Історія вчить
ЧОРНА ВЕСНА
Спогади моєї матері, Оляни Ялисеївни Чернявської (у дівоцтві Лапай),
якій 1933 року виповнилося тринадцять літ.
Чи можливе?! Чи таке можливе?!
Чи в таке повірить чоловік:
Щоб родючі українські ниви
Народили Тридцять Третій Рік?
С. КУЗЬМЕНКО
Батько помер
З осені тридцять другого комнезами вимели з комор не тільки зерно. Вони
позабирали заховані десь у запічку чи у самій печі пригорщі квасолі, гарбузового
насіння, сушених дичок. Нишпорили по льохах і вигрібали з діжок квашену
капусту. Залазили у димарі, заглядали у колодязі, трусили стріхи...
Колишній бідняк Юхим на прізвисько Глухий заходив вранці з активістами
до хат і перевертав у печі горщики з щойно звареним кулішем. Шугав ковінькою
у підпіл – чи не закотилася бува туди картоплина... Плакали діти, тужили
жінки, а комнезами, немов напасть, йшли від однієї оселі до другої.
Навесні тридцять третього у селі стало тихо і страшно. Сонце зрідка
визирало з-за хмар. Не валували собаки, не цвірінькали горобці, не літали
сороки. Нікого живого не було видно і чути. Діти не плакали, не просили
у матерів “папи”. Вони лежали на холодних печах і не піднімали голівок.
Вже не ходили й активісти. Лише кожного тижня селом проїжджав
запряжений у худющу шкапу віз і на нього виносили мерців. На кладовищі
відкрили склеп, у якому колись було поховано панів і туди скидали померлих.
Пухлі люди лежали по холодних хатах, у сінях, на ґанках, на подвір’ї,
попідтинню. Одного разу віз зупинився біля наших сусідів. У моєї однолітки,
Ганни Рибалко, помер батько і брат. А мати, слаба і пухла, лежала на долівці.
Двоє візників схопили нещасну жінку і потягли її на купу трупів. “Щоб не
вертатися знов”, – бурчали гробокопачі.
Ті, хто ще міг якось пересуватися, йшли до лісу і вигрібали з-під
перепрілого листя жолуді. Дома сушили їх, лузали, мололи на жорнах і пекли
з “борошна” перепічки. Наші мати з моїми старшими сестрами Харитиною і
Гапкою надибали десь качання кукурудзи. Потовкли його у ступі, пересіяли
на решето, а потім розмочували в окропі й ліпили “оладки”.
Якось я вранці зайшла у хату до своєї подруги Наталки. Її мати,
тітка Мотря, поралася коло печі. Над соломою, яка більше тліла, ніж горіла,
вона гріла у горщику воду. На припічку лежала одна картоплина і півбуряка.
Тітка збиралася варити “борщ”.
Той “борщ”, про який ходила приповідка: “Насипала мати у миску дітям
їсти та й каже: “Беріть, діти, ложки і їжте борщ”. А вони дивляться у миску,
бачать там тільки свої личка і відказують: “Де ж той борщ, мамо, як там
сама ляля!”
У Наталки було троє старших сестер і один брат, Яким. Він був у комнезамах.
Коли їхали з сусіднього села Головківки люди, він зупинив підводу і забрав
у них клунок проса. Тоді ті люди прийшли вночі і підпалили тітчину Мотрину
хату. Яким згодом поїхав на Донбас. У шахті на нього впала балка і вбила.
Та тоді, коли я прийшла до Наталки, всі у них були живі. Наталка
спала, закутавшись у дране рядно. Я розторсала її, щоб уставала. Вона,
ледь продерши очі, витягла з-під ганчір’я велику кістку і почала гризти.
Потім протягла її мені. Це була кістка з дохлої коняки. Мертвечину з худоби
вивозили у пісок і прикопували. Наталка вигребла з-під піску собі “харч”.
Другого дня сусідські жінки зібралися йти до села Косарі по брагу.
Її зливали з спиртозаводу у довгі і глибокі канави. Пішла з сусідками і
я. Довгий шлях через степ і яри забрав сили. Ледве доплентавши до канав,
я побачила біля них багато людей. Вони, немов мухи, обліпили смердючі ями.
Одні бродили по них по пояс. Дехто падав і його витягували напівживим.
Я побоялася підходити близько. Від голоду і смороду у мене закрутилася
голова. Відійшовши від канав, трохи посиділа і побрела ні з чим додому.
Вже смеркло, як добралася свого села. Ввійшла до хати. Біля порога
було темно. На столі горіла свічка. Мати, сестри і брат мовчки стояли під
образами. На лаві лежав батько. Він віддав Богові душу удень. Не проронивши
ні слова.
Берестовий цвіт
Наприкінці квітня у лісі проклюнулася левурда (так у наших краях називають
черемшу. – Л.Т.). Люди чорними валками потяглися до галявин. Хто не витримав
і наївся зелені прямо в лісі – помирали, не дійшовши додому. Ми, діти,
ходили на берег і рвали дикий щавель. Його осередки були кислі і від нього
дуже болів живіт.
До лісу нас не пускали. На хуторі, під лісом, у якоїсь жінки
вимерла від голоду вся сім’я. Залишилася тільки вона та її маленька дочка.
Жінка від горя позбавилася розуму, зарізала свою дитину і з’їла...
Якось забрели ми з Наталкою у колгоспний двір і побачили там
великий чан. У ньому була чорна патока, яку привезли із заводу для годівлі
худоби. Чан був на великому замку, і ми з розпачем ходили навколо нього.
Раптом я помітила під самим дном малесеньку дірочку. Ми витягли з стріхи
соломину і просунули її в отвір. Патока виявилася дуже густою, закристалізованою.
Ми облизували соломинку, “ласували” патокою, доки не відігнав нас від чана
сторож.
Коли на деревах з’явилося листя – люди, мов гусінь, накинулися на нього.
Рвали листки липи, товкли їх у ступі і пекли “млинці”. Наші мати нарвали
берестового цвіту. Воно не було таким слизьким, як липове листя. Спочатку
цвіт посушили на лежанці, а потім потовкли його і просіяли. У сусідньому
селі за тонку ткану скатертину і рядно виміняли торбинку чорного борошна.
Мати окропом замішували берестовий порох, ледь обвалювали його у борошні
і варили “галушки”.
Шестеро душ нашої сім’ї врятувалося від голодної смерті ще й
тим, що старшу сестру Гапку взяли у колгосп варити посьорбку. Другу сестру,
Харитину, забрали у радгосп у Матвіївку. Людей, які ще ходили, гонили у
поле трусити після плуга пирій, копати канавки від довгоносика. Харитина
приносила з радгоспу пригірщ прілого жита. Мати смажили його на сковороді,
потім розтирали пляшкою у ночвах. З тих крупців варили куліш.
У наших сусідів, Гната та Явдохи Тимків, померло троє дітей.
Гнатиха брала старшу Марійку з собою у степ сапати буряки, щоб заробити
й на неї затірки. Дівчинка була дуже слаба, ледве ворушила сапою. Мати
підганяла її, щоб не відставала від дорослих. Марійка прийшла додому з
буряків і померла під хатою...
У колгоспних яслах
Ближче до літа всіх живих бригадири виганяли у поле. Люди вручну скопували
гектари пониззя під городину. На бурякових гонах ставили дерев’яні жолобки
з протруєною патокою, щоб знищити шкідників. Дехто з сапальників не витримував
і крадькома зачерпував рукою смердюче пійло. На другий день та людина лежала
під тином неживою.
Нам, дівчаткам-підліткам, сказали, що можна заробити окраєць хліба
у лісника. Цілий день ми сапали у лісі дубки. Їли корінці купини, вони
були солодкими, цвіт рясту. Надвечір нам видали по шматочку чорного, як
земля, хліба. Випікали його з житнього борошна. Ми не накинулися на хліб,
а нюхали скибочку і по крихітці клали до рота. Під лісом нарвали ще й печериць.
Не втрималися і з’їли їх. Дома довго спали, макітрилася голова, але якось
очуняли...
Часто мене просила заночувати у хаті вдова Василина, або як, її називали
у селі, Васька. Жила вона на хуторі з двома дітьми. Уночі Васька потайки
ходила у лісництво. “Йду, – розказувала, – опівночі лісом, а прямо над
головою махають крильми сови... Моторошно, страшно, а треба йти”. Васька
залазила через віконце у землянку і набирала клунок жолудів. Приносила
його додому, змелювала жолуді на жорнах і пекла “хліб”. Було у неї кілька
пригорщів житнього борошна, яке їй якось вдалося сховати від активістів.
З борошна вона запарювала квашу і годувала дітей, Саника і Параску.
У “куркульській” хаті колгосп організував дитячі ясла. Колись
хазяйські засіки і комори тріщали від збіжжя та іншого добра. Тепер колгоспні
діти бродили по подвір’ю і їли спориш, калачики, цвіт жовтої акації. Раз
на тиждень у ясла завозили потерть – суміш зернових відходів. З потерті
варили куліш. З почорнілої сої – затірку. З січавиці – суп. Засмажували
олією з ріпаку.
Одного дня, коли всі матері були на буряках, прибіг на поле вістовий
і сказав, що в яслах померли діти. У нашої сусідки, Якилини Стадник, у
яслах було троє дітей –восьмилітня Марійка, шестилітня Христя, а Олі пішов
четвертий. Менші дівчатка відразу померли у яслах. А Марійка кілька днів
лежала на печі і казала, що житиме. Бо тепер їх у матері лишилося двоє
(була ще моя однолітка, Віра) і буде що їсти. Однак до вечора перестала
дихати й Марійка. У Насті Похил, її чомусь називали Грознихою, померли
малолітні Іван та Маруся. Поховали дітей також з Бойківки, Селезнівки,
з Вигону (це назви кутків нашого села Поселянівки. – Л.Т.). Скільки всього
ходило тоді у колгоспні ясла і скільки померло, п’ятнадцятеро чи двадцятеро,
точно не скажу. Бо я добре знала лиш тих хлопчиків і дівчаток, які жили
коло нас.
Померли діти у яслах через отруєння. У мішку потерті, яку завезли для
харчування, виявилися зерна мишію і блекоти. Так закінчилася чорна весна
Тридцять Третього. На сільському кладовищі, де ховали померлих, не залишилося
й сліду від їх братських могил. На тому місці ростуть кущі бузку і вишень.
Лідія ТИТАРЕНКО
Кіровоградська обл. – Черкащина |
