 17 вересня виповнюється три роки як помер Ренат Петрович Польовий. Нині готується книга “Тиха війна Рената Польового”. Пропонуємо Вашій увазі один із споминів про Рената Польового з цього видання, яке, сподіваємось, побачить світ уже в жовтні цього року З Ренатом Польовим ми познайомились близько 1989 року, коли спиналися на ноги “Чумаки”. Він приходив до нас співати саме в найважчі для гурту часи. Його поміч була малопомітна, але важила: не мавши гучного голосу, він зате мав добрий смак до співу і глибоке розуміння й чуття народної пісні. Це передавалося хлопцям, проростало в них як свідомість великої справи – не тільки патріотичної, але й художньої.
У тій копіткій роботі мені рідко доводилося спілкуватися з Ренатом Петровичем безпосередньо. Проте кожна наша розмова або почуті від нього спогади та думки запам’яталися. Він ніколи не говорив зайвого, його оповідання можна було просто записувати, і то вже була б цінність. Він не просто добре знав історію України, а дуже глибоко, своєрідно, а все ж яскраво, по-українськи, її інтерпретував.
Мене вразила його любов до Кубані. Він знав безліч великих і малих фактів з історії заселення цього краю українцями. Випадково почувши, що я родом із села Катеринополя, він вигукнув: “Та це ж насправді Калниболото!” І не я йому, а він мені розказав, як весь Калниболотський курінь був переселений Катериною ІІ на Кубань, а село потім перейменоване на її честь. Далі більше: на Кубані він відвідав станицю Калниболотську, яка саме й була заснована отими моїми односельчанами, що їх цариця вигнала на чужину. З’ясувалося, що нащадки їхні вже навіть не знають, чому так називається станиця…
Іншим разом він дав мені примірник своєї статті про стан української мови в Україні. Це було ще до “незалежності”, і я досі не знаю, чи була та стаття десь надрукована, але мені вона показала, що на цю тему можна і треба говорити серйозно і ґрунтовно. Проста, міцна, неспростовна аргументація відкривала читачеві вченого, а не тільки патріота-журналіста. 
І, до речі, про вченого. Ренат Польовий був талановитим інженером-винахідником, хоча його винаходи так нікого й не зацікавили ні в імперії, ні в новітній Україні. І тільки в останні роки життя, коли він і думати перестав про якусь реалізацію своїх ідей, на його патентні заявки натрапили… японці. Він розповів мені, як шляхетно вони поставилися до нього як автора, допомогли оформити винаходи в Японії, надали пристойну матеріальну підтримку. З радістю й сумом розказував він мені цю історію влітку в Гідропарку, де зібралося багато знайомих на святкування Купальської ночі разом із “Гомоном” Леопольда Ященка. Було приємно, що хоч і пізно, але визнали його як винахідника… і сумно, що не свої, а чужі люди.
То була наша остання зустріч. Видно було, що Ренат хворий, йому було важко рухатися й навіть говорити. Але незмінними залишалися очі. Неможливо забути очі Рената Польового – їхній лагідний блиск, уважність, усмішку; так, він часто сміявся очима, бо почуття гумору мав не таке собі, а, можна казати, високе. Сміялися ж колись на палях наші козаки!
Ті лагідні іскри світитимуть і мені. До кінця дороги.
Василь ТРИЛІС,
художній керівник чоловічого хору “Чумаки” та жіночого фольклорного гурту “Рідна пісня”
cело Добраничівка Яготинського р-ну Київської обл., серпень 2011 р. |
