У нашій родині Страшенків-Миців пафосних розмов про Тараса Шевченка
ніколи не велося, хоча “Кобзар” був у великій пошані. Знаю, що дід Михайло
любив поему “Гайдамаки”, бабуся Уляна – “Катерину”, мати Палажка співала
над своїми дітьми (а мала вона трьох доньок) “Зоре моя вечірняя...”, а
тато, як служив у Читі, виступав з концертами в Забайкальському військовому
окрузі, співаючи й пісню “Тече вода в синє море”.
А хрестоматійним Шевченком на мене війнуло у школі, коли у другому
класі молода вчителька Алла Михайлівна Древко розказала нам про хлопчика-кріпака
з Кирилівки, як він виріс і став захисником усіх знедолених, став гордістю
України. Алла Михайлівна принесла ще й книжку Оксани Іваненко “Тарасові
шляхи”. То було пожовкле ще довоєнне видання. Зачитала кілька сторінок.
Після проникливої розповіді вчителька сказала: “Діти, любіть Тараса Шевченка,
з ним вам іти через усе життя!” Отож я, школярка вразлива, сприйняла це
як домашнє завдання доброї нашої наставниці.
От повернулась я додому. Натхненна вчительською настановою, хотіла
ту розмову продовжити з рідними. Але тільки-но поклала портфель, мені тут
же дали в руки маленьку сестричку Тетянку: гляди за нею!
Я взяла сестричку-дволітка за руку й пішла з нею до бабусі Уляни, на
протилежний бік будинку. Бабуся саме смажила рибу.
– Бабусю, – запитала я з порогу, – ви любите Шевченка?
– Дитино, не заважай, – відмахнулась бабуся, – йди звідсіля, тут і
сковорідка, і ніж, і луска!
Тоді я до матері. Вона саме збиралася прати й виходила з відрами.
– Мамо, ви любите Шевченка?
– Що?
– Ну, чи йдете ви, мамо, в житті з Шевченком?
– Доню, веди малу в хату, вже пора її спати класти, – сказала мама
та й подалась до колонки.
А біля нашого сараю кипіла робота. Уже повіяло осінню і мій батько
Іван із дідом Михайлом, своїм тестем, різали на “козлах” колоди – готувалися
до зими. Ще й дядько Василько, батьків рідний брат, помагав їм, рубав сокирою
та носив дрова в сарай, складаючи штабелями.
От саме нагода мені спитати... То я до них – чи люблять вони Шевченка?
Чи він їм допомагає?
– Не вертись отут, – звів брови дід, зупиняючи замашну пилку.
– Куди ти в стружку, очі запорошиш! – застеріг дядько.
Я закліпала очима…
А батько кинув на мене повний розуміння погляд і сказав коротко:
– Доню, та хто ж його не любить? – а потім усміхнувся (він любив жарти!),
– якби хтось сказонув, що не любить Шевченка, ми б його віддубасили!
Та й знову всі троє взялися за пиляння дров.
До речі, через багато десятиліть, коли один чорнодухий писака втнув
пасквіль, аби своїм багнючим квачем хоч би якось очорнити Шевченкову зорю,
то серед оборонців знайшовся такий, що, зустрівши зловмисного кривдника,
привселюдно затопив його по пиці! І я згадала батькові слова...
А тоді, далекого осіннього вечора 1958 року, мої рідні, завершивши
родинну толоку, повсідалися вечеряти. Та полились шевченкові пісні – “Реве
та стогне Дніпр широкий”, “За байраком байрак”, “Зацвіла в долині червона
калина” та інші –задушевні, голосисті. Тоді я й отримала відповідь на своє
питання.
Ольга СТРАШЕНКО, лауреат премії імені Василя Симоненка,
член Національної спілки письменників України |
