Усе-таки парад був потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата – повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!
Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад. Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, – то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.
Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками, секретаріати й адміністрації усіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Всі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, врешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.
Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, всі розділи й підрозділи державної охорони, – теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вберегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, всіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Також й портрети самовбитого двома пострілами в голову Кравченка і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.
Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.
Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, – хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.
Так що, мабуть, це було слушне рішення – скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми – ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.
Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.
Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано – пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.
Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами. Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів. Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників. Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.
Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами “Руки прочь от русского языка!” Слідом – кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій “Всеукраинский союз воинских сил” тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки “русского единства”, шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: “Украина для русских!”
У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.
Гордо й піднесено повинні пройти “противсіхи” з осатанілою натхненницею “противсіхства” на мітлі.
І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі – оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. З них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.
Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і проспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиґзаґ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а генпрокуратура дасть лиха закаблукам під “Мурку”. Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер – собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт “Я дєвочка твоя в шикарном авто”. Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію “Україна для людей”, і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.
Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп “Беркути” і “Грифони”, обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.
За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку з членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів. Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою. Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: “Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!”
Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.
Країною проходить всеукраїнська акція “Україна – 20”. Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями. Неважко здогадатися, якими.

Ліна КОСТЕНКО
Костенко Л. Равнєніє на трибуну. – День. – 2011. – № 147 – 148. – 19 серпня.

1 вересня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
1 вересня 1924 р. помер Остап ВАХНЯНИН, хорунжий УСС, педагог, учасник Української капели Олександра Кошиця.
1 вересня 1986 р. помер Микола КОВАЛЬ, вояк, педагог, батько Романа Коваля.
1 вересня 2005 р. загинув Юрій МУРАШОВ, співголова комітету “Гельсінки-90”.
2 – 9 вересня 1621 р. Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ розбив турків.
2 вересня 1657 р. Івана ВИГОВСЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 вересня 1811 р. народився Іван ВАГИЛЕВИЧ, поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
2 вересня 1952 р. в російському таборі смертників Абезь загинув Голова ради УНР в екзилі, видатний учений Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ.
4 вересня 1920 р. у бою проти більшовиків загинув Гриць ХМЕЛЕНКО, командир Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії, хорунжий 3-ї сотні (“Богданівської”, “Богдано-Дорошенківської”) полку Чорних запорожців.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув Василь СТУС.
5 вересня 1676 р. московити арештували гетьмана Петра ДОРОШЕНКА.
5 вересня 1882 р. народився Михайло ГАВРИЛКО, художник, скульптор, поет; четар УСС, командант Ковельського і Луцького комісаріатів УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша ХМЕЛЬНИЦЬКОГО на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО здобув місто-фортецю Кам’янець-Подільський.
6 вересня 1890 р. народився четар УСС, верховний отаман Україн¬ського пласту (1924 – 1934) Северин ЛЕВИЦЬКИЙ.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
6 вересня 1976 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Андрій ДОЛУД.
7 вересня 1920 р. у бою з більшовиками загинув гармаш полку Чорних запорожців КРИВКО.
7 вересня 1921 р. загинула Віра БАБЕНКО, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана РЕМБОЛОВИЧА, підполковника Армії УНР, старшину дивізії “Галичина”, полковника УПА.
8 – 10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху в Києві.
9 вересня 1769 р. народився Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
9 вересня 1863 р. народився Борис ГРІНЧЕНКО.
10 вересня 1929 р. помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван ЦАПКО, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився Павло ГРАБОВСЬКИЙ.
11 вересня 1894 р. народився Олександр ДОВЖЕНКО.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
13 вересня 1873 р. народився Сень ГОРУК, командир куреня УСС, начальник штабу Галицької армії, командир бригади УГА, журналіст.
13 вересня 1937 р. москалі розстріляли Григорія ПИРХАВКУ, повстанського отамана, заступника міністра внутрішніх справ уряду УНР (1920).
14 вересня 1882 р. народився Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1899 р. народився Дмитро НЕГРИЧ, підпоручик Гуцульського пробойового куреня УГА, інженер, лісничий.
14 вересня 1982 р. помер Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф.
15 вересня 1923 р. помер Степан ТИСОВСЬКИЙ, отаман УГА, редактор журналу “Молоде Життя”, член проводу Українського пласту.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим КРИВОНІС розбив військо Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. вибухнуло Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
16 вересня 1975 р. помер секретар Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 1864 р. народився письменник Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ.
17 вересня 2008 р. помер видатний інженер-винахідник, дослідник Кубані і кобзарства, меценат Ренат ПОЛЬОВИЙ.
18 вересня 1858 р. народився письменник Адріан КАЩЕНКО.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір АНДРУЩЕНКО, подільський отаман.
20 вересня 1991 р. помер Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, голова ОУН у Краю, багатолітній в’язень російських концтаборів.
22 вересня 1888 р. народився барон Сергій ВАЛЬДШТАЙН, полковник Армії УНР, отаман кінного загону ім. кошового отамана Івана Сірка.
23 вересня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1895 р. народився Сергій КИРИЧОК (КІРІЧОК), поручник кінного полку Чорних запорожців, інженер шляхів і мостів.
23 вересня 1900 р. народився Володимир КУБІЙОВИЧ, учений, організатор дивізії СС ”Галичина”, головний редактор “Енциклопедії українознавства”.
24 вересня 1882 р. народився Микола ҐАЛАҐАН, член Центральної Ради, ад’ютант командира 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (1917).
25 вересня 1931 р. помер Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
26 вересня 1862 р. помер Яків КУХАРЕНКО, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
26 вересня 1890 р. народився Іван ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ, наказний отаман Вільного козацтва, генеральний писар Гетьмана України, повстанський отаман.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, старшина 2-го Запорозького полку Армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
27 вересня 2005 р. помер бандурист Олексій НИРКО.
28 вересня 1947 р. помер Микола МАТІЇВ-МЕЛЬНИК, січовий стрілець, референт пропаганди УГА, член ОУН, письменник.
28 вересня 1974 р. помер останній кубанський прем’єр Василь ІВАНИС.
29 вересня 1845 р. народився письменник Іван ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ).
29 вересня 1866 р. народився Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ.
29 вересня 1897 р. народився Павло ШТЕПА, учасник Визвольної боротьби, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, майор дивізії “Галичина”.
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків ШЕПЕЛЬ, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.

Вітаємо!

21 вересня учительці Ганні Никифорівні СКРИПЦІ, племінниці отамана Якова Кощового, яка свято зберігає пам’ять про нього, виповнюється 85 років.
Щиро вітаємо Вас, дорога Ганно Никифорівно, з Днем народження, та бажаємо довгих років життя!

Євген Адамцевич якось сказав: “Кобзар – це більше, ніж бандурист. Він носій національної свідомості”. А Василеві Литвину безпосередньо мовив: “Ти грай. Грай! У тебе є оте…”
4 червня у затишну світлицю Музею Івана Гончара сходилися козаки і козачки вшанувати гідного з гідних – кобзаря Василя Литвина, нашу духовну твердиню.
У цей світлий день Василь Степанович згадував дитинство. “Цей епізод вкарбувався в пам’ять на все життя, – розповідає він, – Я, ще малий, забіг до хати, а батько, сперши лікоть на коліно, співав…”

Ой, Богдане, Богдане, нерозумний сину,
Занапастив неньку-Україну,
Занапастив, ще й продав,
Бо в голові розуму та й не мав.

Раптом Степан побачив, що син слухає. У його очах промайнув блиск... і страх.
“Ніколи таким батька не бачив. Не часто він співав. А голос у нього був – кремінь, витесаний невтомною працею та мудрістю”.
“Батько часто бив мене, міцна була його рука – так він навчав мене, – казав Василь Степанович. – Він не вірив у мій хист.  Якось з гіркотою дорікнув мені: “На дровеняці будеш грати? І хто ж тебе буде слухать?”
Коли ж Литвини 1962 року вперше прозвучали по радіо, в селі почули. Батькові не стало проходу.
– Коли Василь і Микола приїдуть? – всі питали.
– Де ви взялись на мою голову зі своїми бандурами?! – жалівся батько. – Кого не зустрінеш, тільки й питають про вас.
Проникливим на вечорі був виступ Ніни Матвієнко. За її словами, Василь Степанович Литвин – славетний голос не лише України, але й “наших Гребенів” (село, де живуть Литвини). “Яке щастя, коли в буднях панує свято, коли можна творити його власними руками. А найголовніше – подарувати слово дитині, продовжити свій рід маленьким струмочком нового життя, плекаючи нащадків добрим словом, відкривати перед ними світлосяйну дорогу життєвого пізнання. Перед нами людина, котра може розмовляти з Богом, котра знає цю живу мову. Яка добренна душа наш Василь Литвин!”.
На сцену вийшли донька Литвинів Купава та її чоловік Павло. “Ми виростали в духовному українському середовищі, – мовила Купава. – Не раз збиралися із сімейством Бердників, співали пісень, читали вірші, творили вільну Україну в душах. Саме батьки формували нашу свідомість. А ми, малі й допитливі діти, все дослухались до їхніх слів, вбирали в себе красу вашого осяйного слова. Дякую за дитинство, яке ви перетворили на казку”.

Вразив виступ подружжя бандуристів Йосипа та Марії Яницьких. Вони виконали стрілецьку пісню “Човен хитається”. Тепло вітали друзі та рідні, рідні за духом люди – Марія Миколайчук, Галина Денисенко, Тетяна Лобода, Микола Роговий, Роман Коваль, Тарас Силенко, Ярослав Чорногуз, Петро Гончар – директор Музею Івана Гончара. Чудово виступили випускники Стрітівської школи кобзарського мистецтва, Максим Сліпак, Віталій Мороз, Денис Сагіров та інші.
На побажання здоров’я Василь Литвин відповів так: “Дай Боже глузду не розгубити”.
Вечір був сповнений радістю і теплом. Ці почуття ще довго гріли душу.

Роман КОВАЛЬ, Тетяна НАУМЧУК

8 серпня завершився вишкільний табір Закарпатської обласної МГО “Сокіл”.
Комендант Томаш Лелекач, бунчужний Василь Данило, писар Юлія Білинець, старшини “Крига”, “Чорнота” та “Йончі” успішно виконали покладені на них обов’язки з організації таборового життя. В програмі – лекції з історії України та Закарпаття, засад націоналізму, основ медицини, виживання, змагання з пейнтболу, волейболу, теренові ігри, поїздки карпатськими хребтами на квадроциклах, гуцульських конях та піші походи місцями боїв.
Кожний день розпочинався руханкою і закінчувався вечірнім чаєм та співом українських патріотичних пісень. Під кінець таборування відчувалося, що це одна дружня патріотична команда, яка горить бажанням служити Україні, прикластися до розбудови своєї національної держави, віддати хоч би частину життя на благо своєї нації.
Учасники табору очистили могили та місця розстрілів борців за Карпатську Україну – карпатських січовиків. Їхні поховання було очищено від бур’яну, пофарбовано хрести, на могили покладено квіти. Було прикро, що могили не прибиралися з часу минулого сокільського таборування, але з іншого боку всі відчули себе вищими духом – і за сьогоднішню владу, і за тих псевдопатріотів, які тільки говорять про свою любов до України, але нічого не роблять для її утвердження.
Особливими днями для соколят стали ті дні, коли їм випала честь допомагати старшим друзям з комунального підприємства “Доля” проводити розкопки на місці розстрілу карпатських січовиків, а саме: косити траву, розчищати ліс, знімати верхній шар ґрунту, піднести інструмент фахівцям з “Долі” (їх поважно називали “археологами”).
Коли знайшли перші останки, сум змішався з радістю: невимовний жаль за героями, яких закатували польські та угорські окупанти, змінився радістю – адже не пропала кількарічна пошукова робота, і тепер можна буде гідно перепоховати борців за волю і долю Карпатської України.
На цьому святому для кожного українця місці, кожен із присутніх давав обітницю працювати для України, а якщо буде потреба, віддати для неї своє життя.
Потім були прощальна святкова ватра, співи майже до ранку і сльози розставання.
Окрема подяка голові Закарпатської обласної організації ВО “Свобода” Олегові Куцину, за сприяння якого пройшов цей табір!

У м. Первомайську Миколаївської області на вулиці Тараса Шевченка або ж на Центральному ринку час від часу виконує українські пісні бандурист В’ячеслав Яковенко. Людям подобається його голос і гарне володіння інструментом, тому завжди є охочі його слухати. Хто ж він, цей бандурист?
Народився 21 вересня 1971 р. в селянській родині в с. Полтавка Первомайського району. Вперше заспівав у 4 роки й одразу на великій сцені – Будинку культури в с. Мар’янівка Каховського району на Херсонщині, де мама працювала прибиральницею. Це сталося після того, як приїжджий артист сказав мамі, що її дитина має музикальний слух.
– В переповненому залі співав українську народну пісню “Якби мені сивий кінь…”, – згадує В’ячеслав. – Коли проспівав “а я все дивлюся, де моя Маруся”, зал вибухнув сміхом.
Навчаючись у школі, щоб не розлучатись із піснею, був постійним учасником художньої самодіяльності. 1992 року хлопець склав іспити в Київському театральному інституті, але, довідавшись про набір бажаючих навчатися гри на бандурі при Капелі бандуристів, став учнем у класі Тамари Миколаївни Мисюк.
Від 1994 р. В’ячеслав працював у Капелі бандуристів. Та кохання завело його на манівці – в Росію, де прожив 10 років. Працював солістом у ресторані “Хутір водограй” (Санкт-Петербург). Випустив диск із 16 пісень.
Нещодавно повернувся з чужини. Мандрує Україною, виконуючи пісні українські народні та на слова українських поетів – як “Сонце низенько”, “Чорнобривці”, “Рідна мати моя” та інші, духовні твори, зокрема і “Аве, Марія”. Вважає, що бандуристам треба більше співати на вулицях і площах, ніж на сценах, нести людям українську пісню, українське слово. Не тільки вважає, але й співає на вулицях і майданах Південної України.
З роси і води Вам, бандуристе!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Первомайськ – Київ

На зламі червня та липня 2011 р. Чорні запорожці організували в с. Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині табір. Мета – започаткувати облаштування садиби родини Дяченків.
Теперішній берегині хати Броніславі Косінській уже 87 років, тож робочий табір був на часі. За допомогою жителів села відновлено сходи та чималий фрагмент паркану, обкладено плиткою камінь, на якому встановлено пропам’ятну дошку, присвячену генералові Дяченку.
Чорні запорожці не забули про просвітницьку роботу – організували показ документальних фільмів про Голодомор на Луганщині (“Закляття безпам’ятства”) та про УПА – “Війна Мирослава Симчича”. Окрасою табору став концерт під відкритим небом лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка. Сільській і шкільній бібліотекам подаровано спогади Петра Дяченка (редактор-упорядник Роман Коваль).
Голова сільради спочатку дуже стримано поставився до приїзду Чорних запорожців, але наприкінці табору пообіцяв через рік надати приміщення для організації культурно-просвітницьких заходів.
Не була привітною зустріч з новими керівниками району. Майже прямо у вічі було сказано, що ми тут небажані гості, що партнерів нам тут годі шукати. Лунали аргументи комуністичної давнини, мовляв, “П. Дяченко стріляв у мого батька”. Сторони розійшлися на тому, що в кожного є право вшановувати своїх героїв.
2 липня Чорні запорожці привітали Броніславу Косінську з Днем народження, а у сусідньому с. Ручки взяли участь у панахиді за Петром та Віктором Дяченків, за козаками і старшинами полку Чорних запорожців та усіма борцями за волю України.
Попереду нові зустрічі й табори. Можливо, у просторій хаті Дяченків, а тепер Косінських, знайдеться місце для кімнати-музею села Березова Лука, де почесне місце отримає його славний син – Петро Дяченко.

Олександр СТЕЦЬ, писар Чорних запорожців
Березова Лука – Перемишль

З Ренатом Польовим ми познайомились близько 1989 року, коли спиналися на ноги “Чумаки”. Він приходив до нас співати саме в найважчі для гурту часи. Його поміч була малопомітна, але важила: не мавши гучного голосу, він зате мав добрий смак до співу і глибоке розуміння й чуття народної пісні. Це передавалося хлопцям, проростало в них як свідомість великої справи – не тільки патріотичної, але й художньої.
У тій копіткій роботі мені рідко доводилося спілкуватися з Ренатом Петровичем безпосередньо. Проте кожна наша розмова або почуті від нього спогади та думки запам’яталися. Він ніколи не говорив зайвого, його оповідання можна було просто записувати, і то вже була б цінність. Він не просто добре знав історію України, а дуже глибоко, своєрідно, а все ж яскраво, по-українськи, її інтерпретував.
Мене вразила його любов до Кубані. Він знав безліч великих і малих фактів з історії заселення цього краю українцями. Випадково почувши, що я родом із села Катеринополя, він вигукнув: “Та це ж насправді Калниболото!” І не я йому, а він мені розказав, як весь Калниболотський курінь був переселений Катериною ІІ на Кубань, а село потім перейменоване на її честь. Далі більше: на Кубані він відвідав станицю Калниболотську, яка саме й була заснована отими моїми односельчанами, що їх цариця вигнала на чужину. З’ясувалося, що нащадки їхні вже навіть не знають, чому так називається станиця…
Іншим разом він дав мені примірник своєї статті про стан української мови в Україні. Це було ще до “незалежності”, і я досі не знаю, чи була та стаття десь надрукована, але мені вона показала, що на цю тему можна і треба говорити серйозно і ґрунтовно. Проста, міцна, неспростовна аргументація відкривала читачеві вченого, а не тільки патріота-журналіста.

І, до речі, про вченого. Ренат Польовий був талановитим інженером-винахідником, хоча його винаходи так нікого й не зацікавили ні в імперії, ні в новітній Україні. І тільки в останні роки життя, коли він і думати перестав про якусь реалізацію своїх ідей, на його патентні заявки натрапили… японці. Він розповів мені, як шляхетно вони поставилися до нього як автора, допомогли оформити винаходи в Японії, надали пристойну матеріальну підтримку. З радістю й сумом розказував він мені цю історію влітку в Гідропарку, де зібралося багато знайомих на святкування Купальської ночі разом із “Гомоном” Леопольда Ященка. Було приємно, що хоч і пізно, але визнали його як винахідника… і сумно, що не свої, а чужі люди.
  То була наша остання зустріч. Видно було, що Ренат хворий, йому було важко рухатися й навіть говорити. Але незмінними залишалися очі. Неможливо забути очі Рената Польового – їхній лагідний блиск, уважність, усмішку; так, він часто сміявся очима, бо почуття гумору мав не таке собі, а, можна казати, високе. Сміялися ж колись на палях наші козаки!
Ті лагідні іскри світитимуть і мені. До кінця дороги.

Василь ТРИЛІС,
художній керівник чоловічого хору “Чумаки” та жіночого фольклорного гурту “Рідна пісня”
cело Добраничівка Яготинського р-ну Київської обл., серпень 2011 р.

З перших вражінь на фронті бригади У.С.С.

Паровози бригади У.С.С задержалися на малій станції. Ми вийшли з вагонів розглянутися по світі і відітхнути свіжим повітрям. Станція тонула вся в густих лісах, мов немовля в повивалах. Тихо-тихесенько довкола. На небо зійшов круглолиций місяць і котився понад вершками дерев.
Все здавалося якесь казкове, загадкове. Ліс зі своєю непроглядною тьмою, в якій чатувала непевність, станція зі своїм, на око мирним і безжурним, життям. Все те дивно настроює. Здається тобі, що тут або не знають нічого про війну, або вдають перед тобою, що не знають. І ждуть нагоди, щоб кинутися на тебе.
Переконуєшся, що ні одне, ні друге.
Се тільки байдужність до всего, що навкруги діється, робить життя таким, як його видиш. Здається, що й ліс збайдужів також. Далеко десь чути глухий рев гармат, а ліс немов лінується передати його як слід, як давніше передавав чутким відгомоном. А тепер здержує в собі гамір далекої боротьби.
Збайдужнів і урядовець станції. Він навіть не цікавиться тим, хто приїхав: большевики, українці чи денікінці. Робить службу нам так солідно і справно, як робив тому два дні большевикам, як, може, буде робити за якийсь час добровольцям. Погодився з обставинами і в той спосіб живе.
Збайдужнів і той лісовий сторож, який крутиться коло нас, підслухуючи розмову, до якої і сам втручається. З очей його читаєш, що не вірить у жадну силу. Нарікає на большевиків, але оглядається, чи хто не підслухує. Уважаючи нас за реакціонерів, згадує добрі часи поміщицького панування. А зміркувавши, що не тягнемо за поміщиками, показується гарячим прихильником аграрної реформи. Я, навчений досвідом, знаю, що аж третя гадка, якої він не скаже, правдива. При своїм оповіданню не забуває шарити своїми хитрими очима довкола. Видить, як все в порядку, вигружається і каже:
– У вас єсть дисципліна.
Зачинає хвалити галичан. По його думці вони запровадять порядок.
Оглядаємо станцію. Гарна, як усі в бувшій Росії. Росія – країна контрастів. До азійських порядків доліпила європейську (в повнім значінню слова!) залізницю. Знаходимо на станції вільну кімнатку і там розкладаємося на ніч. Під вікнами затупотіли копита коней. Хтось під’їхав...
– Большевики! – мигає думка, але сама себе стидається і втікає від тебе чим скорійше.
У коридорі брязкають остроги. В хату входить четар (Лев) Лепкий, комендант сотні кінноти УСС. Він приїхав попереднім паровозом: їздив тепер на розвідку. Сам у дуже добрім настрою. Цікаво! Щось незвичайного мусіло статися, бо він з уродження песиміст.
Розпитуємо його. Розказує нам про свою розвідку.
– Я дістав приказ поїхати зі своєю сотнею до села С. і відтам робити розвідки наперед, наліво і направо. Рівночасно мав я тримати лучбу між двома нашими куренями. Саме заходило сонце, як виїхав я з отсеї станції до села С. Ми в’їхали в ліс, їдучи лісом, маєш все вражіння якоїсь незглибимої тайни, що криється за кождим пнем дерева, за кождим корчем, у кождій тіні. Ми посувалися обезпеченим маршем і так доїхали до краю ліса. Нараз той, що держав лучбу між передньою стежею і рештою сотні, завернув і причвалав до мене:
– Пане четар, доношу слухняно, що на полі за лісом якісь люде обступили око передньої стежі і, здається, розоружили!
– Трухцем! – скомандував я до сотні, і ми скоро виїхали на початок ліса.
Я був певний, що маю до діла з большевицькими розбитками, які крутяться по сих лісах. На краю ліса побачив таке: коло сорок людей у всіляких костюмах обступили мою передню стежу і щось балакають. Але ні сліду неприязні. Під’їжджаємо до них. Показується, що це партизани (Юрка) Тютюнника. Ми побалакали хвилину і поїхали дальше. По дорозі щойно довідався, як відбулася перша стріча між моєю передньою стежею і партизанами. Оден з моїх кавалеристів, що їхав як око, побачив за лісом стадо овець і чабана коло них, спертого на палицю. Нічого не прочуваючи, під’їхав до нього спитати про дорогу. Чабан, здавалося, не звертав на нього уваги. Щойно на віддаль п’ятьох кроків викинув до кавалериста мниму палицю (це був кріс) і крикнув:
– Руки в гору!
Не було ради. Решта стежі була багато ззаду. Оставало сповнити приказ підступного чабана. В тій хвилі вискочило з-за кіп кілька десять уоружених, які в мить роззброїли козака.
– Що ти за один ? – спитав їх ватажок чи командант.
– Я козак Галицької армії, – відповів козак.
А на се пішов в гурті оклик здивовання і радости!
– А-а та-ак!.. Ми – партизани, воюємо проти большевиків!
– На, козаче, назад зброю і їдь своєю дорогою! – сказав їхній ватажок.
Саме на те над’їхала передня стежа, а за нею ціла сотня.
Так я стрінувся з нерегулярними військами України. Хто бачив їх, то мусить шанувати тих людей. Се справдешні герої. Без убрання, без обуви, без грошей, голодні, ідуть крутими дорогами слідом за большевиками і нищать їх немилосердно.
Минувши партизанів, поїхали ми доріжиною попід ліс. Сонце спустилося над ліс, і ми спішилися, щоб ще перед ніччю стати.
В’їздимо в якесь сільце. Люде здалека побачили нас, тікають і ховаються по хатах. Видко, що такий тут звичай. Пристаємо на хвилю спочити.
Помалу починають цікавійші підходити до нас.
– Галичане! – це слово стягає до нас в одну мить ціле село.
Розпитують, оглядають, хвалять. Наборзі розказуємо їм про всячину. Потім на коні – і в дорогу.
Ще сім верств до С. їдемо трухцем. Село велике і гарне. Мріє в останніх лучах сонця. Під’їздимо до нього, люде на вулицях крутяться і не ховаються по хатах. Видно, вже знають галичан. В’їздимо в село. Гарна церква, коло неї біла хатка з написом “Просвіта”. Здається тобі, що ти в Галичині. Якось так любо робиться на душі. На майдані “волосна управа” – теж по-українські (написано). Довкола нас збирається гурма селян. Всі якісь такі привітні, усміхнені. Починаються балачки. Мої хлопці зараз поміж людей – сюди туди. Той несе вже ковш оброку, той несе сіно. До мене підходять батюшка й учитель. Просять до волосної управи. Там починаємо балакати. Я кажу:
– Перепрашаю на хвильку, але маю виставити ще заставу на краях села.
А вони кажуть:
– Нащо трудити ваших козаків? Вони помучені. От наші хлопці виручать!
Учитель вийшов і за 10 мінут перед волосну управу зійшлося зо двісті хлопців із крісами, вилами, ціпами і мотиками. Вистроїлися в ряд, а учитель доніс мені, що відділ жде на прикази. Я здурів! Чогось подібного був би ніколи не сподівався. Розділив селян на три части і дав їм на комендантів моїх підстаршин.
Галицька сотня могла спокійно спати! Її виручили такі ж вірні сини України. Як нас там приймали, як доглядали коней, не потребую розказувати. Як так далі піде, то мої коні будуть як грім здорові, а козаки ще поженяться в С. і тим подібних (селах).
Четар Лепкий скінчив оповідання, потім доказав мені, що я зашироко постелив собі, й тому зайняв половину місця для себе. Всі ми, помучені дорогою, віддалися одинокій дешевій тепер (хоч мимо сього, тяжко її дістати) розривці – сну.

Роман КУПЧИНСЬКИЙ
Громадська думка (Львів). – 1920. – 11 березня.

Публікація Володимира Семеніва.

Цю книжку українська патріотична громадськість чекала давно. Адже йдеться в ній про одну з найбільш замовчуваних сторінок нашої минувшини – самовіддану й відчайдушну боротьбу новітніх українських гайдамаків проти московсько-більшовицьких загарбників. Козаки-повстанці продовжували воювати навіть тоді, коли вже не було й надії на визволення. І ми, нині в Україні сущі, не маємо права забувати про них. Берегти й шанувати імена завзятців – наш святий обов’язок.

Чи не першим після відновлення незалежності звернув увагу на цю, тоді ще не опрацьовану, ділянку Роман Коваль. Саме він започаткував дослідження Національно-визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920-х роках. Чоловік зрушив цілі пласти, перетряс десятки заведених окупантами карних справ, що припадали пилом у скарбівнях, розкопав там надзвичайно багато цікавого, притаєного гнобителями. Пропустив через себе тисячі документів і спогадів, переплавивши їх у живописання. Невтомне перо породило силу-силенну праць, повернуло з небуття сотні життєписів людей чину. Саме Роман Коваль спонукав, заохотив і Василя Шкляра долучитися, докласти руки до орання повстанської ниви. Тепер бачимо, яким дітищем завершилося творче переосмислення оповідей та розвідок і втілення їх у художні образи.
Ті, хто живе долею Батьківщини, шукають відповіді на питання, чому наша держава не відбулася на початку ХХ століття, чому її не вдалося відстояти? І виринає з пам’яті помисел Наполеона Бонапарта: “Країна, яку захищає народ, непереможна”. Ця думка звучить ніби докір для нас – програли, бо не весь народ став на захист своєї незалежності.
Тому новий твір Василя Шкляра – ще й наука всім нам: хочемо мати свою державу, сильну, яка пробуджуватиме в душі гордість, що ми її громадяни, – берімо приклад з Чорного Ворона. Прагнемо бути непереможними – будьмо готові йти до кінця, будьмо готові віддати українській справі себе до останку. Будьмо готові віддати життя за Вітчизну, за її свободу. Інакше воно, те життя, нічого не варте, як і наділений ним, що нидіє в рабстві...
Звичайно ж, мистецтва викладу нашому повістяреві не позичати. Про це свідчили здобуті в попередні роки премії “Золоте перо” і “Коронація слова”. Тож усе вказувало на те, що так має бути й цього разу. Є визнання – має бути й ушанування.
І нагорода не забарилася, та ще й яка! 10 лютого Василеві Шкляру присудили Шевченківську премію з літератури! За “Чорного Ворона”!
Радість переповнила серця багатьох українців. Проте закрадалася думка, що цим не закінчиться – ми ж то знаємо, хто нині владарює в Україні. Наївно було би сподіватися, що нащадки заброд-поневолювачів та їхніх посіпак, усі ті, хто досі ненавидить українських повстанців, котрі воювали проти московських займанців у 1940 – 1950-х, раптом запалають любов’ю до борців, які вийшли на кривавий бій з московсько-більшовицькими полчищами в 1917 – 1920-х.
І подумалося: на “Чорного Ворона” ще чекають випробування.
І налетіло вороння на “Чорного Ворона”! Розпочалось цькування – немов за помахом чиєїсь руки. Хоча чому “немов”? Видно було неозброєним оком: діють узгоджено. І “кар”, і “гав” – наче з одного рота.
Роман, бачте, став “творчою енциклопедією русофобії та антисемітизму”, книжка “принижує росіян і євреїв”, дає “зневажливі характеристики росіянам і євреям”. “Неполіткоректно через сторінку вживати слова “москаль”, “кацап” і “жид”. Одне слово, суцільна ксенофобія. Зчинився галас: “Україну може бути втягнуто в міжнародний скандал”; “Від нас відвернеться вся Європа”. Тим часом україноненависники, їхні прислужники та підголоски почали навіть битись об заклад: викреслить влада твір зі списку нагороджених чи ні?

Віктор РАДІОНОВ 

Шановні панове! Надсилаю вам кошти (1400 грн.), зібрані добровільними датками на українську справу. Взагалі, напис на скарбничці голосить про збір коштів
на пошук та увіковічення пам’яті воїнів ОУН та УПА (встановлення та будівництво пам’ятних хрестів, капличок тощо), але є люди, які даючи кошти, наголошують, що датки не тільки на це, але й інші важливі аспекти української справи. Я щиро вдячний вам за ту справу, яку ви робите, як, зрештою, це всі свідомі українці повинні робити. Тепер мало таких безкорисливих дій для суспільного блага.
Колись мій покійний батько, Юліан Конечний, досить відомий травник, по можливості, допомагав українцям у Криму, часописам “Дзвін Севастополя” та “Кримська світлиця”. Сподіваюся, що пан Микола Владзімірський пам’ятає та підтвердить це. Я стараюся продовжити батькову справу не тільки в справі лікування травами, але й у суспільній праці. Збираємо кошти, додаємо свої, відновлюємо могили, встановлюємо пам’ятні хрести, каплички в честь борців за волю України. Нам, звичайно, легше, ніж у Києві чи в
Криму, але цю роботу треба робити і тут, поки ще живі свідки тих драматичних подій.
Поставили капличку в селі Манява Богородчанського району на цвинтарі вояків УПА, де поховано біля сорока героїв (ніхто на знає точної кількості), а також високо в горах, на полонині Малиновищі, де були вишкільні табори УПА, збудована капличка “Всіх святих землі української” та встановлено хрест на могилі 9 невідомих вояків УПА. Це, напевно, найвище розташована капличка в Україні. Висота над рівнем моря 1100 м.
Я ще раз хочу схилити голову перед вами за ваші старання та дії. Бажаю вам твердого гайдамацького духу, міцного здоров’я та перемоги в нашій спільній боротьбі за українську Україну.

Тарас КОНЕЧНИЙ,
травник, депутат п’яти скликань Богородчанської районної ради Івано-Франківської області від Конгресу українських націоналістів та ВО “Свобода”.

Подяка жертводавцям

Вельмишановний пане Тарасе! Щиро дякую Вам та невідомим жертводавцям на українську справу! Кошти ми отримали. Вашого сл. п. Батька, Юліана Конечного, пам’ятаю, адже він із середини 1990-х років передплачував “Незбориму націю”, жертвував на її підтримку. Ми з ним листувалися.
Радіємо, що й Ви йдете тією ж стежкою боротьби за Українську Україну, лікуєте живих, вшановуєте тих, хто загинув у боротьбі за нашу Батьківщину.

Роман КОВАЛЬ

КОВАЛЬ (П’явко) Микола Федотович (27.12.1918, с. Гореничі, тепер Києво-Святошинського р-ну Київської обл. – 1.09.1986, Київ). Військовий діяч, педагог, командир розвідки полка, доцент кафедри педагогіки і психології Київського педагогічного інституту іноземних мов; військове звання – гвардії капітан радянської армії; наукове звання – кандидат педагогічних наук.
Учасник Другої світової війни. Кавалер кількох орденів, зокрема “Вітчизняної війни” I і II ст., багатьох медалей, зокрема “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За взяття Відня” та ін. Закінчив педагогічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького та романо-германський факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Викладав українську, німецьку, англійську мови, психологію, педагогіку, історію педагогіки та ін.

Шановний Романе Миколайовичу, мене звати Дмитро Наталуха, мені 24 роки, працюю юристом. Щойно закінчив читати “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського і, сповнений емоцій і вражень, вирішив написати лист подяки.
Моє захоплення Холодним Яром почалось із книги Василя Шкляра “Чорний Ворон”, яку я прочитав на одному подихові. Прикро зізнаватись, але я усвідомив тоді як мало я знаю про історію своєї Батьківщини. Але найприкріше, що я виявився не один такий: жодна людина з мого оточення, коли я із захопленням розповідав їм про події, описані у книзі, не розуміла навіть, про який історичний період нашої історії йдеться. Не кажу вже про географічний аспект.
Тоді я усвідомив, що справа, напевно, насамперед у шкільній програмі з історії України. Виявилося, що вчителі моїх друзів та й мої навіть словом не обмовились ні про Холодний Яр, ні про Чорний Ліс, ні про будь-кого з отаманів. Пам’ятаю – говорили про Врангеля і Махна. А от про героїв Холодного Яру – жодного слова, жодної літери!
Це обурило мене, стало совісно і прикро, а головне – соромно. І тоді я почав шукати додаткову літературу в Інтернеті та в книгарнях. Знайшов і прочитав “Таємницю отамана Зеленого”, інші книжки, а потім був “Холодний Яр” Горліса-Горського. Ця книга вразила мене найбільше, як й історія життя автора, котру Ви захоплююче описали у передмові. Цей твір змінив щось у мені і я безмежно радий цій зміні так само, як безмежно вдячний, що Ви із кожною новою редакцією надаєте цьому творові нового життя.
У серпні цього року я передплатив “Незбориму націю” і з нетерпінням чекаю на свій перший номер. Утім, і цей час очікування не минає даремно. Знайшовши натхнення в романах Василя Шкляра, Юрія Горліса-Горського, у Ваших працях та у світлинах тієї доби, я написав вірша...
Ще раз дякую за ваш внесок у встановлення історичної справедливості та у пробудження патріотизму і національної свідомості в серцях українців. Безмежно вдячний за те, що Ви робите.

Дмитро НАТАЛУХА

Шановний пане Дмитре, вітаю! Радію, що Ви зустрілись із “Холодним Яром” Юрія Горліса-Горського. Він наповнив змістом життя багатьох, тепер і Ваше. Впевнений, що під враженням пізнання героїчної історії нашого народу Ви багато що зробите пожиточного для України.
Головне – творіть навколо себе національне середовище, свою Україну, робіть друзів і рідних спільниками, спонукайте і їх читати, а, врешті, й щось зробити для Батьківщини, адже вона гостро потребує нашої допомоги.

Роман КОВАЛЬ

10 серпня минуло сім років, як відійшов у вічність Веніамін Сікора – видатний вчений-економіст, публіцист, громадський діяч, академік, який підкреслював вирішальне значення національної ідеї для творення економічно сильної України.
Він закінчив історичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка та економічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Викладав у вузах України, а з 1990 р. – в зарубіжних університетах. Був членом Королівського економічного товариства (Британія), Європейської економічної асоціації та інших міжнародних наукових товариств. 1989 року очолив розроблення соціально-економічного розділу програми Народного руху України, став першим головою його соціально-економічної колегії. Був членом правління товариства “Просвіта”, радником комісії Верховної Ради України.
Веніамін Дмитрович дуже любив місто Перемишляни, адже він тут провів свої дитячі та юнацькі роки. Ось що він писав в одному з листів до автора цих рядків: “Перемишлянщина для мене – це переважна більшість духовної та моральної наснаги, що спонукала мене до цілеспрямованості в житті нинішньому! Перемишляни – це перегук борні, одчайдушного опору українських героїв у 1940-х роках, які вливались в мою дитячу душу. Перемишляни – це ти, Романе, “Богдан Хмельницький” Костомарова, “Волинь” Уласа Самчука та інші книги, які ти давав мені прочитати в ті часи. Вони серед тієї духовно-літературної фальші, яку вливала нам тоталітарна школа разом з потрібним і розумним, не дозволили заснути і залишитись у душі дзвоном на сполох, вічним “не забудь про Україну”.
Перемишлянці шанують цю талановиту людину, патріота України: на стіні школи, у якій він навчався, встановлено меморіальну дошку, вулицю Бічну Залипську перейменовано на вулицю імені Веніаміна Сікори, вийшла у Перемишлянах й книжка про нього – “Наш перемишлянський академік”. В історико-краєзнавчому музеї заплановано встановити стенд “Життя прожити – не поле перейти.”
Перемишлянці вічно пам’ятатимуть Веніаміна Сікору як доброзичливу, відкриту, глибоко порядну та інтелігентну людину.

Роман ПАСТЕРНАК,
член Національної спілки журналістів України
Перемишляни на Львівщині

Глибоко вдячний, Романе Миколайовичу, за публікацію статті у серпневому числі газети “Незборима нація” про мого колегу і щирого, доброго друга професора Віталія Гнатовича Западнюка. Ми з ним закінчили лікувальний факультет Львівського медичного інституту в 1950 році. Він відразу пішов на наукову роботу по фармакології, і добре, що почав наукову кар’єру саме у Львові, а мене з аспірантури в Києві знову забрили в армію, хоча за плечами було вже шість років служби у військах, у тому числі війна, “від дзвінка до дзвінка”, – у розпалі була “холодна війна”. З Вашої публікації я дізнався багато дечого, чого не знав, бо він не любив говорити про себе, мабуть, йому було болісно згадувати про минуле, про дитинство в умовах заслання репресованої сім`ї. Вічная пам’ять і царство небесне Йому, великому вченому, українському патріотові!

Андрій МАРТИНЕНКО

Донечка нашої союзянки, мешканка Києва, подарувала Союзові українок Отинії скарб – книгу “Українська афористика”. Кажуть, що немає у нас меценатства. Але ж є! Ось і дякуючи фонду “Відродження”, тримаю в руках український скарб – “Українську афористику”.
Пане Романе! Прошу Вас усім-усім, причетним до цієї книги, подякувати від імені вдячних читачів. Це я ж який огром праці піднято! Та книга ця вічна. Нащадки теж її оцінять. А ми, вдячні теперішні читачі, низько схиляємо голови перед людьми, причетними до виходу у світ “Української афористики”.
Це коли ще Навої писав: “Я не знаю добрішого сусіда, справедливішого друга, терпеливішого супутника, догідливішого вчителя, відданішого товариша, ніж книга”.
І ми, сьогоднішні, приєднуємось повністю до цих слів, бо змогли надивуватися, навчитися, перечитуючи, переписуючи, запам’ятовуючи афоризми – вирази глибокої мудрості. Дякую Вам за цю працю, пане Романе!

Стефанія ДАНИЛЕЦЬ,
донька Миколи
м. Отинія на Прикарпатті

Голова Горлівської міської організації ВО “Свобода” Ігор Славгородський звернувся до міського голови із пропозицією присвоїти звання “Почесний громадянин міста Горлівки” Герою України, поетові та перекладачеві Василеві Стусу, який з кінця 1961 і до середини 1963 рр. працював учителем української мови та літератури у середній школі №23 м. Горлівки.
Іншим листом присвоїти звання “Почесного громадянина міста” запропоновано письменнику, досліднику історії Визвольної боротьби українського народу у ХХ століття, уродженцю міста Горлівки – Романові Ковалю.