 4 червня виповнилося 70 років кобзареві Василеві Литвину, і ось тільки тепер – із великим запізненням – редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр” вітають дорогого нашого батька-отамана з ювілеєм. Бажаємо ще довго залишатися в українській набійниці, бажаємо і далі надихати нас піснею і мудрим словом, надихати до боротьби за щастя і долю нашого народу. І щоб з допомогою Вашої чарівної бандури ми здобули омріяну волю на рідній і своїй землі! Уклін Вам, дорогий батьку-отамане! Довгих літ творчої праці! Євген Адамцевич якось сказав: “Кобзар – це більше, ніж бандурист. Він носій національної свідомості”. А Василеві Литвину безпосередньо мовив: “Ти грай. Грай! У тебе є оте…”
4 червня у затишну світлицю Музею Івана Гончара сходилися козаки і козачки вшанувати гідного з гідних – кобзаря Василя Литвина, нашу духовну твердиню.
У цей світлий день Василь Степанович згадував дитинство. “Цей епізод вкарбувався в пам’ять на все життя, – розповідає він, – Я, ще малий, забіг до хати, а батько, сперши лікоть на коліно, співав…” Ой, Богдане, Богдане, нерозумний сину,
Занапастив неньку-Україну,
Занапастив, ще й продав,
Бо в голові розуму та й не мав. Раптом Степан побачив, що син слухає. У його очах промайнув блиск... і страх.
“Ніколи таким батька не бачив. Не часто він співав. А голос у нього був – кремінь, витесаний невтомною працею та мудрістю”.
“Батько часто бив мене, міцна була його рука – так він навчав мене, – казав Василь Степанович. – Він не вірив у мій хист. Якось з гіркотою дорікнув мені: “На дровеняці будеш грати? І хто ж тебе буде слухать?”
Коли ж Литвини 1962 року вперше прозвучали по радіо, в селі почули. Батькові не стало проходу.
– Коли Василь і Микола приїдуть? – всі питали.
– Де ви взялись на мою голову зі своїми бандурами?! – жалівся батько. – Кого не зустрінеш, тільки й питають про вас.
Проникливим на вечорі був виступ Ніни Матвієнко. За її словами, Василь Степанович Литвин – славетний голос не лише України, але й “наших Гребенів” (село, де живуть Литвини). “Яке щастя, коли в буднях панує свято, коли можна творити його власними руками. А найголовніше – подарувати слово дитині, продовжити свій рід маленьким струмочком нового життя, плекаючи нащадків добрим словом, відкривати перед ними світлосяйну дорогу життєвого пізнання. Перед нами людина, котра може розмовляти з Богом, котра знає цю живу мову. Яка добренна душа наш Василь Литвин!”.
На сцену вийшли донька Литвинів Купава та її чоловік Павло. “Ми виростали в духовному українському середовищі, – мовила Купава. – Не раз збиралися із сімейством Бердників, співали пісень, читали вірші, творили вільну Україну в душах. Саме батьки формували нашу свідомість. А ми, малі й допитливі діти, все дослухались до їхніх слів, вбирали в себе красу вашого осяйного слова. Дякую за дитинство, яке ви перетворили на казку”. 
Вразив виступ подружжя бандуристів Йосипа та Марії Яницьких. Вони виконали стрілецьку пісню “Човен хитається”. Тепло вітали друзі та рідні, рідні за духом люди – Марія Миколайчук, Галина Денисенко, Тетяна Лобода, Микола Роговий, Роман Коваль, Тарас Силенко, Ярослав Чорногуз, Петро Гончар – директор Музею Івана Гончара. Чудово виступили випускники Стрітівської школи кобзарського мистецтва, Максим Сліпак, Віталій Мороз, Денис Сагіров та інші.
На побажання здоров’я Василь Литвин відповів так: “Дай Боже глузду не розгубити”.
Вечір був сповнений радістю і теплом. Ці почуття ще довго гріли душу.
Роман КОВАЛЬ, Тетяна НАУМЧУК |
