій Кривий. Йому допомагала голова осередку “Меморіалу” Лілія Іванець. Щиро дякуємо й родині Сіваченків і Тетяні Косенко, які гостинно відчинили двері своїх осель, а також кореспонденту “33 каналу” Інні Червінчук, яка висвітлювала меморіальні заходи.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Довелося познайомитися мені з інтернетівським сайтом “За Донбасс. Донєцкій взґляд на собитія в Украінє”, що належить якійсь “Юґо-Восточной ліґє”. Дуже втішився, знайшовши там згадку про мою книгу “Кубанська Україна”. Тільки що це?! “Ліґа” ні сіло ні впало стверджує, що книга видана “в рамках кучмовского агитпроэкта для пропаганды сепаратистских идей и русофобии” (зрозуміло, в заселених етнічними українцями землях, що захопила Москва). І стало мені смішно, адже книгу видав я власним коштом, а писав спонуканий вродженим українсько-козацьким патріотизмом.
Що ж до Кучми і вигаданого “Юго-Восточной ліґой” його антимосковського “агітпроекта”, то таке може вскочити в голову тільки злісному брехунові. Вже б комусь іншому приписали. А то – Кучмі, який тільки те й робив, що віддячував Москві за сприяння в боротьбі за президентське крісло (казав же тоді Єльцин, що ще одних таких виборів президента України російська скарбниця не витримає). Віддячував, віддаючи за безцінь Москві важливі народногосподарські об’єкти, проводячи мовне обмосковлення.
А от інші вибрики сайту “За Донбас” викликають уже не сміх, а обурення. Чого варта московська приставка “т. н.” (“так називаємий”) до трагічного слова Голодомор (“Ліґа” пише його з малої літери!). Межують з ідіотизмом закиди, що українці не висувають вимог до США і Канади віддати Україні території цих країн з українськими поселеннями, ніби до Москви такі вимоги виставляються. Українські громади в цих країнах “Ліґа” глумливо називає “резерваціями”. Чи не за те, що ці громади мають національні школи, церкви, культурні заклади, чим на території Московщини і не пахне?
А оте єхидне “якоби” – щодо існування в межах РФ етнічно-українських територій! Хіба про наявність цих територій у прилеглих до України Брянській, Курській, Білгородській, Воронізькій, Ростовській областях, у Краснодарському та Ставропільському краях не свідчать лінгвістичні карти в академічних виданнях совєтських часів?
Або така заява: “Современные украинские националисты должны знать, что значительную часть населения Ростовской области и Краснодарского края составляют потомки донских и кубанских казаков – воєнного сословия Российской империи, на всем протяжении своей истории стоявшего на страже интересов России и традиционной русской власти”.
Знаємо, “ґаспада московскіє националісти”! Знаємо й те, що ні кубанці, ні донські козаки не вважали себе “русскімі”. Тому й проголосили 1917 року незалежні від Москви козацькі держави. А щоб перетворити козаків на “добропорядочних россійскіх ґраждан”, Москва скасувала козацький стан, фізично винищила козацьку еліту, інших вигнала на еміграцію, депортувала до сибірів, виморила Голодомором, який блюзніри пишуть з малої літери. Ви навіть не здатні замислитись, чого козацтво масово переходило на бік німців у війні 1941 – 1945 років.
А ще знаємо, що нащадків запорожців, кубанських козаків-чорноморців, українців з діда-прадіда, більшовицька Москва стероризувавши, нахабно переписала з українців у “русскіє”.
“Ґаспада”, не смішіть людей – не приписуйте Кучмі “агітпроект для пропаганди сєпаратіскіх ідєй і русофобії”. Ліпше подякуйте йому за сприяння відчути себе панами на нашій землі. Але, повірте, це ненадовго.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

У політичну історію України кінця ХХ століття Володимир увійшов як заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та депутат Рівненської міської ради народних депутатів. У мою ж пам’ять – як надійний товариш, противник поспішних рішень, людина винятково національного складу духу і твердого характеру.
Під його проводом рівненська делегація ДСУ 10 років брала участь у меморіальних заходах у Холодному Яру, сподіваємось, що й цього року ми знову потрапимо в його стримані обійми і око фотооб’єктива – адже колишній “греко-римський” борець Володимир Захарук несподівано виявив себе у фотомистецтві. Він – автор тисяч мистецьких світлин, які увічнюють красу України, зокрема Холодного Яру, Карпат та його рідної Волині, де, як він жартує, живуть не тільки поліщуки, але й “монощуки”. До слова, Володимир уже має кілька персональних фотовиставок.
Отож, шановний друже, прийми наші дещо запізнілі вітання та побажання гарцювати на конику ще багато літ, продовжуючи свою працю на добро України.
До зустрічі в Холодному Яру у квітні!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція “Незборимої нації”

Нещодавно виповнилося 80 років від дня народження відомого краєзнавця, автора кількох книг, члена  Історичного клубу “Холодний Яр” Володимира Вовкодава.
Пан Володимир багато зробив добрих справ за життя, але найбільше доклав зусиль для популяризації імені свого земляка Устима Кармелюка. Так, завдяки  краєзнавцю, село Головчинці, де народився знаменитий ватажок і де живе пан Вовкодав, тепер називається Кармалюкове.
Пригадую, як пристрасно допомагав пан Володимир, коли я писав книгу “Отаман святих і страшних”. На всі запити намагався дати вичерпні відповіді. Кілька фотографій з його архіву увійшли до фотододатку, зокрема він зберіг образ Маланки Верміяш, помічниці Гальчевського. Її закатували євреї-чекісти у льохах Багринівського ЧК. А вина її полягала в тому, що годувала партизанів.
Це від пана Володимира я вперше почув про існування спогадів Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів” та “Записок майора”. Оці “Записки майора” (насправді “З воєнного нотатника”) я знайшов у далекій Філадельфії і видав минулого року.
Зараз Володимир Вовкодав хворіє, листи од його імені пише родичка. У цей складний для Вас, шановний пане Володимире, час посилаємо теплий привіт, запевнення в повазі за Ваш життєвий, повний здобутків, шлях, і висловлюємо побажання знову повернутися в лави активних борців-просвітників.
Дай Боже, здійснити Вам  ще щось із задуманого-вимріяного.
Довгих років!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман Коваль

Журналістка Оксана Пустовіт взяла інтерв’ю у провідного спеціаліста Історичного клубу “Холодний Яр” кандидата історичних наук Костянтина Завальнюка. Пропонуємо його увазі читачам “Незборимої нації”

“Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”. Це слова подільського отамана, полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Напевно, цієї думки притримувалися й учасники Ямпільського повстання, яке вибухнуло у лютому 1921 року. Про нього розповідає відомий дослідник Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років на Поділлі Костянтин Завальнюк – провідний архівіст Державного архіву Вінницької області.
– Чому ми нічого не знаємо про це повстання?
– У часи СССР деякі відомості про це повстання публікувалися, – розповідає Костянтин Вікторович. – Звісно, що його називали контрреволюційним і намагалися применшити масштаби, викривляли соціальний склад учасників. За часів незалежної України вийшла низка книг, де згадується Ямпільське повстання, з’явилося й кілька публікацій у періодиці. Нині разом з ямпільським істориком Сергієм Борсуківським готуємо книгу, де значне місце посідатиме історія цього повстання, яке за розмахом було одним з найбільших на Поділлі. Показово, що повстанці сформували свою адміністрацію, відмінили совєтські закони і відновили владу УНР.
Повстання не виникло на голому ґрунті. Одним з тих, хто творив традицію боротьби на Ямпільщині був полковник царської армії Семен Ільницький. Взимку 1917 року він привів з Румунського фронту у с. Кетони (нині с. Довжок. – Ред.) військову частину у повному бойовому порядку. Згодом людей розпустив, а зброю приховав. Коли постала необхідність оборони УНР від напасників, Ільницький зібрав побратимів, відкопав зброю, створив Окремий наддністрянський курінь, який згодом влився в Армію УНР. До речі, один з учасників загону Семена Ільницького, Дмитро Кетрос, 1958 року опублікував у Лондоні спогади про Ямпільську “республіку” 1919 року. Історичний клуб “Холодний Яр” цього року планує їх перевидати.
Після загибелі отамана Ільницького місцеві більшовики відчули полегшення, та ненадовго. Бо їхня людиноненависницька політика викликала спротив. Попри присутність на Поділлі чужоземних військ, на початку лютого 1921 р. знову вдарив грім народного невдоволення. Люди взялися за рушниці, сокири, вила, лопати і виступили проти жорстокого гноблення. Гасло було – “За Радянську владу без комуни і комуністів”. Безпосередньою причиною виступу, як вважали більшовики, стала “петлюровская агитация в связи с разверсткой курей, яиц, закрытием маслобоен, мельниц и вылавливанием дезертиров”. Більшовики визнавали, що за національним складом повстанці були виключно українцями, а за соціальним – “мелкие кулаки, середняки и несознательные бедняки”.
Повстання вибухнуло у Бабчинцях 3 лютого 1921 року, швидко охопивши Ярузьку, Ямпільську, Бабчинецьку та Великокісницьку волості Ямпільського повіту та частину сіл Могилівського повіту (Шендерівка, Людвиківка, Садківці). Координували дії штаби: основний (підпільний) у Ямполі і польовий у Бабчинцях. Очолив народне повстання підпрапорщик царської армії Федір Іванович Лозан, заступником якого був “известный местный бандит” Яків Гінець (Лунець). Серед помічників отамана згадуються і мешканці Ямполя Антон Омелянович Барський (“бывший торговец бакалейной лавкой”) і Гречківський (“бывший трактирщик-кулак”), а також уродженець с. Цекинівки Фортуна (“деревенский кулачек”) та “кулак” Мельник із Гальжбіївки.
Повстання було добре організоване. Ось свідчення одного з його учасників: “В первый день восстания мы были собраны в Бабчинцах около церкви. Когда из села Моевки одна из частей красноармейцев повела наступление на восставших, мы, группа повстанцев, в том числе я, Трендовский Илья, Коваленко Герасим, Пержинский Семен… оттеснили одну из групп красноармейцев, которые, скрываясь от нашего преследования, забежали в дом Федора Мельника, где мы их обезоружили и после этого часть расстреляли, а часть зарубили. После расправы над этими красноармейцами мы повели наступление на село Моевку, где около Барабашева става в направлении к лесу села Боровки мы захватили в плен 5 красноармейцев, которых... расстреляли. После этого мы вернулись обратно и направились в сторону Сокола и хутора Патрилевича, где у нас произошла стычка, в результате чего нами было расстреляно более 30 человек…”
Із Бабчинець повстання швидко поширювалось на інші села. Штаб 12-ї дивізії червоних доповідав, що у Ямпільському повіті – 12 тисяч повстанців, а в Могилівському – 5 тисяч, з них 200 вершників “без сідел”.
– Селяни яких сіл брали участь у цьому виступі?
– “Контрреволюційний рух” охопив населені пункти Грушку, Садки, Коси, Вила, Букатинку, Мервинці, Бушу, Іванків, Микільське, Бабчинці, Суботівку, Яругу, Михайлівку, Білу, Гальжбіївку, Петрушівку, Миронівку, Пороги, Добрянку, Дзигів Брід, Велику Кісницю, Цекинівку, Вольфанівку, Тростянець Ямпільського повіту, а також Шендерівку, Людвиківку, Садківці та інші. Повстанці вибили більшовиків з містечка Яруги та села Тростянець, де загін отамана Лозана (три тисячі чоловік, з яких лише половина мала вогнепальну зброю) розігнав місцеві органи совєтської влади, роззброївши майже сто червоноармійців. Однак і після цього козацька кавалерія (близько 500 осіб) здебільшого не мала сідел та зброї.
Повстанці ліквідували ярузького волосного воєнкома Манаєва (родом з Царицинської губернії), слідчого особливого відділу “Румкордону” Богданова та кулеметника карного батальйону Терентія Урсола, уродженця с. Гальжбіївка. В успішному наступі козацтва була й заслуга підпрапорщика Федора Антоновича Ганькевича (4.2.1888 н. р.). Ще до вибуху народного гніву він організував у своєму селі Тростянець та у Дзигівці підпільні осередки. Під час самого повстання він служив старшиною більшовицького караульного батальйону в Ямполі. З лютого під Гальжбіївкою, де його взвод мав битися з селянами з Гальжбіївки, Білої та Флемінди (загальна чисельність близько 1500 осіб), Ганькевич поширив серед своїх підлеглих паніку, що призвело до їхньої втечі в Ямпіль. Селяни кинулася за ними... Під впливом невдач більшовики взялися за евакуацію своїх установ із Могилева-Подільського та підготовку для оборони міста. Одним з ватажків повстання був учитель с. Суботівка Тимофій Семенович Погонець (1895 р. н.)
– Скільки протрималися селяни?
– Більшовики стверджували, що у самому Ямполі повстанці перебували з 5 по 9 лютого 1921 року. За цей час вони видали низку наказів – про вільний обіг усіх грошей (за винятком совєтських), свободу торгівлі, відозви із закликом до повстання проти комуни, сформували і свою адміністрацію… Все ж сили були не рівні. 7 лютого в наступ проти повстанців перейшли 66-й, 208-й, 209-й і 210-й полки. У придушенні виступу взяла участь 35-та бригада 12-ї дивізії. Червоні кинули у бій і загони міліціонерів Могилівського повіту (загальна чисельність – 130 чоловік).
Незважаючи на перевагу більшовиків у силі вогню, селяни хоробро оборонялися. Червоні визнавали, що “в некоторых случаях замечается особый героизм, как, например, контрнаступление, драка до последнего патрона”. А 10 лютого повстання було жорстоко придушене, “ватажки повстання знищені”, “вбито понад 300 бандитів”. Серед загиблих виявився і 37-річний священик села Петрашівка Олексій Іполитович Коцюбинський. Сумний список жертв з Петрашівки склали Трохим Степанович Сугак (40 р.), Никанор Пилипович Грабовський (24 р.), Сергій Омелянович Тьорла (25 р.) та інші. Відомі й деякі імена загиблих ямпільчан. Це 33-річний Григорій Пилипович Гірник (загинув 3.2.1921 р.), вісімнадцятилітній Максим Миколайович Гаєвський (вбитий 11 лютого), семирічний хлопчик Микола Васильович Онисько.
Зазнали відчутних втрат і окупанти. Загинуло троє комуністичних активістів, п’ять червоноармійців карного батальйону, близько тридцяти червоноармійців 104-го полку, десять пропало безвісти. Це далеко не повний список...
Розлючені шаленим опором, москалі повністю спалили село Оленівку Могилівського повіту. Злочин скоїв 66-й полк 24-ї дивізії. На інші села ворог наклав контрибуцію. Тільки Бабчинці (нині Чернівецького району Вінницької області) мусили сплатити близько 10 тисяч пудів хліба, 15 голів великої рогатої худоби тощо. На Петрашівку накладено стягнення у тисячу пудів зерна та 12 голів великої рогатої худоби, на село Біла – 500 пудів хліба і 3 голови худоби. Усе зібране продовольство, за винятком зерна з Ямполя, яке передавалось у розпорядження комнезаму, надходило у продоргани, значить у Росію. До того ж у Бабчинцях у населення було вилучено велику кількість одягу, який забрав собі 104-й полк: 500 штук білизни, 250 аршинів полотна, 14 аршинів селянського сукна, 13 пар чобіт і 30 кожухів.
Почалися дикі розправи. Станом на 15 лютого було заарештовано близько 500 осіб, чимало з яких страчено. Засудженим ставилося у вину те, що вони “с оружием в руках принимали участие в наступлении против красноармейцев”. Зокрема було розстріляно мешканців Бабчинців Дзіньдоброго Федора Павловича (33 р.), Лисого Івана Степановича (24 р.), Василевського Кирила Леонтійовича (23 р.), Лісового Федора Кириловича (29 р.).
– А яка доля керівника повстання Федора Івановича Лозана?
– Після поразки він тривалий час переховувався. Аж 25 листопада 1925 р. його впіймали. Долю Федора Івановича вирішила Надзвичайна сесія Могилів-Подільського окружного суду. Вона засудила його до розстрілу… А отамана з с. Суботівка Тимофія Семеновича Погонця розстріляно 17 квітня 1928 року. Федір Лозан, Семен Ільницький, Федір Ганькевич, Тимофій Погонець – люди з легенди. Ми повинні все зробити, щоб вони та їхні побратими були реабілітовані.
– Дякую за розмову.

 Чи можливе?! Чи таке можливе?!
 Чи в таке повірить чоловік:
 Щоб родючі українські ниви
 Народили Тридцять Третій Рік?
 С. КУЗЬМЕНКО

Батько помер

З осені тридцять другого комнезами вимели з комор не тільки зерно. Вони позабирали заховані десь у запічку чи у самій печі пригорщі квасолі, гарбузового насіння, сушених дичок. Нишпорили по льохах і вигрібали з діжок квашену капусту. Залазили у димарі, заглядали у колодязі, трусили стріхи...
Колишній бідняк Юхим на прізвисько Глухий заходив вранці з активістами до хат і перевертав у печі горщики з щойно звареним кулішем. Шугав ковінькою у підпіл – чи не закотилася бува туди картоплина... Плакали діти, тужили жінки, а комнезами, немов напасть, йшли від однієї оселі до другої.
Навесні тридцять третього у селі стало тихо і страшно. Сонце зрідка визирало з-за хмар. Не валували собаки, не цвірінькали горобці, не літали сороки. Нікого живого не було видно і чути. Діти не плакали, не просили у матерів “папи”. Вони лежали на холодних печах і не піднімали голівок.
 Вже не ходили й активісти. Лише кожного тижня селом проїжджав запряжений у худющу шкапу віз і на нього виносили мерців. На кладовищі відкрили склеп, у якому колись було поховано панів і туди скидали померлих.
Пухлі люди лежали по холодних хатах, у сінях, на ґанках, на подвір’ї, попідтинню. Одного разу віз зупинився біля наших сусідів. У моєї однолітки, Ганни Рибалко, помер батько і брат. А мати, слаба і пухла, лежала на долівці. Двоє візників схопили нещасну жінку і потягли її на купу трупів. “Щоб не вертатися знов”, – бурчали гробокопачі.
 Ті, хто ще міг якось пересуватися, йшли до лісу і вигрібали з-під перепрілого листя жолуді. Дома сушили їх, лузали, мололи на жорнах і пекли з “борошна” перепічки. Наші мати з моїми старшими сестрами Харитиною і Гапкою надибали десь качання кукурудзи. Потовкли його у ступі, пересіяли на решето, а потім розмочували в окропі й ліпили “оладки”.
 Якось я вранці зайшла у хату до своєї подруги Наталки. Її мати, тітка Мотря, поралася коло печі. Над соломою, яка більше тліла, ніж горіла, вона гріла у горщику воду. На припічку лежала одна картоплина і півбуряка. Тітка збиралася варити “борщ”.
Той “борщ”, про який ходила приповідка: “Насипала мати у миску дітям їсти та й каже: “Беріть, діти, ложки і їжте борщ”. А вони дивляться у миску, бачать там тільки свої личка і відказують: “Де ж той борщ, мамо, як там сама ляля!”
У Наталки було троє старших сестер і один брат, Яким. Він був у комнезамах. Коли їхали з сусіднього села Головківки люди, він зупинив підводу і забрав у них клунок проса. Тоді ті люди прийшли вночі і підпалили тітчину Мотрину хату. Яким згодом поїхав на Донбас. У шахті на нього впала балка і вбила.
 Та тоді, коли я прийшла до Наталки, всі у них були живі. Наталка спала, закутавшись у дране рядно. Я розторсала її, щоб уставала. Вона, ледь продерши очі, витягла з-під ганчір’я велику кістку і почала гризти. Потім протягла її мені. Це була кістка з дохлої коняки. Мертвечину з худоби вивозили у пісок і прикопували. Наталка вигребла з-під піску собі “харч”.
 Другого дня сусідські жінки зібралися йти до села Косарі по брагу. Її зливали з спиртозаводу у довгі і глибокі канави. Пішла з сусідками і я. Довгий шлях через степ і яри забрав сили. Ледве доплентавши до канав, я побачила біля них багато людей. Вони, немов мухи, обліпили смердючі ями. Одні бродили по них по пояс. Дехто падав і його витягували напівживим. Я побоялася підходити близько. Від голоду і смороду у мене закрутилася голова. Відійшовши від канав, трохи посиділа і побрела ні з чим додому.
 Вже смеркло, як добралася свого села. Ввійшла до хати. Біля порога було темно. На столі горіла свічка. Мати, сестри і брат мовчки стояли під образами. На лаві лежав батько. Він віддав Богові душу удень. Не проронивши ні слова.
 

Берестовий цвіт

Наприкінці квітня у лісі проклюнулася левурда (так у наших краях називають черемшу. – Л.Т.). Люди чорними валками потяглися до галявин. Хто не витримав і наївся зелені прямо в лісі – помирали, не дійшовши додому. Ми, діти, ходили на берег і рвали дикий щавель. Його осередки були кислі і від нього дуже болів живіт.
 До лісу нас не пускали. На хуторі, під лісом, у якоїсь жінки вимерла від голоду вся сім’я. Залишилася тільки вона та її маленька дочка. Жінка від горя позбавилася розуму, зарізала свою дитину і з’їла...
 Якось забрели ми з Наталкою у колгоспний двір і побачили там великий чан. У ньому була чорна патока, яку привезли із заводу для годівлі худоби. Чан був на великому замку, і ми з розпачем ходили навколо нього. Раптом я помітила під самим дном малесеньку дірочку. Ми витягли з стріхи соломину і просунули її в отвір. Патока виявилася дуже густою, закристалізованою. Ми облизували соломинку, “ласували” патокою, доки не відігнав нас від чана сторож.
Коли на деревах з’явилося листя – люди, мов гусінь, накинулися на нього. Рвали листки липи, товкли їх у ступі і пекли “млинці”. Наші мати нарвали берестового цвіту. Воно не було таким слизьким, як липове листя. Спочатку цвіт посушили на лежанці, а потім потовкли його і просіяли. У сусідньому селі за тонку ткану скатертину і рядно виміняли торбинку чорного борошна. Мати окропом замішували берестовий порох, ледь обвалювали його у борошні і варили “галушки”.
 Шестеро душ нашої сім’ї врятувалося від голодної смерті ще й тим, що старшу сестру Гапку взяли у колгосп варити посьорбку. Другу сестру, Харитину, забрали у радгосп у Матвіївку. Людей, які ще ходили, гонили у поле трусити після плуга пирій, копати канавки від довгоносика. Харитина приносила з радгоспу пригірщ прілого жита. Мати смажили його на сковороді, потім розтирали пляшкою у ночвах. З тих крупців варили куліш.
 У наших сусідів, Гната та Явдохи Тимків, померло троє дітей. Гнатиха брала старшу Марійку з собою у степ сапати буряки, щоб заробити й на неї затірки. Дівчинка була дуже слаба, ледве ворушила сапою. Мати підганяла її, щоб не відставала від дорослих. Марійка прийшла додому з буряків і померла під хатою...
 

У колгоспних яслах

Ближче до літа всіх живих бригадири виганяли у поле. Люди вручну скопували гектари пониззя під городину. На бурякових гонах ставили дерев’яні жолобки з протруєною патокою, щоб знищити шкідників. Дехто з сапальників не витримував і крадькома зачерпував рукою смердюче пійло. На другий день та людина лежала під тином неживою.
Нам, дівчаткам-підліткам, сказали, що можна заробити окраєць хліба у лісника. Цілий день ми сапали у лісі дубки. Їли корінці купини, вони були солодкими, цвіт рясту. Надвечір нам видали по шматочку чорного, як земля, хліба. Випікали його з житнього борошна. Ми не накинулися на хліб, а нюхали скибочку і по крихітці клали до рота. Під лісом нарвали ще й печериць. Не втрималися і з’їли їх. Дома довго спали, макітрилася голова, але якось очуняли...
Часто мене просила заночувати у хаті вдова Василина, або як, її називали у селі, Васька. Жила вона на хуторі з двома дітьми. Уночі Васька потайки ходила у лісництво. “Йду, – розказувала, – опівночі лісом, а прямо над головою махають крильми сови... Моторошно, страшно, а треба йти”. Васька залазила через віконце у землянку і набирала клунок жолудів. Приносила його додому, змелювала жолуді на жорнах і пекла “хліб”. Було у неї кілька пригорщів житнього борошна, яке їй якось вдалося сховати від активістів. З борошна вона запарювала квашу і годувала дітей, Саника і Параску.
 У “куркульській” хаті колгосп організував дитячі ясла. Колись хазяйські засіки і комори тріщали від збіжжя та іншого добра. Тепер колгоспні діти бродили по подвір’ю і їли спориш, калачики, цвіт жовтої акації. Раз на тиждень у ясла завозили потерть – суміш зернових відходів. З потерті варили куліш. З почорнілої сої – затірку. З січавиці – суп. Засмажували олією з ріпаку.
 Одного дня, коли всі матері були на буряках, прибіг на поле вістовий і сказав, що в яслах померли діти. У нашої сусідки, Якилини Стадник, у яслах було троє дітей –восьмилітня Марійка, шестилітня Христя, а Олі пішов четвертий. Менші дівчатка відразу померли у яслах. А Марійка кілька днів лежала на печі і казала, що житиме. Бо тепер їх у матері лишилося двоє (була ще моя однолітка, Віра) і буде що їсти. Однак до вечора перестала дихати й Марійка. У Насті Похил, її чомусь називали Грознихою, померли малолітні Іван та Маруся. Поховали дітей також з Бойківки, Селезнівки, з Вигону (це назви кутків нашого села Поселянівки. – Л.Т.). Скільки всього ходило тоді у колгоспні ясла і скільки померло, п’ятнадцятеро чи двадцятеро, точно не скажу. Бо я добре знала лиш тих хлопчиків і дівчаток, які жили коло нас.
Померли діти у яслах через отруєння. У мішку потерті, яку завезли для харчування, виявилися зерна мишію і блекоти. Так закінчилася чорна весна Тридцять Третього. На сільському кладовищі, де ховали померлих, не залишилося й сліду від їх братських могил. На тому місці ростуть кущі бузку і вишень.

Лідія ТИТАРЕНКО

Кіровоградська обл. – Черкащина

“Історією я цікавився з дитинства”

Ще змалку із захопленням слухав розповіді моєї прабабці Євдокії Петрівни про події, що відбувалися на моїй малій батьківщині. Розповідала вона і про “розкуркулення” свого батька, справжнього господаря, у якого було забрано землю, коней, худобу… Розказувала прабабуся, що біля нашого села Петрова Долина (тепер Петрове) стався великий бій між більшовиками і махновцями. Загиблих закопали в одній ямі. Згодом через поховання проклали греблю та автодорогу сполученням Апостолове – П’ятихатки. До речі, на цьому місці часто трапляються дорожньо-транспортні пригоди.
Але по-справжньому захопився вивченням історії лише два роки тому, коли завдяки подіям, які супроводжували передвиборчу кампанію і так звану помаранчеву революцію, в мені нарешті прокинувся українець. Я написав – “так звана революція”, бо вона відбулася лише в душах українців і то, на жаль, не в усіх.
Особливо мене цікавить героїчна частина нашої історії – козацька доба, гайдамаччина, діяльність ОУН і УПА.
Нещодавно я поповнив свою бібліотеку книгою “Ренесанс напередодні трагедії” (Київ: Діокор, 2003). Прочитавши її, відкрив для себе ще одну героїчну сторінку історії нашої Нації – Визвольну війну проти більшовицької Росії. З книги довідався і про Історичний клуб “Холодний Яр”. Буду вдячний, якщо надішлете мені відповідь, що потрібно для того, аби стати дійсним учасником історичного клубу.

Олександр МАЙСТАТ
смт. Софіївка Дніпропетровської обл.

Від редакції
Шановний пане Олександре! Умови вступу до Історичного клубу “Холодний Яр” дуже прості: треба передплатити газету “Незборима нація” (6 грн. на рік), заповнити бланк (який посилаємо) та в міру сил робити щось для увічнення пам’яті учасників Визвольної боротьби українського народу.
 

“А то була їхня остання зустріч”

Книжки Ваші читаються дуже легко і швидко. Буває так, що я читаю, а сам переношусь у той час, у ті події. І дуже переживаю. Буває, стає важко на душі, а іноді з’являються сльози. Та хіба в листі опишеш свої емоції та пережите?
Я – звичайна людина без партійних орієнтацій. Просто українець. Моя перша книжка – “Кобзар” (це для всіх українців “Біблія”), а друга – мабуть, “Холодний Яр”. Ці книги повинен прочитати кожний українець, щоб знати, хто він є…
Скільки українців віддало життя, щоб наш народ жив вільно на своїй землі, а влади української все немає. Не було її і в часи Петлюри та Винниченка. Тоді більшість владної верхівки, як і тепер, керувалася власними інтересами та мріями про дружбу з ворогом-звіром.
Я родом з Тетіївщини. У книзі “Багряні жнива” є розповідь про повстання на Тетіївщині. Мої земляки, як і я, були безпартійними. Вони знали одне: треба захистити свою землю, свої хати, своїх дітей, бо суне страшний ворог. До сих пір стоїть перед очима сцена з книги “За волю і честь”, коли повстанець, простий селянин, який хотів працювати на своїй землі, а мусив взяти зброю, прийшов попрощатися з дружиною і сином. А увага дитини була тільки на зброї. “Татко, дай мені калабінку” і все. Хлопчик образився, що йому батько не дав погратися, і одвернувся. А то була їхня остання зустріч…

Леонід ЦИМБАЛ
м. Київ
 

“Важко і сумно”

Ви не уявляєте, як живеться нам у селі. Важко і сумно.
Телевізор не дивлюся, реклама мене добиває. Передплачую шість газет, серед них і “Незбориму націю”. Перечитую і відношу в сільську бібліотеку. Вдома лишаю тільки “Сільські вісті”.
Люди в селі розгублені, перелякані. Брешуть і п’ють. Вся нечисть сплила, безчинствує. Тринькають землею…

Ганна СКРИПКА,
племінниця отамана Якова Кощового
Миколаївська обл.
 

“Мене не забувають”

Я завжди дякую у своїх молитвах Всевишньому, що хоч так далеко від мене, а все-таки оточують мене добрі і прекрасні мої земляки. І в Києві, і у Львові, і в Канаді про мене не забувають. Для мене це велике щастя.
Ще раз хочу сказати, що я не розлучаюся з вашим часописом за жовтень, де вміщена стаття про мого Батька. Вдячна, що ви не забуваєте Його. Це для мене велика втіха і моє особисте щастя.

Таїсія КАЛАГУРСЬКА,
дочка отамана Ананія Волинця
м. Томськ, Росія
 

“Нехай ця згадка буде даниною його пам’яті”

Я передплатила газету “НН” на цей рік. Перший номер отримала перед Різдвяними святами. Газета дуже цікава. Гарно підібрані світлини мого Батька і оповідь про нього. І про відвідання могили генерала Мешковського на тернопільському цвинтарі. В травні минає 35 років від дня смерті мого Батька. Нехай ця згадка про нього буде даниною його пам’яті, за що я дуже вдячна, бо без Вас нічого того не було б.
Бажаю успіхів у тій просто велетенській роботі, яку Ви робите і яка потребує багато сил, снаги, хисту і вміння. Нехай вони ніколи не залишають Вас і хай щастить у всьому і завжди.

Юліана ДЕРЕХ-ЛІСТОВСЬКА,
дочка старшини Армії УНР Петра Лістовничого-Лістовського
м. Тернопіль
 

“Коли був ще малий…”
 
Коли був ще малий і бешкетував з братами, наш батько незлобливо гримав на нас, примовляючи: “От банда Завгороднього!”. Тоді, в часи комуністичної диктатури, цей вислів батька для мене нічого не значив. Я ж і гадки не мав, хто такий Завгородній. Уже значно пізніше я дізнався, що це отаман з наших околиць.
Якщо маєте про нього матеріал, подайте на сторінках “НН”.

Володимир ПОЛІЩУК
м. Мала Виска Кіровоградської обл.

Від редакції
Нарис про отамана Ларіона Загороднього (Завгороднього) вміщено у книзі “Коли кулі співали”, яку кожний може придбати поштою або безпосередньо в редакції.
 

“Вчіть нас”

Сердечно вітаю Вас зі славним Десятиріччям Історичного клубу “Холодний Яр”. Радію безмірно: є, є, є Українці в Україні! І я приєдную свій голос до тих теплих слів, якими Ви згадуєте Людей, які з Вами. Відзиваються у праці Вашій (та Ваших друзів і рідних) слова нашого Мойсея, що “за долю міліонів мусиш дати ти одвіт”.
Дякую Всевишньому, що знаю вас, любі мої Люди, що можу іншим розповідати про вашу працю, пропагувати книги, газети, щоб пересвідчитись, що не лише тут, на Заході, були свої Герої, але й там, ближче до серця Держави нашої – Києва… Слава Їм!
Шановні Добродії! Трудіться й надалі з Божим благословенням, відкривайте незнане, вчіть нас.

Стефанія ДАНИЛЕЦЬ
с. Отинія Івано-Франківської обл.
 

“Розкриває очі”

“Незборима нація”, на мій погляд, заслуговує на більший тираж, ніж є.
Газета будить і розкриває очі закомплексованим громадянам України.

Анатолій МИСЬКО
м. Вишгород Київської обл.
 

“Я просто був вражений!..”

Хочу щиро подякувати за книгу “Коли кулі співали”. Я просто був вражений цією книгою! Нехай Вас Бог охороняє!

Михайло БАТІГ
м. Долина Івано-Франківської обл.
 

Погляд із Січеслава

Нічого кращого за роботу Історичного клубу “Холодний Яр” в Україні не проводиться. І тут вже нічого додати. Слава Українській Нації!

Джміль
Email: dzhmil@ukr.net
URL: http://RidnaUkraina.com
Січеслав (тимч. “Днєпрапєтровск”)