Журналістка Оксана Пустовіт взяла інтерв’ю у провідного спеціаліста
Історичного клубу “Холодний Яр” кандидата історичних наук Костянтина Завальнюка.
Пропонуємо його увазі читачам “Незборимої нації”
“Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових
борців”. Це слова подільського отамана, полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського.
Напевно, цієї думки притримувалися й учасники Ямпільського повстання, яке
вибухнуло у лютому 1921 року. Про нього розповідає відомий дослідник Визвольної
боротьби 1917 – 1920-х років на Поділлі Костянтин Завальнюк – провідний
архівіст Державного архіву Вінницької області.
– Чому ми нічого не знаємо про це повстання?
– У часи СССР деякі відомості про це повстання публікувалися, – розповідає
Костянтин Вікторович. – Звісно, що його називали контрреволюційним і намагалися
применшити масштаби, викривляли соціальний склад учасників. За часів незалежної
України вийшла низка книг, де згадується Ямпільське повстання, з’явилося
й кілька публікацій у періодиці. Нині разом з ямпільським істориком Сергієм
Борсуківським готуємо книгу, де значне місце посідатиме історія цього повстання,
яке за розмахом було одним з найбільших на Поділлі. Показово, що повстанці
сформували свою адміністрацію, відмінили совєтські закони і відновили владу
УНР.
Повстання не виникло на голому ґрунті. Одним з тих, хто творив традицію
боротьби на Ямпільщині був полковник царської армії Семен Ільницький. Взимку
1917 року він привів з Румунського фронту у с. Кетони (нині с. Довжок.
– Ред.) військову частину у повному бойовому порядку. Згодом людей розпустив,
а зброю приховав. Коли постала необхідність оборони УНР від напасників,
Ільницький зібрав побратимів, відкопав зброю, створив Окремий наддністрянський
курінь, який згодом влився в Армію УНР. До речі, один з учасників загону
Семена Ільницького, Дмитро Кетрос, 1958 року опублікував у Лондоні спогади
про Ямпільську “республіку” 1919 року. Історичний клуб “Холодний Яр” цього
року планує їх перевидати.
Після загибелі отамана Ільницького місцеві більшовики відчули полегшення,
та ненадовго. Бо їхня людиноненависницька політика викликала спротив. Попри
присутність на Поділлі чужоземних військ, на початку лютого 1921 р. знову
вдарив грім народного невдоволення. Люди взялися за рушниці, сокири, вила,
лопати і виступили проти жорстокого гноблення. Гасло було – “За Радянську
владу без комуни і комуністів”. Безпосередньою причиною виступу, як вважали
більшовики, стала “петлюровская агитация в связи с разверсткой курей, яиц,
закрытием маслобоен, мельниц и вылавливанием дезертиров”. Більшовики визнавали,
що за національним складом повстанці були виключно українцями, а за соціальним
– “мелкие кулаки, середняки и несознательные бедняки”.
Повстання вибухнуло у Бабчинцях 3 лютого 1921 року, швидко охопивши
Ярузьку, Ямпільську, Бабчинецьку та Великокісницьку волості Ямпільського
повіту та частину сіл Могилівського повіту (Шендерівка, Людвиківка, Садківці).
Координували дії штаби: основний (підпільний) у Ямполі і польовий у Бабчинцях.
Очолив народне повстання підпрапорщик царської армії Федір Іванович Лозан,
заступником якого був “известный местный бандит” Яків Гінець (Лунець).
Серед помічників отамана згадуються і мешканці Ямполя Антон Омелянович
Барський (“бывший торговец бакалейной лавкой”) і Гречківський (“бывший
трактирщик-кулак”), а також уродженець с. Цекинівки Фортуна (“деревенский
кулачек”) та “кулак” Мельник із Гальжбіївки.
Повстання було добре організоване. Ось свідчення одного з його учасників:
“В первый день восстания мы были собраны в Бабчинцах около церкви. Когда
из села Моевки одна из частей красноармейцев повела наступление на восставших,
мы, группа повстанцев, в том числе я, Трендовский Илья, Коваленко Герасим,
Пержинский Семен… оттеснили одну из групп красноармейцев, которые, скрываясь
от нашего преследования, забежали в дом Федора Мельника, где мы их обезоружили
и после этого часть расстреляли, а часть зарубили. После расправы над этими
красноармейцами мы повели наступление на село Моевку, где около Барабашева
става в направлении к лесу села Боровки мы захватили в плен 5 красноармейцев,
которых... расстреляли. После этого мы вернулись обратно и направились
в сторону Сокола и хутора Патрилевича, где у нас произошла стычка, в результате
чего нами было расстреляно более 30 человек…”
Із Бабчинець повстання швидко поширювалось на інші села. Штаб 12-ї
дивізії червоних доповідав, що у Ямпільському повіті – 12 тисяч повстанців,
а в Могилівському – 5 тисяч, з них 200 вершників “без сідел”.
– Селяни яких сіл брали участь у цьому виступі?
– “Контрреволюційний рух” охопив населені пункти Грушку, Садки, Коси,
Вила, Букатинку, Мервинці, Бушу, Іванків, Микільське, Бабчинці, Суботівку,
Яругу, Михайлівку, Білу, Гальжбіївку, Петрушівку, Миронівку, Пороги, Добрянку,
Дзигів Брід, Велику Кісницю, Цекинівку, Вольфанівку, Тростянець Ямпільського
повіту, а також Шендерівку, Людвиківку, Садківці та інші. Повстанці вибили
більшовиків з містечка Яруги та села Тростянець, де загін отамана Лозана
(три тисячі чоловік, з яких лише половина мала вогнепальну зброю) розігнав
місцеві органи совєтської влади, роззброївши майже сто червоноармійців.
Однак і після цього козацька кавалерія (близько 500 осіб) здебільшого не
мала сідел та зброї.
Повстанці ліквідували ярузького волосного воєнкома Манаєва (родом з
Царицинської губернії), слідчого особливого відділу “Румкордону” Богданова
та кулеметника карного батальйону Терентія Урсола, уродженця с. Гальжбіївка.
В успішному наступі козацтва була й заслуга підпрапорщика Федора Антоновича
Ганькевича (4.2.1888 н. р.). Ще до вибуху народного гніву він організував
у своєму селі Тростянець та у Дзигівці підпільні осередки. Під час самого
повстання він служив старшиною більшовицького караульного батальйону в
Ямполі. З лютого під Гальжбіївкою, де його взвод мав битися з селянами
з Гальжбіївки, Білої та Флемінди (загальна чисельність близько 1500 осіб),
Ганькевич поширив серед своїх підлеглих паніку, що призвело до їхньої втечі
в Ямпіль. Селяни кинулася за ними... Під впливом невдач більшовики взялися
за евакуацію своїх установ із Могилева-Подільського та підготовку для оборони
міста. Одним з ватажків повстання був учитель с. Суботівка Тимофій Семенович
Погонець (1895 р. н.)
– Скільки протрималися селяни?
– Більшовики стверджували, що у самому Ямполі повстанці перебували
з 5 по 9 лютого 1921 року. За цей час вони видали низку наказів – про вільний
обіг усіх грошей (за винятком совєтських), свободу торгівлі, відозви із
закликом до повстання проти комуни, сформували і свою адміністрацію… Все
ж сили були не рівні. 7 лютого в наступ проти повстанців перейшли 66-й,
208-й, 209-й і 210-й полки. У придушенні виступу взяла участь 35-та бригада
12-ї дивізії. Червоні кинули у бій і загони міліціонерів Могилівського
повіту (загальна чисельність – 130 чоловік).
Незважаючи на перевагу більшовиків у силі вогню, селяни хоробро оборонялися.
Червоні визнавали, що “в некоторых случаях замечается особый героизм, как,
например, контрнаступление, драка до последнего патрона”. А 10 лютого повстання
було жорстоко придушене, “ватажки повстання знищені”, “вбито понад 300
бандитів”. Серед загиблих виявився і 37-річний священик села Петрашівка
Олексій Іполитович Коцюбинський. Сумний список жертв з Петрашівки склали
Трохим Степанович Сугак (40 р.), Никанор Пилипович Грабовський (24 р.),
Сергій Омелянович Тьорла (25 р.) та інші. Відомі й деякі імена загиблих
ямпільчан. Це 33-річний Григорій Пилипович Гірник (загинув 3.2.1921 р.),
вісімнадцятилітній Максим Миколайович Гаєвський (вбитий 11 лютого), семирічний
хлопчик Микола Васильович Онисько.
Зазнали відчутних втрат і окупанти. Загинуло троє комуністичних активістів,
п’ять червоноармійців карного батальйону, близько тридцяти червоноармійців
104-го полку, десять пропало безвісти. Це далеко не повний список...
Розлючені шаленим опором, москалі повністю спалили село Оленівку Могилівського
повіту. Злочин скоїв 66-й полк 24-ї дивізії. На інші села ворог наклав
контрибуцію. Тільки Бабчинці (нині Чернівецького району Вінницької області)
мусили сплатити близько 10 тисяч пудів хліба, 15 голів великої рогатої
худоби тощо. На Петрашівку накладено стягнення у тисячу пудів зерна та
12 голів великої рогатої худоби, на село Біла – 500 пудів хліба і 3 голови
худоби. Усе зібране продовольство, за винятком зерна з Ямполя, яке передавалось
у розпорядження комнезаму, надходило у продоргани, значить у Росію. До
того ж у Бабчинцях у населення було вилучено велику кількість одягу, який
забрав собі 104-й полк: 500 штук білизни, 250 аршинів полотна, 14 аршинів
селянського сукна, 13 пар чобіт і 30 кожухів.
Почалися дикі розправи. Станом на 15 лютого було заарештовано близько
500 осіб, чимало з яких страчено. Засудженим ставилося у вину те, що вони
“с оружием в руках принимали участие в наступлении против красноармейцев”.
Зокрема було розстріляно мешканців Бабчинців Дзіньдоброго Федора Павловича
(33 р.), Лисого Івана Степановича (24 р.), Василевського Кирила Леонтійовича
(23 р.), Лісового Федора Кириловича (29 р.).
– А яка доля керівника повстання Федора Івановича Лозана?
– Після поразки він тривалий час переховувався. Аж 25 листопада 1925
р. його впіймали. Долю Федора Івановича вирішила Надзвичайна сесія Могилів-Подільського
окружного суду. Вона засудила його до розстрілу… А отамана з с. Суботівка
Тимофія Семеновича Погонця розстріляно 17 квітня 1928 року. Федір Лозан,
Семен Ільницький, Федір Ганькевич, Тимофій Погонець – люди з легенди. Ми
повинні все зробити, щоб вони та їхні побратими були реабілітовані.
– Дякую за розмову. |
